Переговори США та Ірану в Ісламабаді провалилися не через один епізод чи одну фразу на фініші. Це був зрив пакетної домовленості, в якій одночасно переплелися чотири великі вузли: ядерна програма Ірану, контроль над Ормузькою протокою, фінансово-політичні вимоги Тегерана та глибока взаємна недовіра. Саме тому віцепрезидент США Джей Ді Венс після 21 години перемовин залишив Пакистан без угоди: сторони не змогли навіть наблизитися до спільного бачення того, яким має бути не просто припинення вогню, а післявоєнний порядок у регіоні.
Переговори в Ісламабаді були не рядовою дипломатичною зустріччю, а подією виняткової ваги. Reuters називає їх першою прямою зустріччю США та Ірану більш ніж за десятиліття і найвищим за рівнем контактом з часу Ісламської революції 1979 року. Формально їхнє завдання було просте: використати крихке двотижневе перемир’я, щоб перевести гарячу фазу війни в політичний процес. Але як тільки сторони підійшли до конкретики, виявилося, що вони по-різному розуміють і причини війни, і її ціну, і умови її завершення.
Ісламабад як спроба виграти час, а не як готовий мир
Сам факт того, що переговори тривали 21 годину, показує: розмова була не декоративною. Обидві сторони справді намагалися перевірити, чи можлива хоча б рамкова угода. За даними Axios, Вашингтон не обов’язково очікував повного фінального документа вже зараз, але принаймні хотів зберегти імпульс і продовжити процес, навіть якщо для цього довелося б продовжувати перемир’я. Цього не сталося. Підсумкові слова Венса були показово жорсткими: США, за його словами, чітко озвучили свої “червогі лінії”, а Іран їх не прийняв.
Тобто Ісламабад був радше не місцем, де вже мали підписати мир, а майданчиком, де сторони мали з’ясувати, чи існує взагалі база для наступного раунду. І от саме на цьому рівні діалог і дав збій. США вийшли з переговорів із висновком, що Іран не готовий зробити ключову політичну поступку. Іран, своєю чергою, дав зрозуміти, що американська рамка є для нього неприйнятною.
Перша і головна причина провалу: ядерне питання
Найчіткіше озвучена американська причина зриву переговорів — відмова Ірану взяти “позитивне зобов’язання”, тобто позитивне, недвозначне зобов’язання не прагнути ядерної зброї і не шукати інструментів, які дозволили б швидко її створити. Саме це Венс назвав “основною метою” президента США. AP і Reuters сходяться в тому, що саме цей блок став центральним і публічно визначальним для американської позиції.
Тут важливо розуміти: для Вашингтона мова йшла не лише про політичну заяву Тегерана в стилі “ми не хочемо бомбу”. США, судячи з формулювань Венса, хотіли значно ширшої гарантії — не тільки відмови від самої мети, а й від “інструментів”, які дали б змогу швидко перейти до створення зброї. Це значно жорсткіша умова, бо вона впирається в саму архітектуру іранської ядерної програми та в питання збагачення, технологічної бази й можливості швидкого “ривка” до військового рівня.
Іран публічно давно заперечує намір створювати ядерну зброю. Але проблема тут у тому, що для США вже недостатньо загальних запевнень. Вашингтон, очевидно, хотів такого формату обмежень, який можна було б подати як стратегічну перемогу. Для Тегерана ж така згода означала б не просто дипломатичний жест, а удар по суверенітету й позиції всередині країни. Саме тому ядерна тема стала не технічним пунктом, а питанням престижу, безпеки і внутрішньої легітимності для обох сторін.
Друга причина: Ормузька протока — не додаток до переговорів, а їхній нерв
Друга велика причина провалу — Ормузька протока. Reuters прямо пише, що, за версією іранських медіа, саме Ормуз і ядерна програма були головними точками розбіжностей. І це логічно: якщо ядерне питання — це стратегічна безпека, то Ормуз — це стратегічна економіка. AP нагадує, що через протоку до війни проходила приблизно п’ята частина світової торгованої нафти, а після бойових дій рух суден різко впав.
Позиції сторін тут майже дзеркально несумісні. США як мінімум хотіли вільного проходу для глобального судноплавства через протоку. Іран натомість вимагав контролю над нею, а також права стягувати транзитні збори. Якщо перекласти це з дипломатичної мови на просту: Вашингтон хотів повернення Ормузу до режиму міжнародної артерії, а Тегеран намагався закріпити за собою статус сили, яка визначає правила руху і платить за доступ.
Саме тут переговори виходили далеко за межі двостороннього конфлікту. Ормузька протока — це не лише про Іран і США. Це про ринки нафти, морське страхування, логістику, політику Перської затоки, інтереси Китаю, Південної Кореї, Японії, Європи. І тому поступка по Ормузу для Ірану означала б втрату одного з небагатьох реальних важелів тиску, які він зберігає навіть після воєнного удару. Для США ж будь-який компроміс, що легітимізує іранський монопольний контроль над протокою, виглядав би як стратегічна поразка.
Третя причина: Тегеран прийшов не лише за перемир’ям, а за політичним пакетом
Ще одна причина зриву переговорів у тому, що Іран, судячи з публічних витоків і повідомлень Reuters та AP, приїхав до Ісламабада не просто обговорити припинення бойових дій. Тегеран намагався просунути ширший пакет вимог: розблокування заморожених активів, воєнні репарації, регіональне припинення вогню, включно з Ліваном.
Reuters окремо повідомляє про важливий і дуже показовий момент: іранське джерело стверджувало, що США нібито погодилися розморозити іранські кошти в Катарі та інших банках, але американський чиновник це швидко заперечив. Уже сам цей епізод демонструє, наскільки різними були уявлення сторін про те, що лежить на столі переговорів. Для Ірану розблокування активів виглядало як перевірка серйозності намірів США. Для Вашингтона, якщо вірити спростуванню, це не було погодженим елементом угоди.
Інакше кажучи, США, схоже, намагалися звузити переговори до кількох ключових безпекових пунктів, тоді як Іран розширював їх до формату “великого політичного торгу”: не лише ядерна тема, а й гроші, свобода дій у регіоні, статус після війни і ціна миру. Такі переговори завжди найважчі, бо сторони навіть не сперечаються про одне й те саме — вони ведуть розмову в різних політичних жанрах.
Четверта причина: недовіра як фундаментальна перешкода
Reuters наводить слова речника іранського МЗС про те, що переговори проходили в атмосфері недовіри. Окремо агентство цитує пакистанське джерело, яке говорило про “перепади настрою”, тобто різкі перепади настроїв і зміну температури розмови протягом ночі. Це дуже важливий штрих: коли переговори тривають так довго, а сторони одночасно продовжують мислити категоріями сили, навіть дрібна суперечка швидко стає символічним конфліктом.
Тут спрацювала і політична пам’ять сторін. Іран неодноразово демонстрував, що не вірить у довгострокову надійність американських гарантій, особливо після багаторічної історії санкцій, зривів угод і силового тиску. США ж підходять до Ірану як до держави, якій, на їхню думку, не можна вірити на слово в питаннях ядерної програми та регіональної поведінки. Отже, будь-яка домовленість мала б бути не просто політично прийнятною, а ще й такою, яку можна нав’язати як перевіряльну, контрольовану і примусово виконувану. Саме цього в Ісламабаді не сталося.
Чому Венс полетів: не жест образи, а сигнал завершення раунду
Виліт Венса з Пакистану не був драматичним демаршем у стилі “переговори мертві назавжди”. Швидше це був сигнал, що саме цей раунд вичерпано. Axios пише, що відразу після короткої пресконференції Венс покинув Ісламабад; водночас він сказав, що США залишають іранцям “остаточну та найкращу пропозицію”. Тобто Вашингтон не оголосив про остаточний розрив, але продемонстрував: додаткового сенсу залишатися на місці без зрушення по головних пунктах він не бачить.
Іншими словами, Венс полетів тому, що не було предмета для продовження тієї ж самої розмови. Американська команда отримала відповідь Ірану на свої ключові вимоги, ця відповідь її не задовольнила, і далі переговори могли тільки зайти в нескінченне повторення позицій. У дипломатії це часто означає не кінець процесу, а паузу до моменту, коли хтось із гравців перегляне рамку або ціну компромісу.
Важливий нюанс: риторика Трампа могла звужувати простір для компромісу
Reuters цитує Дональда Трампа, який під час переговорів заявив журналістам, що укладання угоди не є для нього принципово необхідним, бо “ми вже перемогли”. Формально це не означає, що саме ця заява зірвала переговори. Але політично вона дуже показова. Якщо одна сторона публічно говорить, що результат діалогу для неї не критичний, інша сторона читає це як сигнал: домовленість у Вашингтона не є самоціллю, а отже тиск може лише посилитися.
Це важливий контекст і для розуміння позиції Венса. Віцепрезидент летів до Ісламабада не як самостійний миротворець, а як представник адміністрації, яка вже демонструвала, що вважає себе сильнішою стороною і не збирається платити будь-яку політичну ціну за угоду. У таких умовах простір для компромісу природно звужується, бо іранська сторона теж не хоче виглядати тією, що прийшла капітулювати під камери.
Чи означає провал переговорів кінець перемир’я
Поки що — ні, але ризик високий. AP пише, що після провалу переговорів статус двотижневого перемир’я залишився невизначеним, а пакистанські посередники закликали сторони зберегти режим тиші. Міністр закордонних справ Пакистану Ісхак Дар прямо заявив, що сторони мають дотримуватися своїх зобов’язань і що Ісламабад намагатиметься організувати новий діалог у найближчі дні.
Але сама логіка подій тривожна. Якщо припинення вогню було задумане як “коридор до політичного врегулювання”, а цей коридор поки не спрацював, тоді перемир’я перетворюється на тимчасову паузу без зрозумілої перспективи. Саме тому провал Ісламабада такий важливий: він не просто означає відсутність підписаного документа, а ставить під питання механізм стримування нової ескалації.
Що це означає для регіону
Наслідки виходять далеко за межі двосторонніх відносин США та Ірану.
По-перше, знову підвішене питання Ормузької протоки, а отже — і глобальної енергетичної безпеки. Саме Ормуз залишається ключовим важелем Ірану, а рух суден після перемир’я відновився лише частково. Це означає, що навіть без негайного повернення до великої війни сам факт відсутності угоди продовжує тиснути на ринки, логістику і нервову систему енергетичних імпортерів.
По-друге, переговори показали, що конфлікт уже неможливо розглядати лише як ізольовану американсько-іранську кризу. На столі були Ліван, регіональне припинення вогню, свобода морського руху, санкційні гроші, післявоєнні компенсації. Це ознака того, що сторони де-факто сперечаються не просто про завершення однієї війни, а про новий баланс сил на всьому Близькому Сході.
По-третє, Пакистан різко підвищив свою дипломатичну роль. Саме Ісламабад став майданчиком для найвищого прямого контакту між Вашингтоном і Тегераном за багато років, а після провалу переговорів пакистанська сторона не оголосила місію завершеною, а навпаки заявила про готовність шукати новий формат діалогу. Це означає, що канал посередництва поки не закритий.
Головний висновок: чому угоди не сталося
Якщо звести все до одного ядра, то переговори провалилися тому, що США й Іран приїхали в Ісламабад із несумісними уявленнями про сам сенс миру. Для Вашингтона мирна угода мала починатися з чіткої відмови Ірану від шляху до ядерної зброї та з гарантій свободи судноплавства через Ормуз. Для Тегерана ж мир мав означати не лише обмеження, а й політичну та економічну компенсацію: гроші, контроль, визнання інтересів і ширший регіональний пакет. На цьому перетині й виник тупик.
Тому Венс і полетів із Пакистану: не тому, що переговори були дрібницею, а саме тому, що вони виявилися надто важливими і надто принциповими, щоб завершитися косметичним компромісом. Ісламабад показав: сторони ще можуть говорити напряму, але поки не готові платити ту політичну ціну, без якої справжній мир неможливий.
Провал переговорів США та Ірану в Пакистані став наслідком не одного “спірного пункту”, а конфлікту між двома різними моделями завершення війни. США вимагали стратегічного обеззброєння Ірану в ядерному вимірі й відкритого Ормузу. Іран натомість хотів ширшого політичного торгу — із контролем, активами, репараціями та регіональними умовами. Поки ці рамки не збігаються, будь-яке перемир’я лишатиметься крихким, а виліт Венса з Ісламабада — символом не завершення кризи, а її переходу в нову, ще більш невизначену фазу.
За матеріалами bbc.com
