Як 50 років тому французький історик та філософ Рене Жирар дійшов висновку, що з усіх живих істот людина є найжорстокішою й надав переконливе пояснення, чому це так.
«Ми воюємо не тому, що ми різні, а тому, що ми однакові, або хочемо бути однаковими», — вважав французький історик, філософ та літературознавець Рене Жирар, пік карʼєри якого прийшовся на 1970-ті. Саме тоді він сколихнув європейське та американське інтелектуальне середовище, описавши механізм виникнення насильства та пояснивши, чому війни є фактично неминучими.
Автор книг Насилля й священне, Цап-відбувайло, Театр заздрощів, Я бачу Сатану та багатьох інших праць вивів власну теорію міметичного насильства, яка стала новим словом у філософії. Суть її проста й зводиться до трикутника: спочатку виникає людське бажання розв’язати певну проблему, за цим здійснюється заклик до насилля, а далі відбувається сам акт жертвоприношення. І так було у всі часи з різницею хіба що у тому, що на різних етапах історії людство вибирало різних жертв.
На відміну від філософів-гуманістів, Жирар не вважав, що доброта й схильність до мирної співпраці є природними якостями людини.
Щоб відповісти на питання, чому так відбувається, Жирар зосередився не лише на історії, а й міфології, релігії, психології. Вчений Гаральд Видра влучно назвав праці свого колеги фундаментальною антропологією й зауважив, що вони допомагають зрозуміти величезний поступ людства за весь час його існування. На його думку, міметична теорія Жирара найкраще за всі інші пояснює, як людина пізнає світ й де зачаївся корінь її жорстокості.
Полотно Ієронімуса Босха Сім смертних гріхів, між 1505 та 1510 роками / Фото: Museo Nacional del Prado
Хочу хату, як у сусіда
«Люди впливають один на одного, і коли вони разом, то прагнуть одних і тих самих об’єктів, — зауважує філософ. — Це відбувається не тому, що ці об’єкти є дефіцитними, а тому, що імітація керує бажанням. Людина намагається створити з себе істоту, яка, по суті, фокусується на бажанні свого ближнього».
Таке бажання Жирар вважає основним і найбільш небезпечним, застосовуючи до нього термін «міметичне». Мімезис можна спостерігати скрізь: дівчинка просить маму купити таку ж ляльку, як у подруги; хлопчик радіє, що має таку ж машинку, як двоє його товаришів; як жінка купує собі таку ж сукню, яку бачила на обкладинці модного журналу; студент захоплюється новим музичним гуртом, бо ці пісні зараз слухають усі; офісний працівник записався у спортзал, бо зараз це у тренді.
Коли об’єкт нашого бажання є доступним, проблем не виникає, а навіть навпаки: люди діляться ним, згуртовуються за інтересами, співпрацюють. Однак коли люди бажають чогось рідкісного, дефіцитного, чого не вистачить на всіх — тут і стається конфлікт.
Філософ пояснює, що люди копіюють бажання одне одного, чубляться, виникає так звана міметична криза, яка породжує насильство, а часом призводить до війни «всіх проти всіх».
«Навіть образа, підозра чи звинувачення самі по собі є особливими бажаннями, які можуть бути скопійовані, що призводить до швидкого виходу з-під контролю (через бажання звинувачувати або бажання підозрювати), — пише він. — Отже, імітаційне бажання може бути небезпечним».
Бажання помсти
Полотно Акселі Галлен-Каллела фінського міфологічного сюжету Помста Юкахайнену, 1897 рік / Фото: Turun taidemuseo
Але біда тим, хто хоч якось виділяється з-поміж інших своїми бажаннями, чи то матеріальними, чи то духовними. Колективна більшість такого не прощає й починає мститися, особливо, якщо цього не забороняє закон.
Жирар стверджує, що нам дуже легко не помічати, наскільки фатальним було насильство для додержавних суспільств. Воно може легко закрутитися по спіралі й зруйнувати згуртованість групи: неправомірні дії можуть призвести до помсти та подальших репресій.
«Помста — це замкнене коло, про вплив якого на примітивні суспільства можна лише здогадуватися, — вважає Жирар, — Для нас це коло розірване. Своїм щастям ми завдячуємо насамперед одному з наших соціальних інститутів: нашій судовій системі, яка слугує для відвернення загрози помсти».
Мислитель наголошує, що найбільше люди прагнуть помсти тоді, коли їхня країна чи місто перебувають у якійсь кризі: стихійне лихо, голод, масові вбивства, війна. І важливо, як вони колективно шукають вихід із ситуації. Зазвичай трапляється так: як тільки в когось одного здають нерви — починається ланцюгова реакція: по суті інші копіюють його поведінку, відтак міметичне сканування різко поширюється. Йдеться про так званий «ефект натовпу»: сцени паніки під час пожежі, мародерство у часи стихійного лиха або війни, масові бунти.
Жирар наводить як приклад давньогрецький міф про Едіпа й описує епідемію чуми у місті Фіви. Чорна смерть розкошує у кожному будинку, але загроза полягає не лише у хворобі, а в тому, який вплив вона має на згуртованість містян та влади. Замість того, щоб діяти спільно й долати наслідки епідемії, вони шукають винних.
«Чума — це метафора соціальної кризи, — пояснює філософ. — Едіп, Креон і Тіресій покладають провину один на одного і при цьому копіюють звинувачення один одного. Після того, як Едіп звинувачує Тіресія, Тіресій сам відповідає: «Це так? Тоді я наказую тобі: підкорися тому рішенню, яке ти щойно виголосив. Віднині ні з ким не розмовляй — ні з цими громадянами, ні зі мною. Ви є прокляттям, розтлінням цієї землі!»
На думку Жирара, шукати винних у біді й покладати на них відповідальність є цілком природно для людини. Суспільство думає, що покаравши їх, зупинить хаос та відновить порядок.
Полотно Шарль Тевенена Маркіз де Пеллепорт марно намагався врятувати майора Бастилії Антуана-Жерома де Лосме-Сальбре 14 липня 1789 року / Фото: Musée Carnavalet
Цап-відбувайло
І ось тут починається найцікавіше: група шукає (та обов’язково знайде!) цапа-відбувайла. Саме на нього лягає тягар провини, його або виганяють, або ув’язнюють, або вбивають, але найголовніше — він стає замінником колективної відповідальності. Жирар згадує письменників Мігеля Сервантеса, Гюстава Флобера, Марселя Пруста, чиї твори рясніють прикладами того, як колективне насильство заспокоює суспільні настрої.
Зі століття у століття в різних країнах люди знищували євреїв, які нібито «отруїли воду в річці» або відьом, які начебто «нагнали хмари й знищили врожай». Вони влаштовували погроми у ромських таборах, які «наклали прокляття на місто» та спалювали на вогнищах єретиків за «змову із Сатаною».
Методи були різними, але логіка і схема — завжди та сама. Колективна більшість не сумнівалась, що руйнівне насилля може відновити спокій і порядок, варто лише скерувати весь свій негатив на спільну жертву.
«Функція ритуалу полягає в тому, щоб „очистити“ насильство, тобто обманом змусити насильство витрачати себе на жертв, чия смерть не спровокує жодних репресій», — стверджує Жирар.
Чи розуміли люди, що помилялись, якщо нічого після убивств та страт не змінювалось? Чи шкодували про свої вчинки? Можливо іноді це траплялось, адже деякі жертви з часом навіть ставали божествами й спасителями, а убивства невинних обросли правилами й перетворились на ритуали. Так у давнину звичайні натовпи озвірілих людей перетворювались на об’єднані культури й культи.
Жирар вважав, що історія про цапа-відбувайла стала основоположним міфом і своєрідним «клеєм», що скріплює спільноту, а його персонаж став водночас і джерелом зла, і священною особою, чия смерть врятувала спільноту.
«Це є яскравим прикладом контрольованого повторення вбивства засновників, — пише про це соціолог Вольфганг Палавер — У біблійних історіях, наприклад, Ісус Христос став цапом-відбувайлом, був страчений — але згодом уроки, які його оточують, стають моделлю для спільноти».
Утім, сам Жирар погоджувався з таким висновком щодо Ісуса лише частково. Він вважав, що насправді Христос поклав кінець усім міфам. «Він, можливо, справді невинний, який поглинув усе насильство і припинив усі байки, які намагались імітувати його месіанський поклик», — писав флософ.
Акварельне малярство Джеймса Тіссо Агнус-Дей: Козел відпущення, між 1886 та 1894 роками / Фото: Brooklyn Museum
Хто зупинить війну?
Мислитель навідсіч відкидав ідею філософа Жан-Жака Руссо та інших просвітників, про те, що людина від природи є доброю, схильною до співпраці та безконфліктного співіснування. На думку Жирара, суспільство завжди шукало жертв серед слабких і залежних: це можуть бути тварини, в’язні, раби, жінки, діти, старі.
Але у певні моменти люди починають обирати жертв поза своєю спільнотою. Країни, які постійно живуть від кризи до кризи або ж мають серйозні проблеми в економіці, політиці, соціальній сфері, шукають цапів-відбувайлів серед сусідніх держав. І XXI століття з його новітніми технологіями не зробило людство мирнішим.
«Звільнений від жертовних кайданів людський розум винайшов науку, технологію і все те в культурі, що є в ній доброго і поганого, — писав філософ в одному зі своїх останніх есе Про війну та апокаліпсис 2009 року. — Наша цивілізація з усіх відомих є найкреативнішою і наймогутнішою, але також і найтендітнішою і вразливішою, тому що в неї більше немає тих огороджувальних поручнів, які є в архаїчних релігіях. Без жертвоприношень у широкому значенні цього слова вона може знищити себе, якщо не берегтиме себе — а цього, очевидно, не відбувається».
Полотно Арнольда Бекліна Війна, 1896 рік / Фото: Galerie Neue Meister
Мислитель робить висновок, що війни є парадоксальними: вони починаються як дуель, але ця дуель завжди йде до кінця, сторони не збираються зупинятись. Воюючи між собою, вони дедалі більше уподібнюються одна одній, їхні відмінності зникають, вони стають дедалі подібнішими у своїх діях в процесі ескалації.
Жирар вважав, що єдиний спосіб покласти край ескалації — втручання третьої сили. Якщо цього не буде, то війна призведе до взаємного знищення її сторін.
За матеріалами nv.ua
