Підписаний 26 березня 2026 року в Пхеньяні договір про «дружбу та співпрацю» між Північною Кореєю та Білоруссю — це не просто протокольний жест двох ізольованих режимів. У ширшому сенсі йдеться про оформлення ще одного вузла в системі зв’язків навколо Росії: Пхеньян уже постачає Москві зброю й війська, Мінськ надав свою територію для вторгнення в Україну та залишається ключовим військово-політичним тилом Кремля. На цьому тлі новий документ виглядає як спроба закріпити політичну, економічну та, ймовірно, частково безпекову координацію всередині антизахідного контуру.
Сам факт підписання договору вже підтвердили одразу кілька джерел: Reuters, AP, білоруське державне агентство BelTA та південнокорейське Yonhap. Лукашенко назвав документ «фундаментальним» і заявив, що відносини переходять у «принципово новий етап», тоді як Кім Чен Ин наголосив, що угода має стати правовою основою для «стабільного розвитку двосторонніх відносин». Але найважливіше тут не сама риторика, а політичний момент: угода підписана тоді, коли Північна Корея вже глибоко втягнута у війну Росії проти України, а Білорусь дедалі активніше повертається в роль платформи для російської воєнної присутності.
Що саме сталося в Пхеньяні
26 березня у Пхеньяні Кім Чен Ин і Олександр Лукашенко провели офіційні переговори й підписали договір про дружбу та співпрацю. Візит був першим в історії візитом Лукашенка до КНДР і тривав два дні — 25–26 березня. Північнокорейська сторона організувала максимально демонстративну церемонію: на площі Кім Ір Сена звучали гімни, лунав 21-залповий салют, Лукашенко приймав почесну варту, а сам прийом був оформлений у стилі, покликаному підкреслити «особливий» характер події.
Офіційна білоруська версія подає угоду як базовий документ, що визначає принципи взаємодії та інституційні рамки майбутніх процесів. Напередодні підписання глава МЗС Білорусі Максим Риженков заявляв, що, окрім самого договору, готується ще дев’ять галузевих угод — у сферах сільського господарства, освіти, охорони здоров’я, співпраці торгово-промислових палат, наукових інституцій та інформаційної політики. Це важливо: навіть якщо договір не є формальним військовим союзом, сторони явно намагаються створити ширшу архітектуру регулярної співпраці.
Чому цей договір не варто сприймати як суто символічний
На перший погляд, може здатися, що йдеться лише про чергову зустріч двох авторитарних лідерів, які перебувають під санкціями й намагаються показати, що не залишилися в ізоляції. Частково це правда: демонстративність візиту була частиною меседжу. Але сам збіг обставин робить його значно серйознішим. Північна Корея останніми місяцями фактично закріпилася як прямий воєнний партнер Росії, а Білорусь, навіть не вступаючи у війну формально, з 2022 року працює як її стратегічний тил. Отже, зближення Мінська і Пхеньяна — це не відхилення від ширшої тенденції, а її логічне продовження.
Є ще один показовий момент: Лукашенко прибув до Пхеньяна менш ніж за тиждень після переговорів у Мінську з посланцем президента США Джоном Коулом і домовленості, за якою Білорусь звільнила 250 в’язнів, а Вашингтон погодився на подальше послаблення частини санкцій. Це означає, що Лукашенко намагається одночасно грати в обидва боки: з одного боку — торгуватися із Заходом, з іншого — зміцнювати зв’язки з найжорсткішими антизахідними режимами. Саме тому поїздка до КНДР є не просто ідеологічною акцією, а інструментом торгу й позиціонування.
Москва як головний центр тяжіння
Без Росії цей договір практично неможливо зрозуміти. І Мінськ, і Пхеньян сьогодні зближуються не стільки один з одним, скільки через спільну прив’язку до Кремля. Білорусь дозволила використовувати свою територію як плацдарм для повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року і погодилася на розміщення на своїй території російської тактичної ядерної зброї. Північна Корея, своєю чергою, різко посилила союз із Москвою: у 2024 році Росія й КНДР підписали договір про всеосяжне стратегічне партнерство, який прямо передбачає надання «військової та іншої допомоги» у випадку збройної агресії проти однієї зі сторін.
Саме через цю російську вісь новий білорусько-північнокорейський документ має значення, яке виходить далеко за рамки двосторонніх контактів. Москва фактично стягує навколо себе систему партнерств, у якій одні режими дають територію, інші — боєприпаси, війська або схеми обходу санкцій, а всі разом формують політичний блок, який подає себе як альтернативу західному порядку. У риториці Лукашенка це називається «захистом суверенітету незалежних країн», у риториці Кіма — опором «незаконному тиску Заходу». Але по суті йдеться про мережу взаємної підтримки режимів, що перебувають у конфлікті із Заходом і водночас інтегровані в російську воєнну стратегію.
Що можуть отримати один від одного Мінськ і Пхеньян
Економічно торгівля між Білоруссю і Північною Кореєю поки що описується як «скромна». Але офіційний Мінськ уже відкрито говорить про інтерес до експорту фармацевтики та продуктів харчування, а також до розширення співпраці в аграрній і науково-технічній сферах. Yonhap нагадує, що дипломатичні відносини між країнами існують із 1992 року, спільний торговельно-економічний комітет — із 1995-го, але реально пожвавлення настало лише останнім часом: комітет відновив роботу у 2025 році, а глава МЗС КНДР Чхве Сон Хуї відвідала Білорусь восени того ж року.
Політична вигода для обох сторін ще очевидніша. Кім Чен Ин отримує можливість показати, що КНДР не замкнена лише на Росії чи Китаї, а формує ширшу мережу партнерств. Лукашенко, у свою чергу, демонструє, що, попри часткове потепління з Вашингтоном, він не збирається виходити з антизахідного табору і, навпаки, здатен конвертувати свою близькість до Москви у нові зовнішньополітичні контакти. У цьому сенсі Пхеньян — не екзотичний епізод, а елемент ширшої стратегії балансування: домовлятися зі США про санкції і водночас показувати Кремлю та іншим ревізіоністським режимам власну лояльність.
Не можна виключати і більш практичний вимір — логістику, компоненти, виробничу кооперацію та схеми обходу санкцій. Reuters прямо наводить оцінку білоруської опозиції, що порядок денний візиту — це «як обходити санкції та поглиблювати військову співпрацю». Це політична оцінка, а не доведений факт, але вона добре відображає головний ризик: навіть якщо сторони публічно говорять про продовольство, освіту й медицину, реальна цінність таких зв’язків може лежати у менш публічній площині — поставках подвійного призначення, посередницьких схемах і технологічному обміні.
Чому це важливо саме для України
Для України небезпека полягає не в самому формулюванні «дружба та співпраця», а в тому, що воно цементує зв’язок між двома режимами, кожен із яких уже працює на російську воєнну машину. Північна Корея постачає Росії великі обсяги боєприпасів і військового обладнання та відправила тисячі військових. За оцінкою Національної розвідувальної служби Південної Кореї, озвученою в лютому 2026 року, близько 6 000 північнокорейських військових були вбиті або поранені під час участі у війні проти України; окремого підтвердженого числа саме загиблих публічно не наведено.
Білорусь же залишається для Росії не лише союзником, а територією військового використання. Лише 23 березня 2026 року президент Володимир Зеленський заявив, посилаючись на дані української розвідки, що Росія планує розгорнути в Білорусі чотири наземні станції управління далекобійними ударними дронами. Навіть якщо Мінськ формально не входить у війну як окремий учасник, його територія дедалі глибше вбудовується у російську інфраструктуру ведення війни. Тому будь-яке додаткове зближення Лукашенка з Пхеньяном треба розглядати як частину ширшого воєнно-політичного контуру навколо України.
Для Києва це означає ще одну неприємну тенденцію: Росія не просто шукає одноразову допомогу у війні, а поступово інституціоналізує коло режимів, готових працювати на її користь у довгій конфронтації. Один постачає артилерійські снаряди й людей, інший — територію, повітряний простір, інфраструктуру й політичну легітимацію. І чим більше таких зв’язків оформлюється через офіційні договори, тим важче потім розривати цю систему тиском санкцій або дипломатією.
Чи є це вже військовим союзом
Поки що — ні, принаймні за тими матеріалами, які публічно доступні станом на 26 березня 2026 року. На відміну від російсько-північнокорейського договору 2024 року, де взаємна військова допомога прописана прямо, у доступних повідомленнях BelTA, Reuters, AP і Yonhap про білорусько-північнокорейський договір немає оприлюдненої формули про автоматичну воєнну підтримку. Офіційні джерела описують документ як «фундаментальний» і як основу для розширення двосторонньої співпраці, але повного тексту угоди наразі немає. Це не означає, що безпековий компонент відсутній, але означає, що робити висновок про повноцінний оборонний пакт поки що передчасно.
І все ж недооцінювати цей крок не варто. У сучасних авторитарних коаліціях політичні, економічні, інформаційні та воєнні елементи часто не розділені жорстко. Спочатку з’являються загальні «договори про дружбу», потім — галузеві угоди, потім — логістика, обмін кадрами, виробничі ланцюжки, спільні схеми обходу обмежень. Саме тому реальна небезпека нового документа може полягати не в його формальних статтях, а в тому, що він відкриває двері для практичної співпраці, яку ззовні буде складніше відстежувати.
Що буде далі
Найімовірніше, у короткостроковій перспективі сторони спробують швидко наповнити договір конкретикою — передусім у гуманітарно-економічних секторах, які легше подати як «нормальну» міждержавну співпрацю. Але стратегічний сенс угоди лежить глибше: вона демонструє, що і Мінськ, і Пхеньян бачать себе частиною ширшого ревізіоністського середовища, яке Росія використовує у протистоянні з Заходом. На тлі того, що Кім Чен Ин буквально за кілька днів до візиту Лукашенка знову заявив про незворотність ядерного статусу КНДР і посилення жорсткої лінії, підписання договору з Білоруссю виглядає ще й як сигнал: Пхеньян не згортає конфронтацію, а розширює коло зовнішніх опор.
Договір між Північною Кореєю та Білоруссю — це не епізод дипломатичного фольклору, а ще один штрих до нової геополітичної реальності війни.
Москва формує навколо себе мережу режимів, які допомагають їй ресурсами, територією, політичною солідарністю та, ймовірно, інструментами обходу санкцій.
Для України це означає, що війна давно вийшла за межі двостороннього конфлікту й дедалі більше набуває рис зіткнення з цілою екосистемою авторитарних союзів.
За матеріалами theguardian.com
