24 січня 2026 року в публічному просторі закріпилася новина: Пентагон оприлюднив нову National Defense Strategy 2026 (NDS-2026) — рамковий документ на 34 сторінки, який фіксує пріоритети сил США, загрози та принципи розподілу ресурсів між театрами.
Значення NDS у тому, що це “директивний компас” для:
- планування бойових спроможностей і розгортань;
- оборонного бюджету й закупівель;
- союзницьких зобов’язань і того, яких саме внесків США очікують від партнерів.
Саме в цій логіці з’являється ключова для України теза: підтримка України — “передусім відповідальність Європи”, а США — “критична, але більш обмежена” підтримка.
Каркас NDS-2026: 4 “лінії зусиль”
Документ прямо задає 4 ключові напрямки зусиль:
- Захист континентальної території США (Defend the U.S. Homeland)
- Стримувати Китай в Індо-Тихоокеанському регіоні силою, а не конфронтацією (Deter China in the Indo-Pacific Through Strength, Not Confrontation)
- Збільшити розподіл відповідальності з союзниками та партнерами США (Increase Burden-Sharing with U.S. Allies and Partners)
- Посилення оборонно-промислової бази США (Supercharge the U.S. Defense Industrial Base (DIB))
Це важливо: “український сюжет” у NDS-2026 не є окремим пріоритетом. Він вбудований у 3 -й ключовий напрямок – перерозподіл відповідальності на союзників і підкріплений аргументом про відносні масштаби економік Європи та РФ.
Україна в NDS-2026: що означає “Європа має вести”
Найпряміше формулювання в документі звучить так: НАТО-союзники “сильно позиціоновані” взяти на себе первинну відповідальність за конвенційну оборону Європи, і це “включає лідерство в підтримці оборони України”.
Поруч — друга теза: “війна в Україні має закінчитися”, але “це передусім відповідальність Європи”, а отже забезпечення й утримання миру потребуватиме “лідерства і зобов’язань” європейських союзників.
Як перекласти це з “стратегії” на механіку допомоги
NDS-2026 не є законом і не виписує пакети зброї. Але вона задає “правило гри” для бюрократії США:
а) Гроші й боєприпаси: Європа має збільшувати частку фінансування і контрактів, а США — скоріше підстраховувати критичні дефіцити. Логіка прямо підкріплена ідеєю “розподілу тягаря” та критикою багаторічного недоінвестування союзників.
б) Військова присутність США в Європі: документ каже, що США лишаються “життєво важливим” гравцем у НАТО, але “калібруватимуть” розміщення і активності у європейському театрі, паралельно пріоритезуючи оборону США та стримування Китаю.
в) “Критична, але обмежена підтримка”: фраза повторюється як формула для інших регіонів — союзники беруть “основну відповідальність”, США дають “критичну, але більш обмежену підтримку”.
У сухому підсумку: Вашингтон у NDS-2026 намагається перевести Україну з категорії “центральної місії США” в категорію “місії європейського колективу, де США — ключовий, але не перший платник і не перший виконавець”.
Росія як “стійка, але керована загроза”: що визнає Пентагон
Документ характеризує РФ як “постійну, але керовану загрозу” для східних членів НАТО. Одночасно визнає: попри демографічні та економічні проблеми, війна проти України демонструє “глибокі резерви військової та промислової потужності” і здатність вести затяжну війну.
Далі — ключова логічна “вилка” NDS-2026:
- РФ — загроза, включно з найбільшим ядерним арсеналом і підводними, космічними, кіберспроможностями.
- Але Європейське НАТО “в рази” більше за РФ економічно і демографічно, тож здатне нести основний тягар конвенційного стримування.
У документі навіть подається графічне порівняння номінального ВВП (джерело — World Bank): основні союзники США поза НАТО $26T – Росія $2T.
Це не “про любов до Росії”, а про виправдання перерозподілу американських ресурсів: якщо Європа “об’єктивно сильніша”, то вона має “об’єктивно робити більше”.
Китай: тон м’якший, ставка жорсткіша
У NDS-2026 Китай описується як друга найпотужніша держава світу, чия військова модернізація відбувається швидко й масштабно.
Водночас помітний зсув у риториці: ціль — не “принизити чи задушити”, а забезпечити, щоб ані Китай, ані будь-хто інший не домінував над США та союзниками; проголошується можливість “гідного миру”, плюс намір ширше взаємодіяти з Народно-визвольною армією Китаю для деескалації.
Але “м’якші слова” не означають “м’які спроможності”: документ прямо говорить про побудову сильної “оборони через недопущення” уздовж Першого ланцюга островів (військова стратегія США та союзників, спрямована на стримування Китаю шляхом створення оборонного периметра. Вона передбачає розміщення мобільних ракетних систем та сил на островах (Японія, Тайвань, Філіппіни) для блокування доступу ВМС Китаю до Тихого океану, перешкоджаючи успішним швидким операціям) і збереження можливості завдавати ударів глобально, включно з території США.
Деякі медіа звернули увагу, що в новій стратегії немає акценту на Тайвані, який був чіткішим у стратегії 2022 року, там прямо згадується “примусова активність щодо Тайваню”.
Західна півкуля: Панама, Гренландія і “повернення у свій двір”
Найбільш “трампівська” частина NDS-2026 — це поворот до Західної півкулі як безпосередньої зони пріоритету. Документ називає це “«Короларій Трампа» до «Доктрини Монро» і прямо говорить про відновлення “домінування” США у півкулі та недопущення розміщення загрозливих спроможностей у регіоні.
У практичному переліку “ключового рельєфу” прямо зазначені: Гренландія, “Американська затока”, Панамський канал.
Цей блок читається в контексті актуальної трансатлантичної напруги довкола Гренландії, яка, стала тригером для Європи переосмислювати залежність від США в безпеці.
Європа й НАТО: 5% ВВП як політичний і фінансовий “якір”
NDS-2026 опирається на тезу: союзники вже зобов’язалися до нового “глобального стандарту” 5% ВВП (із 3.5% на “важкі військові можливості”).
Важливо, що ця цифра має незалежне підтвердження: на саміті НАТО в Гаазі 2025 року союзники задекларували 5% до 2035 року (3.5% — “основні оборонні вимоги”, ще до 1.5% — ширші безпекові витрати).
У 3-ому ключовому напрямку зусиль документ додатково фіксує:
- США стимулюватимуть НАТО-союзників взяти первинну відповідальність за конвенційну оборону Європи;
- США тиснутимуть на виконання “планки Гааги”;
- США просуватимуть трансатлантичну оборонно-промислову кооперацію та зниження бар’єрів оборонної торгівлі.
Наслідки для України: ризики, можливості, сценарії
Ключові ризики
- “Вікно невідповідності”: політична установка “Європа веде” може настати швидше, ніж Європа наростить виробництво та бюджетні механізми. Це типова проблема переходу від декларацій до контрактів і ліній виробництва.
- Фрагментація допомоги: якщо США менше “оркеструють” і більше “допомагають точково”, зростає ризик різних стандартів, темпів і пріоритетів між країнами Європи.
- Невизначеність щодо “критичних” компонентів: NDS не деталізує, що саме США гарантуватимуть як “критична підтримка” — а це й буде зона найбільшої нервозності партнерів.
Потенційні можливості
- Систематизація європейської ролі: якщо ЄС (європейське НАТО) переходять до ролі “лідера”, це підштовхує до багаторічних фондів, спільних закупівель, стандартизації, спільного виробництва. Логіка оборонної промисловості у NDS прямо передбачає, що США хочуть “озброювати союзників”, аби ті брали більший тягар.
- Менше політичних “гойдалок” у Вашингтоні: частина ризику американського внутрішнього циклу може бути компенсована більш “континентальною” моделлю підтримки України. Це не гарантія, але раціональна мотивація для Європи після історії з Гренландією.
Три сценарії 2026–2027
- Базовий: Європа справді збільшує частку допомоги, США лишаються “постачальником критичного” та політичним страховиком у НАТО.
- Оптимістичний для України: “Європа веде” перетворюється на реальний оборонно-промисловий стрибок та довгі гроші, а США підсилюють це через оборонну промисловость і зняття бар’єрів оборонної торгівлі.
- Негативний: політичний зсув є, а виробничо-бюджетної спроможності не вистачає — виникають паузи, “дірки” і імпровізація замість прогнозованості.
NDS-2026 фіксує не одну зміну, а цілу систему пріоритетів:
- фокус США на захисті континентальної території;
- стримування Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні через “силу без конфронтації”;
- перекладання “первинної відповідальності” на союзників у Європі, включно з лідерством у підтримці оборони України;
- і ставка на оборонну промисловість як “мотор”, що має дозволити озброювати союзників, коли США розтягують ресурси між театрами.
Головний практичний висновок для України: у Вашингтоні оформлюють модель, де Європа має бути головним довгим донором і організатором оборони України, а США — ключовим, але більш обмеженим і вибірковим підсилювачем. Чи стане це реальністю, вирішиться не заголовками, а бюджетами, контрактами та темпами виробництва у 2026 році.
За матеріалами unian.ua
