Чеська автономна далекобійна система, польська концепція з висотними аеростатами та український ШІ-модуль стали переможцями конкурсу НАТО Persistent Airfield Denial. За зовні вузьким технологічним челенджем стоїть значно масштабніше завдання: навчитися не просто уражати військові авіабази, а системно позбавляти противника можливості відновлювати з них бойові вильоти. Український досвід став основою технічних вимог, а наступним етапом для переможців мають стати випробування в умовах, наближених до реальних бойових.
На початку вересня у Варшаві завершився 19-й NATO Innovation Challenge. Цього разу тема конкурсу була сформульована майже без евфемізмів — Persistent Airfield Denial, тобто тривале або постійне блокування аеродромів противника.
Завдання поставили спільно Командування НАТО з трансформації — Allied Command Transformation, ACT — та Спільний центр НАТО-Україна з аналізу, підготовки та освіти JATEC.
У червні, коли конкурс тільки оголошували, йшлося про пошук технологій, здатних обмежувати використання противником літаків, злітно-посадкових смуг, паливних і боєприпасних об’єктів та іншої наземної інфраструктури. До 20 липня організатори отримали понад 60 заявок. У Варшаві свої рішення фактично представили дев’ять команд, після чого журі визначило три найкращі.
Перше місце дісталося чеській LPP Holding, друге — польській Supercluster, третє — українській компанії, назву якої з міркувань безпеки публічно не розкривають.
Але значення конкурсу виходить далеко за межі розподілу трьох місць.
У документації НАТО прямо зафіксовано урок нинішньої війни: одиничного удару по авіабазі недостатньо. Смугу можна відремонтувати, літаки — розосередити, паливо й боєприпаси — перемістити, а систему забезпечення — частково відновити. Тому метою стає не стільки фізичне знищення одного об’єкта, скільки тривале порушення здатності авіабази забезпечувати бойові вильоти.
Саме тут український бойовий досвід фактично перетворився на технічне завдання для оборонної індустрії НАТО.
Читайте також: “250 тисяч євро за рішення проти авіації РФ: що стоїть за новим конкурсом НАТО й України”
Від удару по смузі до удару по системі
Військовий аеродром — це значно більше, ніж злітно-посадкова смуга.
Для регулярної роботи авіації потрібна одночасна працездатність цілого комплексу: літаків, смуг і руліжних доріжок, складів боєприпасів, паливних сховищ, ремонтних підрозділів, засобів наземного обслуговування, логістики, управління, зв’язку та ППО.
Тому навіть серйозне пошкодження одного елемента не обов’язково означає тривале припинення роботи всієї бази.
Це і є головна проблема, яку НАТО сформулювало в Persistent Airfield Denial.
У своєму підсумковому матеріалі ACT прямо пояснює: злітну смугу можна відремонтувати, авіацію — перемістити, запаси — розосередити. Один успішний удар здатний перервати операції, але цей ефект може виявитися нетривалим. Щоб блокування стало стійким, необхідно впливати на авіабазу як на систему, збільшуючи час, складність і вартість її відновлення.
Саме слово persistent тут є ключовим.
Мета — не обов’язково фізично стерти аеродром з карти. Завдання полягає в тому, щоб противник не міг стабільно використовувати його за прямим призначенням: формувати авіаційні групи, споряджати літаки, піднімати їх у повітря, приймати після виконання завдань і швидко готувати до нового вильоту.
Інакше кажучи, йдеться вже не про окремий удар, а про порушення циклу генерації бойових вильотів.
Чому НАТО побудувало конкурс навколо досвіду України
У технічному завданні конкурсу прямо сказано, що саме досвід Збройних сил України продемонстрував одну з ключових асиметрій нинішньої війни: противник може використовувати захищені тилові аеродроми для застосування авіаційних засобів ураження, залишаючи самі бази на значній відстані від фронту.
Звідси походить і сама логіка челенджу.
Перехоплення вже запущеного засобу ураження — ракети, безпілотника чи іншої загрози — вирішує проблему лише на кінцевому етапі. Persistent Airfield Denial пропонує доповнити таку оборону впливом на джерело авіаційної активності.
У документах ACT зазначено, що традиційні далекобійні засоби та одиничні баражуючі боєприпаси мають обмеження проти добре захищених аеродромів: насамперед щодо масованості, тривалості ефекту та стійкості до радіоелектронної протидії.
Тому організатори не просили учасників розробити конкретно «новий дрон» чи «нову ракету».
Конкурс був technology-agnostic — технологічно нейтральним. Дозволялися безпілотні системи, автономні та напівавтономні рішення, ройові концепції, альтернативні механізми доставки та гібридні архітектури. Головним критерієм був результат.
Саме тому три переможці запропонували дуже різні технологічні відповіді на одне завдання.
Три переможці — три частини майбутньої системи
1. LPP Holding: автономний deep strike без постійного GPS
Перемогу отримала чеська LPP Holding.
За описом ACT, компанія представила автономну далекобійну безпілотну ударну систему, розраховану на роботу в умовах, коли супутникова навігація недоступна, а середовище насичене засобами РЕБ.
Рішення поєднує бортову автономність та альтернативну навігацію і має забезпечувати масштабоване точне ураження елементів аеродромної інфраструктури.
LPP уже має власну лінійку deep-strike систем. Сама компанія раніше повідомляла, зокрема, про MTS Narwhal — далекобійну систему з автономними навігаційними рішеннями, а також про інші безпілотні платформи сімейства MTS. На початку вересня компанія заявила про завершення випробувань Narwhal і готовність перейти до серійного виробництва у відносно короткі строки.
Водночас ACT у своєму описі переможця не ототожнює прямо конкурсну систему з конкретною моделлю Narwhal. Тому твердження, що саме ця система перемогла в конкурсі, було б передчасним.
Набагато важливіший сам підхід.
В умовах сучасної війни далекобійна система не може розраховувати на постійний зовнішній канал управління. Супутникова навігація може придушуватися або спотворюватися, зв’язок — перериватися.
Тому однією з головних вимог НАТО стала здатність продовжувати виконання завдання навіть після втрати частини зовнішніх сервісів.
2. Supercluster: доставити засіб ураження високо і далеко
Друге місце дісталося польській Supercluster з концепцією StratoAIM.
Її підхід відрізняється від традиційного запуску ракети чи безпілотника.
За описом ACT, StratoAIM використовує висотні аеростати, які мають переносити автономні планеруючі системи. Це дозволяє створити дешевший і масштабований спосіб доставки засобів на значні відстані без прив’язки до традиційної стартової інфраструктури.
Концептуально це важливо щонайменше з двох причин.
По-перше, конкурс показав, що НАТО готове розглядати не лише класичне змагання за дальність ракет чи БпЛА.
По-друге, у Persistent Airfield Denial велике значення має вартість створення тривалого тиску.
Якщо противник може дешево ремонтувати пошкодження, а сторона, яка атакує, змушена щоразу витрачати надзвичайно дорогі системи, така модель швидко стає економічно невигідною.
Тому один із критеріїв ACT — не лише дальність і точність, а й масштабованість, швидкість виробництва та вартість.
3. Український ШІ: автономність як окрема «надбудова»
Українська команда пішла іншим шляхом.
Вона не представила публічно окрему далекобійну платформу. Її продукт — система автономності на основі штучного інтелекту, яку можна інтегрувати в безпілотні платформи.
За інформацією ACT, українське рішення концентрується на трьох напрямках:
- стійкій навігації;
- розпізнаванні цілей;
- інтеграції з різними платформами.
Тобто фактично йдеться про програмно-апаратний шар, здатний підвищити автономність уже наявних систем.
Це суттєва особливість.
У сучасній безпілотній війні дедалі важливішим стає не лише носій — дальність, двигун або бойове навантаження, — а здатність самого апарата орієнтуватися і виконувати частину функцій після втрати зв’язку або супутникової навігації.
Українська компанія в коментарі Укрінформу стверджує, що її технологія потенційно може багаторазово підвищити ефективність відповідних систем. Зокрема, керівник компанії заявив про можливість «вдесятеро» збільшити ефективність. Але це поки що оцінка самого розробника, а не результат незалежного порівняльного випробування, тому сприймати цифру як доведений показник не варто.
Назву компанії та ім’я її керівника з міркувань безпеки не розкривають.
GPS і РЕБ: чому автономність стала обов’язковою
Одна з найпоказовіших деталей конкурсу міститься не в переліку переможців, а у вимогах до всіх учасників.
Рішення мали працювати:
- в умовах недоступної GPS-навігації;
- під активною радіоелектронною протидією;
- вдень і вночі;
- за різної погоди та в різні сезони;
- без необхідності постійного ручного управління оператором.
Більше того, системи, які повністю залежали від постійного введення команд оператором і не мали автономного резервного режиму, одразу виходили за рамки конкурсу.
Це фактично формалізація одного з головних технологічних уроків російсько-української війни.
Збільшити дальність дрона недостатньо.
Якщо на фінальній або проміжній ділянці маршруту він втрачає навігацію чи канал управління і після цього не здатний продовжувати місію, реальна бойова цінність великої дальності різко падає.
Тому автономність у конкурсі розглядалася не як модна технологічна опція, а як базова умова виживання системи.
Але це не означає повної відмови від людини
Водночас ACT окремо наголошує: у представлених концепціях людський контроль зберігався.
Різниця була в тому, яку частину функцій система могла виконати самостійно, якщо зв’язок погіршувався або зникав.
При оцінюванні враховувалися не тільки рівень автоматизації навігації та розпізнавання цілей, але й механізми людського нагляду, fail-safe функції, можливість припинення місії та кіберстійкість каналів управління.
Тобто НАТО фактично намагалося знайти баланс між двома вимогами:
система має бути достатньо автономною, щоб працювати під РЕБ, але не настільки неконтрольованою, щоб оператор повністю втрачав можливість впливати на її поведінку.
НАТО хотіло не лабораторні прототипи
Ще одна незвична риса Persistent Airfield Denial — надзвичайно короткий горизонт впровадження.
Документація встановлювала орієнтовний рівень технологічної готовності TRL 5–7, тобто йшлося вже не про ідеї на ранній стадії.
Перевагу надавали системам, які могли швидко перейти до мінімально життєздатного продукту. У документах згадувався бажаний горизонт MVP менш як шість тижнів, а план подальшого впровадження мав передбачати можливість розширення рішення протягом приблизно нуля-трьох місяців. Системи, які потребували понад 12 місяців до можливого розгортання, не відповідали рамкам конкурсу.
Це принципово відрізняє челендж від багаторічних оборонних програм.
NATO Innovation Challenge у цьому випадку побудували за логікою:
бойова проблема → готове або майже готове рішення → коротке випробування → швидка адаптація → можливе масштабування.
Саме такий цикл давно характерний для українського miltech, де програмне забезпечення, засоби навігації, компоненти БпЛА та алгоритми нерідко змінюються відповідно до нових засобів протидії противника протягом місяців або навіть коротших циклів.
Україна тут не просто учасник конкурсу
Українська роль у Persistent Airfield Denial значно ширша за третє місце однієї компанії.
Українські фахівці допомагали сформувати саме завдання конкурсу, визначити умови, в яких мають працювати системи, та оцінювати пропозиції.
До української частини журі й експертної групи увійшли представники Повітряних сил, Сил безпілотних систем, Національної гвардії та інших структур Сил оборони.
З боку Альянсу рішення оцінювали представники командувань НАТО та фахівці NATO DIANA.
ACT прямо зазначає, що JATEC переніс актуальні українські бойові уроки безпосередньо у процес розвитку спроможностей НАТО: експерти з України допомагали визначати проблему й умови виживання перспективних систем у contested environment.
У цьому сенсі конкурс є показовим прикладом зміни моделі співпраці.
Україна вже не лише отримує західні технології та адаптує їх під війну. Частина українського досвіду тепер рухається у протилежному напрямку — від поля бою до технічних стандартів і програм розвитку НАТО.
€250 тисяч — не головний приз
При першому оголошенні конкурсу найбільш помітною цифрою був призовий фонд до €250 тисяч.
Але тут є важлива деталь.
За офіційними умовами ACT, €250 тисяч — це максимальний загальний фонд конкурсу, який може бути порівну розподілений між максимум трьома переможцями, а не сума для кожної команди.
До того ж схема виплати прив’язана до наступних етапів. Документація передбачає можливість виплати лише невеликої частини після визначення переможців, тоді як основна сума має залежати від подальшої демонстрації рішення під час експерименту, випробування чи іншої активності ACT. НАТО також залишило за собою право визначити переможців без грошової виплати залежно від фінансування та перспектив використання технології.
Отже, головним призом для компаній фактично є не грант.
Набагато ціннішим може виявитися вхід у систему подальших випробувань НАТО і потенційний доступ до замовників.
Що буде далі
Саме тут українське Міністерство оборони та НАТО використовують дещо різні формулювання.
Міноборони повідомило, що наступним етапом стане тестування та бойова апробація рішень.
ACT сформулювало перспективу обережніше: після додаткового оцінювання переможці можуть отримати фінансування та перейти до розвитку, експериментів і випробувань у ширшій інноваційній екосистемі командування, а JATEC братиме участь у перевірці рішень в операційно релевантних умовах.
Ця різниця важлива.
Перемога в NATO Innovation Challenge ще не означає серійного контракту НАТО, закупівлі конкретної кількості систем або автоматичного прийняття їх на озброєння.
Сам RFIP прямо зазначав, що конкурс не є Request for Proposal і не створює зобов’язання НАТО проводити подальшу закупівлю.
Попереду залишаються випробування, інтеграція, оцінка ефективності, вартості та масштабованості.
Чому масштабованість може бути важливішою за рекордні характеристики
Для Persistent Airfield Denial недостатньо створити систему, яка один раз успішно виконає завдання.
Її потрібно мати в кількості, достатній для створення тривалого операційного ефекту.
Саме тому в початковому відборі ACT відводило значну вагу не лише характеристикам, а й вартості, технологічній зрілості, швидкості виробництва та можливості масштабувати його до операційних кількостей. У фіналі додатково оцінювали логістику, ремонтопридатність, стійкість, інтеграцію з іншими системами та життєвий цикл.
Для війни на виснаження це принципово.
Ефективність визначає не максимальна характеристика одиничного зразка, а співвідношення:
вартість → кількість → імовірність проходження оборони → тривалість створеного ефекту → швидкість поповнення запасів.
Саме тому серед фіналістів з’явилися не тільки складні далекобійні платформи, а й ройові концепції, дешевші автономні системи та нетрадиційні способи доставки.
Що змінює український ШІ-модуль
Для України третє місце особливо цікаве через архітектуру самого рішення.
Якщо технологія справді є платформонезалежною, її потенційна цінність полягає в тому, що для отримання нової спроможності необов’язково створювати повністю новий літальний апарат.
Програмні модулі автономної навігації, комп’ютерного зору, розпізнавання об’єктів та управління місією можуть у перспективі інтегруватися з різними носіями.
Це відповідає ширшій тенденції: у безпілотній війні дедалі більшою частиною вартості системи стає не лише «залізо», а алгоритмічний стек.
Носій може змінюватися значно швидше, якщо навігація, машинний зір і автономна логіка побудовані модульно.
Саме таке рішення потенційно може бути особливо цікавим НАТО — як технологічний компонент для кількох платформ, а не лише один завершений вид озброєння.
Однак справжній рівень готовності української системи, її точні характеристики, результати попередніх бойових випробувань та перелік сумісних платформ публічно не розкриті.
Чому цей конкурс важливіший, ніж здається
Persistent Airfield Denial можна розглядати як невеликий технологічний конкурс із кількома десятками учасників і відносно скромним призовим фондом.
Але його технічне завдання демонструє значно ширшу зміну.
НАТО намагається перенести уроки війни в Україні у власну модель розвитку ударних систем:
від дорогих одиничних платформ — до масованості;
від залежності від GPS — до альтернативної навігації;
від постійного дистанційного управління — до контрольованої автономності;
від разового удару — до тривалого операційного ефекту;
від багаторічної розробки — до коротких циклів випробування та впровадження.
Український досвід у цій схемі став не просто одним із джерел консультацій.
Саме реальна війна сформувала вихідну проблему конкурсу, критерії стійкості систем і вимогу швидко переходити від прототипу до рішення, яке можна перевірити у практичному середовищі.
Три переможці при цьому показують різні рівні майбутньої архітектури: Чехія — далекобійний автономний носій, Польща — альтернативний спосіб доставлення систем на велику відстань, Україна — ШІ та автономність, які потенційно можна інтегрувати у різні платформи.
І головний результат Persistent Airfield Denial може виявитися не в тому, яка з цих трьох технологій зрештою піде в серію.
Важливішою є сама постановка задачі.
Не збити засіб ураження після запуску. Не просто разово пошкодити аеродром. А зробити так, щоб противник системно втрачав можливість використовувати авіабазу для наступного вильоту.
Саме цей перехід — від окремого удару до тривалого позбавлення противника спроможності — і є головною ідеєю конкурсу, який Україна та НАТО побудували на уроках нинішньої війни.
