Заява єврокомісарки Марти Кос про те, що Україна поступається за темпами реформ лише Молдові, є не просто компліментом Києву. Це сигнал про нову фазу євроінтеграції: Україна вже довела свою спроможність рухатися вперед навіть під час війни, але тепер головне питання полягає в тому, чи готовий сам Євросоюз до такого великого і політично складного розширення.
Попри повномасштабну війну, постійні удари по інфраструктурі, колосальний тиск на державні інституції та хронічний дефіцит політичного часу, Україна продовжує демонструвати один із найвищих темпів реформ серед усіх країн, що претендують на вступ до Європейського Союзу. Саме такий сигнал 20 квітня пролунув із Брюсселя: єврокомісарка з питань розширення Марта Кос заявила, що за швидкістю впровадження реформ Україна поступається лише Молдові.
На перший погляд, це схоже на дипломатичний комплімент країні, яка воює. Але насправді ця оцінка є значно важливішою. Вона означає, що в ЄС визнають: Україна не просто формально виконує домашнє завдання, а залишається в групі лідерів навіть за умов, у яких будь-яка інша держава могла б пояснювати затримки війною, безпековою кризою і політичною нестабільністю.
Водночас за цією позитивною оцінкою ховається й інше, не менш важливе послання. Євросоюз визнає прогрес України, але не готовий прискорювати політичну реальність настільки, як того хотів би Київ. Брюссель усе частіше говорить не лише про темпи реформ, а й про запобіжники, поступову інтеграцію, оновлення самої методології розширення і довший, складніший шлях до повноправного членства. Інакше кажучи, Україні дають зрозуміти: так, ви рухаєтеся швидко, але сам по собі цей рух не означає автоматичного чи близького вступу.
Саме в цьому полягає ключова інтрига нинішнього моменту. Україна вже не сприймається як країна, яка лише просить про європейське майбутнє. Вона дедалі більше постає як держава, що на тлі війни доводить свою інституційну спроможність і політичну витривалість. Проте тепер на порядку денному постає інше питання: чи готовий сам Євросоюз перебудувати себе під нову реальність розширення і під країну масштабу України?
Не просто похвала: що означає оцінка Марти Кос
Заява Марти Кос про те, що рівень впровадження реформ в Україні становить 87%, а швидше рухається лише Молдова з 93%, є важливою не лише як статистика. Вона показує місце України у внутрішній ієрархії країн-кандидатів. Особливо показово тут виглядає порівняння із Сербією, яка, за словами Кос, має лише 30%.
«Цей прогрес досягається, незважаючи на бомби, що падають на країну, незважаючи на те, що країна бореться за своє життя, за виживання», — заявила вона.
Це означає, що Україна в очах Брюсселя вже не є “проблемним новачком”, який лише намагається наздогнати інших претендентів. Навпаки, вона стала прикладом того, як навіть у надзвичайних умовах можна демонструвати політичну волю, адміністративну мобілізацію та здатність рухати вперед складні законодавчі зміни.
У цьому контексті слова Кос мають подвійне значення.
З одного боку, це справді визнання українських зусиль.
З іншого — це ще й політичний сигнал усередину ЄС: якщо країна, яка перебуває під ударами, здатна проводити реформи швидше за деяких мирних кандидатів, то аргументи про “непідготовленість” Києва стають дедалі менш переконливими.
Але важливо не переоцінювати саму цифру. Вона не означає, що Україна майже на фініші. Вона означає, що Україна швидко проходить певні етапи узгодження із вимогами ЄС. А це не тотожне політичному рішенню про членство. У європейській логіці можна бути дуже ефективним кандидатом і водночас ще довго залишатися поза клубом — через внутрішні суперечності в самому ЄС, позиції окремих держав-членів або через потребу реформувати процес розширення.
Війна як випробування держави — і як аргумент на користь України
Особливу вагу оцінці єврокомісарки надає саме контекст війни. Коли Кос підкреслює, що цей прогрес досягається “незважаючи на бомби”, вона фактично визнає очевидне: українська держава проходить унікальний для Європи історичний тест.
Реформи в країні-кандидаті зазвичай розглядають у більш-менш стабільному політичному середовищі. Навіть якщо йдеться про бідні, поляризовані чи інституційно слабкі країни, у них зазвичай немає одночасно тотальної війни, мобілізації суспільства, безпекової невизначеності, руйнування економіки та зовнішньополітичної боротьби за виживання. Україна ж усе це має водночас.
Тому нинішній темп реформ — це не просто технічне виконання вимог ЄС. Це показник того, що українська державність, попри колосальний тиск, не розсипалася, а навпаки — змогла перебудуватися і працювати у режимі історичного навантаження. Для Брюсселя це надзвичайно важливо, бо членство в ЄС — це не лише про закони, а й про інституційну стійкість.
Саме тому реформи України під час війни мають ще одну функцію: вони працюють як доказ того, що країна здатна бути не лише реципієнтом підтримки, а майбутнім відповідальним членом об’єднання. Тобто не просто “державою, яку треба рятувати”, а партнером, що здатний виконувати зобов’язання в екстремальних умовах.
Чому похвала не скасовує критики
Попри загалом позитивний тон, сама ж Марта Кос фактично визнає: питання до темпів і якості окремих реформ в Україні залишаються. Це особливо стосується сфери верховенства права, судової реформи, антикорупційної архітектури, функціонування інституцій та здатності політичної системи доводити непопулярні зміни до кінця.
У цьому немає суперечності. ЄС може одночасно високо оцінювати швидкість руху України і критикувати її за затримки чи половинчастість у чутливих сферах. Більше того, саме така подвійність і є типовою для європейського підходу. У Брюсселі майже ніколи не працює логіка “або успіх, або провал”. Там, як правило, визнають поступ, але одразу вказують на вузькі місця, які можуть зупинити процес.
Для України це означає, що нинішній позитивний сигнал не варто сприймати як індульгенцію. Навпаки: що ближче Київ підходить до реального відкриття переговорів за конкретними кластерами, то більш предметними, жорсткими і прискіпливими будуть вимоги. На етапі політичної підтримки можна говорити про героїзм реформ під час війни. На етапі детальних переговорів Брюссель дивитиметься вже не на загальний настрій, а на текст законів, практику застосування, інституційну сталість і реальні запобіжники проти відкату.
І саме тут для України починається нова фаза євроінтеграції — менш символічна, зате значно конкретніша. Якщо попередні роки були боротьбою за визнання європейської перспективи, то тепер йдеться про доведення спроможності витримати бюрократичну, юридичну та політичну глибину самого вступного процесу.
Чому ЄС не готовий говорити про швидке членство
Одним із найпоказовіших моментів виступу Марти Кос стала її оцінка перспектив членства України у 2027 році. Цей сценарій вона назвала неможливим. І в цій фразі — вся суть нинішньої позиції Брюсселя.
Європейський Союз дедалі частіше надсилає Києву змішаний сигнал: так, Україна стратегічно потрібна Європі; так, вступ України є політично бажаним; так, швидкість реформ визнається. Але це не означає, що ЄС готовий встановити дуже близьку дату членства.
Причин для цього кілька.
По-перше, сам Євросоюз не готовий до настільки швидкого інституційного розширення. Прийняття України — це не технічне додавання ще однієї держави. Це вступ великої країни з величезним населенням, потужним аграрним сектором, масштабними потребами у відновленні, складною безпековою ситуацією і колосальним потенціалом політичного впливу всередині майбутнього ЄС. Такий вступ змінює баланс сил, бюджетну архітектуру, політику згуртованості, аграрну політику, механізми голосування та розподіл ресурсів.
По-друге, ЄС сам перебуває в ситуації внутрішнього перегляду правил гри. Брюссель дедалі відвертіше говорить, що модель розширення, якою користувалися десятиліттями, застаріла. Якщо методологія створювалася для більш стабільного і мирного середовища, то прийом України, Молдови і країн Західних Балкан потребує зовсім іншої швидкості, іншої гнучкості і, головне, інших запобіжників.
По-третє, залишається політичний фактор окремих держав-членів. Навіть якщо Україна виконуватиме всі пункти швидше за графік, процес може гальмуватися через позицію урядів, які використовують тему розширення як інструмент внутрішньої політики чи торгу з Брюсселем.
Отже, проблема полягає вже не лише в Україні. Частково вона зміщується на сам Євросоюз, який має вирішити, як саме інтегрувати в себе державу такого масштабу і з таким політичним значенням.
Поступова інтеграція як нова модель: що це означає для України
Один із найважливіших меседжів Марти Кос полягає у просуванні ідеї так званої поступової інтеграції. Це означає, що країна-кандидат може отримувати доступ до окремих переваг ЄС ще до повноправного членства — залежно від того, як просувається в певних секторах.
Для України цей підхід є водночас і шансом, і викликом.
Шанс — тому що він дозволяє не чекати роками формального вступу, аби інтегруватися в конкретні політики, ринки та інституційні простори Євросоюзу. Уже зараз Україна поступово включається в низку європейських механізмів. Приклад із роумінгом, про який згадувала Кос, добре показує логіку такого зближення: держава ще не є членом ЄС, але вже починає користуватися окремими елементами спільного простору.
Для України це особливо важливо, бо дозволяє перетворити євроінтеграцію з абстрактної обіцянки на відчутний процес, який дає конкретний результат уже зараз — для бізнесу, громадян, регуляторного середовища і державних інституцій.
Але є і виклик. Поступова інтеграція може стати зручним компромісом для тих у ЄС, хто готовий наближати Україну до Союзу, але не готовий у короткі строки пускати її всередину як повноправного члена. Тобто ця модель потенційно не лише пришвидшує зближення, а й відтерміновує момент остаточного політичного рішення.
Для Києва це створює складну дилему.
З одного боку, відмовлятися від поступової інтеграції нелогічно, бо вона реально розширює українську присутність у Європі.
З іншого — надто комфортна “проміжна” модель може перетворитися на сіру зону, в якій країна роками перебуває майже всередині ЄС, але без права голосу і без повноправного статусу.
Саме тому для України критично важливо, щоб будь-яка модель поступової інтеграції не заміщала членство, а була лише етапом на шляху до нього.
Європа хоче не лише реформ, а й гарантій від відкату
Ще один принципово важливий момент у виступі Кос — розмова про запобіжники у майбутніх договорах про вступ. Це, можливо, не так гучно звучить, як дискусії про дати членства, але саме тут формується нова логіка розширення ЄС.
Європейський Союз уже має негативний досвід, коли після вступу окремих країн темп реформ сповільнювався, а подекуди спостерігався і прямий відкат у сфері верховенства права, незалежності судів, медіа чи антикорупційної політики. Саме тому Брюссель дедалі більше думає не лише про те, як прийняти нових членів, а й як забезпечити незворотність змін після вступу.
Згадка про Чорногорію як потенційно першу країну, у договорі якої можуть з’явитися спеціальні гарантії проти відступу від реформ, свідчить: ЄС готує жорсткіший і більш обережний формат розширення.
Для України це має дві сторони.
Перша — позитивна. Якщо для всіх нових кандидатів встановлюватимуть більш чіткі запобіжники, це означає більш чесні і прозорі правила гри. Україні не доведеться сприймати жорсткі вимоги як “спеціальне покарання” лише за свій масштаб чи за політичну вагу.
Друга — складніша. Україна має бути готовою до того, що її майбутній договір про вступ, найімовірніше, також міститиме жорсткі механізми контролю, умовності та санкцій на випадок відкату. Це означає, що політична культура “ухвалили закон — і забули” більше не працюватиме. Кожне зобов’язання доведеться підтверджувати не лише голосуванням, а практикою.
Україна як особливий кандидат — і саме тому до неї особлива увага
Марта Кос прямо сказала, що до України може бути більша залученість, ніж до інших країн-кандидатів. Це важлива теза, бо вона пояснює, чому Київ іноді відчуває, що до нього застосовують суворіший підхід.
Причина не лише в тому, що Україна велика чи геополітично важлива. Причина в тому, що її вступ — це не звичайне розширення. Це політичний проєкт, який змінює саму архітектуру Європи. Прийняття України означає остаточне закріплення нового східного кордону ЄС, зміщення центру політичної ваги Європи, переосмислення безпекової політики, аграрного ринку, відновлення після війни і самої ролі Євросоюзу як геополітичного актора.
Інакше кажучи, Брюссель дивиться на Україну не лише як на ще одного кандидата. Він дивиться на неї як на фактор власної трансформації. А отже, й вимоги будуть жорсткішими, і увага — прискіпливішою, і ставки — вищими.
Для України це не обов’язково погана новина. Особлива увага означає і вищий рівень політичної інвестиції в український успіх. Але це також означає, що Києву доведеться пройти не просто стандартну процедуру, а історичний іспит на зрілість.
Що може стати наступним реальним кроком
Найближчий практичний етап для України — фактичне відкриття переговорів за конкретними кластерами вступу. Формально переговорний процес уже стартував у 2024 році, однак це ще не означає, що запущено повноцінну роботу за змістовними напрямами.
Саме відкриття кластерів покаже, чи переходить євроінтеграція України з політичної площини в операційну. Це буде момент істини: чи готовий ЄС не лише заявляти про підтримку України, а й переводити цю підтримку у послідовний технічний процес.
На цьому етапі важливими є два фактори.
Перший — внутрішньополітична динаміка в самому ЄС. Якщо справді ослабне або буде знятий угорський фактор блокування, це відкриє нове вікно можливостей для Києва.
Другий — рішення українського парламенту наприкінці квітня щодо нових пакетів реформ. Саме Верховна Рада найближчим часом стане одним із головних індикаторів того, чи здатна українська політична система підтримувати реформаторський темп не епізодично, а системно.
Фактично саме найближчі тижні мають показати, чи перетвориться нинішня позитивна оцінка Брюсселя на новий імпульс, чи залишиться лише дипломатичним заохоченням.
Чому історія України в ЄС — це вже не лише про Україну
Найважливіший висновок із нинішньої ситуації полягає в тому, що українська євроінтеграція перестала бути суто українським питанням. Вона дедалі більше стає питанням про майбутнє самого Європейського Союзу.
Якщо ЄС не зможе виробити зрозумілий, справедливий і стратегічно переконливий шлях для країни, яка під час війни демонструє такий темп реформ, це стане сигналом не лише для Києва, а й для всіх інших кандидатів: навіть максимальна мобілізація не гарантує політичної визначеності.
Якщо ж Євросоюз, навпаки, знайде модель, яка поєднає вимогливість, поступову інтеграцію, запобіжники від відкату та реалістичну перспективу повноправного членства, тоді український кейс може стати каталізатором великого перезавантаження всього процесу розширення.
У цьому сенсі Україна вже зараз змінює Європу, навіть не будучи її членом.
Заява Марти Кос — це не просто дипломатична підтримка України і не черговий комплімент країні, яка воює. Це визнання того, що Україна стала одним із найсерйозніших і найдинамічніших кандидатів на вступ до ЄС. Попри війну, вона тримає високий темп реформ, не випадає з європейського порядку денного і доводить свою інституційну витривалість.
Але одночасно ця заява нагадує і про інше: швидкість реформ не дорівнює швидкому членству. ЄС ще не готовий запропонувати Україні близьку дату вступу. Натомість він пропонує складнішу формулу: поступове наближення, технічну інтеграцію, нові запобіжники і реформування самого процесу розширення.
Тому сьогоднішня ситуація для України виглядає так: двері до Європейського Союзу не зачинені, навпаки — вони відчинені ширше, ніж будь-коли раніше. Але між входом і повноправним місцем у європейському домі ще залишається довгий коридор. І пройти його доведеться не лише Україні, а й самому ЄС.
За матеріалами kyivindependent.com
