Нова доповідь ООН про злочини Росії в Україні показує масштаб і логіку насильства, які виходять далеко за межі фронту. Комісія задокументувала викрадення українських дітей до Росії та на окуповані території, їхнє передання в прийомні сім’ї, зокрема сім’ї російських військових, зміну особистих даних і створення перешкод для повернення додому. Окремо ООН описує незаконні суди над українськими цивільними й військовополоненими, серед яких були навіть підлітки, а також сексуальне насильство і системну жорстокість, що пронизує всю російську воєнну машину.
Нова доповідь Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідування порушень в Україні важлива не лише переліком злочинів, а й юридичною вагою формулювань. Комісія дійшла висновку, що задокументовані нею депортації та примусові переміщення українських дітей уже мають ознаки не тільки воєнних злочинів, а й злочинів проти людяності. Йдеться про перевірені комісією випадки 1205 дітей із п’яти областей України; близько 80% із них досі не повернулися. У тому самому звіті ООН проаналізувала 72 судові процеси проти українців у російських судах і на окупованих територіях та встановила системне порушення права на справедливий суд.
Це означає, що ООН дедалі чіткіше описує російську політику не як хаотичний набір окремих епізодів війни, а як відпрацьовану державну практику. У ширшому контексті це особливо показово на тлі чотирьох років повномасштабного вторгнення, за які Управління Верховного комісара ООН з прав людини верифікувало понад 15 000 загиблих цивільних і понад 41 000 поранених. На цьому тлі історія депортованих дітей і фальшивих судів виглядає не периферійною темою, а частиною загальної архітектури насильства, яку Росія вибудувала на окупованих територіях.
Читайте також: Вкрадене дитинство: фабрика солдатів для Росії
Не «евакуація», а сплановане вилучення дітей
Ключова теза доповіді полягає в тому, що Росія не просто вивозила дітей із зони бойових дій. Комісія встановила: значна частина цих переміщень не була тимчасовою, а отже не підпадає під законне поняття евакуації в міжнародному гуманітарному праві. Зокрема, комісія підтвердила депортацію 995 дітей із 11 установ у так званих «ДНР» і «ЛНР» ще безпосередньо перед початком повномасштабного вторгнення, коли Росія сама концентрувала війська біля українського кордону. Після цього дітей переміщували через транзитні центри й далі розподіляли по 21 регіону РФ, де розміщували у закладах або сім’ях на невизначений термін.
Саме ця тривалість і організованість, а не лише сам факт вивезення, стала для ООН визначальною. Комісія прямо пише про «широкомасштабний і системний» характер дій та про попередньо підготовлену політику, розроблену на найвищому рівні російської держави. У звіті окремо зазначено, що практичні механізми таких депортацій координувалися на найвищих щаблях влади, включно зі структурами, підзвітними путіну. Це вже не опис локального свавілля окремих чиновників чи окупаційних адміністрацій, а висновок про державну політику, що й підводить ООН до категорії злочину проти людяності.
Читайте також: Від покарання до примирення: що змінилося у реакції світу на воєнні злочини Росії
Усиновлення, зміна ідентичності, розрив родин
Найсильніше враження справляє не лише кількість задокументованих випадків, а те, як саме ця система працювала. Комісія встановила, що дітей не просто вивозили, а інтегрували в російський простір: їм надавали російське громадянство, їхні профілі з’являлися в базах для усиновлення чи прийомних сімей, а в окремих випадках змінювали особисті дані — ім’я, місце народження, громадянство. Такі дії, підкреслює ООН, не були продиктовані «найкращими інтересами дитини» і прямо ускладнювали або робили майже неможливим повернення до рідних.
Один із найрезонансніших епізодів, який комісія наводить документально, стосується 11-місячної дівчинки з Херсона: у розпорядженні слідчих ООН опинився електронний запис про усиновлення, де зафіксовано зміну її імені та місця народження, а усиновлювачем вказаний Сергій Міронов — парламентський союзник путіна. Комісія також задокументувала випадок 7-річного хлопчика з Донеччини, якого після переміщення віддали в сім’ю російського військового; у матеріалах згадано, що прийомна мати очолювала регіональний комітет військових сімей. Такі історії особливо виразно показують: ідеться не просто про прихисток, а про політичне й соціальне «перепризначення» дітей у російську систему.
Ще один принциповий висновок ООН — Росія не створила дієвої системи для повернення дітей. Навпаки, тягар пошуку і возз’єднання був перекладений на самих батьків, опікунів і родичів. Саме тому комісія кваліфікує частину цих дій ще й як насильницькі зникнення дітей та як воєнний злочин невиправданого затягування репатріації. Це дуже важлива юридична рамка: мова вже не лише про переміщення, а про приховування долі та місцеперебування дітей і про штучне блокування їхнього повернення.
Російський суд як продовження окупації
Друга велика частина доповіді — це фактично розбір того, як Росія використовує судову систему для легалізації насильства. Комісія дослідила вибірку з 72 процесів у чотирьох судах РФ та вісьмох «судах» на окупованих територіях щодо 68 цивільних і 60 українських військовополонених. У 69 випадках уже були обвинувальні вироки, ще три справи залишалися в процесі розгляду. Типові обвинувачення — «тероризм», «шпигунство», «насильницьке захоплення влади», а покарання — від 8 до 25 років ув’язнення або довічний строк.
Найважливіше тут те, що ООН говорить не про окремі порушення процедури, а про системну відсутність справедливого суду. Комісія встановила, що російські слідчі фабрикували докази, використовували зізнання, отримані під тиском або через жорстоке поводження, а суди нехтували базовими гарантіями: презумпцією невинуватості, забороною зворотної дії закону, правом не свідчити проти себе, правом на захист і відкритий розгляд. Свідки описували ці процеси як заздалегідь вирішені, а самі вироки — як політичний результат, відомий наперед.
Особливо показово, що Росія часто судила цивільних уже після їхнього переміщення до РФ, хоча міжнародне гуманітарне право вимагає, щоб окупаційна влада не депортувала цивільних для такого переслідування. Тобто депортація і суд тут працюють у зв’язці: спочатку людину виривають із її середовища, потім позбавляють доступу до нормального захисту, а далі переводять справу в режим політичної показовості. У такій конструкції суд перетворюється з інструмента права на частину каральної машини окупації.
Серед підсудних — не лише дорослі, а й підлітки
Окремий шокуючий блок доповіді — вік обвинувачених цивільних. Комісія прямо зазначає, що серед тих, кого переслідували, були не лише чоловіки й жінки віком від 18 до 74 років, а й троє 16-річних хлопців і одна 17-річна дівчина. Серед груп, які особливо часто ставали мішенню, у звіті названі працівники Запорізької АЕС, колишні учасники АТО, родичі українських військових, а також військовополонені окремих підрозділів ЗСУ.
Це руйнує будь-яку спробу подати російське переслідування як боротьбу лише з «особливо небезпечними» противниками. Навпаки, логіка тут значно ширша: покарати, залякати, ізолювати і водночас створити пропагандистську картинку для російської аудиторії. Саме тому комісія звертає увагу і на медійну складову цих процесів, коли людей ще до вироку вивішують у публічному просторі як «терористів» чи «нацистів», фактично підміняючи правосуддя телевізійною і телеграмною кампанією.
Сексуальне насильство — ще один елемент системи контролю
Окремий розділ доповіді присвячений сексуальному та гендерно зумовленому насильству на окупованих територіях. Комісія встановила нові випадки таких злочинів у Чернігівській, Донецькій, Харківській, Луганській, Миколаївській і Запорізькій областях. Постраждалими були жінки, дівчата, чоловіки та жінки-військовополонені віком від 13 до 52 років. У звіті підкреслюється, що сексуальне насильство відбувалося в контексті окупації, обшуків, комендантських обмежень, місць утримання та загального домінування озброєних російських підрозділів над цивільним населенням.
Для комісії важливо не лише саме існування цих злочинів, а й те, що вони були пов’язані з іншими формами примусу і терору. У більшості випадків, які розслідувала ООН, імовірними нападниками були саме російські військовослужбовці; частину з них вдалося ідентифікувати за іменами, підрозділами чи позивними. Водночас комісія не знайшла ознак реального російського судового переслідування за ці діяння. Це вкотре підкреслює: проблема полягає не тільки у вчиненні злочинів, а й у майже повній відсутності механізмів покарання винних усередині самої російської системи.
Іноземці на війні та насильство всередині самої російської армії
Доповідь цікава ще й тим, що показує насильство не лише назовні, проти українців, а й усередині російської військової машини. Комісія розслідувала обставини вербування громадян із 17 країн до російської армії. За її даними, багатьох заманювали обіцянками цивільної роботи або іншими вигідними умовами, а потім примушували підписувати контракти російською мовою, якої вони не розуміли, і після короткої підготовки кидали на фронт на небезпечні завдання.
Ще жорсткішим виглядає розділ про внутрішні практики в російській армії. Комісія опитала 85 військових, які служили в російських силах і згодом дезертували. Більшість із них свідчили про насильство з боку командирів: жорстокі покарання, утримання в нелюдських умовах, примус до майже безнадійних штурмів. У висновку ООН прямо сказано, що таке насильство проти підлеглих має «широкий і системний» характер, а отже формує культуру зневаги до людського життя, яка неминуче поширюється і на ставлення до цивільних.
Чому цей звіт важливий не лише для архіву, а й для майбутніх судів
Головний політичний і правовий наслідок звіту в тому, що ООН дедалі точніше описує російські дії мовою міжнародної кримінальної відповідальності. Коли мова йде про злочини проти людяності, це означає не випадкові ексцеси війни, а свідомі, системні дії в межах державної політики. Це також підсилює вже існуючу міжнародно-правову рамку: ще в березні 2023 року Міжнародний кримінальний суд видав ордери на арешт путіна і Марії Львової-Бєлової саме у справі про незаконну депортацію та переміщення українських дітей. Новий звіт ООН не дублює механічно позицію МКС, але суттєво посилює загальну доказову й політичну конструкцію навколо цієї теми.
Для України це означає щонайменше три речі.
По-перше, тема повернення дітей не може розглядатися як другорядна гуманітарна проблема — це центральний елемент відповідальності Росії.
По-друге, незаконні суди над цивільними й військовополоненими мають розглядатися не як «правосуддя воєнного часу», а як частина окупаційного насильства.
По-третє, міжнародний тиск на Москву має посилюватися не лише навколо фронту, а й навколо механізмів повернення дітей, доступу до місць утримання та персональної відповідальності конкретних організаторів.
Саме тому цей звіт важливий: він фіксує, що війна Росії проти України ведеться не тільки ракетами й артилерією, а й через злам дитячих біографій, підміну права репресією та системне приниження людської гідності.
За матеріалами babel.ua
