Як ЦРУ та MI6 «зчитали» план Кремля — і чому Європа та Київ довго не вірили
Кілька місяців до 24 лютого 2022-го виглядали як дивна пауза перед ударом: сигнали накопичувалися, попередження ставали точнішими, але політичні системи — в Європі й у Києві — довго трималися за думку, що “повномасштабна війна в центрі Європи у XXI столітті не має сенсу”.
Розслідування The Guardian (понад 100 інтерв’ю з представниками розвідки, військовими й політиками) відтворює цю логіку крок за кроком: що знали західні спецслужби, чому ЦРУ та MI6 пішли на безпрецедентне “виносення” даних у публічний простір — і чому це не змінило хід подій.
Як Росія готувала війну. Дуже коротко
- Восени 2021-го у Вашингтоні і Лондоні дедалі твердіше вважали: вторгнення — питання “коли”, а не “чи”.
- Після контактів із Путіним директор ЦРУ Вільям Бернс відповів Джо Байдену максимально прямо: війна буде.
- Частина європейських союзників не приймала сценарій великої війни як реалістичний.
- Українське політичне керівництво до останнього уникало дій “ніби вторгнення неминуче”.
- США і Британія правильно передбачили сам факт і масштаб атаки, але помилилися в ключовому: очікували швидкого падіння Києва.
Пролог. Дзвінок, який уже нічого не міг зупинити
Пізня осінь 2021-го. Листопад. Бернс прилітає до Москви з дорученням Байдена — передати Кремлю попередження: напад на Україну матиме руйнівні політичні та економічні наслідки.
Особистої зустрічі немає. путін — у резиденції на узбережжі Чорного моря, погоджується лише на розмову по захищеній лінії. За реконструкцією The Guardian, Бернс говорить прямо: США бачать підготовку до вторгнення як реальний сценарій. Путін, не реагує на попередження, а ніби продовжує власну лекцію про загрози, кораблі, ракети й «вразливість» Росії. Директор ЦРУ Вільям Бернс виходить із розмови не заспокоєним — навпаки. Враження таке, ніби механізм уже заведено, і стрілка повільно, але невідворотно наближається до нуля. Паралельно Бернс проводить розмови з представниками російського силового блоку — і повертається з відчуттям, що це вже не гра нервів.
Повернувшись, він говорить президентові Джо Байдену те, що в таких історіях звучить як вирок: вторгнення буде.
Через кілька місяців ракети та колони справді рушать на Україну. Але головна інтрига цієї історії — не «хто винен». А чому, маючи дедалі точніші попередження, значна частина Європи й української верхівки до останнього трималися за версію “це блеф”.
Як народжується “немислиме”: рішення дозріває задовго до колон
Розвідка майже ніколи не ловить момент “натиснув кнопку” — вона ловить зміну траєкторії. У розслідуванні The Guardian важливий натяк: десь у 2020–2021 роках у Кремлі могло скластися відчуття історичного шансу — зафіксувати “місце в підручнику” не дипломатією, а силою. The Guardian пише: точну дату, коли Путін остаточно “вирішив”, західні служби не встановили. Але згодом аналітики, переглядаючи дані, дійшли висновку, що найімовірніше це сталося у першій половині 2020 року.
Кілька подій виглядають не як випадкові крапки, а як контур:
- внутрішня консолідація влади в Росії й “перезапуск” довгого правління (конституційні зміни, що знімають проблему транзиту влади після 2024-го);
- пандемічна ізоляція, у якій політичні уявлення легко радикалізуються (багато читав історичну літературу про Росію й Україну. У тексті це подається як фактор, що міг вплинути на його уявлення про власну роль в історії);
- трансформація Білорусі після протестів 2020-го у дедалі зручніший плацдарм після 2020 року та посилення залежності Олександра Лукашенка від Кремля;
- жорсткі удари по опозиції, включно з історією Олексія Навального, що демонструвала: режим готується грати без стоп-сигналів (усунення внутрішніх ризиків перед масштабним зовнішнім кроком).
Тоді це можна було сприймати як окремі сюжети. Пізніше — як підготовку сцени до “великого гамбітy”.
Весна 2021: перша репетиція й пастка «заспокоєння»
Навесні 2021-го нарощування сил біля кордонів України і в окупованому Криму ще виглядало як демонстрація: навчання, тиск, сигнал Заходу. У США з’являються дані, що Путін може використати звернення 21 квітня, щоб “обґрунтувати” силові дії. Байден телефонує Путіну й пропонує дипломатичний трек — зокрема саміт. Публічний результат виглядає як зниження напруги: промова без очікуваної агресії, оголошення про завершення навчань, а згодом — зустріч у Женеві, де Україна не домінує в порядку денному.
Далі — важливий психологічний ефект: коли тривога не матеріалізується одразу, вона знецінюється. Саме на цьому, за логікою розслідування, і зламалася уважність багатьох столиць: якщо тоді не сталося, значить і тепер “перегинають”.
Але паралельно з публічною дипломатією, за відчуттям розвідок, могло дозрівати недипломатичне рішення.
Осінь 2021: момент, коли пазл складається в “Київ”
Через кілька тижнів після саміту в Женеві Путін опублікував довге есе про історію України. У ньому він стверджував, що «справжній суверенітет України можливий лише у партнерстві з Росією». У матеріалі Guardian цей текст згадується як ще один сигнал ідеологічної підготовки.
Втім, улітку 2021 року увагу США та Великої Британії відвернув хаотичний вихід із Афганістану. За даними видання, саме в цей період Росія почала нове, масштабніше нарощування військ уздовж українського кордону.
Друге нарощування військ уже важче було списати на театр. Масштаб, логіка переміщень і “непояснювані” деталі штовхали до однієї думки: це не про Донбас як максимум — це про столицю й зміну влади.
Тут і з’являється фігура Бернса як посланця й “носія інтуїції”: навіть коли частина політичного середовища у Вашингтоні сумнівалася, розвідники бачили надто багато індикаторів, щоб махнути рукою.
Після розмови з Путіним його відповідь Байдену — “так” — стає точкою, з якої починають планувати найгірше.
Як працює велика розвідка: не “папка з планом”, а матриця сигналів
Середина листопада 2021-го. Директорка нацрозвідки США Авріл Гейнс їде до Брюсселя на зустріч керівників розвідок країн НАТО. Американська позиція проста: ризик великого вторгнення — реальний. Її підтримує голова MI6 Річард Мур.
Сильна сторона розслідування — пояснення, чому союзникам інколи доводилося просити “вірити на слово”.
Те, що видно всім
Комерційні супутники вже тоді показували багато. Але супутник — це лише картинка. Потрібно пояснити, чому саме таке розгортання означає підготовку до наступу, а не “навчання”.
Те, що видно не всім
Далі — перехоплення й непрямі ознаки у військових комунікаціях. Там могли не вимовляти слово “вторгнення”, але звучали дії, які мають сенс лише в наступальному сценарії.
Так у тексті згадуються як можливі “важкі інструменти” Агентство національної безпеки США та спецслужби Великої Британії — і це пояснює головне: розсекречувати все означало б різати власні нерви.
Людські джерела: підтвердження, а не обов’язково “суперкріт”
У суспільній уяві люблять версію: “в оточенні Путіна сидів агент”. Розслідування радше веде до складнішої картини: навіть якщо люди в системі щось передавали, ключові деталі могли приходити з технічних каналів і збігів ознак. А людські джерела — підсилювати та підтверджувати, не завжди “керувати сюжетом”.
Чому їм не повірили: три замки на дверях уяви
Попередження може бути точним — і все одно не спрацювати. Бо рішення “повірити” залежить не лише від фактів. Реакція багатьох союзників — стриманість або недовіра. Причини, які проговорює The Guardian, складаються у трикутник:
Тінь 2003 року
Для частини європейських еліт історія з Іраком була не просто “минуле”. Це була травма довіри: як розвіддані можуть ставати політичним аргументом, а потім — репутаційною катастрофою. Тому навіть коли Вашингтон і Лондон ділилися більше, ніж зазвичай, у багатьох включався внутрішній запобіжник: “а раптом знову перебільшують?”
Пастка “раціонального Путіна”
Немислиме: велика сухопутна війна в центрі Європи здається історично неможливою.Чимало аналітиків виходили з припущення: Путін прагматик, а отже не піде на план, який може провалитися. І тут закладена підміна: прагматик не завжди рахує ризики так само, як ви. Якщо у його моделі світу Україна “розвалиться” і буде зустрічати “байдуже або прихильно”, тоді ризик здається прийнятним. Частина європейських розвідслужб не вірила в саму можливість повномасштабної війни в центрі Європи у XXI столітті. Для них такий крок виглядав ірраціональним і таким, що суперечить логіці стримування.
Страх самоздійснюваного пророцтва
Ще один аргумент звучав так: якщо НАТО та ЄС почнуть діяти надто жорстко, це нібито “спровокує” Кремль. Відтак частина партнерів боялася не лише війни — а й відповідальності за те, що “ми її наблизили”.
Київ між панікою та готовністю: логіка, яка здавалася безпрограшною
Найконтроверсійніша лінія — про те, як українське керівництво довго відкидало перспективу повномасштабної війни.
У тексті чітко показано мотивацію: публічна тривога може зруйнувати країну без жодного пострілу — капітал тікає, курс валиться, люди масово виїжджають, політична система хитається. У цій логіці “заспокоювати” — спосіб утримати державу.
Але є ціна: коли виявляється, що сценарій реальний, часу на законні й масштабні кроки майже немає.
Паралельно силовий блок бачив інше. Звучить важлива деталь: керівник СБУ Іван Баканов описує вербувальну активність Росії як таку, що “накриває всіх” — від чиновників до водіїв. Це не схоже на звичайний фон — це схоже на підготовку мережі під окупаційний сценарій.
У підсумку, як випливає з матеріалу, це стало розвідувальним прорахунком частини європейських служб – вони не прийняли сценарій, який зрештою реалізувався.
Розкол Заходу як аргумент для сумнівів
У цій історії важлива не лише розвідка, а й політична “какофонія”. Коли Еммануель Макрон і Олаф Шольц продовжують говорити з Кремлем у тональності “можна домовитись”, це підсилює в Києві (і в частині Європи) відчуття: американці та британці, можливо, драматизують.
Результат — парадокс: попередження є, але єдиного голосу немає, а без нього політичне рішення “вмикати режим країни на воєнні рейки” стає майже неможливим.
Останні тижні: коли факти вже кричать, а система все ще шепоче “може, пронесе”
Наприкінці жовтня 2021 року, як пише The Guardian, ЦРУ та MI6 надіслали до Києва службові записки з викладом нових оцінок – Росія готує масштабне вторгнення.
Після візиту Бернса до Москви двоє американських посадовців відокремилися від делегації та полетіли до Києва. Вони провели закритий брифінг для двох високопоставлених українських чиновників.
За словами одного з учасників зустрічі, сигнал був максимально прямим: це не чергове попередження, ситуація справді серйозна. Американці наголошували, що Україна побачить ті самі розвіддані і має поставитися до них відповідально.
Втім, як зазначає The Guardian, реакція української сторони була скептичною.
У середині листопада Київ відвідав міністр оборони Великої Британії Бен Воллес. Він повідомив президенту Володимиру Зеленському, що Лондон вважає вторгнення питанням «коли», а не «чи». Воллес закликав почати системну підготовку до війни.
За версією співрозмовників видання, Зеленський тривалий час відкидав американські оцінки як надмірно тривожні. Він побоювався паніки, економічної дестабілізації та відтоку капіталу.
Чим ближче до кінця лютого, тим більше історія перетворюється на гонку між інерцією державних процедур і швидкістю подій.
Водночас силові структури, за викладом The Guardian, бачили іншу картину: російська активність, спроби вербування, підготовка мереж впливу. Частина військових і спецслужб починає робити підготовчі кроки “на випередження” — обмежено і часто без широкого політичного мандата.
- Дипломати вивозять персонал, знищують чутливе обладнання.
- Певні елементи української військової розвідки намагаються робити “неофіційні” підготовчі кроки.
- У силових кабінетах іде боротьба між рішенням “вводимо воєнний стан” і страхом, що це зламає економіку та суспільну психологію.
У тексті виразно проходить лінія тодішнього головнокомандувача Валерія Залужного: без воєнного стану великі переміщення та бойове розгортання виглядають або незаконними, або політично неприпустимими — і тому залишаються “на папері”.
Однак політичне керівництво, за його словами, до останнього не хотіло приймати сценарій повномасштабної війни.
The Guardian підкреслює: попередження США ставали дедалі конкретнішими – із зазначенням напрямків ударів і можливого наступу на Київ. Проте довіра до цих даних залишалася обмеженою.
Чому Вашингтон пішов на “публічну розвідку”
Як описує The Guardian, у грудні 2021 – січні 2022 року Вашингтон обрав нетипову для розвідки стратегію: максимально виносити дані в публічний простір.
Мета була прагматичною:
- зняти ефект раптовості для Кремля;
- ускладнити фабрикацію приводу (інсценовані атаки, фейкові відео, “провокації”);
- підготувати союзників і суспільства до санкцій та екстрених рішень.
Це ризиковано: що більше розкриваєш, то більше підсвічуєш джерела й методи. Але у Вашингтоні зробили ставку на те, що загроза війни — важча за ризик втратити частину інструментів збору інформації.
Парадоксально, але саме ця “відкритість” для когось стала приводом сумніватися ще більше: якщо частина даних з’являється в медіа, значить це може бути політична гра. І коло недовіри замикається.
“Ніч перед”: хто повірив останнім
Дуже сильний драматургічний елемент — як різні столиці “дозрівають” у різний час.
Польська сторона, яка спочатку теж сумнівалася, до кінця лютого отримує остаточні сигнали й починає діяти як той, хто знає дату.
Натомість німецька розвідка виглядає символом запізнілого усвідомлення: Федеральна розвідувальна служба Німеччини і її очільник Бруно Каль у розслідуванні подані як приклад того, що навіть дуже “серйозні” структури можуть не встигнути перебудуватися, якщо рамка “це не станеться” тримає до останнього.
В Україні до вечора 23-го теж з’являються ознаки, що “усвідомлення наздогнало”: жорсткіші сигнали про загрози для керівництва, зміна тональності звернень.
Вторгнення: коли сценарій стає реальністю
24 лютого зникає простір для інтерпретацій. У перші години важливим стає не те, хто був правий у прогнозі, а те, хто й як приймає рішення.
The Guardian акцентує: у прогнозах США був великий прорахунок. Американська розвідка, очікуючи високої ефективності російського наступу на старті, допускала, що Київ може впасти дуже швидко. Звідси — сценарії евакуації керівництва й розмови про “план Б”.
Цей прогноз не справдився. Виявилося, що:
- російський план надто самовпевнений і погано виконаний;
- український спротив значно вищий за очікування Кремля і частини Заходу;
- політичне лідерство в Києві не зникло в першу добу — і це стало фактором мобілізації.
Тобто розвідка вгадала війну, але не вгадала її “форму” в перші тижні.
Післямова: головний урок — не про розвідку, а про віру в “неможливе”
Європейські служби, які не вірили у велику війну, програли час. Українська політика балансувала між готовністю та страхом паніки — й теж втратила частину часу. США й Британія діяли рішучіше за інших, але помилилися в оцінці швидкості “падіння”.
The Guardian чесно визнає: Вашингтон і Лондон не були безпомилковими. Вони переоцінили стартову ефективність російської армії й недооцінили здатність України триматися. Це породило їхню власну підготовку до сценарію “уряд у вигнанні, партизанський спротив”.
Але ще важливіше інше: навіть правильний прогноз не працює, якщо інституції та політики не здатні прийняти “немислиме” як робочий сценарій.
У цій історії найстрашнішим провалом виглядає не те, що хтось “не мав інформації”. А те, що багато хто мав достатньо, але відкидав її через:
- попередній досвід (тінь 2003-го),
- віру в раціональність агресора,
- страх паніки,
- і небажання брати відповідальність за найгірший сценарій.
У сумі це й дає головну формулу перед 24 лютого: попередження були, але віри не вистачило — і механізм подій пішов далі.
Фінальний акорд
Матеріал завершується висновком, який звучить як урок для розвідки та політиків: небезпечно відкидати сценарій лише тому, що він здається нелогічним або надто радикальним. У 2022 році саме цей психологічний бар’єр став однією з ключових помилок.
За матеріалами theguardian.com
