Через 88 років після поховання в Роттердамі останки Євгена Коновальця повернулися в Україну. Полковник Армії УНР пройшов шлях від студентського активіста і командира Січових стрільців до керівника підпільної Української військової організації та першого голови ОУН. Він намагався зберегти боротьбу за незалежність після військової поразки Української революції, створив міжнародну мережу українського націоналістичного руху й водночас очолював організації, які використовували саботаж та політичне насильство. Для радянських спецслужб Коновалець став настільки небезпечним противником, що НКВС кілька років готував операцію з його ліквідації.
11 серпня 2026 року на кладовищі Кросвейк у Роттердамі ексгумували останки Євгена Коновальця, похованого там після вбивства радянським агентом у травні 1938-го. 13 серпня їх привезли в Україну, а 18 серпня Коновальця перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. Це місце визначене як тимчасове: після створення Українського національного пантеону останки мають перенести туди.
Повернення Коновальця через майже дев’ять десятиліть знову актуалізувало питання про його місце в українській історії. Його біографія значно складніша за кілька звичних визначень — «полковник УНР», «засновник ОУН» або «жертва НКВС». Коновалець належав до покоління, яке намагалося створити українську державу під час революцій і воєн 1917–1921 років, зазнало військової поразки, а потім перенесло боротьбу в еміграцію та підпілля.
Саме цей перехід — від регулярної армії до нелегальної революційної організації — є ключем до розуміння і самого Коновальця, і ОУН міжвоєнної доби.
Від галицького студента до офіцера Першої світової
Євген Коновалець народився 14 червня 1891 року в селі Зашків неподалік Львова, яке тоді входило до Австро-Угорщини. Він виріс у родині, тісно пов’язаній з українським культурним та освітнім середовищем: батько Михайло очолював місцеву народну школу, мати Марія також працювала в ній.
Після Української академічної гімназії у Львові Коновалець вступив на юридичний факультет Львівського університету. Університетські роки припали на період гострої українсько-польської політичної конкуренції в Галичині. Одним із головних питань для українського студентства було створення окремого українського університету у Львові.
Коновалець включився в громадську діяльність: працював у «Просвіті», був активним у студентських організаціях, допомагав розбудовувати українські осередки на Львівщині. У 1913 році його ненадовго заарештували через участь у студентському русі. До початку світової війни він уже належав до покоління молодих галичан, для яких українське питання було не лише культурним, а дедалі більше політичним.
Перша світова змінила його життя. Після мобілізації Коновалець служив в австро-угорській армії, а 1915 року під час боїв проти російських військ потрапив у полон.
Саме російський полон, як не парадоксально, став важливим етапом його майбутньої військової кар’єри. Там він познайомився з іншими українськими військовиками, а революція 1917 року відкрила перед ними можливість повернутися до політичної та військової діяльності вже не в межах імперій, а під українськими прапорами.
Київ 1917–1918 років: як Коновалець став командиром Січових стрільців
Після Лютневої революції в Російській імперії Коновалець дістався Києва. Саме тут відбувся його перехід від офіцера імперської армії до одного з командирів українського війська.
У Києві з колишніх військовополонених — насамперед вихідців із Галичини та Буковини — почали формувати Галицько-буковинський курінь Січових стрільців. Коновалець став одним з організаторів частини, а в січні 1918 року очолив її.
Це був момент, коли Центральна Рада вже не могла обмежуватися політичними деклараціями. Більшовицькі сили наступали на Київ, а в самому місті почалося збройне повстання на заводі «Арсенал».
Січові стрільці брали участь у боях проти більшовицьких формувань і в придушенні повстання в Києві. Після відступу українських сил вони залишили столицю, а в березні 1918-го повернулися разом з українськими та союзними військами.
Саме в ці місяці підрозділ Коновальця здобув репутацію однієї з найбільш дисциплінованих і боєздатних частин українського війська. Український інститут національної пам’яті характеризує Січових стрільців під його командуванням як одну з найефективніших формацій Армії УНР.
Але українська революція не була війною з одним противником і одним урядом. Влада в Києві змінювалася, а разом із нею змінювалося й становище Січових стрільців.
Від Скоропадського до Директорії: війна, яка сформувала Коновальця
29 квітня 1918 року внаслідок перевороту Центральну Раду усунули, а владу перебрав гетьман Павло Скоропадський.
У травні Січових стрільців роззброїли й розформували. Однак уже в серпні Скоропадський дозволив створити в Білій Церкві Окремий загін Січових стрільців, командування яким знову отримав Коновалець.
Восени політична ситуація змінилася ще раз. Після рішення Скоропадського про федеративний зв’язок із майбутньою небільшовицькою Росією проти нього виступила Директорія. Січові стрільці підтримали антигетьманське повстання і перетворилися на одну з його головних військових сил.
Коновалець командував Осадним корпусом під час наступу на Київ. Таким чином, наприкінці 1918 року він був уже не командиром невеликого добровольчого формування, а одним із провідних військових діячів Української Народної Республіки.
У 1919 році ситуація стала катастрофічною. Українські армії одночасно воювали проти більшовиків, білогвардійців, польських військ та інших сил. До бойових втрат додалася епідемія тифу.
Наприкінці року регулярний фронт УНР фактично розпався. Групу Січових стрільців розформували, а Коновалець опинився в польському таборі для інтернованих.
Ця поразка мала фундаментальне значення для його політичної еволюції. Коновалець належав до покоління, яке переконалося на власному досвіді: проголошення державності саме по собі не гарантує її збереження, якщо немає дисциплінованої військової сили, розгалуженої організації та довгострокової стратегії.
Після 1920 року саме організація стане головним інструментом його політики.
Чому після поразки УНР виникла УВО
На початку 1920-х років українські землі опинилися поділеними між кількома державами. Більша частина України стала радянською, Східна Галичина та частина Волині опинилися у складі Польщі, інші українські території — у Чехословаччині та Румунії.
Для ветеранів визвольних змагань це означало не просто військову поразку. Вони втратили державу, армію і територію, на які могли б спиратися.
У цьому середовищі сформувалася Українська військова організація — УВО.
Її перші організаційні структури виникли 1920 року, а в 1921-му Коновалець став командантом. Було створено організаційний, розвідувальний, бойовий та пропагандистсько-політичний напрями. Основним полем роботи стала Галичина.
За задумом її керівників, поразка регулярної української армії не повинна була означати завершення боротьби. Потрібно було зберегти підготовлені кадри, накопичувати зброю, підтримувати мережі всередині України, вести розвідку й чекати нового міжнародного конфлікту, який знову відкриє можливість поставити питання про державність.
У цьому сенсі УВО була своєрідним мостом між Армією УНР і майбутнім націоналістичним підпіллям.
Проте це вже була зовсім інша форма боротьби.
УВО не була армією в класичному розумінні, не контролювала територію і не підпорядковувалася уряду, який реально керував би Україною. Вона була конспіративною революційною організацією.
І її інструментарій включав насильство.
Саботаж, експропріації та атентати: якими методами діяла УВО
Перші роки УВО були періодом особливо активної силової діяльності. Організація накопичувала зброю, проводила розвідку, створювала підпільні структури, здійснювала диверсії та політичні атентати.
Атентати — це навмисні вбивства або замахи на життя політичних діячів, державних службовців чи інших відомих осіб, здійснені з політичних, ідеологічних чи військових мотивів. Слово походить від латинського attentatio (замах, спроба).
У вересні 1921 року член УВО Степан Федак здійснив невдалий замах на Юзефа Пілсудського та львівського воєводу Казимира Грабовського. У 1922-му відбулася кампанія підпалів майна польських землевласників і колоністів, а також убивство українського політика Сидора Твердохліба, якого підпілля вважало противником своєї політики. Згодом відбувалися напади на поштові установи, експропріації грошей та нові замахи.
Тому описувати УВО лише як «організацію боротьби за незалежність» без згадки про політичне насильство було б неповним.
Водночас було б спрощенням і зводити її діяльність винятково до атентатів. Організація займалася підготовкою кадрів, пропагандою, розвідкою, виданням преси, контактами з українською діаспорою та пошуком міжнародної підтримки.
Коновалець із часом дедалі більше працював саме як політичний організатор міжнародної мережі.
Після репресій польської влади частина керівництва УВО була змушена перебратися за кордон. Центри її діяльності з’явилися в Берліні, Данцигу, Чехословаччині та Литві. Організація отримувала підтримку з української діаспори, а також контактувала з литовськими та німецькими військовими й розвідувальними колами.
Це була типова для міжвоєнної Європи логіка бездержавного руху: шукати підтримки в тих держав, чиї інтереси тимчасово збігалися з власними.
Але Коновалець поступово дійшов висновку, що суто військово-підпільної організації недостатньо.
Від УВО до ОУН: навіщо Коновальцю була нова організація
У другій половині 1920-х років у середовищі української молоді виникло кілька націоналістичних груп. Їх об’єднувало переконання, що поразка 1917–1921 років була спричинена не лише зовнішньою перевагою противників, а й слабкістю та роз’єднаністю українського політичного керівництва.
Частина нового покоління дедалі критичніше ставилася до соціалістичних і ліберально-демократичних традицій попередніх українських партій. Натомість наголос робився на дисципліні, сильній організації, національній солідарності та готовності до революційної боротьби.
28 січня — 3 лютого 1929 року у Відні відбувся Конгрес українських націоналістів. Різні організації та середовища об’єдналися в Організацію українських націоналістів. Коновальця обрали головою Проводу українських націоналістів.
УВО фактично стала кадровою й організаційною основою нової структури й на початку 1930-х поступово втратила окреме значення.
Для Коновальця ОУН мала стати не просто підпіллям у Галичині. Йшлося про загальноукраїнську організацію, здатну працювати одночасно в різних країнах, серед еміграції та, за можливості, на території Радянської України.
Так виникла політична мережа, яка пережила свого першого керівника на десятиліття.
Якою була ОУН Коновальця
У сучасних дискусіях ОУН часто сприймають як одну незмінну організацію з 1929 року до кінця Другої світової. Насправді її структура, керівництво, програми й політичні умови неодноразово змінювалися.
ОУН часів Коновальця — це ще не ОУН(б) і не ОУН(м). Поділ на бандерівське й мельниківське крила стався тільки 1940 року, через два роки після його смерті.
У 1930-х в організації вже було помітне протистояння поколінь.
Старші керівники, багато з яких пройшли Армію УНР та Січових стрільців і перебували в еміграції, намагалися діяти з урахуванням міжнародної політики. Молодше покоління крайового підпілля в Західній Україні тяжіло до радикальніших методів і вимагало швидших революційних дій.
Енциклопедія України характеризує Коновальця та більшість закордонного Проводу як прагматичніше крило з авторитарно-військовим баченням політики, тоді як частина молодших активістів тяжіла до радикальнішого інтегрального націоналізму. Водночас сама ОУН відкидала тодішню парламентську партійну модель, робила ставку на сильну політичну еліту і визнавала насильство одним із допустимих засобів боротьби.
Цей контекст важливий, щоб уникнути двох крайнощів.
Не варто представляти міжвоєнну ОУН як звичайну демократичну політичну партію — нею вона не була.
Але так само некоректно механічно переносити на Коновальця всі рішення, ідеологічні трансформації та злочини, пов’язані з різними фракціями українського націоналістичного руху вже після його смерті.
ОУН і політичне насильство: де була відповідальність Коновальця
У 1930-х крайові структури ОУН проводили кампанії саботажу, напади на державні установи, експропріації та політичні вбивства.
Серед жертв були як представники польської влади, так і українці, яких підпілля звинувачувало у співпраці з нею. Однією з найвідоміших акцій стало вбивство 1934 року міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Іншою резонансною справою було вбивство директора Української академічної гімназії Івана Бабія.
Тут важливо розрізняти політичну відповідальність керівника організації та оперативне керівництво конкретними акціями.
Коновалець очолював ОУН, яка визнавала силові методи. Отже, відділяти його від самого принципу політичного насильства було б неправильно.
Але це не означає, що кожний атентат особисто планував чи санкціонував саме він.
На початку 1930-х Крайова екзекутива ОУН у Західній Україні (це головний виконавчий і керівний орган Організації українських націоналістів на українських землях (зокрема на західноукраїнських територіях)) мала значну оперативну самостійність. Між нею та закордонним Проводом виникали суперечки щодо масштабів насильства, політичної доцільності окремих операцій і контролю над підпіллям.
Ця напруга не зникла. Після смерті Коновальця вона стане одним із факторів майбутнього розколу.
Польська політика і радикалізація українського підпілля
Насильство УВО та ОУН існувало не у вакуумі.
Після включення Галичини до Польщі значна частина українського населення не сприймала польську державу як власну. Конфлікти виникали навколо освіти, використання української мови, земельної політики, представництва та діяльності українських організацій.
У відповідь на кампанію саботажу 1930 року польська влада провела так звану пацифікацію: поліція та військові здійснювали масові обшуки й арешти, руйнували майно українських організацій та застосовували насильство проти активістів. Згодом сотні членів ОУН та інших українських політичних середовищ опинилися у в’язницях, а після 1934 року — і в таборі Береза-Картузька.
Але репресивність польської політики не робить політичні вбивства автоматично виправданими. Так само насильство ОУН не означає, що українсько-польський конфлікт можна пояснити тільки радикалізмом українського підпілля.
Це був процес взаємної ескалації, хоча держава й нелегальна організація мали принципово різний масштаб ресурсів та відповідальності.
Для молодшого покоління українських націоналістів репресії ставали додатковим аргументом на користь радикальної боротьби. Для польської влади акції ОУН — виправданням нових репресій. Компромісний простір дедалі звужувався.
Коновалець як міжнародний політик
Керівник ОУН більшу частину міжвоєнного періоду жив за межами українських земель.
Це іноді створює хибне враження, ніби він відійшов від практичної політики. Насправді саме міжнародна діяльність стала одним із головних напрямів його роботи.
Коновалець вибудовував мережі в Німеччині, Австрії, Чехословаччині, Литві, Франції та інших країнах, підтримував зв’язки з українськими громадами у США і Канаді, сприяв створенню пресових та інформаційних структур.
Він також намагався привертати увагу Ліги Націй та західної громадської думки до українського питання. Одночасно УВО й ОУН шукали контакти з урядами та спеціальними службами тих держав, які могли бути зацікавлені в ослабленні Польщі чи СРСР. Серед таких контактів були німецькі та литовські військові й розвідувальні кола.
Це була ризикована стратегія.
Для бездержавного руху зовнішня підтримка давала гроші, документи, можливості для навчання кадрів і міжнародні контакти. Але вона водночас створювала залежність від інтересів держав, які зовсім не обов’язково прагнули незалежної України.
Коновалець намагався маневрувати між цими інтересами, розглядаючи майбутню велику європейську війну як потенційне вікно можливостей для відновлення української державності.
Чому Москва вважала його небезпечним
Для радянської влади Коновалець був небезпечний не тому, що командував великою армією. У 1930-х її в нього вже не було.
Небезпека полягала в іншому.
Він мав міжнародні контакти, організаційну мережу, авторитет серед еміграції та українського підпілля і, найголовніше, намагався налагодити роботу ОУН безпосередньо в Радянській Україні.
Саме останній напрям особливо цікавив радянські спецслужби.
Розсекречені матеріали радянських спецслужб, оприлюднені Службою зовнішньої розвідки України, показують, що Москва намагалася не лише спостерігати за ОУН, а й проникнути до її керівництва через агентуру.
Однією з ключових операцій стала «Ставка».
У 1933 році радянські спецслужби вивели за кордон завербованого ними Василя Хом’яка, який мав старі зв’язки з українським військовим середовищем. Під виглядом утікача з Радянської України він поступово дістався до людей із оточення Коновальця.
ОУН перевіряла його легенду, але зрештою контакт був встановлений.
Це стало каналом для наступного етапу операції.
Як Судоплатов увійшов у довіру до керівника ОУН
До операції залучили співробітника радянських спецслужб Павла Судоплатова.
Він добре володів українською мовою і виступав під легендою представника підпілля в Радянській Україні. У 1936 році почалися його зустрічі з Коновальцем та іншими керівниками ОУН.
Вони тривали не один день і не були випадковими.
Судоплатов розповідав те, що для Коновальця мало виняткову цінність: про нібито існування людей у Радянській Україні, готових створювати підпільну мережу та боротися проти радянської влади.
Архівні матеріали свідчать, що радянський агент отримував дедалі більшу довіру й одночасно збирав відомості про керівництво ОУН, його зв’язки, внутрішні конфлікти та плани.
Саме прагнення Коновальця поширити організаційну роботу на радянську Україну стало його вразливим місцем.
НКВС створив йому саме того співрозмовника, якого він хотів знайти.
Чому НКВС вирішив не арештувати, а вбити Коновальця
Ліквідація керівника ОУН мала значно ширшу мету, ніж усунення однієї людини.
За матеріалами, які нині досліджує українська розвідка, радянське керівництво розраховувало, що смерть Коновальця послабить організацію і спровокує боротьбу за владу всередині неї. СЗРУ пов’язує операцію безпосередньо з рішенням Сталіна.
Така логіка була небезпідставною.
Коновалець мав особливий авторитет саме тому, що стояв між кількома різними середовищами: ветеранами Січових стрільців, еміграційними політиками, молодим крайовим підпіллям та закордонними осередками.
Усунути його означало позбавити організацію людини, яка могла виступати арбітром між ними.
Радянська операція була тому не лише замахом, а й спробою організаційної дестабілізації противника.
Коробка цукерок у Роттердамі
23 травня 1938 року Коновалець прибув до Роттердама на чергову зустріч із Судоплатовим.
Вони зустрілися в кафе готелю «Атланта».
Судоплатов передав йому коробку шоколадних цукерок, усередині якої був захований вибуховий пристрій.
Після зустрічі агент пішов. Незабаром пристрій спрацював, коли Коновалець уже перебував на вулиці. Вибух убив його на місці.
Йому було 46 років.
Для радянської розвідки це була одна з найвідоміших закордонних операцій міжвоєнної доби: багаторічне агентурне проникнення завершилося точковою ліквідацією керівника політичної організації на території третьої держави.
Тіло Коновальця поховали на кладовищі Кросвейк у Роттердамі 28 травня 1938 року.
Там воно залишалося наступні 88 років.
Що сталося з ОУН після смерті Коновальця
Убивство не знищило ОУН.
Але воно позбавило організацію керівника, який майже десятиліття утримував разом різні її середовища.
Після смерті Коновальця Провід очолив його давній соратник Андрій Мельник. У 1939 році його становище формалізував Другий Великий збір українських націоналістів.
Проте ситуація вже стрімко змінювалася.
Німецький напад на Польщу у вересні 1939 року звільнив із польських в’язниць багатьох діячів ОУН, серед них Степана Бандеру. Молодше покоління, яке пройшло підпільну боротьбу й польські в’язниці, вимагало іншої моделі керівництва.
Протистояння між прихильниками Бандери і Проводом Мельника загострювалося.
1940 року стався остаточний розкол на два середовища, які пізніше стали відомі як ОУН(б) та ОУН(м). Розбіжності між поколіннями виникли ще за Коновальця, тому його смерть не була єдиною причиною розколу. Але вона прибрала людину, чий авторитет дозволяв ці протиріччя стримувати. Саме на цю роль Коновальця як об’єднавчої фігури звертають увагу дослідники його політичної біографії.
У цьому сенсі радянська операція дала принаймні частину бажаного результату: ОУН вижила, але єдиною вже не залишилася.
Чого Коновальцю не можна приписувати
Для оцінки цієї постаті важлива хронологія.
Євген Коновалець помер у травні 1938 року.
Він не міг брати участі в рішеннях ОУН під час Другої світової війни, у проголошенні Акта 30 червня 1941 року, створенні УПА, польсько-українському насильстві на Волині та в Галичині 1943–1944 років або післявоєнній діяльності українського підпілля.
Ці події належать уже до іншого етапу історії руху і до організацій, які після розколу 1940 року мали різне керівництво.
Проте так само некоректно представляти Коновальця виключно як військового діяча УНР, не згадуючи, що під його керівництвом УВО й ОУН використовували саботаж, експропріації, замахи та політичні вбивства.
Його біографія поєднує дві різні політичні епохи: боротьбу регулярної української армії за державу і революційне підпілля після втрати цієї держави.
Саме тому Коновалець залишається складною історичною постаттю, яку важко вмістити в одновимірний образ героя або лише радикального націоналіста.
Чому його роль була більшою за роль одного керівника ОУН
Головний політичний результат діяльності Коновальця полягав навіть не у створенні конкретної організації.
Він допоміг забезпечити організаційну тяглість українського руху за незалежність між двома епохами.
У 1918 році Коновалець діяв як командир державної армії.
У 1920-х — як керівник нелегальної військової структури.
У 1930-х — як очільник міжнародної політичної організації.
Форми боротьби змінювалися, але центральна мета для нього залишалася тією самою — відновлення незалежної української держави.
Саме завдяки організаційній мережі ОУН і поколінню кадрів, сформованому в міжвоєнний період, український націоналістичний рух не зник після краху УНР.
Це не означає, що всі його ідеї або методи автоматично переходять у категорію прийнятних із погляду сучасної демократії.
Але пояснює, чому для радянської влади людина без держави, армії та контрольованої території могла залишатися стратегічним противником.
Коновалець будував не фронт. Він будував структуру, здатну пережити поразку.
Чому перепоховання через 88 років має політичне значення
Після вбивства Коновальця поховали далеко від України не тому, що він обрав Нідерланди місцем останнього спочинку, а тому, що незалежної української держави, до якої можна було повернути його тіло, не існувало.
У цьому сенсі історія його могили є продовженням його біографії.
Коновалець належав до великої групи діячів українського державницького руху, які померли або були вбиті за кордоном: у Польщі, Франції, Німеччині, Чехословаччині, Люксембурзі та інших державах.
Повернення таких поховань після відновлення незалежності перетворилося на окрему політику історичної пам’яті.
У випадку Коновальця процес тривав роками. Могилою в Роттердамі опікувалися українські організації діаспори. 11 серпня 2026 року останки ексгумували, 13 серпня привезли в Україну, а 18 серпня перепоховали на Національному військовому меморіальному кладовищі. Пам’ятник із роттердамської могили також перевезли в Україну, тоді як саме місце поховання в Нідерландах планують меморіалізувати.
Національне військове меморіальне кладовище не має стати остаточним місцем спочинку Коновальця. Держава заявила, що після створення Українського національного пантеону останки перепоховають там.
Таким чином, після 88 років Коновалець фізично повернувся до держави, за створення якої воював, але якої за свого життя так і не побачив незалежною.
Ким зрештою був Євген Коновалець
Євген Коновалець був одним із тих діячів ХХ століття, біографія яких віддзеркалила радикальну зміну самої форми української боротьби.
Спочатку — студент українського руху в Австро-Угорщині.
Потім — офіцер Першої світової.
Далі — командир Січових стрільців і полковник Армії УНР.
Після військової поразки — керівник підпільної УВО.
З 1929 року — перший голова ОУН і один із головних організаторів українського націоналістичного руху міжвоєнної доби.
Він був прихильником незалежної української держави, але не демократичним політиком у сучасному розумінні. Організації, які він очолював, застосовували політичне насильство. Водночас його роль не можна ототожнювати з усіма подальшими діями різних течій ОУН, що відбулися вже після його смерті.
Для радянських спецслужб головною небезпекою Коновальця була його здатність перетворювати поразку на нову організаційну модель: зберігати кадри, підтримувати міжнародні зв’язки, створювати підпілля і переносити українське питання з однієї політичної епохи в іншу.
Саме тому Москва витратила роки на проникнення до його оточення і зрештою вдалася до політичного вбивства за кордоном.
А повернення його останків у 2026 році символічно закриває історію, яка почалася ще після поразки Української революції: людина, яка втратила свою державу і продовжила боротися за неї в еміграції, через 88 років після смерті була похована вже в незалежній Україні.
