У 1925 році в СРСР встановили держмонополію на алкоголь та почали випускати Советскую водку. Торгівля спиртним допомогла більшовиками стримати інфляцію та вкласти більше грошей у військову промисловість — нібито для захисту від поляків, фінів, естонців та латвійців.
У Російській імперії від 1914 року діяв сухий закон, а цар Микола II на світських раутах демонстративно підіймав угору келих хлібного квасу. Більшовики продовжили заборону на алкоголь, щойно прийшовши до влади.
Наказ Ради народних комісарів від 8 листопада 1917 року за підписом Володимира Леніна не дозволяв ні виробництво, ні продаж алкогольних напоїв. Вождь світового пролетаріату обожнював міцний чорний чай без цукру, а до спиртного був байдужим — максимум міг побалувати себе білим баварським пивом.
Його соратник Володимир Бонч-Бруєвич залишив мемуари про те, як в Ілліча буквально стався нервовий зрив, коли після штурму Зимового палацу п’яні матроси й солдати грабували пітерські ресторани й винні склади Ермітажу. Навіть військова варта не змогла втримати мародерів, і тоді Військово-революційна рада розпорядилась розбити тисячі пляшок, а елітне царське вино змили з асфальту пожежними машинами у Неву. Втративши людську подобу, дехто намагався ухопити останнє, падав на коліна й вилизував алкогольні калюжі.
Більшовики затято критикували самодержавство за споювання народу, а 1919 року Ленін підписав новий наказ, яким дозволив садити людей на п’ять років за самогоноваріння та контрабанду. Проте під кінець його життя заборону на виробництво і продаж міцного алкоголю скасували за ініціативою генерального секретаря ЦК РКП (б) Йосипа Сталіна.
Фотографія черги людей за радянською горілкою після скасування сухого закону, 1920-ті роки / Фото: PD
Дорого і несмачно
Економіка країни занепадала, а горілка у всі часи була простим і надійним способом вийти з глибокої фінансової кризи. У 1923 році Ленін важко хворів та фактично не керував державою, і Сталін запропонував повернутися до продажу алкоголю зі старих запасів, а також відновити виробництво спиртного. Його підтримав нарком фінансів СРСР Григорій Сокольников, який на пленумі політбюро ЦК РКП (б) від 12 липня того ж року озвучив переконливі аргументи:
«Одним із могутніх засобів боротьби з грошовою інфляцією та підняття курсу рубля є продаж спиртних напоїв, зокрема спирту та вина. У 1912 році валового доходу було отримано 824 мільйони рублів, а витрата становила 198 мільйонів, чистий же дохід становив 626 мільйонів рублів. Приблизно валовий дохід із відра був 8 рублів 54 копійок, а вся витрата, включаючи тут вартість спирту, ректифікація його, торгові витрати, — 2 рублі 5 копійок, і чистий дохід становив 6 рублів 49 копійок».
У січні 1925 року у продаж надійшов новий 30-градусний напій під назвою Советская водка. У народі цю горілку прозвали риківкою за ім’ям голови Ради народних комісарів Олексія Рикова, підпис якого стояв у документі про те, що алкогольний ринок контролює держава.
Фото Йосипа Сталіна, Олексія Рикова, Григорія Зінов’єва та Миколи Бухаріна, 20 вересня 1924 року / Фото: PD
Найбільші дотепники охрестили напій напівриківкою — мовляв сам Риков полюбляє 60-градусний алкоголь, а трудящому люду дозволяють лише половину міцності.
Радянська горілка мало того, що була слабшою за царську, то ще й мала гірший смак і коштувала майже утричі дорожче. Її розливали у пляшки по 0,5 або 0,25 літра (чекушка) та заливали шийки поверх прокладок сургучем. Доволі скоро міцність горілки збільшили 40 градусів, а сургуч замінили «безкозиркою» — цю кришечку з фольги неможливо було надягнути на пляшку вдруге — то ж само по собі передбачалось, що горілку треба було випити за один раз. Коштувала вона 1 рубль.
Риківку розкуповували швидко, і виникла проблема — зростання пияцтва та збільшення прогулів серед робочих на фабриках і заводах. Тоді 12 листопада 1925 року Політбюро ухвалило рішення Про контингентування продажу горілки, в якому розпорядились 70% виготовленої продукції відправляти в сільську місцевість з подальшим збільшенням до 85%. Але ця ідея провалилась — селяни надавали перевагу власному самогону з картоплі, буряка чи пшениці, а до риківки виявились байдужими. Рейди та агітаційні плакати не допомогли, то ж довелося повернути продажі у міста.
Допит українського селянина, який займався самогоноварінням органами ВЧК-ОГПУ, 1920-ті роки / Фото: PD
Виторг для держави й спитий народ
Знаючи позицію Леніна щодо «дурману для народу» Сталін писав у листі комуністу Шинкевичу, який був противником скасування сухого закону й обурювався, чому знехтували заповітом Ілліча:
«Слова Леніна, звичайно, відомі Центральному Комітету. Але товариш Ленін влітку 1922 і восени того ж року неодноразово заявляв кожному з нас, що, зважаючи на безнадійність отримання позики за кордоном необхідно буде ввести горілчану монополію, що це особливо необхідно для створення мінімального фонду для підтримки валюти та підтримки промисловості. Що краще: кабала закордонного капіталу або введення горілки?»
Перевірити, чи справді Ленін це казав Сталіну або ж комусь іншому, було вже неможливо. І по щирості, про жодну кредитну кабалу теж не могло бути мови, адже ніхто не збирався давати кредити більшовицькому уряду. Але монопольне виробництво та продаж горілки державою було потрібне для боротьби з інфляцією, поповнення бюджету та контролю соціальної стабільності.
Допит робітників, яких упіймали в нетверезому виглядів представники ВЧК-ОГПУ, 1920-ті роки / Фото: PD
Завищена у 10 разів ціна в магазині у порівнянні із вартістю виробництва фактично вилучала з обігу надлишкові гроші. Це зменшувало обсяг вільних коштів у населення і відповідно підтримувало низькі ціни на інші товари (хліб, молоко) — адже прибуток з горілки можна було використати як дотацію. В умовах більшовицької планової економіки, де ціни на основні товари контролювалися, стримати інфляцію коштом горілчаних грошей виявилось нескладно. Також ці гроші використовувалися для фінансування будівництва інфраструктури, розвиток промисловості, деякі соціальні потреби.
Партія та уряд пояснювали доволі високу ціну на горілку тим, що нібито хочуть контролювати її надмірне споживання. Але насправді контролювати вони прагнули хіба що настрої населення: радянська горілка була доступним товаром, а нетверезим народом, який стає байдужим до всього на світі, керувати легше.
Справи у більшовиків пішли настільки добре, що 1930 року Сталін запропонував прямо і відкрито піти на різке збільшення виробництва горілки. У звичній для себе манері він знову вигадав легенду — цього разу про начебто потенційну небезпеку з боку Польщі та країн Балтії. 7 вересня він написав із Сочі листа новому наркому СРСР В’ячеславу Молотову:
«Поляки, напевно, створюють (якщо вже не створили) блок балтійських (Естонія, Латвія, Фінляндія) держав, маючи на увазі війну з СРСР. Я думаю, що, поки вони не створять цей блок, вони воювати з СРСР не стануть, отже, як тільки забезпечать блок, почнуть воювати (привід знайдуть). Це означає, що нинішній мирний склад нашої армії з 640 тисяч доведеться довести до 760 тисяч».
Сталін пояснює Молотову, що хоче зміцнити оборону СРСР, зокрема Ленінграда та Правобережної України, а для військової реформи потрібні великі гроші. Знадобиться більша кількість техніки, додаткові витрати на речове та продпостачання.
Самогоноваріння та апарат для самогону на селі, 1920-ті роки / Фото: PD
«Потрібно відкинути хибний сором і прямо, відкрито піти на максимальне збільшення виробництва горілки щодо забезпечення дійсної та серйозної оборони країни, — йдеться у листі. — Отже, треба врахувати цю справу зараз, відклавши відповідну сировину для виробництва горілки та формально закріпити її в держбюджеті 30−31 року».
Члени Політбюро 15 вересня знову чемно проголосували за пропозицію вождя, а ухвалене рішення закрили найвищим грифом секретності Особлива папка. Ціну пляшки горілки без посуду збільшили з 1 рубля до 1 рубля 50 копійок, а ще випустили горілку на 43 градусів за ціною — 5 рублів за літр. Також більшовики знайшли ще одну можливість збільшити надходження до бюджету — продавали її з величезною націнкою тим, хто мав високі зарплати. В районах лісозаготівель, сплаву та хутро-рибозаготівель ціна складала по десять рублів за літр, бо так розпорядилось Політбюро.
Готувався до загарбницької війни
Від 1932 року почали випускати Пшеничну водку по 11 рублів за літр. А в останній рік життя Сталіна, 1953 році, горілка продавалася вже аж по 40 рублів за пляшку при собівартості 4 рублі 47 копійок.
Радянським диктатором керували аж ніяк не турбота про людей і не страх перед світовим імперіалізмом. Отримані з горілки гроші дали йому можливість купувати на Заході турбіни та верстати для індустріалізації, а особливо — для модернізації військової промисловості. І це було потрібно не для захисту, а для нової загарбницької війни.
Конфіскація органами ВЧК-ОГПУ самогонного апарату. На землі чоловік без свідомості, ймовірно напідпитку, 1920-ті роки / Фото: PD
Український публіцист-емігрант Віктор Піснячевський у 1920-ті роки так описав у часописі Воля стан радянської економіки й наміри Сталіна:
«Большевики нездатні до економічної творчости, вони жиють старими запасами. Вони отримали міліярдний запас золота, а зараз з нього залишилось тілько півтора ста міліонів. Папірові гроші варті менше, ніж їх друк і папір».
Він вказує, що запаси чавуна вичерпано зовсім, у текстильної промисловости працює тільки 6% веретен, а стада худоби знизились до 21%.
«Щоб триматись далі у влади, большевики, як колись Аттіла, мусять завойовувати нові терріторії з невичерпаними ще запасами, — пише Піснячевський. — Бо для торговлі у них немає ні золота, ні транспорта, ні сирівців».
Втім, горілчаних грошей для торгівлі виявилось замало. І тоді у хід пішло інше «золото» — зерно, яке відібрали у селян, прирікши їх на голодну смерть.
Фото Йосипа Сталіна (ліворуч) і Олексія Рикова (в центрі), праворуч ймовірно лідер угорських комуністів Бела Кун, 1 червня 1933 року / Фото: PD
Скасувавши сухий закон понад 100 років тому, Сталін виправдовувався перед однопартійцями, що це — вимушений тимчасовий захід і що він має намір поступово згортати виробництво горілки, щоб потім ліквідувати зовсім. Але після його смерті виробництво й продажі зростатимуть, а 1984 року в СРСР зафіксують історичний рекорд — 10,5 літрів споживання чистого алкоголю на душу населення. При «гнилому царизмі» це число виглядало як 5 літрів на людину — тобто вільний радянський пролетарій почав пити так, як не снилось у страшному сні ні Миколі II, ні Леніну.
За матеріалами nv.ua
