Токійський тил російської війни: як Японія стала зручним майданчиком для операцій ГРУ

Російська військова розвідка використовує слабке контррозвідувальне законодавство Японії, її високотехнологічну промисловість і глобальні логістичні ланцюги, щоб добувати компоненти для ракет, безпілотників та військового виробництва. У центрі мережі, за даними The New York Times, перебуває раніше маловідоме 20-те управління ГРУ, а одним із його прикриттів став офіс «Аерофлоту» в центрі Токіо

Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну західні країни спробували одночасно завдати удару по двох опорах кремлівської воєнної машини — закордонній розвідці та доступу до сучасних технологій.

Із європейських столиць вислали сотні російських дипломатів, значну частину яких західні спецслужби вважали кадровими співробітниками Служби зовнішньої розвідки, ФСБ або ГРУ. Російські банки, оборонні підприємства, постачальники електроніки та логістичні посередники потрапили під санкції. Експорт мікросхем, верстатів, навігаційних модулів, сенсорів і засобів зв’язку до Росії був суттєво обмежений.

Передбачалося, що Кремль поступово втратить можливість поповнювати арсенали високоточної зброї, ремонтувати складну військову техніку та підтримувати масове виробництво ракет і безпілотників.

Проте Росія адаптувалася.

Замість прямих закупівель вона розгорнула мережі посередників, фіктивних компаній, транзитних маршрутів і прихованих агентів. Частину операцій було перенесено з Європи до країн, де контррозвідка мала слабші законодавчі інструменти, а доступ до сучасних технологій залишався широким.

Одним із найважливіших таких майданчиків, як стверджує The New York Times, стала Японія.

У країні, яка офіційно підтримує Україну, запровадила санкції проти Росії та надає Києву допомогу, водночас сформувався зручний простір для діяльності російської військової розвідки. Високотехнологічна японська промисловість, розгалужена логістика, слабкі закони проти шпигунства та складність контролю за реекспортом дозволили Москві використовувати Токіо як один із вузлів постачання компонентів для своєї війни.

Чому Кремль звернув увагу на Японію

Японія є одним із глобальних центрів виробництва електроніки, промислового обладнання та високоточних компонентів.

Японські компанії виготовляють продукцію, яка використовується в автомобілях, медичній техніці, телекомунікаціях, авіації, робототехніці та промисловій автоматизації. Багато з цих товарів формально є цивільними, але можуть застосовуватися і у військових системах.

До продукції подвійного призначення належать:

напівпровідники;
мікропроцесори;
друковані плати;
передавачі;
навігаційні модулі;
оптичні сенсори;
високоточні підшипники;
системи керування двигунами;
обладнання для промислового виробництва;
верстати з числовим програмним керуванням;
засоби зв’язку;
компоненти енергоживлення.

Окремо такі деталі можуть виглядати як звичайні промислові або побутові товари. Однак у поєднанні вони дозволяють створювати системи наведення, управління польотом, передачі даних, стабілізації та навігації.

Саме такі компоненти Росія використовує у крилатих і балістичних ракетах, ударних безпілотниках, системах радіоелектронної боротьби, засобах зв’язку та військовій авіації.

За оцінкою української сторони, наведеною в розслідуванні NYT, японські деталі присутні приблизно у 90% російських ракет і безпілотників, досліджених після ударів по Україні.

Ця цифра не означає, що 90% кожної ракети вироблено в Японії. Йдеться про те, що в переважній більшості зразків російської зброї слідчі знаходять щонайменше один або кілька компонентів японського походження.

Так само немає підстав стверджувати, що японські корпорації свідомо постачають продукцію російському військово-промисловому комплексу. Більшість компаній офіційно дотримуються санкцій і заперечують будь-яке сприяння Росії.

Проблема полягає в іншому: після легального продажу товару посереднику в Китаї, В’єтнамі, Центральній Азії чи іншій державі виробник часто втрачає контроль над подальшим рухом продукції.

Цим і користується Москва.

Висилка шпигунів із Європи змінила географію російської розвідки

Після 2022 року держави НАТО та Європейського Союзу провели безпрецедентне скорочення російської дипломатичної присутності.

Сотні людей, які працювали в посольствах, консульствах і торговельних представництвах Росії, були оголошені персонами нон грата. Західні уряди заявляли, що значна частина висланих осіб насправді була офіцерами спецслужб, які діяли під дипломатичним прикриттям.

Для Москви це означало втрату напрацьованих контактів, агентурних мереж, доступу до урядовців, науковців, підприємців і технологічних компаній.

Проте російські спецслужби не припинили діяльність. Вони почали перекидати кадри до країн, де контроль був слабшим, а законодавство дозволяло діяти з меншим ризиком кримінального переслідування.

За словами співрозмовників The New York Times у західних розвідувальних структурах, десятки російських розвідників, яких видворили з європейських країн, згодом з’явилися в Японії.

Вибір був невипадковим.

Японія поєднувала три важливі для Кремля характеристики:

широкий доступ до високотехнологічної продукції;
глобальні торговельні та транспортні зв’язки;
обмежені правові можливості для переслідування іноземних шпигунів.

Країна без класичного закону про шпигунство

Японська система безпеки сформувалася під впливом обмежень, запроваджених після поразки країни у Другій світовій війні.

Упродовж десятиліть Токіо уникав створення потужної централізованої розвідувальної системи, подібної до американської ЦРУ чи британської MI6. Країна не має окремого повноцінного агентства зовнішньої розвідки, а боротьбою зі шпигунством займаються кілька різних органів, зокрема поліція та структури при уряді.

При цьому в Японії немає всеохопного закону, який дозволяв би переслідувати людину безпосередньо за роботу на іноземну розвідку.

Якщо правоохоронці викривають шпигуна, їм нерідко доводиться шукати інші склади злочину:

порушення законодавства про конкуренцію;
незаконне отримання комерційної таємниці;
порушення імміграційних правил;
підроблення документів;
порушення правил експорту;
незаконне заволодіння даними.

Це створює правову прогалину. Навіть якщо контррозвідка розуміє, що певна особа працює на ГРУ, довести злочин і домогтися покарання може бути складно.

Саме тому Японію протягом десятиліть неформально називали комфортним середовищем для діяльності іноземних спецслужб.

20-те управління ГРУ: технологічні мисливці Кремля

У центрі токійської операції, за даними NYT, перебуває секретний підрозділ російської військової розвідки, відомий як 20-те управління.

До публікації розслідування роль цього підрозділу практично не описувалася у відкритих джерелах.

Співрозмовники видання в розвідувальних структурах стверджують, що його головне завдання — отримання технологій, обладнання та компонентів, необхідних для російської армії та оборонної промисловості.

Йдеться не лише про класичне шпигунство, коли агенти намагаються викрасти креслення чи завербувати співробітника технологічної компанії.

20-те управління може використовувати значно ширший набір методів:

створення компаній-посередників;
налагодження контактів із логістичними операторами;
купівлю продукції через підставних клієнтів;
приховування кінцевого одержувача;
оформлення товарів під неправильними кодами;
використання фальшивих транспортних документів;
реекспорт через треті країни;
промислове шпигунство;
викрадення технологічної документації;
вербування працівників компаній;
використання дипломатичного та комерційного прикриття.

Підрозділ, імовірно, існував ще до повномасштабної війни, але після 2022 року його значення різко зросло.

Російська економіка виявилася здатною випускати великі обсяги відносно простої зброї — артилерійських снарядів, авіабомб або дешевих безпілотників. Однак виробництво сучасних систем наведення, зв’язку та управління й надалі залежить від іноземної електроніки.

Саме цю залежність 20-те управління намагається компенсувати.

Максим Фільченков і офіс «Аерофлоту»

Ключовою людиною токійської операції NYT називає Максима Фільченкова.

За інформацією співрозмовників газети, він є кадровим офіцером ГРУ і контролює діяльність 20-го управління в Японії.

Фільченков працює під прикриттям співробітника російської державної авіакомпанії «Аерофлот». До Токіо він прибув у лютому 2024 року, коли Росія особливо гостро потребувала технологічних компонентів для війни.

На той момент бойові дії дедалі більше перетворювалися на протистояння систем зв’язку, розвідки, безпілотників, засобів радіоелектронної боротьби та високоточної зброї. Україні вдалося швидко розвивати власні безпілотні технології, а Росія намагалася одночасно нарощувати виробництво ракет і модернізувати дрони.

Фільченков уже працював у Японії раніше, знав місцеве середовище та мав контакти у транспортному бізнесі.

За даними розслідування, саме з офісу «Аерофлоту» на 22-му поверсі вежі Тораномон Котохіра в Токіо він міг координувати закупівельні й логістичні операції.

Особливого символізму ситуації додає розташування офісу. Від нього приблизно десять хвилин пішки до штаб-квартири Національного поліцейського агентства Японії, яке відповідає, зокрема, за боротьбу зі шпигунством.

Тобто ймовірний офіцер ГРУ міг організовувати операцію практично поруч із головною поліцейською установою країни.

«Аерофлот» як традиційне прикриття

Використання російської авіакомпанії спецслужбами не є новим явищем.

Ще за часів Радянського Союзу співробітники КДБ і ГРУ працювали під прикриттям представництв «Аерофлоту» за кордоном. Авіакомпанія мала офіси, персонал і логістичні можливості у багатьох країнах, що робило її зручним інструментом для прихованої роботи.

Після початку повномасштабної війни польоти «Аерофлоту» до Японії фактично припинилися. Через санкції та обмеження авіакомпанія не могла отримувати необхідні запчастини й технічне обслуговування.

Однак її токійський офіс продовжив існувати.

Формально він міг займатися комерційними, адміністративними або вантажними питаннями. Але, за оцінками західних розвідників, саме цей офіс став прикриттям для діяльності представника 20-го управління.

Як працює російська схема закупівель

Після запровадження санкцій прямий продаж багатьох видів японської продукції до Росії став неможливим або значно ускладненим.

Тому головним інструментом Москви став реекспорт.

Типова схема може виглядати так:

компанія в Японії продає товар іноземному покупцеві;
покупець декларує цивільне використання продукції;
вантаж відправляють до Китаю, В’єтнаму, Узбекистану, Казахстану, Киргизстану, Туреччини або іншої країни;
продукцію перепродають новому посереднику;
змінюються документи, опис вантажу або кінцевий одержувач;
товар потрапляє до Росії;
російська компанія передає його підприємству військово-промислового комплексу.

Іноді на одному маршруті може бути кілька перепродажів. Кожен наступний етап ускладнює відстеження початкового виробника та справжнього замовника.

Розвідники не обов’язково особисто купують мікросхеми чи перевозять ящики через кордон. Їхнє завдання — знайти людей і компанії, які готові організувати поставку, не ставлячи зайвих запитань.

В’єтнамський коридор

Одним із найбільш показових маршрутів у розслідуванні є В’єтнам.

За даними про міжнародні поставки, на які посилається NYT, В’єтнам є одним із найбільших одержувачів чутливої японської продукції. Водночас країна стала важливим експортером аналогічних технологій до Росії.

Це не доводить, що всі японські товари, відправлені до В’єтнаму, потім потрапляють до РФ.

Однак різке зростання таких торговельних потоків може свідчити про використання країни як транзитного вузла.

Для Росії подібний маршрут має кілька переваг.

По-перше, японський виробник бачить легального покупця у В’єтнамі, а не російську оборонну компанію.

По-друге, після перепродажу товар може втратити чітке маркування або пройти через кількох посередників.

По-третє, контроль за експортом товарів подвійного призначення в третіх країнах може бути слабшим, ніж у Японії.

Таким чином, санкційний режим виявляється настільки сильним, наскільки сильним є його найслабший транзитний елемент.

Proco Air — «міст між Японією та Росією»

Окрему увагу журналісти приділили японській логістичній компанії Proco Air, яка позиціює себе як «міст між Японією та Росією».

Компанія орендує вантажні місця на рейсах авіаперевізників, що літають до держав, де «Аерофлот» і далі може працювати. Серед таких напрямків називаються Шрі-Ланка та Узбекистан.

Далі вантаж може забирати російська авіакомпанія і транспортувати до Росії.

Сама по собі така схема не є незаконною. Чимало товарів — продукти харчування, косметика, ліки, медичне обладнання — не заборонені для експорту до РФ.

Однак західні розвідники вважають, що аналогічні логістичні канали можуть використовуватися і для перевезення товарів, які підпадають під обмеження.

Власник Proco Air Такехіко Мікі підтвердив журналістам, що знайомий із Максимом Фільченковим приблизно з 2018 року. Активніша співпраця, за його словами, почалася після повернення росіянина до Токіо у 2024 році.

Мікі заперечив, що знав про можливі зв’язки партнера з російською військовою розвідкою. Він також заявив, що компанія перевозить лише дозволену продукцію, переважно медичне обладнання та косметичні товари.

Жодних офіційних звинувачень проти Proco Air не висунуто.

Проте один із документів, який власник компанії показав журналістам, виявився показовим.

Вантаж для «Р-Фарм»

Під час розмови Мікі продемонстрував транспортний рахунок, який мав підтвердити законність операцій компанії.

Він спробував закреслити назви фірм, зазначених у документі, але зробив це недостатньо ретельно. Журналісти побачили, що одержувачем вантажу була московська фармацевтична компанія «Р-Фарм».

Сама «Р-Фарм» не перебуває під японськими санкціями. Відправлення медичного обладнання такій компанії не обов’язково порушує закон.

Однак її засновник Олексій Репік перебуває під санкціями Великої Британії, Канади та Австралії через тісні зв’язки з Кремлем.

Репік неодноразово зустрічався з Володимиром Путіним і публічно говорив про мобілізацію російського бізнесу на підтримку фронту.

Цей епізод не доводить контрабанди військових технологій. Але він демонструє, наскільки близько легальна японська логістика може стикатися з компаніями та бізнесменами, інтегрованими в кремлівську систему.

Саме на таких напівпрозорих зв’язках часто і будуються мережі обходу санкцій.

Японські деталі в російській зброї

Наслідки цих схем Україна бачить після кожної масованої атаки.

Українські фахівці розбирають уламки російських ракет і безпілотників, ідентифікують виробників компонентів, серійні номери, дати випуску та можливі маршрути постачання.

За даними, наведеними NYT, після російського удару крилатою ракетою Х-101 по житловому будинку в Києві у травні 2026 року слідчі виявили в її системі наведення японський комп’ютерний модуль.

Удар призвів до загибелі щонайменше 24 людей.

Компонент належав до категорії товарів, експорт яких до Росії був обмежений. Але яким саме маршрутом він потрапив до російської ракети, встановити складно.

В українських матеріалах також згадувалися деталі, виготовлені великими японськими компаніями, серед яких:

NEC;
Panasonic;
Toshiba;
інші виробники електроніки та промислової продукції.

Жодних доказів свідомого постачання цих компонентів російській армії не виявлено.

Компанії заявили, що виконують санкційні вимоги. NEC, зокрема, повідомила, що знайдені в російських системах компоненти були старими і вже тривалий час не продавалися.

Це підкреслює ще одну проблему: російський ВПК активно використовує не лише найновішу електроніку, а й старі цивільні компоненти, що роками могли перебувати на складах, у дистриб’юторів або на вторинному ринку.

Українські дипломатичні попередження

Україна протягом тривалого часу намагалася привернути увагу японського уряду до масштабів проблеми.

Лише у квітні 2025 року Київ надіслав до Міністерства закордонних справ Японії щонайменше вісім офіційних дипломатичних звернень.

У них містилися:

фотографії знайдених компонентів;
назви виробників;
маркування;
серійні номери;
перелік російських ракет і безпілотників;
інформація про обставини ударів;
прохання посилити контроль за експортом.

Протягом наступного року, за словами українського посадовця, було направлено ще приблизно вісім дипломатичних нот.

Україна закликала Японію не лише забороняти прямі поставки до Росії, а й уважніше контролювати експорт до країн, які можуть використовуватися для реекспорту.

Йдеться про так званий принцип кінцевого користувача. Компанія або держава повинна перевіряти не лише формального покупця, а й те, хто зрештою отримає продукцію та для яких цілей вона буде використана.

На практиці реалізувати такий контроль надзвичайно складно, особливо якщо товар кілька разів перепродається.

Західні союзники також попереджали Токіо

Україна була не єдиною державою, яка звертала увагу Японії на російську активність.

За даними NYT, представники західних спецслужб передавали японській стороні інформацію про спроби російської розвідки закуповувати чутливі технології.

Токіо також отримував дані про мережу компаній, які могли допомагати агентам ГРУ переміщувати товари до Росії.

Серед таких структур згадувалася і Proco Air, хоча проти компанії не було висунуто звинувачень.

Попри попередження, японська влада не вжила публічних заходів проти Максима Фільченкова.

Це не обов’язково означає бездіяльність. Контррозвідувальні операції часто проводяться приховано, а уряди не розголошують, за ким встановлено спостереження.

Проте відсутність законодавства, яке дозволяло б безпосередньо переслідувати іноземного агента за шпигунство, суттєво обмежує можливості японської сторони.

Як шпигун може уникнути покарання

Показовим став випадок, про який токійська поліція повідомила у січні 2026 року.

За даними правоохоронців, офіцер російської розвідки видавав себе за громадянина України та намагався отримати комерційні секрети від працівника японської компанії.

Оскільки окремого закону про шпигунство немає, поліція переслідувала не самого ймовірного агента ГРУ, а японського працівника — за порушення законодавства про недобросовісну конкуренцію.

Росіянин на той час уже залишив країну.

Цей епізод показує системну слабкість: навіть коли іноземну операцію викрито, безпосередній організатор може встигнути виїхати, а кримінальна справа будується навколо другорядних правопорушень.

Японія підтримує Україну, але її система не встигає за загрозами

Було б неправильно стверджувати, що Японія свідомо дозволяє Росії використовувати свою територію.

Токіо засудив повномасштабне вторгнення, приєднався до санкцій, обмежив експорт технологій і надав Україні фінансову, гуманітарну та нелетальну військову допомогу.

Японія передавала Україні бронежилети, шоломи, транспорт та інше обладнання. Для країни, яка десятиліттями дотримувалася суворих післявоєнних обмежень на військовий експорт, це стало важливим політичним кроком.

Міністерство економіки, торгівлі та промисловості Японії заявляло, що попереджає компанії про ризики обходу санкцій і вносить до чорних списків іноземні структури, які можуть допомагати Росії.

Проблема полягає не стільки у політичній позиції, скільки у невідповідності старої системи безпеки новій реальності.

Японське законодавство створювалося в епоху, коли головною загрозою вважалося надмірне посилення власних силових структур. Сьогодні ж країна стикається з агресивними операціями Росії, Китаю та Північної Кореї, промисловим шпигунством, кібератаками і прихованим експортом технологій.

Токіо змушений переосмислювати свою модель безпеки.

Чому санкцій недостатньо

Історія токійської мережі демонструє головну слабкість сучасних санкцій: заборона прямого експорту не гарантує, що товар не потрапить до держави-агресора.

У глобальній економіці продукція може пройти через десятки компаній і кілька країн.

Виробник мікросхеми може сумлінно продати її офіційному дистриб’ютору. Дистриб’ютор — торговельній компанії. Та — підприємству в третій країні. Після цього товар може бути перепроданий, розібраний, встановлений у новий пристрій або відправлений до Росії під іншим кодом.

Тому ефективний експортний контроль потребує:

моніторингу аномального зростання поставок;
перевірки кінцевих користувачів;
обміну даними між союзниками;
санкцій проти логістичних компаній і посередників;
кримінальної відповідальності за навмисне приховування одержувача;
контролю за серійними номерами компонентів;
співпраці з виробниками;
відстеження товарів подвійного призначення після продажу;
роботи контррозвідки з бізнесом.

Без цього санкції перетворюються на систему, яку можна обійти, подовживши маршрут на одну або дві країни.

Російська війна тримається на глобальній цивільній економіці

Росія часто заявляє про технологічну самодостатність і здатність самостійно виробляти сучасну зброю.

Однак уламки ракет і безпілотників свідчать про інше.

Російські системи значною мірою залежать від:

американських процесорів;
європейських верстатів;
японських електронних модулів;
китайських комплектувальних;
тайванських напівпровідників;
західних оптичних і навігаційних систем.

Москва навчилася поєднувати власні військові розробки з масовою цивільною електронікою, отриманою через глобальний ринок.

Саме тому боротьба з російським військово-промисловим комплексом виходить далеко за межі санкцій проти оборонних заводів.

Необхідно контролювати тисячі на перший погляд звичайних товарів — від мікроконтролерів і датчиків до підшипників та промислових верстатів.

ГРУ діє не лише як спецслужба, а й як міжнародний закупівельник

Діяльність 20-го управління показує трансформацію російської військової розвідки.

Традиційно ГРУ асоціюється з агентурними операціями, диверсіями, переворотами, кібератаками та ліквідаціями опонентів Кремля.

Проте в умовах санкцій військова розвідка фактично перетворилася також на глобальний закупівельний апарат.

Її офіцери можуть одночасно виконувати функції:

розвідників;
бізнес-посередників;
логістів;
торговельних агентів;
консультантів із санкційних схем;
координаторів контрабанди;
вербувальників.

Для таких операцій не завжди потрібні таємні зустрічі чи передача валіз із грошима. Часто достатньо знайти компанію, готову провести товар через третю країну, оформити інший код або не перевіряти кінцевого одержувача.

Це робить боротьбу з такими мережами особливо складною. Межа між легальною торгівлею, недбалістю та свідомою допомогою російському ВПК може бути розмитою.

Які висновки має зробити Японія

Розслідування NYT створює для Токіо не лише репутаційну, а й безпекову проблему.

Якщо російська розвідка справді змогла перетворити японську територію на важливу базу для технологічних закупівель, це свідчить про необхідність глибокої реформи.

Японії доведеться:

ухвалити комплексне законодавство проти шпигунства;
посилити контррозвідку;
створити ефективніший механізм координації спецслужб;
активніше перевіряти діяльність іноземних державних компаній;
контролювати реекспорт через треті країни;
запровадити суворіші вимоги до логістичних операторів;
поглибити обмін інформацією зі США, Європою та Україною;
встановити відповідальність за приховування справжнього кінцевого користувача.

За відсутності цих змін Японія ризикує залишатися країною, яка політично підтримує Україну, але мимоволі забезпечує Росію деталями для зброї, якою Москва атакує українські міста.

Урок для Заходу

Японський випадок є лише частиною ширшої проблеми.

Після чотирьох років повномасштабної війни Росія довела, що здатна перебудовувати маршрути постачання швидше, ніж західні держави встигають закривати санкційні прогалини.

Коли один канал блокується, виникає інший. Коли компанія потрапляє до чорного списку, з’являється нова юридична особа. Коли забороняється прямий експорт, вантаж іде через посередника.

Тому санкції мають працювати не як статичний перелік заборонених компаній, а як постійна розвідувальна операція.

Необхідно відстежувати:

нові торговельні маршрути;
різкі зміни експорту;
компанії без зрозумілої історії;
підозрілі закупівлі великих обсягів електроніки;
вантажі, що прямують через держави з активною торгівлею з Росією;
зв’язки між логістичними операторами та російськими державними структурами.

Фактично санкційна політика повинна стати продовженням контррозвідки.

Розслідування The New York Times демонструє, що тил російської війни простягається далеко за межі Росії.

Він проходить через офіси авіакомпаній у Токіо, склади логістичних фірм, транзитні аеропорти Шрі-Ланки, торговельні компанії у В’єтнамі, посередників у Центральній Азії та заводи, які формально виробляють цивільну продукцію.

У центрі цієї системи перебувають не лише російські оборонні підприємства, а й військова розвідка, яка навчилася використовувати глобальну економіку як інструмент війни.

20-те управління ГРУ, за даними західних спецслужб, стало одним із механізмів, що дозволяють Москві добувати технології, яких вона не здатна виробляти самостійно.

Японія виявилася зручним майданчиком через поєднання високотехнологічної промисловості, розвиненої логістики та слабких правових інструментів боротьби зі шпигунством.

При цьому японські компанії переважно не є свідомими учасниками російських схем. Їхню продукцію перепродають, перевозять через треті країни та приховують за складними ланцюгами посередників.

Проте для українців різниця між прямим продажем і реекспортом майже непомітна, коли японський модуль зрештою опиняється всередині ракети, що летить у житловий будинок.

Саме тому боротьба з російською агресією залежить не лише від кількості зброї, яку союзники передають Україні. Вона також залежить від здатності перекрити Москві доступ до технологій, що дозволяють цю зброю виробляти.

Поки російська розвідка може вільно шукати компоненти в Токіо, купувати їх через посередників і перевозити через треті країни, санкційна стіна залишатиметься проникною.

А отже, офіс у японській висотці може бути не менш важливим для російської війни, ніж завод із виробництва ракет у самій Росії.