Перший від початку повномасштабного вторгнення візит глави дипломатії Святого Престолу до Москви став одним із найпомітніших сигналів активізації Ватикану навколо російсько-української війни. Архієпископ Пол Річард Галлагер говорить про необхідність закінчити бойові дії, папа Лев XIV дедалі частіше наголошує на «справедливому і тривалому мирі», а спеціальний посланець понтифіка кардинал Маттео Дзуппі продовжує гуманітарну місію щодо полонених і викрадених дітей. Але де закінчується моральний авторитет Святого Престолу і починаються жорсткі обмеження реальної політики?
25 серпня 2026 року за одним столом у Москві опинилися двоє дипломатів, які представляють дві принципово різні моделі впливу на світову політику.
З одного боку — міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, представник держави, що веде найбільшу війну в Європі з часів Другої світової.
З іншого — архієпископ Пол Річард Галлагер, секретар Святого Престолу з відносин із державами та міжнародними організаціями, якого часто називають ватиканським «міністром закордонних справ».
У Святого Престолу немає армії, великих економічних ресурсів чи санкційного механізму. Натомість він має те, що в міжнародних відносинах називають soft power — м’якою силою: глобальну мережу дипломатичних відносин, моральний авторитет папи, присутність Католицької церкви практично в усьому світі та можливість розмовляти з державами, які між собою майже не спілкуються.
Саме цю силу Ватикан зараз намагається використати щодо України.
Під час переговорів із Лавровим Галлагер сформулював позицію максимально прямо: «Ця війна має завершитись».
Він закликав створити умови для політичного і дипломатичного процесу, дотримуватися міжнародного та гуманітарного права, захищати цивільних, поранених і військовополонених. Москва і Святий Престол також домовилися продовжувати контакти щодо гуманітарних питань.
Однак сам факт розмови ще не означає, що Ватикан наблизив мир.
Насправді його місія значно складніша.
Чому візит Галлагера до Москви справді важливий
Галлагер уже бував у російській столиці — востаннє у листопаді 2021 року. Але після початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року дипломат такого рівня від Святого Престолу до Москви не приїздив.
Нинішній візит триває з 24 до 28 серпня. Крім Лаврова, програма передбачає контакти з помічником керівника Кремля Юрієм Ушаковим, представниками Російської православної церкви та католицькою громадою Росії.
Тобто йдеться не про символічну поїздку церковного діяча.
Святий Престол фактично відкриває одразу три дипломатичні треки.
Перший — міждержавний: контакти з російським МЗС і Кремлем.
Другий — гуманітарний: полонені, цивільні заручники, діти, тіла загиблих, зниклі безвісти.
Третій — церковний: відносини з Московським патріархатом, який залишається важливим елементом внутрішньої російської політичної системи.
Саме поєднання цих трьох напрямів робить місію Галлагера цікавішою за черговий загальний заклик до миру.
Ватикан не просто «маленька держава»
Коли говорять про дипломатичну роль Ватикану, часто виникає парадокс: як територія площею менш ніж пів квадратного кілометра може претендувати на роль у врегулюванні глобальних конфліктів?
Але дипломатичним суб’єктом тут виступає передусім Святий Престол, а не держава Ватикан у вузькому сенсі.
Святий Престол підтримує дипломатичні відносини зі 184 державами, а також із Європейським Союзом. Це одна з найширших дипломатичних мереж світу.
У різних країнах працюють апостольські нунції — папські дипломати, які одночасно підтримують контакти з урядами й місцевими католицькими структурами.
Тому Ватикан отримує доступ до політичного середовища, якого нерідко не мають традиційні держави-посередники.
Він може говорити одночасно з Вашингтоном і Москвою, Києвом і Пекіном, європейськими столицями та країнами Глобального Півдня.
Саме так працювала і місія кардинала Маттео Дзуппі, започаткована ще за папи Франциска.
У 2023 році Дзуппі послідовно відвідав Київ, Москву, Вашингтон і Пекін. Основним результатом став не мирний план, а створення гуманітарних каналів щодо українських дітей, військовополонених і цивільних.
І це багато говорить про реальні можливості Ватикану.
Не мирна угода, а маленькі домовленості
Святий Престол практично не має можливостей примусити Росію припинити війну.
У нього немає важелів, якими володіють США, Євросоюз чи Китай.
Ватикан не може запропонувати Москві скасування санкцій. Не може надати Україні гарантії безпеки. Не контролює військові поставки. Не може змінити ситуацію на фронті.
Тому його найбільш реалістична стратегія — не намагатися одномоментно домовитися про мир, а будувати довіру через гуманітарні питання.
Це класична дипломатична логіка: якщо сторони не здатні домовитися про території, кордони чи безпеку, можна почати з питань, де політична ціна компромісу нижча.
Полонені.
Діти.
Тіла загиблих.
Зниклі безвісти.
Гуманітарні коридори.
Саме на цьому останні роки концентрується папська дипломатія.
У липні 2026 року кардинал Дзуппі вдруге відвідав Україну. Він зустрічався з українськими посадовцями, представниками родин полонених і відвідав місце утримання російських військовополонених у Львівській області.
Серед тем були повернення українських дітей, обмін військовополоненими, звільнення цивільних заручників і пошук зниклих безвісти.
«Навіть один військовополонений, одна цивільна особа чи одна дитина, які повернуться до своєї сім’ї, — це крок до миру», — пояснював Дзуппі.
Ця фраза фактично описує всю ватиканську стратегію.
Чому Лев XIV важливий
Після смерті папи Франциска перед новим понтифіком постало складне дипломатичне питання: що робити з українським напрямом?
Політика Франциска викликала в Україні неоднозначну реакцію.
Він послідовно виступав проти війни і називав Україну «мученицькою», але водночас прагнув залишити відкритими двері для діалогу з Москвою.
Через це окремі його висловлювання сприймалися в Україні як спроба поставити агресора і жертву на один рівень.
Найгучніший конфлікт стався у 2024 році після слів Франциска про «мужність білого прапора». Українське МЗС тоді навіть викликало представника Святого Престолу для пояснень.
Лев XIV зберіг головний принцип ватиканської дипломатії — говорити з усіма, — але змінив акценти.
У його заявах значно частіше звучить формула «справедливий і тривалий мир».
У квітні 2026 року після телефонної розмови з Володимиром Зеленським Святий Престол повідомив про спільну надію на якнайшвидше припинення бойових дій і досягнення саме «справедливого і тривалого миру».
У червні, після нової хвилі російських ударів по українських містах, Лев XIV говорив про численних невинних жертв, загиблих рятувальників, зруйновані церкви та об’єкти культурної спадщини і знову закликав до «справедливого і тривалого миру».
А 9 серпня понтифік окремо звернув увагу на зростання кількості цивільних жертв війни.
Це не означає повного розриву з дипломатією Франциска.
Навпаки: її основні інструменти збережені.
Але змінився тон.
Лев XIV не закрив двері перед Москвою
Для Ватикану принципово важливо не перетворитися на ще одного учасника західної антиросійської коаліції.
Інакше він втратить головну дипломатичну перевагу — можливість розмовляти з Кремлем.
Тому навіть за нового папи Святий Престол уникає мови, яка зробила б посередництво неможливим.
Це породжує очевидну суперечність.
З одного боку, для України справедливий мир передбачає повагу до суверенітету, міжнародного права та територіальної цілісності.
З іншого — для виконання гуманітарної або посередницької функції Ватикан повинен зберігати робочі відносини з Росією.
Тому ватиканська дипломатія постійно балансує між моральною оцінкою війни та дипломатичною нейтральністю процедури.
Це не одне й те саме.
Посередник може не бути морально нейтральним щодо порушення міжнародного права, але водночас мусить залишатися достатньо прийнятним для обох сторін, щоб його телефонні дзвінки не ігнорували.
Саме тут міститься головна сила — і головна слабкість — Святого Престолу.
Навіщо Москва взагалі розмовляє з Ватиканом
Для Кремля діалог із Ватиканом також має сенс.
Росія після початку повномасштабної війни суттєво звузила коло західних столиць, із якими може вести політичний діалог безпосередньо.
Святий Престол у цьому сенсі є зручним каналом.
Він входить до західного політичного і культурного простору, але не належить ані до НАТО, ані до ЄС і не є учасником санкційної чи військової політики Заходу.
Через Ватикан Москва може передавати сигнали не лише Риму, а значно ширшій міжнародній аудиторії.
Показово, що після переговорів із Галлагером Лавров заявив про готовність Росії відновити політичні консультації зі Святим Престолом на рівні заступників міністрів закордонних справ та експертів.
Для Кремля існує й репутаційний бонус.
Коли з російським керівництвом зустрічається один із найвищих дипломатів Святого Престолу, Москва може використовувати сам факт такого діалогу як доказ того, що вона не перебуває в повній міжнародній ізоляції.
Саме тому для Ватикану важливо, щоб відкритий канал комунікації не перетворився на інструмент російської легітимації.
Особлива роль України для Святого Престолу
Для Ватикану Україна — не лише один із міжнародних конфліктів.
Католицька церква тут безпосередньо присутня.
Українська греко-католицька церква є однією з найбільших східних католицьких церков світу. Крім того, в Україні діють структури Римо-католицької церкви.
Це означає, що війна для Святого Престолу має не лише дипломатичний, а й внутрішньоцерковний вимір.
Папа отримує інформацію з України не лише через державні дипломатичні канали, а й через єпископів, священників, гуманітарні структури, релігійні ордени та апостольського нунція.
Лев XIV також регулярно контактує з главою УГКЦ Святославом Шевчуком. У лютому 2026 року Шевчук передав понтифіку список українських полонених і подякував Святому Престолу за дипломатичні зусилля щодо порятунку людей.
Для папської дипломатії це створює ще одну особливість: Ватикан одночасно є потенційним посередником і структурою, яка безпосередньо бачить наслідки російської війни через власні церковні громади.
РПЦ — канал зв’язку чи проблема для Ватикану?
Окремий рівень московського візиту Галлагера — відносини з Російською православною церквою.
Він зустрівся з митрополитом Антонієм, керівником відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату. Святий Престол повідомив, що сторони обговорювали питання взаємного інтересу та регіональну ситуацію.
Для Москви такі зустрічі мають ще одне завдання.
РПЦ роками просуває тезу про нібито «переслідування православних» в Україні. Ця тема використовується російською владою і церковними структурами в міжнародних комунікаціях.
Українська влада натомість наполягає, що її дії пов’язані не з православною вірою, а з питаннями інституційних зв’язків окремих церковних структур із Московським патріархатом та ризиками для національної безпеки.
Для Святого Престолу це дуже складна територія.
Ігнорувати звернення РПЦ він не може — тоді церковний діалог фактично припиниться.
Але некритичне відтворення російської версії подій створило б конфлікт із Україною.
Тому тут ватиканська дипломатія знову змушена діяти в режимі постійного балансування.
Головна проблема: у Ватикану немає важеля примусу
Саме тут варто повернутися до знаменитої фрази, яку приписують Йосипу Сталіну: «Скільки дивізій у папи?»
Цинізм цієї фрази добре описує фундаментальне обмеження ватиканської дипломатії.
Якщо Росія вирішить, що продовження війни відповідає її інтересам, папа не здатен змусити її змінити рішення.
Щоб дипломатична місія стала справжнім мирним процесом, потрібна набагато важливіша передумова: обидві сторони мають дійти висновку, що переговори вигідніші за продовження війни.
Посередник може допомогти домовитися.
Але він не може створити політичну волю там, де її немає.
Саме тому візит Галлагера не варто сприймати як початок неминучих мирних переговорів.
Це радше спроба підготувати дипломатичну інфраструктуру на випадок, якщо політичне вікно для переговорів відкриється.
Чи може Ватикан стати місцем переговорів
Теоретично — так.
Святий Престол неодноразово заявляв про готовність надати свої «добрі послуги» і простір для діалогу.
Галлагер повторив цю пропозицію й у Москві: Ватикан готовий підтримувати дипломатичні та гуманітарні ініціативи й створювати майданчики для контактів.
Для переговорів Ватикан має кілька переваг.
Він фізично і політично безпечний.
Не входить до військових блоків.
Має дипломатичні відносини і з Україною, і з Росією.
Папа має міжнародний авторитет, а секретаріат Святого Престолу — багатовіковий досвід конфіденційної дипломатії.
Але існує ключова умова: і Київ, і Москва мають погодитися на такий формат.
Без цього будь-яка ватиканська «мирна конференція» залишатиметься лише ідеєю.
Чого реально можна чекати найближчим часом
Найреалістичніший результат нинішньої активізації Ватикану — не велика мирна угода.
Набагато ймовірніші кілька менших процесів.
Передусім — посилення гуманітарного каналу.
У центрі залишатимуться повернення українських дітей, обмін полоненими, звільнення цивільних, пошук зниклих і повернення тіл загиблих.
Другий напрям — збереження постійного прямого контакту між Святим Престолом і Москвою.
Третій — можливе використання Ватикану для передачі неформальних пропозицій між сторонами.
У дипломатії це називають backchannel diplomacy — непублічні канали комунікації, через які можна перевіряти готовність іншої сторони до компромісу ще до офіційних переговорів.
Саме в такій ролі Святий Престол потенційно найсильніший.
Чи здатен папа завершити війну
Сам — ні.
І це, мабуть, головний висновок.
Лев XIV не має інструментів, які дозволили б змусити Кремль вивести війська, змінити територіальні вимоги чи погодитися на систему гарантій безпеки для України.
Не може він і визначати українські умови миру.
Але це не означає, що його дипломатія безсилля.
Між здатністю «закінчити війну» і здатністю «вплинути на окремі елементи війни» лежить величезна різниця.
Ватикан уже працює саме в другій площині.
Повернення навіть кількох дітей.
Обмін кількох сотень полонених.
Передача списків зниклих.
Можливість провести конфіденційну зустріч.
Передача повідомлення між столицями, які не хочуть розмовляти напряму.
Кожен такий крок значно менший за мирну угоду.
Але у війні, де політичний діалог може місяцями залишатися заблокованим, саме з таких механізмів іноді починається дипломатія.
Новий етап ватиканської політики
Візит Галлагера до Москви слід розглядати не як ізольовану подію, а як частину ширшої системи.
Лев XIV говорить про справедливий і тривалий мир.
Галлагер веде політичні переговори.
Дзуппі займається гуманітарним треком.
Апостольська дипломатична мережа підтримує контакти з урядами.
Католицькі структури працюють із постраждалими від війни.
Це вже не одна «мирна місія», а кілька паралельних каналів.
Саме тому фраза Галлагера у Москві — «ця війна має завершитись» — важлива не стільки сама по собі.
Заклики припинити війну звучать із Рима вже роками.
Важливіше інше: цього разу за словами дедалі виразніше формується дипломатична інфраструктура.
Чи перетвориться вона на реальний переговорний процес, залежить уже не від Ватикану.
Для цього потрібна політична воля Києва і, передусім, Москви відмовитися від спроб вирішити фундаментальні питання війни силою.
До того моменту Святий Престол, найімовірніше, робитиме те, що вміє найкраще: залишатиме відкритими двері, через які інші вже майже перестали ходити.
І намагатиметься використати їх для конкретних речей — повернути дитину додому, звільнити полоненого, знайти зниклого, передати повідомлення між сторонами.
Це значно менше, ніж завершити війну.
Але за умов, коли великий політичний компроміс залишається недосяжним, навіть така дипломатія може мати цілком вимірювану ціну — у врятованих людських життях.
