Редакційна стаття The Economist про Україну звучить як ультиматум для ЄС: або континент приймає на себе повний чек за цю війну, або готується жити поруч із переможною Росією.
Віткофф, «план миру» і фальшиве полегшення
The Economist починає з Москви, де відбулися багатогодинні переговори між спецпосланцем Дональда Трампа Стівом Віткоффом і Володимиром Путіним. Частину найогидніших пунктів з 28-пунктного «мирного плану» команда Трампа вже відкинула, Путін незадоволений поточною версією, а сам Трамп називає все це «безладом».
Це створює у деяких європейських столицях небезпечну ілюзію: мовляв, найгірший сценарій «продажу України» минув, а значить, можна трохи видихнути.
Редакція The Economist пояснює: це хибне відчуття безпеки. Навіть якщо саме цей варіант псевдомиру не відбудеться, будуть інші спроби «дешевого миру», а Україна в будь-якому разі потребуватиме колосальної допомоги — і дедалі менше з боку США, дедалі більше з боку Європи.
Жорстока математика: скільки Європі коштує не програти
The Economist пропонує дивитися на війну через просту, але дуже неприємну арифметику:
- $90–100 млрд на рік — стільки в сумі (військова + фінансова підтримка) потрібно Україні, щоб:
- тримати армію боєздатною;
- закривати бюджетну діру;
- ремонтувати енергетику й критичну інфраструктуру.
- Раніше цей тягар більш-менш ділився між США та Європою. Тепер, з поверненням Трампа в Білий дім і блокуванням великих пакетів у Конгресі, редакція виходить з того, що Америка як системний спонсор «з’їжджає з траси».
- Отже, $90–100 млрд на рік — це вже «європейський чек». І це мінімум, який дозволяє Україні не програти.
- Далі — ще гірше: приблизно $50 млрд на рік додатково потрібні, щоб не просто латати дірки, а почати нормальну відбудову та модернізацію — енергетика, логістика, оборонна промисловість, відновлення міст.
На фоні ВВП європейських країн (понад $20 трлн лише у членів НАТО в Європі) це близько 0,5–0,6% їхнього сукупного ВВП — цифра, з якою континент цілком здатен впоратися фінансово. Але питання не в грошах, а в політичній волі.
Три стратегічні завдання, які Європа провалює
The Economist формулює для ЄС три ключові задачі щодо України — і відразу показує, як Європа «спотикається» на кожній із них.
Завдання №1: змусити Путіна зрозуміти, що він не переможе
Формула проста: Європа має показати Москві, що вона не кине Україну ні за рік, ні за три, ні за п’ять.
Реальність сьогодні така:
- Росія, за оцінками НАТО, втрачає близько 1100–1200 військових на день і вже наближається до 1,1–1,2 млн загальних втрат, але при цьому може фінансувати війну до 2027 року, залишаючись у режимі «воєнної економіки».
- Кремль робить ставку на те, що Захід втомиться швидше, ніж Росія вичерпає ресурс.
Щоб зламати цю логіку, ЄС мав би:
- відкрито взяти на себе довгострокове фінансування України;
- перевести допомогу з режиму «один саміт — одна обіцянка» в режим «ми платимо щороку до такого-то року не менше, ніж…».
Натомість світ бачить нескінченну серію тимчасових рішень, перенесених голосувань і компромісів, які створюють Путіну враження, що час грає на нього.
Завдання №2: заспокоїти Україну
Другий фронт — психологічний і політичний всередині самої України.
Замість прогнозованої багаторічної підтримки Київ живе: від пакета до пакета, від донорської конференції до «історичного рішення», яке «ось-ось» мають ухвалити в Брюсселі.
Так, ЄС уже запустив Ukraine Facility — механізм на €50 млрд для 2024–2027 років, який має забезпечувати стабільне фінансування бюджету, інвестиції й технічну допомогу.
Але:
- це не покриває всіх потреб України навіть у цивільній площині;
- військова частина підтримки залишається фрагментованою, сильно залежною від політики окремих століть — Берліна, Парижа, Варшави, Рима.
У результаті:
- кабмін у Києві змушений планувати бюджет «каскадами невідомого»;
- оборонна промисловість не має довгих контрактів на роки вперед;
- суспільство живе в режимі постійного нервового очікування: «А що, якщо цього разу Угорщина/ще хтось заблокує?».
Завдання №3: довести табору Трампа, що Європа не слабка
Для Вашингтона (особливо для «трампістів») ключове питання звучить так: «Чому американський платник податків має платити за війну в Європі більше, ніж сама Європа?»
Щоб закрити цей аргумент, ЄС мав би:
- публічно і прозоро показати цифри: скільки саме Європа вже дала Україні та скільки готова давати щороку далі;
- ухвалити власну масштабну схему фінансування України, яка не залежить від того, хто сидить у Білому домі.
Натомість:
- великі рішення на кшталт «репараційної позики» під заморожені росактиви буксують;
- кожен новий пакет стає нагодою для правих популістів у ЄС заявити: «Навіщо платити за Україну, нехай американці».
Це і є третє провалене завдання, на яке вказує The Economist: Європа не змогла показати табору Трампа, що вона не пасажир, а співводій цієї війни.
Заморожені росактиви: тест на серйозність намірів
Найяскравіший приклад європейського «зависання» — історія із замороженими російськими активами.
Про що йдеться
- У ЄС перебуває від €200 до €300 млрд заморожених російських державних активів, левова частка — в кліринговому гіганті Euroclear у Бельгії.
- Єврокомісія пропонує схему «reparations loan»:
- ЄС бере на ринках приблизно €90 млрд позики (на 2026–2027 роки);
- позика забезпечена замороженими активами РФ;
- формально Україна повертає її лише тоді, коли Росія сплатить репарації;
- фактично це спосіб «монетизувати» російські активи, не конфіскуючи їх юридично.
Таку конструкцію вже публічно описують як головний інструмент закриття потреб України на 2026–2027 роки.
Де гальмує
- Бельгія боїться лишитися «останнім винним», якщо колись санкції знімуть або суди змусять повертати щось Москві. Вона вимагає:
- юридичних гарантій розподілу ризику між усіма країнами ЄС;
- компенсацій у разі судових позовів РФ.
- Деякі країни та експерти посилаються на ризики для євро як резервної валюти та міжнародного права: прецедент конфіскації/фактичної експропріації резервів може вдарити по довірі інших держав до європейської фінансової системи.
Єврокомісія намагається обійти вето окремих урядів, посилаючись на статтю 122 Договору про ЄС (екстрені повноваження), де рішення можна ухвалювати не одноголосно, а кваліфікованою більшістю.
Проте сам факт, що ЄС більше року сперечається, як саме використати гроші агресора, поки Україна тримає фронт, The Economist трактує як ознаку політичної слабкості й «вагання».
Чому це критично саме зараз
Все це відбувається на фоні двох трендів:
- Росія може дотягнути до 2027 року, підтримуючи нинішній рівень війни, але з кожним роком ціна для її економіки зростає.
- Україна, за оцінкою того ж The Economist, виснажується в людському ресурсі, артилерійських боєприпасах і ППО, тоді як російські інвестиції в дрони та ракетне виробництво вже дають ефект на полі бою.
Це створює вузьке вікно:
- або Європа швидко переходить до режиму довгострокового, масованого фінансування й нарощування власної оборонної промисловості;
- або «втома від України» стає самореалізованим пророцтвом — і в певний момент Захід починає проштовхувати Київ до «поганого миру».
Що це означає для України
З української точки зору редакційна стаття The Economist звучить як попередження, але водночас як шанс.
Поганий сценарій
Якщо ЄС продовжить:
- затягувати ухвалення «репараційної позики»;
- обмежуватися короткими пакетами допомоги;
- дозволяти угорським чи іншим вето паралізувати рішення,
то:
- Кремль лише зміцниться у переконанні, що Захід рано чи пізно «зіллє» Україну;
- тиск з боку команди Трампа на «припинення вогню за умовами реальності» зростатиме;
- у самій Україні посиляться політичні радикалізації й конфлікти: між фронтом і тилом, між різними групами еліт, між очікуваннями суспільства і можливостями держави.
Хороший (але складний) сценарій
Якщо ж Європа:
- погоджується на масштабну багаторічну схему фінансування (по суті, «Ukraine Facility 2.0» на військову й відбудовчу частину разом — умовно €90–100 млрд на рік);
- запускає «репараційну позику» і паралельно розвиває власне оборонне виробництво;
- чітко комунікує суспільствам, що це ціна безпеки самої Європи, а не «благодійність для України»,
то:
- Росія вперше отримає чіткий сигнал: ресурсно вона не зможе пересидіти Захід;
- у Києва з’явиться горизонт планування на 5–10 років, а не до наступного саміту;
- команда Трампа втратить аргумент про «ледачу Європу», яку треба «поставити на місце».
Що Європа має зробити прямо зараз
Якщо стисло перекласти меседж The Economist на «план дій» для ЄС, він виглядатиме так:
- Закріпити «репараційну позику» юридично і політично
- Зняти бельгійські побоювання щодо відповідальності.
- Використати механізм кваліфікованої більшості, щоб обійти потенційні вето.
- Зробити підтримку України структурною, а не епізодичною
- Розширити логіку Ukraine Facility до військової складової: не просто «пакет на рік», а фонд на десятиліття.
- Підв’язати цю підтримку під глибші реформи в Україні, але без шантажу кожного траншу.
- Побудувати власну оборонну екосистему «разом із Україною»
- Спільні виробництва ППО, артилерійських снарядів, дронів — в Польщі, Литві, Румунії, Україні;
- довгі контракти на роки вперед, щоб європейська оборонка перестала реагувати як бюрократія, а почала працювати як індустрія.
- Назвати речі своїми іменами для власних виборців
- пояснювати, що €100 млрд на рік за український фронт — це страховка від набагато дорожчої війни вже на території ЄС;
- обігрувати просту тезу: «Кожне євро, вкладене в Україну сьогодні, — це економія десятків євро на майбутніх оборонних бюджетах ЄС».
Війна як тест на дорослість Європи
Редакційна стаття The Economist — це не стільки текст про Україну, скільки тест на політичну дорослість Європи.
Чи здатен континент:
- визнати, що війна Росії проти України — це вже не «криза на периферії», а центральний виклик європейській безпеці;
- заплатити ціну за те, щоб Україна вистояла і стала частиною нової архітектури Європи;
- показати США (незалежно від того, хто в Білому домі), що Європа бере відповідальність за свій континент.
Поки що, на думку The Economist, відповідь радше «ні». Європа вагається, рахує, відтягує рішення, провалюючи три стратегічні завдання — стримати Путіна, заспокоїти Україну і переконати Америку.
Але ключова думка в іншому: вікно для виправлення цих провалів ще відкрите.
Питання лише в тому, чи вистачить у Європи політичного характеру, щоб нарешті сказати собі й своїм громадянам те, що західні журнали вже сформулювали за неї:
«Досить вагатися. Або ми платимо за Україну зараз — або платимо за свою власну небезпеку потім».
За матеріалами nv.ua
