Візит Світлани Тихановської до Києва став не просто символічною підтримкою білоруської опозиції. Це — частина нової білоруської стратегії України: Київ відмовляється від політики обережного балансування з мінськом, посилює тиск на режим лукашенка, виступає проти пом’якшення санкцій і намагається не допустити, щоб Захід знову купив обіцянки диктатора ціною його політичної реабілітації.

Україна остаточно змінює свою політику щодо Білорусі. Після років обережності, коли Київ намагався не провокувати лукашенка й залишав простір для тактичного маневру, українська влада перейшла до іншої логіки: говорити про майбутню Білорусь треба не з диктатором, який відкрив свою територію для російської агресії, а з тими, хто представляє демократичну альтернативу.

Саме в цю рамку вписується візит Світлани Тихановської до Києва. Він відбувся не у вакуумі, а в момент, коли одразу кілька процесів зійшлися в одну точку: посилення українських попереджень про загрози з білоруського напрямку, переговори США з мінськом, дискусії про можливе послаблення санкцій, питання транзиту білоруського калію, телефонна розмова Емманюеля Макрона з лукашенком і дедалі глибша інтеграція Білорусі у військову машину росії.

Для України Білорусь — це не лише сусід. Це понад тисяча кілометрів кордону, потенційний північний фронт, тиловий майданчик росії, можливий шлях до Балтії та один із ключів до майбутньої безпеки всієї Східної Європи. Тому нова білоруська стратегія Києва — це не благодійність щодо білоруської опозиції. Це передусім український національний інтерес.

Чому візит Тихановської до Києва став політичним переломом

Візит Світлани Тихановської до Києва 25 травня 2026 року став подією, до якої Україна йшла довго. Протягом років повномасштабної війни Київ не поспішав офіційно зближуватися з білоруськими демократичними силами в екзилі. Причина була очевидною: в української влади зберігалася надія, що обережна політика щодо мінська дозволить бодай частково стримувати лукашенка від прямішого втягування у війну.

Ця логіка мала свої підстави. Білорусь стала плацдармом для російського наступу на Київ у 2022 році, але білоруська армія формально не вступила у бойові дії. Для України було важливо не отримати ще один фронт на півночі. Тому Київ певний час уникав кроків, які мінськ міг би трактувати як остаточний розрив.

Але ця обережність поступово втратила сенс.

лукашенко не став нейтральним посередником. Він не дистанціювався від путіна. Навпаки, Білорусь дедалі глибше вбудовується у російську воєнну систему: як тил, як інфраструктура, як промислова база, як майданчик для навчань, розміщення військових об’єктів і політичного шантажу.

Тому візит Тихановської до Києва — це сигнал, що Україна більше не хоче бути заручником старої формули: “не дратувати лукашенка, щоб він не зробив гірше”.

Київ фактично каже: майбутнє українсько-білоруських відносин не може будуватися через режим, який став співучасником агресії проти України.

Читайте також: “Білорусь у ядерній грі Кремля: що стоїть за новими навчаннями з Росією”

Україна розділяє білоруський народ і режим лукашенка

Один із головних сенсів візиту Тихановської — чітке розмежування між Білоруссю як суспільством і Білоруссю як диктаторським режимом.

Це принципово важливо для України.

З одного боку, саме з території Білорусі росія розпочала наступ на Київ. Звідти летіли ракети, заходили війська, працювала логістика вторгнення. лукашенко відкрив кордон для російської армії й тим самим став співучасником злочину проти України.

З іншого боку, білоруське суспільство не можна автоматично ототожнювати з режимом. У 2020 році білоруси масово вийшли проти диктатури. Частина білорусів після початку великої війни стала на бік України. Білоруські добровольці воюють проти росії у складі українських сил, зокрема в підрозділах, пов’язаних із полком Каліновського.

Саме тому Києву важливо говорити: ворогом України є не білоруський народ, а режим, який обслуговує кремль.

Цей меседж має кілька адресатів.

Для білорусів — це сигнал, що Україна не закриває двері перед майбутньою демократичною Білоруссю.

Для лукашенка — це сигнал, що він не має монополії на представництво Білорусі.

Для Заходу — це нагадування, що вести справи з диктатором не означає вирішувати білоруське питання.

Для росії — це попередження, що Київ бачить різницю між суспільством і режимом та не дозволить кремлю назавжди закріпити Білорусь у статусі військового придатка.

Білорусь як питання української безпеки, а не лише демократії

Для України Білорусь — це не абстрактна тема прав людини чи підтримки опозиції. Це питання власної безпеки.

Українсько-білоруський кордон становить понад 1000 кілометрів. Якщо Білорусь залишається під контролем режиму, інтегрованого з росією, Україна змушена постійно тримати увагу, ресурси й оборонні плани на північному напрямку.

Це означає додаткове навантаження на армію, прикордонників, розвідку, ППО, інженерні підрозділи, логістику та систему мобілізаційного планування. Навіть якщо наступу немає, сама можливість такого сценарію відволікає ресурси.

Для України це особливо небезпечно, бо вона вже веде виснажливу війну проти значно більшого противника. Відкриття або навіть загроза відкриття ще одного фронту — це серйозний стратегічний виклик.

Але Білорусь важлива не лише у військовому сенсі.

Якби Білорусь перестала бути російським сателітом, для України відкрилися б нові геополітичні й економічні можливості. Насамперед — пряміші маршрути до Балтії, доступ до балтійських портів, менша логістична залежність від Польщі, новий простір для торгівлі й регіональної інтеграції.

Тобто вільна Білорусь для України — це не романтична мрія. Це потенційна зміна всієї геополітичної карти на користь Києва.

Чому Київ більше не вірить у “балансування” лукашенка

Протягом багатьох років лукашенко будував свою зовнішню політику на торгівлі страхом. Він сигналізував Заходу: якщо ви не будете зі мною домовлятися, я повністю піду до путіна. Якщо знімете санкції — я нібито збережу певну автономію від москви.

Ця схема працювала не раз.

Захід послаблював тиск. лукашенко отримував ресурси. Потім знову посилював репресії, знову зближувався з кремлем і знову продавав свою “стриманість” дорожче.

Але після 2020-го і особливо після 2022 року ця гра втратила переконливість.

Після масових протестів лукашенко політично вижив завдяки росії. Після початку повномасштабного вторгнення він став співучасником агресії. Його режим уже не просто “балансує” між Заходом і москвою. Він занадто глибоко вбудований у російську політичну, силову, економічну й військову систему.

Саме це й пояснює нову позицію Києва: не треба мати ілюзій, що послаблення санкцій відірве Білорусь від росії.

Україна виходить із протилежного припущення: будь-яке економічне послаблення для лукашенка сьогодні не віддалить його від путіна, а лише дасть режиму більше ресурсів для виживання, репресій і обслуговування російської воєнної машини.

Читайте також: “Дедлайн 2027: Білорусь готують як стартовий майданчик тиску на Європу”

Чому Україна опинилася по різні боки зі США

Найгостріший аспект нинішньої ситуації — розходження між Києвом і Вашингтоном щодо тактики стосовно мінська.

США в останні місяці активізували контакти з режимом лукашенка. Цей процес пояснюється кількома мотивами: бажанням домогтися звільнення політичних в’язнів, спробою знизити ризик глибшого втягування Білорусі у війну, прагненням створити хоча б мінімальний простір для маневру між мінськом і москвою.

У цьому контексті з’явилося питання білоруського калію.

Для лукашенка калій — це одна з головних економічних артерій. Експорт калійних добрив дає режиму валюту, вплив і можливість утримувати державну машину. Через санкції цей канал був суттєво обмежений. Тому мінськ зацікавлений у відновленні транзиту через Литву, Польщу або Україну до морських портів.

США почали тиснути на партнерів, зокрема Литву й Україну, щоб ті розглянули можливість транзиту білоруських добрив. Для Вашингтона це могло б стати частиною ширшої угоди: звільнення політв’язнів в обмін на часткове економічне послаблення.

Але Київ відмовився.

І це надзвичайно важливий момент. Україна, яка сама критично залежить від західної підтримки, у цьому питанні займає позицію, що суперечить лінії США. Київ фактично каже: ми краще розуміємо природу цієї загрози, бо саме з білоруської території починалася атака на нашу столицю.

Це нова геополітична роль України. Не прохача, не об’єкта чужих домовленостей, а регіонального гравця, який має власну стратегію і готовий її відстоювати навіть у дискусії з ключовими партнерами.

Калійна пастка: як лукашенко намагається повернутися у гру

Питання білоруського калію — це не просто економіка. Це політична пастка.

Якщо Захід дозволить відновити транзит білоруських добрив, лукашенко зможе подати це як доказ, що ізоляція не спрацювала. Він скаже своїй еліті, силовикам і москві: зі мною знову говорять, мої товари знову пропускають, санкційний тиск можна розмити.

Для нього це означатиме не лише гроші, а й політичну легітимізацію.

Саме тому Україна виступає проти.

Київ бачить ризик, що Захід знову потрапить у стару лукашенківську схему:

режим утримує політичних в’язнів як заручників;
потім частину з них звільняє;
за це вимагає послаблення санкцій;
отримує гроші й політичний кисень;
зберігає репресивну систему;
продовжує служити російським інтересам.

Україна не заперечує важливість звільнення політв’язнів. Але Київ не хоче, щоб ціна цього процесу стала стратегічною перемогою лукашенка.

Бо якщо режим отримає новий фінансовий ресурс без реальної зміни поведінки, це означатиме не послаблення диктатури, а її підживлення.

Дзвінок Макрона до лукашенка: попередження чи небезпечна легітимізація

Ще одним елементом нової гри навколо мінська стала телефонна розмова президента Франції Емманюеля Макрона з лукашенком.

Формально такий контакт можна пояснити прагненням запобігти новій ескалації. Якщо існують ризики використання Білорусі для атак проти України або країн НАТО, західні лідери можуть намагатися напряму попередити лукашенка про наслідки.

Але для самого лукашенка навіть факт такого дзвінка — вже політичний актив.

Він може демонструвати, що з ним знову говорять як із суб’єктом. Що без нього не можна вирішувати питання безпеки в регіоні. Що він нібито має важелі впливу на розвиток війни. Що його “стриманість” можна купити.

Саме тут виникає ризик: попередження може перетворитися на торг.

лукашенко роками продавав Заходу не реальні реформи, а обіцянку “не стати ще гіршим”. Тепер він може спробувати продати обіцянку не брати прямої участі у війні або не допустити нового російського удару з білоруської території.

Для України така логіка неприйнятна. Бо виходить, що режим, який уже став співучасником агресії, може отримати винагороду просто за те, що не зробив ще одного злочину.

Реальна військова загроза з Білорусі: між міфом і небезпекою

Україна не може легковажно ставитися до білоруського напрямку. Досвід 2022 року довів: те, що здається малоймовірним, може стати реальністю.

Водночас, експерти не бачать переконливих ознак негайної великої військової ескалації з території Білорусі.

За оцінками аналітиків, ситуація на місцях за останні місяці не змінилася радикально. Немає підтвердженого масштабного перегрупування військ, яке було б головним індикатором підготовки до нового вторгнення. Будівництво окремих доріг або позицій не завжди означає підготовку до наступу. Спільні ядерні навчання з росією теж не обов’язково створюють нову безпосередню загрозу, хоча й підвищують рівень шантажу.

Білоруська армія має обмежені можливості. Їй бракує бойового досвіду, частина запасів була фактично виснажена росією, а вступ у війну може бути політично небезпечним для самого лукашенка.

Саме тому частина експертів говорить про “міфологізованість” білоруської військової загрози.

Але це не означає, що загрози немає.

Вона просто має складнішу форму.

Читайте також: “Україна закриває північ: що означають безпрецедентні заходи СБУ біля кордонів із РФ та Білоруссю”

Головна небезпека — не білоруська армія, а російське використання Білорусі

Найбільш реалістичний ризик для України — не обов’язково самостійний наступ білоруських військ. Набагато імовірніше, що росія й надалі використовуватиме Білорусь як інфраструктурний, логістичний і військово-промисловий ресурс.

Йдеться про кілька напрямків.

По-перше, повітряні атаки

Українські посадовці говорили про використання білоруської території та цивільної інфраструктури для підтримки російських дронових ударів. Зокрема — про можливі ретранслятори сигналу для наведення безпілотників.

Навіть якщо частина таких даних потребує додаткового підтвердження, сама логіка використання Білорусі як допоміжного майданчика для російських атак є цілком реальною.

По-друге, військова інфраструктура

Білорусь поступово адаптує свою територію до потреб російсько-білоруської військової інтеграції. Йдеться про навчання, об’єкти, правові зміни, інфраструктуру, підготовку територіальної оборони, можливість залучення не лише білоруських громадян до військової служби.

По-третє, оборонна промисловість

Білоруський військово-промисловий комплекс може виходити на повну потужність у 2027–2028 роках. Якщо це станеться, Білорусь ще глибше працюватиме на російську воєнну машину.

По-четверте, ядерний шантаж

Навіть якщо немає підтвердження повного оперативного контролю білорусів над ядерною зброєю, участь Білорусі у російських ядерних навчаннях створює додатковий рівень загрози й психологічного тиску.

Тобто Білорусь небезпечна не лише як потенційний фронт. Вона небезпечна як платформа російської війни.

Читайте також: “Загроза з півночі: що означають заяви Зеленського про плани Росії щодо Київщини й Чернігівщини”

Чому лукашенко не хоче йти у війну напряму

Попри всю залежність від москви, лукашенко досі уникає прямого введення білоруської армії у війну. І це не ознака його миролюбності. Це питання самозбереження.

Для нього прямий вступ у війну несе одразу кілька ризиків.

По-перше, білоруське суспільство не має масової готовності воювати проти України. У білорусів немає такої глибоко вкоріненої антиукраїнської мобілізації, яку російська пропаганда роками створювала в росії.

По-друге, білоруська армія не має досвіду великої війни. Її участь могла б завершитися катастрофою, особливо якщо Україна завдасть швидких і болючих ударів у відповідь.

По-третє, лукашенко пам’ятає 2020 рік. Він знає, що значна частина суспільства його не підтримує. Масова мобілізація, видача зброї, втрати на фронті — усе це може створити внутрішню кризу.

По-четверте, пряме втягування у війну може зробити Білорусь законною ціллю для значно ширших українських дій.

Саме тому лукашенко намагається “бути між крапельками”: демонструвати путіну лояльність, але не переходити межу, яка може зруйнувати його власний режим.

Читайте також: “Російські анклави тиску: що насправді означає активність біля Придністров’я і Білорусі”

Але путін може пожертвувати лукашенком

Проблема в тому, що остаточне рішення може залежати не лише від лукашенка.

росія має значно більший вплив на Білорусь, ніж Білорусь на росію. Після 2020 року лукашенко став ще більш залежним від кремля. Його режим політично, економічно й силово тримається на російській підтримці.

Тому в критичний момент путін може змусити мінськ піти на більший ризик, ніж лукашенко хотів би.

Якщо росії знадобиться новий напрямок тиску, відволікання українських сил, провокація проти НАТО або демонстрація ескалації, кремль може використати Білорусь як витратний матеріал.

Для путіна доля лукашенка не є самоцінною. Якщо російський президент вирішить, що білоруський режим можна “кинути в топку” заради власного виживання або нової ставки у війні, він може це зробити.

лукашенко це розуміє. Саме тому він і намагається підтримувати контакти із Заходом, Китаєм, США, європейцями — щоб мати бодай мінімальні запобіжники від повного поглинання кремлем.

Але питання в тому, чи дозволить йому путін зберігати цю гру.

Чому Україні не потрібен ще один фронт

Навіть якщо білоруська армія не є найсильнішою, навіть якщо її вступ у війну був би ризикованим для лукашенка, Україна не може недооцінювати сам факт потенційного нового фронту.

Новий фронт — це не лише бої. Це:

перекидання резервів;
додаткове навантаження на ППО;
розтягування логістики;
потреба тримати сили вздовж великого кордону;
нові ризики для Києва, Волині, Рівненщини, Житомирщини, Чернігівщини;
тиск на мобілізаційну систему;
психологічний ефект для суспільства.

Україна вже воює з противником, який має перевагу в чисельності. Тому будь-яке відволікання ресурсів на північ — це проблема.

Саме тому Київ діє одразу у двох площинах.

У військовій — готується до різних сценаріїв.

У дипломатичній — підвищує для лукашенка ціну можливої ескалації.

Візит Тихановської — це частина саме другої площини. Він показує: якщо лукашенко піде далі, Україна не лише відповідатиме військово, а й працюватиме на повну політичну делегітимізацію його режиму.

Чому Тихановська потрібна Україні

Тихановська не контролює територію Білорусі. Вона не має армії. Вона не може змусити лукашенка змінити поведінку. Тому може виникнути питання: навіщо Україні робити на неї ставку?

Відповідь — у політичній і стратегічній площині.

Тихановська потрібна Києву як:

представниця демократичної альтернативи;
канал комунікації з білоруським суспільством;
інструмент делегітимізації лукашенка;
партнер у міжнародній санкційній роботі;
голос, який нагадує Заходу, що Білорусь — це не лише диктатор у мінську;
частина майбутньої архітектури, якщо в Білорусі відкриється вікно змін.

Її візит до Києва посилює не лише білоруську опозицію. Він посилює і позицію самої України в дискусії із Заходом.

Коли Київ каже США чи Європі “не домовляйтеся з лукашенком коштом санкцій”, він може показати альтернативу: ось політичні сили, з якими треба працювати; ось білоруси, які виступають проти російської агресії; ось майбутня Білорусь, яку не можна зраджувати заради короткострокового торгу.

Білоруські добровольці як майбутня еліта

Окремий і дуже важливий елемент — білоруси, які воюють за Україну.

Політична опозиція в екзилі має дипломатичну легітимність. Але добровольці мають інший тип легітимності — моральну й бойову. Вони довели свій вибір не словами, а діями.

Для України саме ці люди є особливо важливими представниками майбутньої Білорусі. Вони розуміють російську загрозу не теоретично. Вони мають досвід війни. Вони пов’язані з українським суспільством. Вони можуть стати частиною нової білоруської політичної, військової або громадянської еліти, якщо режим лукашенка впаде.

Звісно, Україна не може і не повинна “звільняти Білорусь замість білорусів”. Демонтаж диктатури — справа самого білоруського народу.

Але Україна може допомогти сформувати середовище, яке буде готове до моменту змін.

У геополітиці вікна можливості часто відкриваються раптово й ненадовго. Якщо росія ослабне, якщо кремль втратить здатність утримувати мінськ, якщо в Білорусі виникне внутрішня криза, важливо, щоб у демократичних сил уже були контакти, структура, міжнародна підтримка й розуміння з Києвом.

Чому вільна Білорусь змінить майбутнє України

Вільна Білорусь — це один із найважливіших можливих геополітичних здобутків для України після війни.

Якщо Білорусь перестане бути російським сателітом, це означатиме:

зникнення постійної загрози з півночі;
ослаблення російського військового тиску на Київ;
нову систему безпеки у Східній Європі;
пряміші логістичні маршрути до Балтії;
нові економічні можливості;
зменшення залежності від окремих транспортних коридорів через Польщу;
посилення регіонального блоку Україна — Польща — Литва — демократична Білорусь;
стратегічне відтиснення росії від Центрально-Східної Європи.

Це був би удар не лише по лукашенку, а й по всій російській імперській конструкції.

Саме тому Білорусь важлива для путіна. І саме тому вона має бути важливою для України.

росія хоче зберегти Білорусь як буфер, плацдарм і тил. Україна зацікавлена в тому, щоб Білорусь стала незалежною європейською державою, яка не загрожує Києву і не служить москві.

Україна як регіональний лідер для Білорусі

Є ще один вимір цієї історії — роль України як прикладу.

Для багатьох білорусів Україна стала доказом, що опір російському імперському тиску можливий. Україна показала здатність боротися, зберігати державність, будувати союз із Європою, платити високу ціну за свободу.

Польща й Литва давно підтримують білоруську опозицію. Але Україна має особливу вагу, бо сама веде війну, яка визначає майбутнє регіону.

Якщо Україна переможе або вистоїть настільки, що росія не зможе реалізувати свої імперські цілі, це стане потужним сигналом для білорусів: кремль не всесильний, а пострадянська диктатура не є вічною.

Саме тому Тихановська говорить, що перемога України відкриє шлях до свободи Білорусі. І це не лише красива формула. Це реалістична геополітична логіка.

Без незалежної України не буде демократичної Білорусі. Але й без вільної Білорусі Україна не матиме повністю безпечного північного кордону.

Якою має бути нова білоруська стратегія України

Нова політика Києва щодо Білорусі має бути комплексною. Вона не може зводитися лише до зустрічей із Тихановською або лише до санкцій.

1. Жорстка санкційна позиція

Україна має й надалі виступати проти відновлення транзиту білоруського калію, якщо це не супроводжується реальним демонтажем участі мінська у російській агресії, звільненням політв’язнів і припиненням репресій.

Санкції не повинні бути валютою, якою лукашенку платять за тимчасову “стриманість”.

2. Координація з Литвою і Польщею

Саме Україна, Литва й Польща найкраще розуміють білоруську загрозу. Якщо частина Заходу схиляється до домовленостей із лукашенком, ці держави мають формувати спільну альтернативну лінію.

Це може бути новий регіональний центр впливу у білоруському питанні.

3. Системна співпраця з демократичними силами Білорусі

Візит Тихановської не має залишитися одноразовою подією. Потрібні постійні консультації, спільна санкційна робота, збір доказів злочинів режиму, робота з міжнародними організаціями, підтримка білоруських незалежних медіа й громадянського суспільства.

4. Підтримка білоруських добровольців

Україна має визнавати особливу роль білорусів, які воюють на її боці. Це не лише військова, а й політична інвестиція у майбутню Білорусь.

5. Робота з білоруським суспільством

Українській політиці важливо уникати колективного таврування білорусів. Треба чітко пояснювати: відповідальність несе режим, який став співучасником агресії, а не кожен білорус за фактом громадянства.

6. Військова готовність на півночі

Попри всю дипломатію, Україна має зберігати готовність до найгірших сценаріїв. Білорусь залишається територією, яку росія може використати для тиску, провокацій, дронових атак, логістики чи нової ескалації.

7. Стратегічне планування на випадок кризи в Білорусі

Київ має вже зараз думати про сценарії майбутнього: що робити у разі ослаблення лукашенка, внутрішньої кризи, російського тиску, протестів, транзиту влади або спроби кремля повністю поглинути Білорусь.

Чому це може стати дипломатичною перемогою України

Якщо нова стратегія спрацює, Україна досягне одразу кількох цілей.

По-перше, не дозволить лукашенку використати політв’язнів і калій для політичної реабілітації.

По-друге, змусить Захід серйозніше враховувати українську позицію у питаннях регіональної безпеки.

По-третє, посилить білоруську демократичну альтернативу.

По-четверте, збереже санкційний тиск на режим, який працює на росію.

По-п’яте, підготує ґрунт для майбутнього моменту, коли Білорусь зможе вирватися з-під контролю кремля.

Це і є справжня ставка Києва.

Україна не просто реагує на події. Вона намагається формувати майбутню політичну реальність у регіоні.

Візит Світлани Тихановської до Києва став маркером великого розвороту української політики щодо Білорусі.

Київ більше не робить ставку на обережне загравання з лукашенком. Україна відкрито показує, що бачить майбутнє Білорусі без диктатора, без російського військового контролю і без ролі північного плацдарму для агресії проти України.

Це відбувається в момент, коли США та частина Заходу знову шукають можливість домовлятися з мінськом: через звільнення політв’язнів, санкційні поступки, білоруський калій і обіцянки лукашенка не йти на подальшу ескалацію. Але Україна бачить у цьому небезпечну пастку.

лукашенко вже багато разів продавав Заходу ілюзію своєї автономії від кремля. Щоразу після цього він отримував ресурс, посилював режим і зрештою ще глибше інтегрувався з росією. Тепер Київ намагається зупинити повторення цієї схеми.

Для України Білорусь — це не другорядний напрям. Це понад тисяча кілометрів кордону, пам’ять про наступ на Київ у 2022 році, ризик нового фронту, російська військова інфраструктура, потенційний шлях до Балтії та один із ключів до майбутньої безпеки.

Тому нова білоруська стратегія України — це не лише підтримка Тихановської. Це спроба вирвати білоруське питання з рук лукашенка, не дозволити Заходу легітимізувати диктатора, посилити демократичну альтернативу і підготуватися до моменту, коли росія ослабне настільки, що Білорусь отримає шанс на свободу.

Без вільної Білорусі Україна не матиме повністю безпечного північного кордону. А без сильної незалежної України Білорусь навряд чи зможе вирватися з російської орбіти.

Саме тому візит Тихановської до Києва — це не просто дипломатична подія. Це заявка України на роль регіонального лідера, який уже зараз думає не лише про війну сьогодні, а й про карту безпеки після неї.

Україна змінює білоруську політику: замість обережності щодо лукашенка Київ робить ставку на демократичні сили, санкційний тиск і підготовку до майбутньої Білорусі без диктатора. Візит Світлани Тихановської став частиною цієї стратегії. Він має показати Заходу, що домовленості з лукашенком через калій і часткове звільнення політв’язнів не відірвуть Білорусь від росії, а лише дадуть режиму новий ресурс. Для України ж вільна Білорусь — це не лише моральне питання, а ключ до безпеки північного кордону, ослаблення росії та нової архітектури Східної Європи.

За матеріалами kyivindependent.com