У китайськомовному інфопросторі розійшовся текст, який приписують платформі NetEase (163.com) із меседжем: “Китаю треба готуватися до найгіршого; якщо Росія розпадеться, Далекий Схід (≈7 млн км²) не можна «втратити»”. У західному сегменті його переповіли й інтерпретували як “інструкцію з м’якого поглинання” — насамперед через інвестиції, юань у розрахунках, логістику та підтримку локальних еліт.
Навіть якщо першоджерело справді існує, це не позиція уряду КНР автоматично. У Китаї часто “прощупують” дискусійні теми через публіцистику/блогінг, а потім дивляться на реакцію — але доказів “офіційної доктрини” з цього одного тексту зробити не можна.
Далі – фактичний контекст, відокремлення реальності від маніпуляцій і пояснення, чому ця історія важлива для України.
Про що там насправді: головна логіка автора
Автор вибудовує реалполітичну схему:
- Історична рамка: “нерівні договори” XIX століття (Айгунський договір 1858, Пекінський 1860) як моральне виправдання китайського “права голосу” щодо регіону.
- Слабкість Росії: війна, демографія, нестача грошей на розвиток, “оголений” Далекий Схід.
- Правильний метод: не силою (бо санкції/ізоляція), а економічною залежністю — інвестиції, інфраструктура, юань у розрахунках, довгі контракти, кредити, культурна присутність; у фіналі — “формально не наше, фактично — наше”.
Це типова “імперська” публіцистика, де бізнес-інструменти описуються як засоби геополітичного контролю.
Про яку територію йдеться насправді: «7 млн км²» і демографічний парадокс
Найближчий офіційно-адміністративний еквівалент «російського Далекого Сходу» — Далекосхідний федеральний округ РФ. Його площа — 6 952 555 км², населення за переписом 2021 року — 7 975 762. Тобто це майже 41% території РФ і лише ~6% населення. Географія — прямий вихід у Тихий океан і близькість до Японії, Кореї, Аляски (США) — тобто “велика геополітика” автоматично.
Ця диспропорція і є «вхідними даними» для будь-якої геополітичної фантазії: величезний простір, який важко утримувати логістично, дорого розвивати й легко «пояснювати» як ніби-то «порожній». Але «порожній» — не означає «нічий».
Демографічно регіон справді пережив довгу хвилю відтоку: академічні оцінки для «розширеного» Далекого Сходу показують падіння населення на ~21,7% у 1991–2020 роках. Це створює хронічний кадровий голод, залежність від вахтової економіки (видобуток) і чутливість до будь-яких великих інвесторів.
Це створює ідеальний ґрунт для сценарію, який описує автор: там, де мало людей і грошей — вплив легше купується.
«Нерівні договори» 1858–1860: історичний біль як політичний інструмент
Ключовий емоційний вузол — Айгунський договір 1858 року і Пекінська угода 1860 року. Історично це справді той період, який у Китаї часто відносять до «нерівних договорів».
- Айгунський договір (1858) закріпив передачу Російській імперії територій на північ від Амуру (Хейлунцзяну) — у популярних довідниках фігурує оцінка «понад 600 тис. км²».
- Пекінська угода (1860) підтвердила перерозподіл і закріпила за Росією землі між Уссурі та Тихим океаном, відкривши шлях до заснування/розбудови Владивостока.
Але теза на кшталт “Пекінський договір передав РФ Сахалін” — історично слизька. Суцільний контроль РФ над Сахаліном пов’язаний з пізнішими російсько-японськими домовленостями, зокрема Договором Санкт-Петербурга 1875 року (обмін: весь Сахалін — Росії, Курили — Японії).
Чому це спливає зараз? Бо історичні образи — зручний “паливний шланг” для сучасних стратегій: якщо треба виправдати довгострокову експансію економічним шляхом, завжди можна підкласти історичну «моральну квитанцію».
Але є нюанс, який «вірусний гайд» зазвичай оминає: сучасний кордон РФ–КНР формально врегульований. У 2000-х сторони підписували та ратифікували угоди про делімітацію/демаркацію, включно з передачею частини спірних островів (згадується площа близько 174 км²), а остаточні домовленості фіксувалися у 2008 році. Тобто «повернення мільйона км²» — це не юридичний план, а риторика й психологічна рамка. Це не заважає публіцистам мріяти, але знижує ймовірність офіційної територіальної претензії як державної політики “прямо зараз”.
Навіщо це робиться? Бо історія потрібна автору не для точності, а як емоційний аргумент: “колись втратили — тепер не втратимо”.
Енергія як причина №1: чому «Далекий Схід» важливий Пекіну не з романтики, а з труб
Найматеріальніша мотивація — енергетичні коридори.
Газопровід Сила Сибіру працює з 2019 року і в 2025-му, за повідомленнями, поставив до Китаю 38,8 млрд м³, перевищивши контрактну «планку» 38 млрд м³, а меморандум, підписаний у 2025 році, окреслює будівництво «Сили Сибіру 2», який, за прогнозами, постачатиме 50 мільярдів кубічних метрів на рік через Монголію. Фактична реалізація залежить від комерційних угод, фінансування та будівництва, причому постачання реально розпочатися не раніше 2030-31 років.
Для масштабу: за оцінкою китайських урядових повідомлень, споживання газу Китаєм у 2024 році очікувалось до 425 млрд м³. Отже, «38 млрд м³ = 10%» — це грубе округлення (ближче до ~9%), але логіка зрозуміла: один маршрут дає відчутну частку, і головне — це наземна (менш вразлива до морських вузьких місць) поставка.
Плюс — Росія активно «переорієнтовує» фінансові та торгові контури на «дружні валюти»: в РФ юань став домінантним у біржових валютних торгах, що є симптомом ширшої залежності від Китаю як економічного тилу.
Це не означає, що КНР “критично залежить” лише від цього джерела, але означає інше: енергетичні контракти — найзручніший механізм довгої прив’язки (інфраструктура + платежі + політичні гарантії без формальної анексії).
Китай систематично інтегрує регіон у свою стратегію: третина російських запасів вугілля та води, 30% її лісових ресурсів, а також золото, алмази, платина, нафта та газ враховуються в економічній та стратегічній логіці Пекіна. Якутія видобуває 25% світових алмазів, а Ковиктинське газове родовище містить 1,8 трильйона кубічних метрів газу.
Інфраструктура як «цвяхі в дошку»: мости, залізниця, логістика
Економічне «вкорінення» робиться не лозунгами, а бетоном і митницею. У тексті правильно згадана тенденція: Китай роками фізично зшиває прикордоння з РФ.
- Автомобільний міст Хейхе—Благовєщенськ відкривали у 2022 році як перший автодорожній міст між РФ і КНР через Амур.
- Залізничний міст Нижньоленінське—Тунцзян запрацював як елемент зшивання прикордонної логістики (у вторинних аналітичних оглядах фігурує запуск наприкінці 2022 року).
- Китайські державні медіа прямо описують «потепління» прикордонної зв’язності й роль мосту як цілорічної альтернативи сезонним переправам.
Саме так і виглядає «тиха стратегія»: не захопити, а зв’язати — потоками товарів, кредитами, стандартами, сервісами, валютою.
Тобто те, що в тексті звучить як “стратегія тихого контролю”, у матеріальній частині виглядає просто: дороги, мости, логістика, енергетика.
“ШОС усе прикриє” — перебільшення
У тексті ШОС подається як ледь не механізм, який “відріже” США/Японію від гри. Це — радше пропагандистське бажання, ніж реальність:
- ШОС — євразійська організація з політико-економічним і безпековим порядком денним, але не “щит” від Тихоокеанських гравців.
- Дослідження прямо вказували, що сприймати ШОС як готову “анти-США коаліцію” — перебільшення.
- Водночас сучасні аналітики бачать: Китай і РФ справді використовують ШОС для політичної координації та альтернативної “рамки” міжнародного порядку — але це не дорівнює контролю над Далеким Сходом.
Внутрішня нестабільність Російської Федерації та карта Буданова
Також важливо розуміти, що Китай вже використовує Росію як посередника. Водночас він модернізує свій військовий потенціал і поступово збільшує свою політичну та економічну присутність у Російській Федерації. Контроль над ресурсами, інфраструктурою та стратегічними пунктами непомітно розширюється. Нинішній кремлівський режим та його успадкована імперська логіка не залишають місця для демократизації Російської Федерації чи сталого економічного та соціального розвитку її регіонів. Центр зосереджений не на розвитку, а на збереженні контролю, що прирікає периферію на деградацію, залежність та зростання внутрішньої напруженості.
У цьому контексті відома карта Буданова набуває нового значення. Колись відкинута як мем чи тролінг, вона не стосується ні уявних кордонів, ні фантазій. Карта зображує внутрішню структуру Російської імперії, показуючи, що вона складається з різних регіонів з різними економічними, етнічними та історичними характеристиками. Вона підкреслює, де Кремль тримає владу, а де регіони потенційно слабкі та автономні, схильні до дестабілізації, якщо центральна влада похитнеться. По суті, карта візуалізує точки напруженості та потенційного розпаду: області, де можуть виникнути конфлікти, громадянські війни, місцевий сепаратизм чи інші кризи. Іншими словами, Російська Федерація тримається єдиною лише завдяки централізованій владі Кремля, яка сильно постраждала від війни в Україні, оскільки злочинний кремлівський режим перенаправив усі ресурси на досягнення своїх так званих цілей «спеціальної військової операції».
Це питання часу та форми: громадянські війни, внутрішні конфлікти на периферії та палацові перевороти в Кремлі можуть будь-якої миті спровокувати ланцюгову реакцію розпаду. У цьому контексті спроби США керувати регіоном у власних інтересах шляхом територіальних поступок або фактично жертвуючи суверенітетом України на користь Росії виглядають небезпечними, маревними та кривавими. Продовження такої політики лише послабить позиції Заходу та різко посилить існуючі загрози в Європі.
Де у «гайді» пропаганда і перебільшення
У тексті є кілька типових «підкруток», на яких будуються радикальні висновки:
«Росія розпадеться» як неминучість
Це прогноз-припущення, поданий як майже факт. Немає надійної «кнопки», яка гарантує розпад ядерної держави.
«На Далекому Сході майже немає військ»
“У РФ на Далекому Сході <50 тис. військових” — верифікувати складно. Точні цифри у відкритих джерелах гуляють, а реальний баланс залежить не тільки від сухопутних частин, а й від Тихоокеанського флоту, авіації, ППО, мобілізаційної логістики тощо. Теза «порожня оболонка» — це радше рамка для заспокоєння читача, ніж факт.
«ШОС керує справами Далекого Сходу»
Шанхайська організація співробітництва — це форум/організація з цілями політичної, економічної й безпекової кооперації; у статутних документах фігурують принципи суверенітету, невтручання, боротьба з «трьома силами» (тероризм, сепаратизм, екстремізм). Але ШОС не має мандату “адмініструвати” російський Далекий Схід.
«Не анексія, а “номінальна незалежність”»
Це вже опис класичної моделі залежності: кредити/інвестиції → локальні еліти → валюта/контракти → контроль інфраструктури → політична лояльність. Саме тому цей текст і лякає: він звучить не як мрія, а як технічний чекліст.
Як читати цей текст: що він сигналізує і чого не доводить
Що сигналізує:
- У китайському публічному дискурсі існує спокуса дивитися на РФ як на “ресурсний придаток”, а на Далекий Схід — як на стратегічну страховку (ресурси + буфер).
- Війна РФ проти України — зручний фон для наративу: “Москва виснажена → регіони слабшають → вакуум заповнюється”.
Чого не доводить:
- Не доводить, що Пекін має затверджений план “забрати” територію. Це радше жорстка колоніальна публіцистика, яка продає читачеві ідею “впливу без анексії”.
Що в цьому може бути реальним сценарним мисленням Пекіна
Навіть якщо конкретний «NetEase-текст» — напівмаргінальна публіцистика, сценарне планування “а що, якщо” для Пекіна — нормальна бюрократична практика. Реалістично Китай міг би діяти так (без «танків і прапорів»):
- Довгі контракти на газ/нафту/вугілля/ліс + прив’язка до інфраструктури (компресорні станції, порти, ЗПГ, енергомости).
- Кредити й передоплати під проєкти регіонального розвитку (особливо там, де федеральний бюджет РФ «не тягне»).
- Валютна присутність (юань як розрахункова одиниця, банківські сервіси, клірингові схеми) — загальний тренд “юанізації” у РФ уже видно по біржовій статистиці.
- Культурно-освітні “м’які” інструменти (університети, обміни, медіа, туризм, сервісні платформи).
- Робота з місцевими елітами — не як «прокитайська партія», а як «коаліція за інвестиції та робочі місця».
Це й є «анексія без анексії» — але вона працює тільки там, де центр слабкий і правила розмиті.
Чому це не так просто: три великі стоп-фактори
Російський націоналізм і страх «китайського заселення»
Навіть у мирні роки в РФ (і особливо на Далекому Сході) існує нервовість щодо Китаю. Будь-який різкий крок Пекіна може викликати зворотну реакцію — від місцевих протестів до силових сценаріїв.
Ядерний статус і «вертикаль безпеки»
Росія може бути економічно залежною, але її силовий контур (армія/спецслужби/ядерне стримування) — це інша логіка, де «ринкові аргументи» працюють гірше.
Реакція США/Японії/Південної Кореї
Геополітично, якщо Далекий Схід стане нестабільним – необхідно захищатися від зовнішніх сил: США, що наступають з Берингового моря, Японії з Хоккайдо та Південної Кореї, які також можуть скористатися цією ситуацією, розвиваючи свою економіку і одночасно беручи участь у військовій діяльності. З розгортанням радарів та ракет Північно-східний Китай стає мішенню. Пекін повинен бути пильним; це не історичне почуття, а реальна проблема безпеки.
Сам «вкид» про Аляску/ракети — емоційний, але факт в іншому: будь-яке різке перекроювання балансу на північному Тихому океані автоматично стане предметом стратегії США та союзників.
Три сценарії «після Путіна/після війни» і що робитиме Китай
Сценарій A. Контрольований транзит у Москві
Найімовірніше: центр зберігається, але слабшає економічно. Китай посилює контракти й інфраструктуру, але уникає всього, що схоже на «перехід кордону».
Сценарій B. Хаотична федералізація
Регіони вибивають автономію, ресурси стають «місцевими», бюджет — дірявий. Тут Пекін може отримати максимальний важіль через фінансування й логістику — і саме цього бояться в Токіо/Вашингтоні.
Сценарій C. Реальний розпад/внутрішні конфлікти
Тоді головне для Китаю — не «забрати», а не допустити вакууму і неконтрольованої зброї/контрабанди/біженців біля свого кордону. І це якраз той випадок, коли ШОС може бути майданчиком для узгодження позицій, але не “адміністратором території”.
Текст, важливий не тим, хто його написав, а тим, що він оголює логіку великої держави, яка думає про кордон не як про лінію на мапі, а як про систему залежностей: труби, мости, кредити, валюта, контракти, еліти, демографія.
Це не “доказ плану Пекіна”, але дуже показовий приклад того, як у китайському масовому/публіцистичному дискурсі може виглядати проектування сили: “не захоплювати — а зробити залежним”.
Чому це важливо для України
- РФ дедалі більше перетворюється на “молодшого партнера” Китаю — і енергетика це підсилює (38,8 млрд м³ у 2025-му — маркер масштабу).
- Навіть якщо текст — не держлінія, сам його вірусний ефект підсвічує: у КНР є запит на холодний цинічний аналіз слабкості РФ.
- Для України це означає: будь-який “мирний” або “поствоєнний” дизайн без врахування інтересів КНР у ресурсах/логістиці РФ — буде неповним. Китай мислить потоками й гарантіями, а не симпатіями.
Для Заходу проактивний підхід є критично важливим
Ілюзія того, що Україною можна «перечекати» проблему або впоратися з нею шляхом поступок, лише наближає сценарій глобальної нестабільності. Підтримка України, підготовка до потенційних сценаріїв фрагментації Російської Федерації та координація дій із союзниками в регіоні – це не питання моралі чи доброї волі. Йдеться про довгострокову безпеку Європи, трансатлантичний альянс та здатність США та ЄС протидіяти монополістичним амбіціям Пекіна в регіоні, критично важливому для глобальної стабільності.
За матеріалами kyivpost.com
