Станом на 4 квітня 2026 року трансатлантичний альянс переживає не формальний розпад, а значно небезпечніший процес — ерозію довіри. Дональд Трамп публічно ставить під сумнів цінність НАТО після відмови європейських союзників підтримати американську лінію у війні з Іраном, Піт Гегсет відмовляється прямо підтвердити дію принципу колективної оборони, а Еммануель Макрон просуває курс на стратегічну автономію від двох центрів сили — Китаю та непередбачуваних США. Юридично вивести Сполучені Штати з НАТО непросто. Політично підірвати Альянс — набагато легше.
Заголовки на кшталт “Макрон закликав об’єднатися проти Росії і США” або “Трамп руйнує НАТО одним рішенням” звучать гучно, але вони спрощують реальність. Справжня картина складніша. Макрон не закликає до фронту проти Америки в буквальному сенсі; він говорить про світ, де середні держави не хочуть бути залежними ні від китайського домінування, ні від американської непередбачуваності. Трамп, своєю чергою, не запустив формальну процедуру виходу з НАТО, але вже робить те, що для Альянсу може бути навіть гіршим за формальний розрив: перетворює статтю 5 з безумовної гарантії на предмет політичного торгу.
НАТО — 77: від післявоєнного щита Заходу до нової кризи довіри
4 квітня 1949 року у Вашингтоні 12 держав підписали Північноатлантичний договір і створили НАТО. За 77 років Альянс виріс до 32 членів, пережив холодну війну, балканські конфлікти, 11 вересня, Афганістан, кілька хвиль розширення на схід і вступ Фінляндії та Швеції. Але саме зараз НАТО опинилося у кризі особливого типу: не стільки військової, скільки політичної та стратегічної — коли під сумнівом опиняється не наявність армій чи штабів, а надійність головної гарантії безпеки Заходу, тобто американського зобов’язання прийти на допомогу Європі.
Сьогодні про НАТО часто говорять у двох крайнощах. Одні називають Альянс застарілим механізмом епохи холодної війни. Інші — останньою реальною опорою європейської безпеки. Насправді обидва твердження частково правдиві. НАТО справді народилося як інструмент стримування СРСР, але з часом стало значно ширшою системою — військовою, політичною, технологічною й інституційною. І саме тому нинішня криза така небезпечна: вона б’є не по периферії, а по самому серцю трансатлантичної довіри.
Для чого взагалі створювали НАТО
НАТО виникло не просто як реакція на радянську загрозу. Офіційна історія Альянсу прямо вказує, що його створення мало три великі цілі: стримати радянський експансіонізм, не допустити повернення агресивного національного мілітаризму в Європі та закріпити постійну північноамериканську присутність на континенті, щоб підштовхнути європейську інтеграцію. Після Другої світової війни Європа була виснаженою, політично крихкою і дуже вразливою перед тиском Москви. Саме в цьому контексті 4 квітня 1949 року Бельгія, Канада, Данія, Франція, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Велика Британія та США підписали Північноатлантичний договір.
Ключем нового союзу стала стаття 5: напад на одного союзника розглядається як напад на всіх. Але важливо розуміти нюанс: вона не означає автоматичної однакової військової відповіді від усіх. Текст договору говорить, що кожен союзник надає допомогу такими засобами, які вважає необхідними, включно із застосуванням збройної сили. Саме ця гнучкість і дозволила НАТО зберігати єдність упродовж десятиліть. Формально ж статтю 5 Альянс задіяв лише один раз — після терактів 11 вересня 2001 року проти США.
Як Альянс перетворився з клубу 12 держав на систему євроатлантичної безпеки
Після підписання договору НАТО спершу існувало більше як політична рамка, а не як повноцінна військова машина. Ситуація змінилася після радянського ядерного випробування 1949 року та початку Корейської війни у 1950-му. Тоді з’явилася інтегрована командна структура, штаб SHAPE, а першим верховним головнокомандувачем об’єднаних сил НАТО в Європі став Дуайт Ейзенхауер. Від цього моменту Альянс остаточно став не декларацією, а реальним механізмом стримування.
Розширення НАТО відбувалося хвилями. У 1952 році приєдналися Греція і Туреччина, у 1955-му — Західна Німеччина, у 1982-му — Іспанія. Після завершення холодної війни Альянс рушив на схід: Польща, Чехія й Угорщина вступили у 1999 році; Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Литва, Латвія та Естонія — у 2004-му; Албанія і Хорватія — у 2009-му; Чорногорія — у 2017-му; Північна Македонія — у 2020-му; Фінляндія — у 2023-му; Швеція — у 2024-му. Станом на сьогодні НАТО налічує 32 держави.
Це розширення радикально змінило карту європейської безпеки. Для Центральної та Східної Європи вступ до НАТО означав вихід із «сірої зони» між Росією і Заходом. Для Москви — поступову втрату впливу в регіоні, який Кремль вважав зоною своїх привілейованих інтересів. Саме тому розширення НАТО стало одним із головних нервових вузлів усієї пострадянської історії Європи.
НАТО майже не втрачало членів — але тріщини були завжди
Важлива деталь: жодна держава ніколи не виходила з НАТО як із договору. Водночас Альянс не раз стикався з внутрішніми конфліктами. Найвідоміший приклад — Франція, яка у 1966 році вийшла з інтегрованої військової командної структури НАТО, хоча залишилася членом Альянсу і не відмовилася від колективної оборони. Лише у 2009 році Париж повністю повернувся до військових структур. Це показує важливу особливість НАТО: воно може витримувати серйозні політичні розбіжності, не руйнуючись формально.
Після холодної війни НАТО не зникло — воно змінилося
Після розпаду СРСР часто здавалося, що НАТО втратило головний сенс існування. Але Альянс не лише вижив — він переосмислив себе. У 1999 році НАТО провело операцію Allied Force проти Югославії, а з червня того ж року очолило миротворчу місію KFOR у Косові. Після терактів 11 вересня Альянс уперше задіяв статтю 5 і на майже 20 років увійшов в афганську кампанію. Тобто у 1990-х і 2000-х НАТО перетворилося з суто оборонного щита Західної Європи на інструмент ширшого кризового менеджменту й операцій поза межами території держав-членів.
Але саме цей етап і створив довгострокову суперечність. Частина союзників бачила НАТО як глобального безпекового гравця, здатного діяти далеко за межами Європи. Інша частина вважала, що головна функція Альянсу — це все ж таки захист євроатлантичного простору. Сьогодні ця суперечність повернулася з новою силою.
Чому війна Росії проти України повернула НАТО до його первинної ролі
Після 2014 року НАТО почало повертатися до свого базового призначення — стримування Росії. А після повномасштабного вторгнення 2022 року це повернення стало незворотним. Альянс посилив східний фланг, значно розширив плани оборони, а підтримка України стала одним із центральних напрямів його політики. На саміті у Вашингтоні 2024 року союзники зафіксували формулу: «майбутнє України — в НАТО», а також підтвердили її «незворотний шлях» до членства, хоча й без запрошення тут і зараз.
Паралельно у 2023 році була створена Рада Україна–НАТО, де Київ і союзники засідають як рівні учасники консультаційного формату. Це не членство, але вже й не стара модель «партнерства на відстані». Ще показовіші цифри: на Вашингтонському саміті союзники погодили мінімальну базову допомогу Україні на 40 млрд євро у 2024 році, однак фактично надали понад 50 млрд, майже 60% яких забезпечили європейські союзники та Канада; у 2025 році вони вже додатково зобов’язалися надати ще 35 млрд євро безпекової допомоги.
Отже, називати НАТО «стурбованим спостерігачем» було б спрощенням. Прямих військ в Україну Альянс не вводить, бо це означало б пряме зіткнення з Росією, але за масштабом військової, фінансової, логістичної та навчальної підтримки роль НАТО і його членів є визначальною. Офіційна позиція Альянсу при цьому незмінна: він не є стороною війни і прагне не допустити її розширення за межі України.
То в чому ж нинішня криза — і чому вона одна з найтяжчих
Сьогоднішня криза НАТО має одразу кілька шарів.
Перший — криза довіри до США як безумовного гаранта безпеки Європи. Reuters 3 квітня 2026 року, посилаючись на дипломатів і аналітиків, описав ситуацію так: через погрози Дональда Трампа вийти з Альянсу та його роздратування відмовою європейських союзників підтримати американську лінію щодо Ірану, в Європі серйозно сумніваються, чи прийдуть США на допомогу союзникам у разі атаки, навіть якщо формально залишаться в НАТО. Це вже не просто суперечка про бюджети; це удар по самій психології стримування.
Другий — криза функції Альянсу. Франція прямо наголосила, що НАТО створене для безпеки євроатлантичного простору, а не для наступальних місій на кшталт силового розблокування Ормузької протоки. Іншими словами, між Вашингтоном і частиною європейських столиць виникло не лише питання «хто скільки платить», а й питання «для чого взагалі існує НАТО». Це набагато глибший конфлікт.
Третій — криза розподілу відповідальності. І тут є важлива поправка до популярної тези, ніби «Європа нічого не робить». Офіційний звіт НАТО за 2025 рік показав, що після саміту в Гаазі союзники погодили нову планку оборонних інвестицій у 5% ВВП до 2035 року, а вже у 2026 році всі члени Альянсу вперше вийшли щонайменше на старий орієнтир у 2% ВВП на оборону. Тобто інституційно НАТО не послаблюється — навпаки, європейці та Канада реально збільшують витрати. Криза полягає не у відсутності реакції, а у тому, що ця реакція може запізнюватися відносно швидкості американського політичного розвороту.
Четвертий — юридично-політична невизначеність навколо США. Reuters нагадує, що у 2023 році в США був ухвалений закон, який забороняє президенту одноосібно вивести країну з НАТО без підтримки двох третин Сенату або окремого акта Конгресу. Тобто формальний вихід Америки з Альянсу не є простим. Але проблема в тому, що союз можна підірвати і без офіційного розриву — достатньо системно ставити під сумнів готовність виконувати статтю 5 або відмовлятися від ролі стратегічного лідера. Саме це і є нинішньою загрозою.
Макрон: не антиамериканський бунт, а стратегічна автономія
Сеульські заяви Еммануеля Макрона потрібно читати не як заклик до “антиамериканської коаліції”, а як продовження давньої французької лінії на стратегічну автономію. Bloomberg передав його тезу про те, що мета полягає не в тому, щоб бути васалами “двох гегемонних сил”, маючи на увазі залежність від Китаю та надмірну вразливість до непередбачуваності США. Паралельно Reuters повідомив, що під час візиту до Південної Кореї Макрон і президент Лі Чже Мьон домовилися поглиблювати оборонну, енергетичну й технологічну співпрацю на тлі війни з Іраном і пов’язаних із нею енергетичних ризиків.
Саме тому слова Макрона не варто тлумачити як розворот Франції “проти США”. Швидше йдеться про спробу вибудувати простір маневру для Європи та близьких їй партнерів в Азії. Париж хоче не розриву з Вашингтоном, а зменшення залежності від Вашингтона — особливо в той момент, коли американська зовнішня політика дедалі більше залежить від імпульсивної риторики Білого дому.
Показово, що Макрон одночасно відкинув і американську логіку силового “розблокування” Ормузької протоки. Reuters 2 квітня цитував його позицію: воєнний варіант відкриття протоки є нереалістичним, небезпечним і може працювати лише через діалог з Іраном, а не через ще одну велику військову кампанію. У цій же заяві він фактично відповів Трампу: якщо Америка почала цю операцію з Ізраїлем самостійно, то не може вимагати автоматичної участі інших.
Тобто Макрон зараз просуває три пов’язані між собою ідеї:
- Європа має бути суб’єктом, а не додатком до США;
- глобальні “середні держави” мають координуватися між собою;
- союзництво не означає автоматичне підпорядкування американським війнам.
Саме в цьому сенсі його риторика стала нервовою точкою для Вашингтона — і додатковим симптомом того, що старий трансатлантичний консенсус більше не працює автоматично.
Чому саме зараз НАТО опинилося в точці надлому
Нинішня криза народилася не з абстрактних суперечок про “справедливий розподіл витрат”, а з конкретного конфлікту. За даними Reuters, після початку 28 лютого 2026 року американсько-ізраїльської повітряної війни проти Ірану Трамп розлютився через те, що європейські союзники відмовилися надсилати свої флоти для розблокування Ормузької протоки та в окремих випадках ускладнювали доступ до баз і повітряного простору. Саме це стало безпосереднім поштовхом до його нових погроз щодо НАТО.
Reuters прямо пише, що саме війна з Іраном, а не Україна чи давні суперечки Трампа з Європою, майже зламала 76-річний блок і підвела його до найслабшого стану від часу створення. Це важливе уточнення: нинішня криза НАТО виникла не навколо статті 5 як такої, а навколо питання, чи вважає Вашингтон Альянс взаємним союзом, якщо союзники не підтримали нову близькосхідну війну США.
Звідси й нова логіка Трампа: якщо Альянс не допоміг Америці в Ірані, то чому Америка має гарантувати безпеку Альянсу в Європі? У цій логіці НАТО перестає бути спільнотою безпеки й перетворюється на транзакцію. Для європейських столиць це, мабуть, і є найнебезпечніша зміна: навіть якщо США не вийдуть із НАТО юридично, сам сенс союзництва вже переписується.
Стаття 5 і стаття 13: що насправді означає “вихід США з НАТО”
У публічній дискусії зараз часто плутають дві різні речі.
Стаття 5 Північноатлантичного договору — це норма про колективну оборону: збройний напад на одного союзника в Європі чи Північній Америці вважається нападом на всіх.
Стаття 13 — це механізм виходу: будь-яка сторона може припинити участь у договорі через рік після офіційного повідомлення про денонсацію уряду США.
Тобто формально міжнародне право справді допускає вихід із НАТО. Ба більше, Reuters нагадує: стаття 13 прямо передбачає однорічний строк між нотифікацією та фактичним припиненням участі. Але є принципове уточнення: ще жодна країна за 77 років існування Альянсу не скористалася цим механізмом. Це означає, що дискусія про американський вихід — уже сама по собі безпрецедентна.
Ще важливіше інше: міжнародний механізм виходу не тотожний внутрішньоамериканській процедурі. І саме тут Трамп упирається в нові юридичні бар’єри.
Чи може Трамп вийти з НАТО одноосібно
Станом на зараз чинне американське право каже: ні, не може просто так. У 2023 році Конгрес ухвалив норму, тепер кодифіковану як 22 U.S.C. §1928f, яка прямо забороняє президентові “призупиняти, припиняти, денонсувати або виводити” США з Північноатлантичного договору без згоди двох третин Сенату або окремого акта Конгресу. Та сама норма також забороняє використовувати бюджетні кошти для такого кроку без цієї згоди.
Крім того, закон вимагає від президента попередніх консультацій із зовнішньополітичними комітетами Сенату й Палати представників та письмового повідомлення щонайменше за 180 днів до такого кроку. Це означає, що навіть спроба виходу мала б залишити чіткий інституційний слід у Вашингтоні.
Однак юридична історія не настільки проста, як здається. Reuters нагадує: Конституція США детально описує укладення договорів, але мовчить про процедуру виходу з них. У 2020 році юридична служба Мін’юсту США висловила позицію, що президент може мати виключне право виходу з міжнародних договорів. А у звіті Congressional Research Service за лютий 2026 року, який цитує Reuters, зазначено, що виконавча влада могла б спробувати оскаржити конституційність нової норми 2023 року.
Тому правильне формулювання таке: легкого одноосібного виходу для Трампа немає, але у разі політичного конфлікту між Білим домом і Конгресом справа майже напевно перейшла б у площину великої конституційної суперечки. Reuters також підкреслює, що Верховний суд США ніколи не розглядав по суті справу про вихід із договору такого масштабу, а будь-який судовий процес наштовхнувся б на складні питання процесуальної легітимності та процесуального права на звернення до суду.
Келлог як симптом радикалізації американської дискусії про НАТО
Окремим маркером глибини кризи стали слова генерала у відставці Кіта Келлога. В ефірі Fox News 2 квітня 2026 року він назвав союзників по НАТО “боягузами”, заявив, що, можливо, потрібне “нове НАТО” або нова оборонна структура, і прямо згадав статтю 13 Північноатлантичного договору як механізм виходу з Альянсу. Серед можливих учасників альтернативної оборонної конфігурації він назвав Японію, Австралію, Німеччину, Польщу та Україну.
Важливість цієї заяви не в тому, що Келлог сам визначає політику США, а в іншому: його слова показують, наскільки далеко зайшла частина американського консервативного середовища у переосмисленні НАТО. Якщо раніше у Вашингтоні переважала логіка “реформувати Альянс і змусити Європу платити більше”, то тепер дедалі гучніше звучить інша теза — замінити класичну модель НАТО гнучкішими коаліціями країн, готових воювати разом із США. Це не є доказом, що такий курс уже став офіційною лінією Білого дому, але це чіткий індикатор того, що дискусія в США перейшла з площини тиску на союзників у площину перегляду самої архітектури Заходу.
Для України тут є і шанс, і ризик. Шанс полягає в тому, що навіть американські “яструби”, які різко критикують НАТО, уже бачать Україну не зовнішнім прохачем, а потенційним елементом нової системи безпеки. Ризик — у тому, що така логіка руйнує саму ідею універсальних гарантій і підміняє колективну оборону ситуативними союзами “охочих”. А це означає менше передбачуваності для Європи й більше спокуси для Росії перевіряти Захід на міцність.
Але справжня загроза — не в денонсації, а в порожній статті 5
І тут ми підходимо до найважливішого. Навіть якщо Трамп не може просто клацнути пальцями і вивести США з НАТО, він може зробити інше: перетворити членство США на формальність без політичної волі виконувати його зміст. Reuters у матеріалі про юридичний бік питання прямо цитує аналітиків: якщо президент і військове керівництво не віддані європейській безпеці, Конгресу буде дуже важко реально це стримати.
Саме тому настільки показовими стали слова міністра оборони Піта Гегсета від 31 березня. У відповідь на питання Reuters він відмовився прямо підтвердити відданість США принципу колективної оборони НАТО і сказав, що це рішення залишається за президентом. Для Альянсу це майже гірше, ніж сварка через бюджети: стаття 5 живе не лише в тексті договору, а й у впевненості союзників, що Вашингтон справді натисне кнопку допомоги у кризовий момент.
Reuters окремо наголошує, що навіть сигнал про можливу неготовність США захищати союзників може серйозно ослабити Альянс, незалежно від того, чи буде взагалі запущений формальний вихід. У цьому сенсі НАТО сьогодні стикається не просто з юридичною колізією, а з кризою віри в автоматизм американського захисту.
Чому Росія виграє вже від самої кризи довіри
Для Кремля головне не обов’язково добитися формального виходу США з НАТО. Достатньо того, щоб у Москві повірили: у випадку кризи Вашингтон вагатиметься, а європейці сперечатимуться. Саме тому Reuters у матеріалі про заяву Гегсета прямо вказує: сумніви навколо статті 5 можуть підбадьорити Росію і спонукати її перевіряти готовність Альянсу до реального виконання зобов’язань.
Тут важливо не перебільшувати. Станом на 3 квітня 2026 року публічні джерела не дають підстав говорити про неминучий або вже підготовлений російський удар по країнах НАТО. Але вони дають підстави стверджувати інше: щораз більша невизначеність довкола американської позиції підвищує спокусу для Росії діяти ризикованіше. Це може означати не лише класичний військовий сценарій, а й спроби зондувати межі Альянсу через провокації, тиск, кібератаки, дестабілізацію периферійних напрямків або інші форми контрольованої ескалації.
І саме тому нинішня криза така небезпечна для України. Вона розмиває не лише єдність Заходу, а й сам механізм стримування Росії в Європі. Для України це означає, що дискусія про НАТО тепер стосується не тільки майбутнього членства, а й поточної стабільності всього східного флангу Європи.
Європа вже починає мислити сценарієм “НАТО без Америки”
Найтривожніший елемент у матеріалі Reuters від 3 квітня — це не погрози Трампа як такі, а зміна психології в Європі. Якщо ще в лютому Марк Рютте відкидав ідею європейської оборони без США як “безглузду”, то тепер, за даними Reuters, багато чиновників і дипломатів уже розглядають її як базовий сценарій, а не як фантастику.
Це означає, що Європа входить у нову фазу. Не ту, де вона просто просить Вашингтон “бути трохи надійнішим”, а ту, де вона змушена серйозно планувати світ, у якому Америка залишається членом НАТО на папері, але перестає бути безумовним ядром європейської безпеки на практиці. Саме тому Макронова риторика про стратегічну автономію вже не виглядає лише французькою доктриною — вона поступово стає спільноєвропейською необхідністю.
Разом з тим Європа поки не має швидкої заміни американським спроможностям. Reuters нагадує, що США дають Альянсу те, що союзники не можуть легко відтворити самі: від супутникової розвідки до стратегічних можливостей командування й логістики. Отже, навіть якщо європейці психологічно готуються до “НАТО без Америки”, інституційно й військово вони до цього ще не готові.
Що означає візит Рютте до Вашингтона
На цьому тлі окремого значення набуває поїздка генсека НАТО Марка Рютте до Вашингтона наступного тижня. Reuters наголошує, що це “давно запланований візит”, але його політична вага різко змінилася після нових заяв Трампа. Фактично Рютте їде не просто на робочу зустріч, а на спробу втримати мінімум стратегічної довіри між США та європейськими союзниками.
Сам факт цього візиту не доводить, що Альянс вже на межі розпаду. Але він дуже чітко показує, де зараз центр проблеми: не в тексті договору, а в політичних відносинах між Білим домом і союзниками. НАТО сьогодні тримається не лише на статтях, а на спробах не допустити остаточного переходу від кризи риторики до кризи дії.
Що все це означає для України
Для України нинішня турбулентність навколо НАТО має подвійний ефект.
Негативний бік очевидний: будь-яке послаблення американської ролі в Альянсі б’є по системі стримування Росії в Європі загалом, а отже — по стратегічному середовищу, в якому живе і воює Україна. Якщо європейські столиці почнуть сумніватися у швидкості й автоматизмі американської допомоги, це створюватиме додатковий простір для російського шантажу. Нинішня турбулентність у НАТО ускладнює шлях до повноправного членства: Альянс не запрошує нових членів у момент, коли всередині нього самого триває дискусія про майбутнє американської ролі. З іншого — саме війна Росії проти України змусила НАТО знову зрозуміти, для чого воно було створене. Україна не входить під парасольку статті 5, але фактично стала центральним полем, на якому Альянс перевіряє власну спроможність стримувати ревізіоністську державу, вчитися новій війні й відновлювати оборонну культуру, яку в багатьох столицях встигли втратити після 1991 року.
Але є і зворотний бік. Нинішня криза не обов’язково означає крах НАТО. Вона може означати його переформатування. Уже зараз у європейських столицях дедалі частіше говорять про «більш європейське НАТО», а президент Фінляндії Александр Стубб прямо заявив Трампу, що така модель формується і що Європа бере на себе більше відповідальності. Що сильніше Америка демонструє непередбачуваність, то більше Європа буде змушена переозброюватися, будувати власну оборонну суб’єктність і переосмислювати Україну не як зовнішню проблему, а як центральний елемент безпеки континенту. Це не гарантований процес і не швидке рішення, але саме до нього логічно штовхає нинішня криза — і саме тут позиція Макрона про стратегічну автономію починає перетинатися з українськими інтересами.
Головне, що варто зрозуміти зараз: НАТО ще не руйнується юридично, але вже тріщить політично. Макрон не закликає до фронту “проти США”, а сигналізує, що світ входить у фазу, де навіть союзники Вашингтона більше не готові будувати свою безпеку на одному центрі сили. Трамп поки не вивів Америку з Альянсу, але вже зробив те, що для Кремля не менш цінне: посіяв сумнів у надійності американського слова.
Тому питання сьогодні звучить не так: “Чи вийдуть США з НАТО?” Правильніше ставити його інакше: чи зможе Альянс залишитися Альянсом, якщо його найсильніший член перестає поводитися як гарант, а починає поводитися як образливий контрагент? Саме відповідь на це питання визначить не лише майбутнє євроатлантичної безпеки, а й те, наскільки сміливо Росія наважиться перевіряти Захід на міцність у найближчі місяці.
НАТО у свої 77 років не є ані реліктом холодної війни, ані всесильним монолітом. Це структура, яка зберегла головну перевагу — здатність адаптуватися. Саме тому Альянс пережив і французьку фронду, і пострадянську розгубленість, і Афганістан, і внутрішні суперечки про гроші та ролі. Але нинішня криза справді одна з найтяжчих, бо вона стосується не периферійних рішень, а базового питання: чи залишається трансатлантична солідарність політичним фактом, а не лише текстом договору. Від відповіді на це питання залежить не тільки майбутнє НАТО, а й безпека всієї Європи — включно з Україною.
За матеріалами bloomberg.com
