Поки в Брюсселі й Вашингтоні креслять чергові варіанти «гарантій безпеки» для України й сперечаються, скільки дивізій достатньо для переконливого PDF-документа, Foreign Policy пропонує радикально тверезий погляд: усі ці красиві обіцянки ми вже бачили.
Вони були в Будапешті – коли третій у світі ядерний арсенал міняли на «запевнення». Вони були в Мінську – коли паперами намагалися загальмувати російську агресію без реальних важелів. Вони звучали в універсальному «ніколи знову» – поки по українських містах прилітають «Кинджали» й «Іскандери».
У наступній угоді, хоч би як її назвали – «мирний план», «безпековий договір», «формула гарантій» – ключовим гарантом все одно буде не підпис під текстом, а кількість стволів, ракет і людей у строю на українському боці.
Будапешт як антиреклама «гарантій безпеки»
Колумністка Foreign Policy Анчал Вохра нагадує: Україна вже зробила один історичний експеримент довіри. Вона добровільно відмовилася від ядерної зброї в обмін на обіцянки США, Британії та… самої Росії поважати її кордони й суверенітет.
Результат відомий:
- 2014 рік – анексія Криму та війна на Донбасі;
- 2022 рік – повномасштабне вторгнення;
- 2020-ті – дуже обережні пояснення західних столиць, що Будапештський меморандум був «політичною декларацією», а не жорсткою юридичною гарантією.
Формально Захід таки відреагував – зброя, санкції, фінансова допомога. Але головне питання залишилося без відповіді: чому ці «серйозні гарантії» так і не змогли зупинити саме вторгнення?
Просте й дуже неприємне пояснення – тому що жоден солдат НАТО не стояв на українському кордоні як фізичний гарант цього паперу. Будапешт не змінив баланс сили, він просто обміняв реальну зброю на символічні формули.
Тому все, що сьогодні називають «новими гарантіями безпеки без НАТО», підозріло нагадує ребрендинг старої моделі:
- багато дипломатичних зусиль,
- нові формулювання,
- красиві підписи.
Але фундаментальне питання те саме: чи готовий хтось, окрім України, реально воювати за Україну, якщо Росія нападе знову? Поки що відповідь звучить як ввічливе: «ні, але ми дуже вас підтримуємо».
«План Трампа»: угода життя для нього – ризик життя для нас
У цьому контексті Вохра вписує нинішній «великий фон» – мирні маневри Дональда Трампа й його команди.
Ми вже чули про:
- 28-пунктний план,
- дедлайни для Києва «до Дня подяки»,
- поїздки емісарів до Москви,
- бажання зробити з угоди щодо України «найкращу угоду життя».
У Києві це викликає не захват, а дуже здорову підозру. Якщо президент США публічно говорить про важливість бізнес-угод з Росією, зняття санкцій, повернення російської нафти й газу на світові ринки – наскільки охоче він ризикуватиме цією комерційною ідилією заради того, щоб через рік-два знову зав’язнути в українській війні?
Логіка проста:
- Трамп прагне швидкої, яскравої угоди, яку можна показати як особисту перемогу.
- Росія прагне передиху для армії, економіки й оборонної промисловості.
- Україна прагне безпеки й виживання.
Ці три вектори не складаються в стабільний трикутник. Надто великий ризик, що в момент, коли Росія вирішить порушити домовленості, у Вашингтона з’явиться тисяча причин «утриматися від ескалації», а не повертатися в повноцінну війну.
Розраховувати на довгострокову твердість такого «гаранта» – щонайменше наївно. Особливо з огляду на те, що сам Трамп не приховує: для нього Росія – не лише агресор, а й потенційний контрагент.
Європа як гарант: багато солідарності, мало дивізій
З Європою ситуація не набагато краща, хоч звучить вона значно приємніше.
Так, країни ЄС:
- надали Україні безпрецедентну фінансову підтримку;
- передали зброю, боєприпаси, системи ППО;
- запровадили десятки пакетів санкцій проти Росії;
- декларують «стільки, скільки потрібно й стільки, скільки буде потрібно».
Але між риторикою підтримки й реальними гарантіями лежить провалля. Гарантія – це не «допомога, доки триває війна», а конкретний сценарій: «якщо Росія нападе знову, ми автоматично вступаємо в цю війну на боці України».
І тут вилазять неприємні факти:
- більшість європейських армій роками скорочувалися;
- склади боєприпасів порожніють швидше, ніж їх встигають поповнювати;
- ППО для самої Європи доводиться збирати буквально по коробках,
- амбітні ініціативи переозброєння – це історія на роки, а не на місяці.
Грубо кажучи, Європа зараз вчиться знову бути серйозною військовою силою, але коричневе пальто маршала ще не зшили. Гарантія без гарантованого ресурсу – це красива фраза для комюніке, яка мало важить у момент, коли на кордонах стоять російські батальйонні тактичні групи.
Ніхто з європейських лідерів не готовий чесно сказати своїм виборцям: «Якщо Росія знову вдарить по Україні, наші війська підуть воювати за Харків або Одесу».
Тому й усі «гарантії» обережно закінчуються формулами про допомогу зброєю, санкціями, консультаціями – але не статтею 5.
НАТО проти всіх інших моделей: тригер статті 5 чи тригер довгих консультацій
Зрештою Вохра зводить усю розмову до вибору між двома простими варіантами:
- Або Україна має формальні зобов’язання НАТО – стаття 5, колективна оборона, конкретні плани розгортання сил,
- Або вона отримує набір напівформальних «обіцянок» від окремих держав чи коаліцій, які щоразу доведеться заново політично затверджувати.
НАТО – це тригер статті 5. Усі інші моделі – це тригер довгих консультацій.
У першому випадку сам факт нападу на Україну стає нападом на весь Альянс. У другому – кожен новий уряд у Берліні, Парижі чи Вашингтоні знову зважує: «чи варто нам іти на прямий конфлікт із Росією саме зараз?»
Проєкти на кшталт «Київського безпекового договору» – коаліції держав-гарантів, готових надавати зброю, тренування, розвіддані й підтримку – потрібні й корисні. Але вони крихкі порівняно з чітко прописаним механізмом НАТО й навмисне уникають головного слова – «автоматично».
Жодна з цих схем не обіцяє: «ми точно вступимо у війну за вас». Максимум – «ми дуже швидко вирішимо, як саме вас підтримати».
Для країни, яка вже двічі пережила російський напад, це звучить як запрошення до «спроби № 3».
Що може бути справжньою гарантією безпеки
На цьому тлі висновок Foreign Policy виглядає банальним, але чомусь досі травматичним для багатьох політиків: найкраща й фактично єдина надійна гарантія безпеки для України – це власні збройні сили й власна оборонна промисловість.
Не папір із підписами, а:
- інтегрована система ППО/ПРО,
- далекобійні ракети, здатні бити по критичній інфраструктурі противника,
- сильні бронетанкові та механізовані підрозділи,
- сучасна розвідка й кіберспроможності,
- флот безпілотників на рівні окремого виду військ,
- промисловість, що може підтримувати цей потенціал роками.
Навіть якщо Україна отримає формальні гарантії від групи держав, вони працюватимуть лише за однієї умови: Київ сам здатний стримати перший удар, виграти час і тримати фронт, поки союзники «розкачуються» своїми демократичними процедурами.
Якщо такого потенціалу немає – жодна «декларація про захист України» не варта навіть витрат на друк.
Західна зброя як палиця з двома кінцями
Окремий болючий блок – залежність від західних постачань озброєнь.
Поки вони йдуть, це здається ідеальним рішенням:
- Україна отримує сучасну техніку;
- Захід уникaє прямої участі у війні;
- усі можуть говорити про «спільну боротьбу за демократію».
Проблема починається в момент, коли політична погода змінюється. Заморожені пакети допомоги в Конгресі США, затяжні бюджетні війни в ЄС, блокування рішень окремими столицями – усе це показує: ланцюжок постачань може обірватися в будь-якій точці.
І тут висновок Вохри безжальний: частина гарантій для України має бути «залізобетонною» буквально – у вигляді власного виробництва снарядів, ракет, дронів, бронетехніки й систем ППО, яке не можна перекрити голосуванням у чужому парламенті.
Так, це роки інвестицій. Так, це непопулярні рішення про військові податки, мобілізацію індустрії, пріоритет оборонки над багатьма мирними витратами. Так, це життя країни у воєнній економіці навіть після зупинки активних бойових дій.
Але саме це, а не ще один «план миру», створює шанс, що наступної війни не буде.
Політична воля й суспільство, яке не знімає бронежилет після угоди
Є ще один невидимий, але критичний елемент безпеки – політична воля й готовність суспільства.
Перевага України над Росією – не лише в тому, що за нею стоїть Захід, а в тому, що українці реально воюють за власну державу, а не за імперські фантазії диктатора. Це не пафос, а фактор, який тричі ламав російські плани – у 2014-му, у 2022-му й під час кожної нової хвилі наступів.
Жоден «договір про гарантії» не працюватиме, якщо суспільство буде психологічно налаштоване повернутися в умовний 2013 рік – у світ, де війна десь «на сході», а решта країни живе в ілюзії стабільності.
Чесна розмова про «мир» має включати дуже непопулярну правду:
- навіть після припинення вогню Україна житиме в режимі довготривалої оборони;
- наступні 5–10 років – це не «повернення до нормальності», а системна підготовка до можливої нової агресії;
- армія, резерви, ВПК, оборонні укріплення, мобілізаційна готовність економіки – це не тимчасове явище, а нова норма.
Це важко прийняти, але будь-яка інша картина – брехня, яка дуже дорого коштуватиме.
Чому Україна має вимагати максимум зараз – і не вірити у «другий шанс»
З усього цього складається один ключовий висновок, який формулює Foreign Policy: у будь-яких переговорах про мир Київ має виходити не з довіри до «гарантів», а з холодної оцінки власних інтересів і можливостей.
Будь-які поступки – територіальні, військові, політичні – мають отримувати компенсацію не у вигляді красивих декларацій, а у вигляді реальних оборонних спроможностей:
- зброї й боєприпасів тут і зараз;
- довгострокових програм тренувань і спільного виробництва;
- інтеграції української армії в стандарти й логістику НАТО;
- спільних інвестицій у український ВПК, які фізично змінюють баланс сили.
Друге вікно можливостей може й не відкритися. Якщо Росія отримає передих без зміни своєї політики й без фундаментальної перебудови архітектури безпеки навколо України, наступна спроба може бути ще жорсткішою, масштабнішою й дорожчою.
Тому головне питання будь-якої угоди звучить не так: «Хто саме поставить підпис поруч із українським президентом?»
А так: «Чи дозволить ця угода Україні стати настільки сильною, щоб жоден кремлівський авантюрист не наважився перевіряти ці підписи на міцність?»
Папір не збиває ракети. Це роблять гармати, ППО, дрони й люди, які готові їх застосувати.
За матеріалами foreignpolicy.com
