Україна намагається зменшити залежність від китайських компонентів у виробництві дронів, а Тайвань дедалі частіше розглядається як технологічна альтернатива. Водночас сам Тайвань уважно вивчає український досвід війни — від FPV-дронів і морських безпілотників до цивільної оборони та асиметричної стратегії проти значно більшого противника.

Україна і Тайвань не мають офіційного військового союзу, дипломатичні контакти між ними обмежені, а будь-яка публічна взаємодія проходить через складну геополітичну рамку — передусім через фактор Китаю. Але на практиці між Києвом і Тайбеєм формується нова неформальна вісь безпеки.

Її будують не посольства і не міжурядові комісії, а виробники дронів, інженери, волонтери, оборонні стартапи, тайванські технологічні компанії, українські військові та приватні посередники в Європі й США. Україна шукає спосіб витіснити Китай зі своїх ланцюгів постачання дронів. Тайвань шукає уроки, які можуть допомогти йому вижити у разі конфлікту з Китаєм. І саме дрони стали головною мовою цього обережного, але дедалі важливішого зближення.

Повномасштабна війна Росії проти України змінила економіку сучасного бою. Дрони перестали бути допоміжним інструментом і стали одним із центральних елементів війни: вони ведуть розвідку, коригують артилерію, атакують техніку, зривають штурми, працюють у глибині території противника й навіть формують нову логіку морського протистояння.

Але за цією технологічною революцією стоїть складна проблема: значна частина компонентів для дронів досі пов’язана з Китаєм. Йдеться про двигуни, акумулятори, мікроелектроніку, магніти, навігаційні елементи та інші деталі, без яких масове виробництво БПЛА неможливе.

Україна не може дозволити собі критичну залежність від країни, яку Київ дедалі частіше підозрює у непрямій підтримці російської військової машини. Саме тому Тайвань — із його репутацією технологічно розвиненого виробника мікроелектроніки, навігаційних систем, акумуляторів і чипів — стає для української дронової індустрії потенційно важливим, хоча й поки що обмеженим партнером.

Дрони змінили війну — і оголили залежність від Китаю

Український фронт став одним із головних майданчиків, де світ побачив реальну силу дешевих, масових і швидко адаптованих безпілотників. Те, що ще кілька років тому виглядало як допоміжна технологія, сьогодні визначає тактику підрозділів, темп бою і навіть виживання піхоти.

Дрони виконують одразу кілька функцій:

ведуть постійне спостереження за полем бою;
допомагають обходити традиційні оборонні лінії;
атакують техніку, склади, укриття і логістику;
працюють як засоби точкового ураження;
зменшують потребу відправляти людей у найнебезпечніші зони;
дозволяють країні з меншими ресурсами створювати асиметричний тиск на сильнішого противника.

Саме масове використання БПЛА допомогло Україні частково компенсувати перевагу Росії у людях, артилерії та авіації. Але одночасно воно створило величезний попит на компоненти. Україні потрібні не тисячі, а сотні тисяч і мільйони дронів на рік. І тут постає головна проблема: глобальні ланцюги постачання дронової індустрії досі значною мірою зав’язані на Китаї.

Китайські деталі дешеві, доступні й масові. Саме це зробило їх привабливими для українських виробників у перші роки великої війни. Але з часом ця перевага перетворилася на ризик.

Читайте також: “Дрони без Китаю: як Україна будує технологічну незалежність у війні”

Чому Україна хоче зменшити залежність від китайських деталей

Українська дронова індустрія не просто зростає — вона фактично перебудовується під потреби війни. Якщо на початку повномасштабного вторгнення значна частина БПЛА або комплектуючих імпортувалася з Китаю, то згодом Україна перейшла до активнішого внутрішнього складання, локалізації компонентів і створення власних систем під конкретні бойові задачі.

Проте повністю відмовитися від китайських деталей наразі складно.

Причини очевидні:

Ціна
Китайські компоненти часто значно дешевші за тайванські, європейські або американські аналоги.
Масштаб
Китай має гігантські виробничі потужності, які важко швидко замінити.
Доступність
Багато деталей можна було швидко купити через цивільні або напівцивільні канали.
Сировинна залежність
Навіть компоненти, виготовлені в інших країнах, можуть містити китайські матеріали — наприклад, літій, рідкоземельні магніти або елементи акумуляторів.
Глобальна інтеграція Китаю в електроніку
Китайська промисловість залишається одним із центрів світового виробництва електроніки, тому повне «очищення» ланцюгів постачання потребує часу.

Але безпекова логіка змушує Україну шукати альтернативи. Пекін неодноразово заперечував військову підтримку Росії, однак Україна дедалі частіше вказує на ризики китайських товарів подвійного призначення, які можуть опинятися в російській оборонній промисловості. Крім того, Китай має можливість посилювати експортний контроль, що може вдарити по українському виробництву дронів у критичний момент.

Тому питання для України звучить не так: чи можна негайно відмовитися від Китаю?
Реалістичніше питання інше: як зменшити критичну залежність і створити альтернативні канали?

Саме тут на сцену виходить Тайвань.

Читайте також: “Україна нарощує виробництво дронів, та “китайський слід” лишається у магнітах, платах і матрицях”

Тайвань як технологічна альтернатива

Тайвань має репутацію одного з найсильніших технологічних центрів світу. Його головна перевага — мікроелектроніка, інтеграція електронних систем, напівпровідники, навігаційні рішення, акумуляторні технології та високоточне виробництво.

Для українських виробників дронів це важливо, бо саме ці елементи часто є вузьким місцем у виробництві БПЛА.

Українські компанії вже визнають, що тайванські компоненти присутні в галузі. За словами представників українських виробників, це більше не екзотика, а частина поступового пошуку альтернативи китайським деталям.

Тайвань цінний для України з кількох причин:

він має сильну електронну промисловість;
здатен виробляти складніші компоненти, ніж багато масових постачальників;
має політичний інтерес у розвитку власної оборонної технологічної бази;
сам прагне зменшити залежність від Китаю;
може співпрацювати через європейських і американських посередників, не створюючи надто публічного політичного конфлікту.

Однак Тайвань не є чарівним рішенням. Його продукція дорожча, масштаби виробництва менші, а власні ланцюги постачання також не повністю вільні від китайського впливу.

Європа як проміжний коридор: Польща і Чехія у схемі постачання

Через політичну чутливість прямої співпраці значна частина взаємодії між Україною і Тайванем відбувається не напряму, а через посередників. Найчастіше згадуються Польща, Чехія, Литва, США та інші західні партнери.

Це логічно з кількох причин.

По-перше, Україна офіційно не визнає Тайвань як окрему державу й дотримується політики «єдиного Китаю».

По-друге, Київ не хоче різко погіршувати відносини з Пекіном, який залишається важливим торговельним партнером.

По-третє, сам Тайвань діє обережно, щоб не створювати додатковий привід для китайського тиску.

Тому формується обхідна модель: тайванські дрони, компоненти або технологічні рішення потрапляють до Європи, а вже звідти — до України.

Експорт тайванських дронів до Європи у 2025 році зріс більш ніж у 40 разів, а Польща і Чехія стали одними з ключових напрямків. У першому кварталі 2026 року експорт уже перевищив показники всього попереднього року. Окремо згадуються великі обсяги постачань до Чехії та Польщі, значна частина яких, за оцінками дослідників, зрештою могла бути передана Україні через благодійні або посередницькі канали.

Це показує, що військова підтримка у XXI столітті не завжди виглядає як офіційний контракт між двома міністерствами оборони. Часто вона проходить через складну мережу приватних компаній, фондів, логістичних структур, держав-посередників і технологічних партнерств.

Тайвань сам хоче стати “некитайським” дроновим центром

Для Тайваню участь у цій історії — не лише допомога Україні. Це частина власної безпекової стратегії.

Тайбей прагне створити повністю «нечервону» — тобто незалежну від Китаю — дронову індустрію до 2027 року. Також Тайвань хоче до 2030 року виробляти значну частину необхідних рідкоземельних магнітів самостійно.

Це дуже амбітне завдання. Китай залишається для Тайваню важливим джерелом імпорту, зокрема в дроновій сфері. Тому Тайвань стикається з тією ж проблемою, що й Україна: як будувати оборонну технологічну незалежність у світі, де Китай десятиліттями був головною фабрикою електроніки.

Президент Тайваню Лай Чін-де просуває додатковий оборонний бюджет у розмірі близько 40 млрд доларів, який включає фінансування дронів та інтеграцію штучного інтелекту. Окремо Міністерство економіки Тайваню пообіцяло підтримати сім високотехнологічних компаній фінансуванням близько 326 млн нових тайванських доларів — приблизно 10 млн доларів США — для розробки спеціалізованих чипів для дронів.

Це свідчить: Тайвань не просто продає або тестує окремі системи. Він намагається побудувати власну оборонно-технологічну екосистему, яка буде менш залежною від Китаю і більш готовою до потенційної кризи.

Україна для Тайваню — не лише покупець, а й учитель

Друга лінія цієї історії не менш важлива. Тайвань потрібен Україні як технологічний партнер. Але Україна потрібна Тайваню як джерело бойового досвіду.

Тайвань живе під постійною загрозою з боку Китаю. Пекін не відмовляється від претензій на острів і не виключає силового сценарію. У такій ситуації український досвід стає для Тайваню практичною інструкцією: як менша демократія може протистояти значно більшому авторитарному сусіду.

Йдеться не про буквальне копіювання. Географія України й Тайваню різна. Україна — велика континентальна держава з довгим сухопутним фронтом. Тайвань — острів, де головними сценаріями можуть бути морська блокада, ракетні удари, десантна операція, кібератаки та інформаційний тиск.

Але принципи схожі:

потрібно готуватися до війни заздалегідь;
не можна покладатися лише на дорогі класичні системи;
потрібна масовість дешевих засобів ураження;
цивільний сектор має бути інтегрований в оборонну підготовку;
інновації мають швидко доходити до війська;
суспільство має розуміти реальність загрози;
асиметрична оборона може компенсувати ресурсну нерівність.

Саме тому тайванські військові, ветерани, чиновники, бізнес і громадські активісти уважно вивчають українську війну.

Добровольці, солдати і волонтери як неформальні дипломати

Одна з найважливіших деталей — роль людей, які діють поза офіційними каналами.

Згадується тайванець Лі, який до повномасштабної війни працював кур’єром, проводив час із друзями і знав про Україну переважно через гру STALKER. Після 2022 року він опинився в українській армії й отримав досвід війни дронів, який, на його думку, одного дня може знадобитися його власній країні.

Ця історія символічна. Вона показує, що знання про сучасну війну передається не лише через офіційні делегації, а через людей, які безпосередньо бачать фронт.

Тайванські друзі та знайомі Лі розпитують його про український досвід: як працюють дрони, як діє електронне придушення, як поводитися під загрозою БПЛА, що змінюється на полі бою. Такі питання можуть здаватися базовими для українського військового, який щодня живе у реальності дронової війни. Але для Тайваню це знання, отримане не з теорії, а з практики.

Схожа логіка працює і в цивільній сфері. Тайванські громадяни читають посібники з цивільної оборони, шукають укриття, готують тривожні набори, цікавляться українським досвідом стійкості. Це ще один урок України: оборона держави — це не лише армія, а й готовність суспільства.

Приватний сектор рухається швидше за уряди

Офіційна співпраця між Україною і Тайванем обмежена, але бізнес діє значно активніше.

Тайванські виробники надсилають дрони в Україну для польових випробувань. Українські компанії тестують компоненти, порівнюють їхню ефективність, ціну і придатність для фронту. Міжнародні оборонні компанії, що працюють в Україні, розглядають можливість масштабувати українські рішення на Тайвані.

Згадується, зокрема, компанія Thunder Tiger, один із великих тайванських виробників дронів. Її системи відправляли в Україну для тестування. За словами представників компанії, українцям ці дрони подобаються, але проблема залишається в ціні: тайванські рішення часто занадто дорогі порівняно з китайськими.

Це важливий момент. Українська війна — це не лабораторія ідеальних технологій, а війна масового споживання. На фронті потрібне не лише якісне, а й доступне, ремонтопридатне, швидко масштабоване рішення. Якщо дрон коштує надто дорого, його складно закуповувати у кількостях, які потрібні війську.

Саме тому для українських виробників вибір постачальника — це завжди баланс між трьома речами:

Критерій	Чому це важливо
Ціна	Дронів потрібні величезні обсяги, тому навіть невелика різниця у вартості критична
Надійність	Компонент має працювати в реальних бойових умовах, а не лише в лабораторії
Доступність	Постачання має бути стабільним навіть у разі політичного або експортного тиску

Тайвань має сильну якість, але ще не завжди може конкурувати з Китаєм за ціною і масштабом.

Українська локалізація: головна стратегія, а не просто бажання

Попри інтерес до Тайваню, головний пріоритет України — локалізація.

Українські компанії вже пройшли кілька етапів розвитку:

Імпорт готових китайських дронів або комплектів
Це був швидкий спосіб закрити критичні потреби на початку великої війни.
Складання дронів в Україні з імпортних компонентів
Це дозволило адаптувати системи під фронт і створити власну виробничу базу.
Розвиток українських компонентів
В Україні вже працюють понад 100 виробників компонентів.
Створення спеціалізованих бойових систем
Українські виробники розробляють рішення не для абстрактного ринку, а під конкретні умови фронту: РЕБ, окопну війну, мобільні групи, нічні операції, удари по техніці, роботу в містах.

Саме останній пункт є ключовим. Китайські масові постачальники можуть виробляти дешеві комплектуючі, але вони не створюють системи під українську тактику. Українські виробники мають перевагу в тому, що працюють поруч із фронтом і отримують миттєвий зворотний зв’язок від військових.

Тому Тайвань для України — не заміна українській локалізації, а частина ширшої стратегії: диверсифікувати критичні компоненти, зменшити ризики й підсилити власне виробництво.

Чому повністю витіснити Китай поки неможливо

Попри всі зусилля, повна відмова від китайських компонентів у найближчій перспективі виглядає малоймовірною.

Це не провал політики, а реальність глобальної промисловості.

Китайська перевага тримається на трьох речах:

масовості виробництва;
низькій ціні;
глибокій інтеграції в сировинні й електронні ланцюги.

Навіть якщо український виробник купує батарею не в Китаї, її складові можуть мати китайське походження. Навіть якщо чип або магніт вироблений в іншій країні, частина матеріалів може йти через китайські ринки. Саме тому справжня незалежність від Китаю — це не просто зміна постачальника, а перебудова цілої промислової архітектури.

Тайвань сам стикається з цією проблемою. Він хоче побудувати «некитайську» дронову індустрію, але Китай усе ще залишається важливим джерелом імпорту для острова. Це означає, що Україна і Тайвань мають схожий виклик: обидві сторони хочуть зменшити залежність від Китаю, але жодна не може зробити це миттєво.

Геополітика: чому все відбувається тихо

Найделікатніший вимір цієї історії — політичний.

Україна з 1992 року дотримується принципу «єдиного Китаю» і не визнає Тайвань офіційно. Китай залишається важливим торговельним партнером України. Одночасно Пекін підтримує тісні відносини з Москвою, що створює для Києва серйозну проблему.

Тайвань також не хоче виглядати так, ніби він надто відкрито втручається у війну на боці України, оскільки це може викликати додаткову реакцію Китаю.

Саме тому співпраця розвивається в напівтіні:

через приватні компанії;
через посередників у Польщі, Чехії, Литві та США;
через волонтерські канали;
через гуманітарну допомогу;
через неофіційні контакти між військовими, ветеранами й експертами;
через тестування технологій без гучних політичних заяв.

Це не означає, що співпраця слабка. Навпаки: її сила саме в гнучкості. Вона менше залежить від дипломатичних церемоній і швидше реагує на потреби фронту.

Тайвань вивчає українську асиметрію

Для Тайваню найважливіший український урок — не конкретна модель дрона, а спосіб мислення.

Україна не може воювати з Росією абсолютно симетрично. Вона не має більших запасів техніки, людських ресурсів чи авіації. Тому українська оборона шукає інші способи створити перевагу:

бити точніше;
діяти швидше;
використовувати дешевші системи проти дорогих цілей;
постійно змінювати тактику;
розвивати РЕБ і контр-РЕБ;
створювати морські безпілотники замість класичного флоту;
інтегрувати цивільних інженерів і волонтерів у військову екосистему.

Для Тайваню це надзвичайно важливо. У потенційному конфлікті з Китаєм він також не зможе змагатися ресурс у ресурс. Йому потрібна асиметрія: дрони, морські системи, ракети, розосереджена оборона, стійке суспільство, кіберзахист, швидке виробництво й здатність завдавати неприйнятних втрат агресору.

Українські морські дрони особливо цікаві для Тайваню. Україна показала, що навіть без великого традиційного флоту можна створювати серйозні загрози для сильнішого морського противника. Для острова, який потенційно має обороняти протоку, цей досвід може бути дуже цінним.

Дрони, ШІ і майбутня війна

Окрема лінія — інтеграція штучного інтелекту в дронові системи.

Тайвань закладає фінансування на дрони та ШІ в оборонному бюджеті. Україна на фронті вже фактично тестує майбутнє війни, де швидкість обробки даних, автономність, навігація, захист від РЕБ і програмне забезпечення стають такими ж важливими, як сама платформа.

У майбутній війні перевагу матиме не той, хто просто має більше дронів, а той, хто має кращу екосистему:

датчики;
чипи;
алгоритми;
канали зв’язку;
захист від глушіння;
оновлення програмного забезпечення;
швидку передачу бойового досвіду у виробництво;
логістику ремонту і заміни;
інтеграцію з підрозділами на полі бою.

Саме тут Україна й Тайвань можуть бути взаємно корисними. Україна має бойовий досвід. Тайвань має технологічну базу. Разом ці два елементи можуть створити рішення, які будуть важливими не лише для українського фронту, а й для глобальної оборонної індустрії.

Головне обмеження Тайваню — ціна і масштаб

Попри очевидний потенціал, Тайвань поки не може повністю замінити Китай для української дронової індустрії.

Проблема не в якості. Проблема в масштабі й вартості.

Україні потрібні мільйони дронів на рік. Тайванське виробництво поки обчислюється значно меншими обсягами. Крім того, китайські компоненти залишаються дешевшими. Для фронту це не другорядне питання: якщо за той самий бюджет можна купити вдвічі або втричі більше систем, військові й виробники змушені рахувати кожну гривню.

Тому Тайвань радше може стати:

постачальником критичних високотехнологічних компонентів;
партнером для складніших систем;
альтернативним каналом у разі китайських обмежень;
майданчиком для спільних технологічних рішень;
частиною західно-азійської мережі дронового виробництва.

Але не повною заміною Китаю тут і зараз.

Україна як експортер воєнного досвіду

Ця історія важлива ще й тому, що показує нову роль України у світі.

Україна вже не лише країна, яка просить допомогу. Вона стає країною, яка має унікальний досвід сучасної війни. І цей досвід цікавить інших — зокрема Тайвань.

Українські виробники, інженери та військові створюють рішення, які проходять найжорсткіше випробування — фронт. Якщо технологія працює в Україні, вона автоматично отримує зовсім іншу вагу на світовому оборонному ринку.

Але це також створює ризики. Якщо українські технології поширюватимуться хаотично, Україна може втратити контроль над власною перевагою. Іноземні компанії можуть адаптувати українські розробки, переносити виробництво за кордон і продавати рішення на інших ринках уже без стратегічної вигоди для Києва.

Тому для України важливо не просто продавати дрони чи компоненти. Важливо експортувати комплексні рішення:

платформу;
програмне забезпечення;
оновлення;
навчання;
сервіс;
дистанційну підтримку;
інтеграцію з тактикою;
довгострокове партнерство.

Тобто Україна має продавати не лише «залізо», а систему воєнного досвіду.

Що ця історія означає для України

Для України співпраця з Тайванем має кілька стратегічних вимірів.

1. Зменшення залежності від Китаю

Навіть часткова диверсифікація компонентів знижує ризик, що Китай зможе через експортні обмеження впливати на українське виробництво дронів.

2. Доступ до сильнішої електроніки

Тайвань може бути корисним у складніших сегментах: чипи, навігація, системи управління, акумулятори, інтеграція електроніки.

3. Нові виробничі канали через Європу

Польща, Чехія, Литва та інші країни можуть стати проміжною ланкою для менш політизованої співпраці.

4. Розширення українського впливу

Україна може перетворити свій бойовий досвід на інструмент міжнародної безпекової політики.

5. Посилення власної локалізації

Тайвань може не замінити українське виробництво, а допомогти йому стати менш залежним і технологічно складнішим.

Що ця історія означає для Тайваню

Для Тайваню Україна — це попередження і джерело практичних уроків.

1. Війна може стати реальною

Український досвід показує, що авторитарний сусід може перейти від політичного тиску до повномасштабної агресії.

2. Готуватися треба до війни нового типу

Це буде не лише війна кораблів, літаків і ракет, а й війна дронів, РЕБ, кібератак, інформаційного тиску і цивільної стійкості.

3. Асиметрія має бути масовою

Тайваню потрібні не одиничні дорогі системи, а багато дешевих, розосереджених і швидко відновлюваних засобів оборони.

4. Цивільна готовність має значення

Український досвід показав, що суспільство, яке розуміє загрозу, має більше шансів вистояти.

5. Приватний сектор — частина оборони

Тайванська технологічна індустрія може бути не просто економічним активом, а ключовим елементом національної безпеки.

Нова неформальна вісь: Київ — Тайбей — Варшава — Прага — Вашингтон

У цій історії немає класичного союзу. Немає публічної оборонної угоди між Україною і Тайванем. Немає офіційної військової місії.

Але є дещо інше — мережа.

Її вузли:

українські дронові компанії;
тайванські виробники електроніки;
європейські посередники;
американські оборонні фірми;
волонтерські фонди;
українські військові з бойовим досвідом;
тайванські активісти цивільної оборони;
аналітичні центри;
приватні інженерні команди.

Ця мережа може бути менш помітною, ніж офіційний союз, але вона дуже важлива. Саме такі неформальні канали часто першими реагують на потреби війни, обходять бюрократичні затримки й створюють рішення швидше, ніж державні системи.

Україна шукає спосіб зменшити залежність від китайських компонентів у виробництві дронів, а Тайвань поступово стає одним із бажаних альтернативних джерел. Але цей процес складний: тайванські рішення якісні, проте дорожчі й поки не здатні повністю замінити китайський масштаб.

Водночас Тайвань уважно вивчає українську війну, бо бачить у ній власне можливе майбутнє. Український досвід асиметричної оборони, масового застосування дронів, інтеграції цивільних технологій і суспільної стійкості стає для Тайваню практичним уроком виживання.

Історія зближення України й Тайваню через дронову індустрію — це не просто сюжет про компоненти, експорт чи технології. Це історія про те, як сучасна війна змінює міжнародні зв’язки.

Україна, яка ще кілька років тому залежала від імпортних дронів і китайських комплектуючих, тепер створює власну оборонно-технологічну екосистему й шукає способи зробити її менш вразливою. Тайвань, який сам живе під тиском Китаю, намагається будувати «некитайську» дронову промисловість і водночас уважно вивчає український фронт як лабораторію майбутньої війни.

Між Києвом і Тайбеєм немає офіційного військового союзу. Але вже є спільний інтерес, технологічний обмін, приватні контакти, посередницькі маршрути, польові випробування і взаємне навчання.

Для України Тайвань — це шанс зменшити критичну залежність від Китаю й отримати доступ до сильнішої електронної бази. Для Тайваню Україна — це приклад того, як держава може виживати під тиском значно більшого противника, якщо швидко вчиться, масово впроваджує технології й перетворює суспільство на частину оборони.

У підсумку формується нова реальність: Україна стає не лише споживачем західної допомоги, а й експортером бойового досвіду. А Тайвань — не лише потенційним постачальником компонентів, а й тихим учасником ширшої демократичної мережі технологічного стримування авторитарних держав.

За матеріалами theguardian.com, nytimes.com