Європа нарешті зіткнулася з головною правдою цієї війни
Заява єврокомісара з питань оборони та космосу Андрюса Кубілюса про те, що Європа повинна терміново збільшити виробництво ракет, є важливою не лише як реакція на поточну кризу на Близькому Сході. Вона фактично підсумовує головний урок великої війни Росії проти України: у XXI столітті безпека визначається не тільки кількістю батарей ППО, а й здатністю швидко, масово і стабільно виробляти самі ракети-перехоплювачі. Кубілюс, який у Єврокомісії відповідає саме за оборону і космос, заявив у Польщі, що потреби України, особливо у перехоплювачах ППО, вже перевищують поточні західні виробничі можливості.
У цій історії важливі не тільки слова про “терміновість”, а й контекст, у якому вони пролунали. За даними Euronews, за три дні на Близькому Сході було використано близько 800 американських ракет — більше, ніж Україна використала за чотири зимові місяці. Саме тому “ракетний тур” Кубілюса по країнах ЄС — від Польщі до Італії, Німеччини, Бельгії, Швеції та Фінляндії — виглядає не як звичайна дипломатична поїздка, а як спроба мобілізувати європейський ВПК під нову реальність: світ входить у фазу, коли дефіцит високоточної оборонної зброї стає системним.
Україна попереджала про це давно. Але лише зараз ця проблема стала по-справжньому “європейською”. Поки війна була зосереджена лише навколо України, західні столиці ще могли жити у логіці повільного розгону виробництва й точкової допомоги зі складів. Коли ж до українського фронту додався ще один масштабний театр бойових дій, з’ясувалося, що арсенали, виробничі лінії й ланцюги постачання не розраховані на одночасне ведення кількох ракетних криз.
Ракетна математика, яка не сходиться
Ключова цифра, яку навів Кубілюс, — приблизно 700 ракет-перехоплювачів Patriot, потрібних Україні лише за чотири зимові місяці. Це важлива оцінка не тому, що вона ідеально точна до одиниці, а тому, що вона показує порядок величини. За його словами, у 2025 році Україна зіткнулася майже з 2 000 ракетними атаками, з яких близько 900 були балістичними. Саме балістичні цілі є найскладнішими для перехоплення й потребують найдорожчих та найдефіцитніших систем — насамперед Patriot.
Проблема в тому, що ця потреба вже вища за темп виробництва. Euronews і Reuters наводять одну й ту саму базову пропорцію: у 2025 році виробник Lockheed Martin випускав приблизно 600 PAC-3 на рік, тоді як лише зимові потреби України оцінюються близько у 700. Тобто одна країна, яка захищається від масованих ударів, за чотири місяці здатна “з’їсти” річний обсяг виробництва ключового типу перехоплювачів. А ще є США, країни Перської затоки, власні армії союзників і необхідність поповнювати національні запаси.
Lockheed Martin уже оголосила про угоду зі США на різке збільшення виробничих потужностей PAC-3 — до 2 000 одиниць на рік замість приблизно 600. Але проблема для України в тому, що навіть це розширення не вирішує дефіцит миттєво. Reuters прямо зазначає: нові обсяги не встигнуть закрити потенційний брак уже цього року. Інакше кажучи, Захід усвідомив проблему, але промислова відповідь на неї йде повільніше, ніж розгортаються кризи.
Близький Схід став каталізатором, а не причиною
Було б помилкою вважати, що саме нова війна на Близькому Сході створила ракетний дефіцит. Насправді вона лише зробила його видимим. Європейські та американські арсенали й так були виснажені десятиліттями післяхолодновоєнної інерції, коли великі запаси дорогих ракет вважалися надмірністю. Повномасштабна війна Росії проти України цей самообман уже зруйнувала. Події на Близькому Сході лише показали, що запасу міцності майже не залишилося.
Reuters попереджає, що затяжний конфлікт навколо Ірану може ще більше погіршити ситуацію для Києва. За даними агентства, більшість Patriot для України йде через натівську схему PURL, де європейські союзники фінансують закупівлі американської зброї. Але якщо США почнуть швидше витрачати власні запаси, а виробництво не встигатиме, то затримки поставок у межах PURL можуть посилитися. У матеріалі Reuters прямо зазначається, що американська сторона має право в будь-який момент пріоритезувати поставки для себе.
Важливо й інше: попит на європейські системи теж уже росте. Reuters повідомляло, що країни Перської затоки зверталися до Італії із запитом на системи ППО та антидронові рішення, включно з SAMP/T. Однак італійська сторона визнавала, що ці спроможності вже напружені через допомогу Україні та високий попит у самій Європі. Це означає, що конкуренція за ракети та батареї відбуватиметься не лише всередині євроатлантичного простору, а й глобально.
Patriot перетворився на вузьке горло всієї західної безпеки
Patriot сьогодні — це не просто одна з систем ППО. Це фактично вузьке горло всієї архітектури протиракетного захисту Заходу. Саме тому слова Кубілюса про ракети як “найскладнішу категорію” мають особливу вагу. Бо мова йде не про дефіцит будь-яких боєприпасів, а про нестачу того типу перехоплювачів, без якого важко закривати великі міста, критичну інфраструктуру та енергосистему від балістичних ударів.
Для України це має прямий наслідок: у разі браку PAC-3 командуванню доводиться ще жорсткіше розставляти пріоритети — що саме прикривати в першу чергу. Йдеться не лише про Київ чи інші великі міста, а про електростанції, вузли передачі електроенергії, оборонні підприємства, логістику, склади і бази. Чим менше перехоплювачів, тим вищою стає ціна кожного рішення і тим більший ризик, що навіть успішна ППО працюватиме в режимі постійного виснаження.
Ще одна проблема полягає в тому, що Patriot — надто дорогий і технологічно складний інструмент, щоб його можна було швидко масштабувати “воєнними темпами” без тривалої підготовки. Саме тому навколо нього формується небезпечний дисбаланс: попит росте швидше, ніж здатність Заходу розгортати нові виробничі лінії, а темпи витрачання ракет на практиці виявляються вищими, ніж на це розраховували планувальники ще кілька років тому.
Чи може Європа підстрахувати себе власними системами
Повністю замінити американський сегмент — ні, принаймні не зараз. Але Європа вже намагається закласти основу для меншої залежності від США. Найочевидніший напрям — сімейство Aster / SAMP/T. У березні 2025 року OCCAR підписала з Eurosam зміни до контракту, прямо спрямовані на прискорення та збільшення виробництва ракет Aster для Франції, Італії та Великої Британії. Офіційно йдеться про підвищення європейських виробничих можливостей для наземної та морської ППО.
Це важливо, тому що SAMP/T — фактично єдина європейська система, яка вважається близькою за класом до спроможностей протидії складним повітряним і частині балістичних загроз. Але навіть тут є проблема часу. Європа лише зараз переходить від політичного усвідомлення до виробничого розгону, тоді як Україні ракети потрібні не “після 2027 року”, а безперервно — вже зараз.
Другий напрям — IRIS-T. Reuters повідомляє, що Diehl Defence планує підняти виробництво вогневих модулів IRIS-T SLM/SLS до 16 на рік упродовж двох років, тоді як цього року може випустити до 10. Крім того, виробник говорить про десятикратне зростання випуску самих ракет IRIS-T SLM з 2021 року. Для України це критично важливо, адже IRIS-T не замінює Patriot у перехопленні найскладніших балістичних цілей, але дозволяє значно краще закривати інші типи загроз і тим самим зменшувати навантаження на найдорожчий рівень ППО.
Третій напрям — ширше розгортання європейського ракетного виробництва як такого. Reuters 6 березня повідомило, що Rheinmetall вважає нинішню кризу додатковим підтвердженням правильності своїх планів швидко розширювати виробництво ракет і ракетних компонентів. Нові потужності компанія планує ввести в дію в Німеччині та Іспанії, але завершення цих об’єктів очікується лише у 2027 році. І це знову повертає до ключової проблеми: у Європи вже є намір, гроші й промислова логіка, але ще немає потрібної швидкості.
Гроші у Брюсселя вже є. Часу — значно менше
Окрема причина, чому заява Кубілюса звучить так жорстко, полягає в тому, що ЄС уже підвів під оборонний розгін фінансову основу. Інструмент SAFE передбачає до €150 млрд кредитів для держав-членів на спільні оборонні закупівлі. І що важливо, серед напрямів, які фінансуються, офіційно вказані як боєприпаси і ракети, так і системи ППО та ПРО. Крім того, SAFE дозволяє Україні брати участь разом із державами ЄС у спільних закупівлях на рівних умовах, хоча самі кредити отримують лише члени Союзу.
Окремо Європарламент уже схвалив пакет на €90 млрд для України на 2026–2027 роки. Із цієї суми €60 млрд мають піти на зміцнення обороноздатності та закупівлю військової техніки, а €30 млрд — на макрофінансову допомогу і бюджетну підтримку. У документах Європарламенту прямо зазначено, що у пріоритеті мають бути українські, європейські та EEA/EFTA-виробники, якщо потрібна номенклатура доступна для швидкої поставки.
Тут є важлива політична деталь. У медійному просторі пакет на €90 млрд описувався як заблокований або ветований Угорщиною через енергетичний конфлікт із Києвом. І справді, Reuters та Euronews фіксували угорський опір. Але офіційно Рада ЄС уже просунула правову рамку цього пакета через механізм enhanced cooperation* за участю 24 держав, із розрахунком на перші виплати на початку другого кварталу 2026 року. Тобто правильніше говорити не про повне блокування, а про те, що Будапешт ускладнив процес, але не зупинив загальну конструкцію.
Іншими словами, у Брюсселя вже є дві речі, яких ще рік тому бракувало: великі фінансові інструменти та політична мова “оборонної промислової мобілізації”. Але бракує третього — часу. Бо створення нових виробничих ліній, навчання кадрів, розшивання вузьких місць у постачанні компонентів і перехід від мирної до воєнної логіки в оборонній промисловості — це процес не на тижні.
*Посилене співробітництво — це процедура в Європейському Союзі, яка дозволяє мінімум дев’яти країнам-членам поглиблювати інтеграцію або співпрацю в певній сфері, якщо весь ЄС не може досягти цілей у розумні терміни. Вона діє в рамках інституцій ЄС, але не вимагає участі всіх держав.
Для України це означає зміну самої логіки оборони
Перший висновок для Києва: боротьба за дорогі західні перехоплювачі стане ще жорсткішою. І конкуренція тепер іде не тільки між Україною та внутрішніми потребами союзників, а між кількома регіональними кризами одночасно. Саме тому будь-яке загострення на Близькому Сході автоматично починає впливати на українську безпеку — навіть якщо Україна не є стороною того конфлікту.
Другий висновок: Україна дедалі більше мусить мислити не лише категоріями “отримати ще одну батарею”, а категоріями архітектури ешелонованої ППО, де найдорожчі перехоплювачі використовуються максимально економно. Саме тому зростає цінність не тільки Patriot, а й IRIS-T, NASAMS, дешевших антидронових рішень, засобів РЕБ, мобільних вогневих груп і власних програм перехоплення. Навіть без прямої заміни Patriot, кожен додатковий рівень захисту знижує навантаження на верхній, найдефіцитніший рівень.
Третій висновок: вікно можливостей для України тепер пов’язане не лише з отриманням західної допомоги, а й з інтеграцією в європейську оборонно-промислову екосистему. SAFE прямо відкриває можливість участі України у спільних закупівлях, а з 19 поданих національних планів у межах SAFE 15 уже включають проєкти з Україною. Це означає, що Київ поступово переходить із ролі винятково отримувача зброї до ролі майбутнього співвиробника та партнера у європейському оборонному контурі.
Що саме Європа має робити терміново
Головний практичний висновок із заяви Кубілюса полягає в тому, що ЄС уже не може дозволити собі розкіш “планувати спокійно”. Якщо раніше темпи оборонної індустрії коригувалися під бюджетний цикл і багаторічні програми, то тепер потрібна логіка кризового нарощування. Це означає не тільки вкладати гроші в концерни, а й розшивати постачання двигунів, електроніки, твердого палива, радарних компонентів, спеціальних матеріалів і виробничих потужностей під фінальне складання. Саме ці “невидимі” ділянки часто є справжнім вузьким місцем у ракетній промисловості. Такий висновок випливає з усього набору рішень, які зараз просувають SAFE, OCCAR, MBDA, Diehl і Rheinmetall.
Друге — Європі потрібно мислити не тільки в категоріях окремих систем, а в категоріях ракетної глибини. Батарея без достатнього запасу перехоплювачів — це лише частина рішення. Український досвід довів, що в сучасній війні головне не тільки “мати комплекс”, а й мати можливість витримувати багаторазові хвилі ударів протягом місяців. Саме тому питання виробництва ракет сьогодні виявилося навіть важливішим, ніж питання кількості пускових.
Третє — ЄС доведеться пришвидшити перехід від американської залежності до частково автономного європейського контуру, хоча повністю відмовитися від США найближчим часом неможливо. Кубілюс прямо говорить, що американці не зможуть одночасно закрити потреби власної армії, країн Перської затоки та України. Це не антиамериканська теза, а визнання межі навіть для найбільшої оборонної промисловості Заходу, якщо вона працює на кілька гарячих театрів одразу.
Заява Кубілюса — це не просто чергове попередження про брак зброї. Це сигнал про те, що Європа входить у нову фазу безпекової історії, де головним питанням стає не “скільки грошей виділити”, а “чи здатна європейська промисловість фізично встигнути за війною”. Близький Схід лише прискорив це усвідомлення. Але сам дефіцит назрівав давно — з того моменту, як стало зрозуміло, що війна в Україні не є короткою кризою, а є війною виснаження, в якій перемагає конвеєр.
Для України це погана новина, бо конкуренція за ракети-перехоплювачі тільки зростатиме. Але це і шанс: саме тепер Європа, схоже, починає переходити від риторики підтримки до риторики власної воєнно-промислової перебудови. Якщо цей поворот буде доведений до кінця, він змінить не лише темпи допомоги Києву, а й усю архітектуру європейської безпеки на роки вперед.
За матеріалами unn.ua
