Росія дедалі сильніше робить ставку на балістичні та інші високошвидкісні ракети саме тоді, коли запас протиракет для Patriot став одним із найдефіцитніших ресурсів української ППО. Звідси виникає спокуслива відповідь: замість того щоб витрачати наддорогу протиракету на кожен «Іскандер», знищувати установки ще до старту. Але досвід попередніх воєн показує, що мобільні ракетні комплекси — одні з найскладніших цілей на полі бою. Тому справжнє завдання для України значно ширше: не влаштувати полювання за кожною окремою машиною, а побудувати систему, яка скорочуватиме саму здатність Росії регулярно здійснювати балістичні залпи.

На перший погляд арифметика очевидна.

Одна російська пускова установка може здійснити багато пусків. Одна протиракета Patriot перехоплює лише одну ціль. Отже, набагато вигідніше знищити установку разом із ракетами до старту, ніж роками намагатися збивати все, що вона запускає.

У військовій логіці це називається переходом від активної протиракетної оборони до контрсилової боротьби: бити не лише по боєприпасу, який уже летить, а по системі, яка дає противнику можливість його запускати.

Саме тут починається найскладніше.

Російська балістична кампанія — це не два десятки вантажівок, які достатньо знайти на супутниковому знімку. Це велика розподілена система з мобільними пусковими, транспортно-заряджальними машинами, командними пунктами, складами, виробниками ракет, ремонтними підприємствами, системами зв’язку, розвідкою та десятками можливих районів запуску.

І якщо Україна хоче суттєво зменшити кількість балістичних ударів, воювати доведеться саме з цією системою, а не лише з окремими «Іскандерами».

Чому питання стало особливо гострим саме зараз

У наведеній Анатолієм Храпчинським оцінці йдеться про 126 балістичних ракет, використаних Росією протягом липня. Навіть якщо окремі підрахунки різняться залежно від того, які ракети зараховують до цієї категорії, тенденція не викликає сумніву.

Ще станом на 19 липня ISW, аналізуючи офіційні повідомлення Повітряних сил України, нараховував 107 балістичних ракет, застосованих Росією від початку місяця, плюс 20 «Цирконів». Аналітики звертали увагу, що темп використання балістики вже перевищував оцінюваний темп її поточного виробництва, тобто Москва могла частково витрачати накопичені запаси.

Це важлива зміна російської стратегії.

Ще в червні українська воєнна розвідка оцінювала виробництво 9М723 для «Іскандер-М» приблизно у 55–60 ракет щомісяця, а план на 2026 рік — до 700 одиниць. За оцінкою ГУР, Росія могла використовувати близько сотні балістичних ракет на місяць і певний час підтримувати свої запаси приблизно на стабільному рівні.

Отже, балістика перетворюється не на екзотичний компонент великих атак, а на серійний інструмент тиску на український тил.

19 липня президент України прямо заявляв, що Росія дедалі більше робить ставку саме на балістичні ракети. Того дня Київ став головною ціллю одного з найбільших балістичних ударів війни.

І це збігається з моментом, коли ресурс для боротьби з такими ракетами став особливо дорогим.

Росія намагається загнати Україну в «пастку Patriot»

Для звичайної крилатої ракети або дрона існує значно ширший набір засобів протидії. Балістика різко звужує вибір.

Patriot із перехоплювачами PAC-3 залишається одним із ключових українських інструментів протиракетної оборони. Але проблема вже глобальна: Reuters 7 серпня повідомив про різке падіння запасів перехоплювачів у США та на Близькому Сході після одночасного різкого зростання бойових витрат і попиту. Виробництво розширюється, але нові ракети не з’являються миттєво.

Для Росії це створює вигідну модель виснаження.

Навіть якщо українська ППО збиває значну частину балістичних ракет, противник змушує її витрачати той тип боєприпасу, який складно швидко відновити.

А коли боєприпасів недостатньо, результат видно безпосередньо під час атак. 6 липня Росія застосувала 23 «Іскандер-М»/ракети С-400 разом з іншими ракетами; Повітряні сили повідомляли про численні влучання балістики.

Тому проблема давно вийшла за межі питання: «Скільки ще Patriot потрібно Україні?»

Друге питання звучить так: «Як зробити так, щоб росіяни фізично могли запускати менше ракет?»

Урок 1991 року: наймогутніша авіація світу не змогла легко вполювати Scud

Щоб зрозуміти складність такого завдання, варто повернутися до війни в Перській затоці.

У 1991 році США та союзники мали величезну перевагу в авіації, розвідці та контролі повітряного простору. Одним із ключових завдань стало знищення мобільних іракських установок Scud, які обстрілювали Ізраїль.

Масштаб зусиль був колосальним.

RAND наводить дані про 4754 заплановані анти-Scud вильоти протягом 43-денної повітряної кампанії. Спочатку коаліція атакувала відомі стаціонарні позиції, але значна їх частина виявилася хибними цілями, тоді як мобільні комплекси продовжували здійснювати пуски.

Після цього авіація почала буквально чергувати над районами ймовірної роботи Scud.

І все одно результат був дуже скромним.

Ракету після старту було побачити нескладно: двигун залишав яскравий тепловий слід, який фіксували літаки та супутники. Але після цього виникала головна проблема — знайти серед доріг, вантажівок, макетів і природного «шуму» саме ту машину, яка щойно здійснила пуск.

З 42 випадків, коли екіпажі бойових літаків візуально спостерігали можливі установки, лише у восьми випадках вони змогли достатньо точно захопити ціль для атаки. Навіть після війни залишалася велика невизначеність щодо того, скільки реальних мобільних Scud взагалі вдалося знищити.

Проблемою була не відсутність бомб.

Проблемою був час між інформацією та ударом.

RAND наводить показовий приклад: дані JSTARS могли допомогти знайти рухомі об’єкти, але їх обробка та передавання винищувачам займали надто багато часу. Поки інформація доходила до того, хто мав атакувати, ціль могла вже зникнути.

Через 35 років технології зовсім інші. Але фізична проблема залишилася тією самою.

Головна зброя «Іскандера» — не ракета, а мобільність

«Іскандер-М» створювався саме як система, здатна пережити спробу її знищення.

Це не просто ракета на вантажівці.

До комплексу входять пускові установки, транспортно-заряджальні машини, командні машини й інформаційні пункти. За даними RUSI, типова ракетна бригада має три дивізіони по чотири пускові — 12 TEL, кожна з яких несе дві ракети.

CSIS також зазначає, що одна пускова може діяти автономно, а транспортно-заряджальні машини перевозять додаткові ракети та забезпечують продовження бойової роботи.

Тобто навіть знищення однієї TEL не означає ліквідацію ракетного підрозділу.

Саме тому ключове слово тут — система.

Якщо залишилися ракети, заряджальні машини, командування, зв’язок і сусідні пускові, втрата однієї установки є відчутною, але не паралізуючою.

Для справді системного ефекту потрібно або регулярно скорочувати сам парк пускових, або ламати інші елементи, без яких цей парк не може підтримувати високий темп вогню.

«Вікно у 6–20 хвилин» — не магічна формула

Храпчинський говорить про дуже коротке «вікно можливостей», протягом якого установка може бути вразливою.

Це добре передає сутність проблеми, однак конкретні цифри не варто сприймати як універсальний секундомір для кожного «Іскандера».

Відкрита технічна література дає різні значення залежно від стану комплексу. RUSI, наприклад, наводить орієнтир до 16 хвилин для підготовки після руху та близько п’яти хвилин для машини, яка вже перебуває на позиції.

Важливий не конкретний показник.

Важливий масштаб часу: хвилини.

А отже, недостатньо мати супутник, який раз на певний проміжок часу робить якісний знімок району.

Недостатньо навіть побачити установку.

Потрібно пройти весь так званий kill chain до моменту, коли координати перестануть бути актуальними.

Американська доктрина описує такий цикл як F2T2EA: find, fix, track, target, engage, assess — знайти, точно локалізувати, супроводжувати, визначити спосіб ураження, атакувати та оцінити результат.

RAND прямо називає мобільні об’єкти одними з найскладніших динамічних цілей: сама їхня рухливість є способом виживання, тому вирішальним фактором стає швидкість усього ланцюга.

І саме тут лежить ключ до української проблеми.

Побачити старт — ще не означає встигнути знищити установку

Тепловий спалах ракети — дуже помітна подія.

Саме тому системи раннього попередження можуть швидко визначати факт запуску.

Але після пуску починається гонка.

Ціль уже розкрила приблизний район свого перебування, проте вона одночасно отримала причину максимально швидко залишити позицію.

Тому найкращий сценарій — не просто визначити місце старту постфактум, а мати пускову в супроводженні ще до того, як ракета відірвалася від машини.

Для цього недостатньо одного типу розвідки.

Сучасне полювання на рухомі цілі — це зведення в одну картину супутникової інформації, повітряної розвідки, сигналів радіоелектронної розвідки, даних безпілотників та інших джерел.

Успіх залежить від того, наскільки швидко один сенсор може передати ціль іншому.

Саме це в американській практиці називають cross-cueing — коли одна система помітила ознаку активності й негайно спрямувала на цей район інший засіб розвідки.

По суті, йдеться вже не стільки про «ракету проти пускової», скільки про інформаційну систему проти мобільності.

І саме тому Starlink тут значно важливіший, ніж здається

У дискусії навколо прохання України дозволити ширше використання Starlink на території Росії легко зробити помилковий висновок, ніби Starlink є якоюсь «системою наведення на Іскандер».

Ні.

Його цінність у іншому: зв’язок скорочує kill chain.

AP повідомляло, що під час останніх контактів у Вашингтоні Зеленський просив допомоги у вирішенні питання використання Starlink для операцій проти цілей на території Росії, зокрема у контексті пошуку засобів протидії балістичним пусковим.

Reuters ще в липні описував українські «mid-strike» безпілотники, які діють у російському тилу і часто використовують Starlink для зв’язку. Росія у відповідь встановлює потужні засоби РЕБ і намагається глушити цей канал.

Тут відкривається ще один стратегічний аспект.

Для України небезпечно, якщо можливість боротися з одним із найнебезпечніших видів російської зброї залежить від рішення однієї приватної компанії.

Тому довгостроковим рішенням має бути не просто «отримати дозвіл на Starlink», а створити резервовану архітектуру зв’язку, в якій відмова одного каналу не розриває ланцюг між розвідником і засобом ураження.

Але Україна вже показала: «Іскандери» не є невловимими

Історія зі Scud не означає, що мобільні балістичні комплекси неможливо знищувати.

Українські операції вже дають конкретні приклади.

У березні 2026 року Сили спеціальних операцій повідомили про знищення пускової «Іскандера» в окупованому Криму. Особливо показово, що установка вже залишила місце базування, перебувала в районі пуску, була замаскована в лісосмузі й мала ракети. Українські далекобійні дрони виявили й уразили її. Одночасно було атаковано місце зберігання інших машин комплексу.

Ще один приклад українське Міноборони навело за підсумками травневих операцій: поблизу Таганрога було підтверджено знищення «Іскандер-М» на стартовій позиції.

Це принципово важливі епізоди.

Вони показують, що питання вже не звучить: «Чи можливо взагалі знищити мобільний ракетний комплекс?»

Можливо.

Справжнє питання інше: чи можливо перетворити одиничні успіхи на постійний процес, достатньо масштабний, щоб змінити російську статистику пусків?

І це набагато вища планка.

Не потрібно знищувати всі пускові, щоб результат став відчутним

У публічних оцінках фігурують різні цифри російського парку «Іскандерів». Храпчинський говорить приблизно про 160 машин загалом і близько 26 у районах, звідки можуть здійснюватися удари по Україні.

Точна актуальна кількість боєготових TEL у відкритих джерелах невідома.

Але стратегічно це навіть не головне.

Україні необов’язково знищити останню російську пускову.

Важливіше знизити throughput — пропускну спроможність ракетної системи, тобто кількість ракет, яку вона здатна підготувати й запустити за певний проміжок часу.

У цьому сенсі дві однакові на перший погляд операції можуть мати зовсім різний ефект.

Знищення однієї пускової скорочує парк на одну машину.

А знищення критичної ремонтної ділянки або вузького місця у виробництві може поступово впливати на десятки машин.

Саме тому українська кампанія вже виходить далеко за межі «полювання на Іскандери».

Волгоград показує іншу модель: бити там, куди пускова змушена повернутися

27 червня українські FP-5 «Фламінго» вразили підприємство «Титан-Барикади» у Волгограді.

Українська сторона повідомила, що підприємство виробляє артилерійські системи та спеціальну військову техніку, зокрема компоненти пускових ракетних установок. Російська влада підтвердила атаку на виробничі об’єкти в районі заводу.

Наступного дня українські військові повідомили за результатами додаткового аналізу, що були уражені три виробничі цехи, ще два зазнали часткових пошкоджень.

У стратегічному сенсі це принципово інший тип операції.

Мобільна пускова непередбачувана.

Завод — ні.

Тобто Україна може обходити фундаментальну перевагу російських TEL — мобільність — і бити по тому, що рухатися не може.

Ще вигідніше — ламати виробничий ланцюг

Така сама логіка працює з ракетами.

Ракета «Іскандера» — це не один завод.

Це велика виробнича кооперація: електроніка, навігація, двигуни, бойові частини, корпуси, спеціальні матеріали.

ГУР у січні 2026 року, аналізуючи лише виробничу мережу крилатої ракети 9М727 комплексу «Іскандер-К», ідентифікувало 41 підприємство в Росії та Білорусі, залучене до різних елементів виробництва.

У березні Сили оборони атакували брянський завод «Кремній Ел», який виробляє мікроелектроніку, зокрема для російського високоточного озброєння та «Іскандерів». Українське Міноборони повідомляло про пошкодження виробничих потужностей підприємства.

Так виникає значно ширша стратегія.

Пускову можна знищувати там, де вдалося її знайти.

Але паралельно можна знижувати можливості її ремонту, постачання нових машин і виробництва самих ракет.

Це вже війна проти відновлюваності системи.

Іноді транспортно-заряджальна машина може бути майже так само важлива, як сама TEL

Є ще одна деталь, яку часто гублять у розмовах про пускові.

Боєздатність ракетного підрозділу визначається не лише кількістю машин, які можуть підняти ракету у вертикальне положення.

Після залпу потрібні нові ракети.

Їх потрібно доставити.

Потрібно перезарядити установку.

Потрібно підтримувати техніку в справному стані.

Потрібні командування і зв’язок.

Тому ефективна контрсилова кампанія не обов’язково повинна завжди прагнути знайти саме TEL.

Якщо порушений логістичний цикл, установка може фізично існувати, але здійснювати менше пусків.

Це особливо важливо для України через нерівність ресурсів.

Завдання не полягає в красивій статистиці «знищено X пускових».

Результат вимірюється тим, скільки ракет Росія врешті змогла запустити по українських містах.

Дрони тут революційні — але вони не скасовують потреби в ракетах

Україна створила один із найрозвиненіших у світі контурів застосування ударних безпілотників.

Міноборони України повідомляло, що середньодальні системи FP-2, «Буллава» та інші можуть працювати на значній глибині, а частина з них отримує автономні функції пошуку цілей на завершальному етапі.

Це суттєво покращує можливості боротьби з мобільними об’єктами порівняно з 1991 роком.

Але дрон і швидкісна ракета вирішують різні задачі.

Якщо ціль — великий стаціонарний завод, час підльоту не завжди є критичним.

Якщо ж розвідка виявила рухому машину, яка незабаром змінить позицію, швидкість реакції стає одним із визначальних параметрів.

Саме тому власна українська балістична програма важлива не тільки як спосіб бити далі.

Вона потенційно дає Україні швидкий ударний інструмент для короткочасних цілей.

І показово, що паралельно Київ розвиває відразу дві ракетні лінії — наступальну та оборонну. 7 серпня стало відомо про плани прискорити роботи над власними балістичними ракетами, а європейська програма FREYJA має створювати новий антибалістичний компонент.

Це фактично дві половини однієї відповіді.

Одні ракети повинні знищувати те, що вже запущено.

Інші — не дозволяти запускати наступні.

Північна Корея ускладнює українську математику

Навіть успішна кампанія проти російського виробництва має ще одну проблему: Москва дедалі сильніше підключає зовнішню ресурсну базу.

Reuters 5 серпня повідомив із посиланням на українську розвідку, що північнокорейський ракетний підрозділ розгортається у Воронезькій області. За українськими даними, йдеться приблизно про 90 військових, до шести пускових та потенційно до 120 KN-23/KN-24. Щонайменше 40 ракет нової партії, за цими даними, вже були передані Росії. Москва і Пхеньян цю інформацію не коментували.

Це означає, що Росія поступово створює ще й зовнішній канал поповнення балістичного потенціалу.

Тому знищення російського заводу вже не гарантує пропорційного падіння кількості ракет.

Українська стратегія повинна враховувати не лише власне російський ВПК, а й імпорт озброєнь, технологій і готових боєприпасів.

Є ще одна важлива поправка: не вся «балістика» однакова

У публічній дискусії «Іскандер-М», KN-23, ракети С-300/С-400 і «Циркон» нерідко потрапляють в одну умовну категорію — «балістична загроза».

Для пояснення небезпеки це зрозуміло, але технічно вони різні.

«Іскандер-М» та KN-23 належать до класу балістичних ракет малої дальності.

С-300 і С-400 спочатку є зенітними системами, ракети яких Росія також використовує проти наземних цілей.

«Циркон» узагалі є гіперзвуковою крилатою протикорабельною ракетою, а не класичною балістичною.

Система	Що це	Особливість
«Іскандер-М»	оперативно-тактична балістична ракета	висока швидкість, маневрування, короткий час попередження
KN-23	північнокорейська балістична ракета	близький за роллю клас до російських ОТРК
С-300/С-400	зенітні ракети, які Росія також застосовує по наземних цілях	створюють особливу загрозу насамперед для регіонів у межах відповідної дальності
3М22 «Циркон»	гіперзвукова протикорабельна крилата ракета	не є класичною балістичною ракетою, але надзвичайно складна для перехоплення

Отже, не існує однієї «пускової установки балістики», після знищення якої проблема зникає.

Росія створила диверсифікований набір високошвидкісних ударних засобів. Відповідно, Україні потрібна така сама багаторівнева модель протидії.

Що насправді може змінити баланс

Якщо звести всі ці елементи разом, стає видно, що питання «чи може Україна знищувати пускові?» поставлене занадто вузько.

Так, може. І вже робить це.

Але головний стратегічний результат з’явиться не тоді, коли буде опубліковане ще одне відео з ураженням конкретного «Іскандера».

Він з’явиться, якщо Росії доведеться довше готувати залпи, розосереджувати комплекси на більших територіях, частіше міняти позиції, витрачати ресурси на захист заводів і складів, довше ремонтувати машини, складніше перевозити ракети і тримати більше резервних установок далеко від районів пуску.

Інакше кажучи, мета — зробити кожен наступний російський запуск дорожчим, складнішим і рідшим.

Саме тут контрсилова кампанія безпосередньо допомагає Patriot.

Не тому, що вона здатна замінити ППО.

А тому, що вона може скорочувати кількість ситуацій, у яких Patriot взагалі доведеться застосовувати.

Україні потрібно полювати не на «Іскандер», а на темп російських пусків

Балістична війна поступово стає одним із головних змагань ресурсів у російсько-українській війні.

На одному боці — російське виробництво ракет, накопичені запаси, мобільні пускові, С-300/С-400, «Циркони» та дедалі більша допомога КНДР.

На іншому — українські Patriot, обмежені запаси протиракет, далекобійні дрони, власна ракетна програма, розвідка, Starlink та інші системи зв’язку.

Якщо розглядати цю боротьбу лише як поєдинок «російська ракета — українська протиракета», Росія отримує значну перевагу: вона сама визначає темп і змушує Україну реагувати.

Контрсилова кампанія змінює цю логіку.

Україна починає впливати на те, скільки ракет противник здатний запустити взагалі.

І досвід Scud у 1991 році показує, чому не варто очікувати, що супутники, дрони або далекобійні ракети раптом дозволять легко перебити всі російські пускові. Мобільні комплекси створювалися саме для виживання під таким полюванням.

Проте український досвід 2026 року показує й протилежне: сучасні засоби розвідки, зв’язку та безпілотні системи вже дозволяють уражати «Іскандери» навіть після їхнього виходу на бойові позиції. А удари по «Титан-Барикадах», «Кремнію Ел» та інших елементах ВПК відкривають другий шлях — не наздоганяти кожну пускову, а поступово руйнувати середовище, яке дозволяє їй знову і знову стріляти.

Тому справжня формула протидії російській балістиці складається не з одного Patriot і не з однієї української ракети.

Це багаторівнева система: перехопити те, що вже летить; знищити установку, коли вона розкрита; порушити її забезпечення; скоротити виробництво ракет і наземного обладнання; ускладнити імпорт із КНДР; максимально скоротити час між виявленням і реакцією.

І саме останній показник може стати визначальним.

У війні з мобільними балістичними комплексами перемагає не той, хто просто бачить далі. Перемагає той, у кого інформація швидше перетворюється на дію.

Адже в умовах, коли кожна протиракета Patriot є дефіцитним і дорогим ресурсом, найкращим перехопленням зрештою може стати те, яке взагалі не знадобилося — тому що російська ракета так і не була запущена.