Після кількох років рекордних закупівель американських і південнокорейських танків, винищувачів та систем ППО Польща переходить до наступного етапу переозброєння — намагається перенести виробництво боєприпасів, дронів, ракет, бронетехніки та критичних компонентів до себе і сусідніх країн Центральної Європи. Це не відмова від Patriot, Abrams чи F-35, а спроба побудувати армію, здатну воювати довго, коли одного запасу дорогих імпортних платформ уже недостатньо. Для України поява такого промислового центру поруч із кордоном створює одночасно великий ринок і нового сильного конкурента.
За чотири роки після початку повномасштабної війни Росії проти України Польща пройшла перший етап свого військового ривка: Варшава масово купувала те озброєння, яке можна було отримати відносно швидко і яке різко збільшувало бойові можливості армії.
США продали Польщі Abrams, Patriot і F-35. Південна Корея — танки K2, гаубиці K9 та реактивні системи Chunmoo, які у польській конфігурації стали Homar-K. Паралельно Варшава розширювала власні програми Krab, Borsuk, Rak, Rosomak, Piorun, FlyEye, Warmate та інші.
Тепер польська оборонна політика входить у іншу фазу.
Reuters, проаналізувавши дані польської Агенції озброєнь, встановив: закупівлі у польських компаній, зокрема в межах спільних проєктів із центральноєвропейськими виробниками, від 2022 року зросли майже вчетверо і у 2025-му досягли 30,4 млрд злотих — близько $8,15 млрд. Польські чиновники прямо пояснюють такий поворот необхідністю скоротити залежність від постачальників, які розташовані далеко і під час великої війни можуть не встигнути швидко збільшити виробництво.
Йдеться фактично про перехід від принципу “купити найкращу систему” до складнішого принципу — “мати змогу виробляти, ремонтувати, поповнювати й модернізувати її під час війни”.
І саме тут Польща намагається перетворитися з одного з найбільших покупців зброї у Європі на один із її головних виробничих центрів.
Величезна армія потребує не лише величезних закупівель
Масштаб польського переозброєння залишається безпрецедентним для сучасної Європи.
За даними Reuters із посиланням на НАТО, у 2026 році основні оборонні витрати Польщі мають становити близько €53 млрд, приблизно 4,7% ВВП. Це четвертий за абсолютним розміром показник у ЄС після Німеччини, Франції та Італії. Польська бюджетна методологія дає дещо іншу цифру: уряд заклав на оборону 200,1 млрд злотих, або 4,81% ВВП, включно з коштами Фонду підтримки збройних сил.
Чисельність польських збройних сил у 2026 році вже перевищила 220 000 людей. Варшава прагне виконати нову натовську ціль щодо наближення загальних оборонних витрат до 5% ВВП значно раніше за більшість союзників.
Однак велика армія породжує іншу проблему.
Танк можна придбати за кордоном. Значно складніше організувати протягом десятиліть його ремонт, запасні частини, боєприпаси, модернізацію та навчання персоналу.
Те саме стосується винищувачів, артилерії та систем ППО.
Польща замовила 32 F-35A за $4,6 млрд. Станом на кінець серпня 2026 року польські ВПС уже мали вісім літаків цього типу. Водночас логістична модель F-35 передбачає участь Польщі у глобальній системі підтримки, а закупівля лише ракет AIM-120D-3 для цих винищувачів коштує ще близько $500 млн.
Ще масштабніший танковий парк. Польща вже отримала всі 116 Abrams M1A1 і паралельно отримує 250 нових M1A2 SEPv3. Окремо країна закупила корейські K2. Але в цьому випадку Варшава домоглася поступової локалізації: за другим контрактом на 180 K2 частину танків K2PL — 61 машину — мають виробити вже на польському заводі Bumar-Łabędy.
Цей контраст добре демонструє нову польську логіку.
США залишаються незамінним постачальником найскладніших систем. Але там, де технологію можливо отримати, локалізувати або замінити європейською, Варшава дедалі активніше вимагає виробництва всередині країни.
Один із польських чиновників сформулював цю політику Reuters фактично як нове правило доступу до ринку: хочеш продавати у Польщі — інвестуй у Польщі, передавай технології й працюй над спільними проєктами.
Найважливіший товар — не танк, а порох
Найкраще зміна польської політики помітна не на великих платформах, а на значно менш ефектному компоненті — артилерійському пороху.
Для сучасної війни це одна з критичних промислових технологій.
Можна мати сотню самохідних гаубиць Krab, K9 або Caesar, але їхня реальна бойова цінність залежить від здатності безперервно отримувати сотні тисяч 155-мм пострілів, підривачі, вибухові речовини та метальні заряди.
У липні 2026 року чеська промислова група Czechoslovak Group — CSG завершила передачу польській MESKO технології виробництва пороху для модульних метальних зарядів 155-мм артилерійських боєприпасів.
Йшлося не лише про документацію. Чеська сторона допомогла запустити виробничу лінію та виготовити першу дослідну партію. Порох пройшов лабораторні випробування та реальні стрільби з польської САУ Krab. Після сертифікації MESKO отримала можливість переходити до серійного виробництва на підприємстві у Пйонках.
Це значно важливіше, ніж може здатися.
Польща роками могла складати артилерійські боєприпаси, використовуючи частину імпортних компонентів. Тепер вона намагається контролювати дедалі більшу частину повного технологічного циклу.
MESKO паралельно реалізує інвестиційні програми зі збільшення виробництва 120- і 155-мм боєприпасів та енергетичних матеріалів. Мета, яку компанія формулює прямо, — зменшення залежності від імпорту критичної сировини й компонентів.
Тобто польська стратегія дедалі більше спрямована не просто на збільшення кількості снарядів на складах.
Вона спрямована на контроль над здатністю відновлювати ці запаси після їхнього використання.
Це і є одна з головних відмінностей між мирною моделлю оборонних закупівель і промисловою підготовкою до тривалої війни.
Польсько-чеський альянс стає значно ширшим
Передання технології MESKO — лише один фрагмент значно більшої польсько-чеської промислової конструкції.
У березні 2026 року державна Polska Grupa Zbrojeniowa та CSG уклали рамкову угоду про багатодоменне партнерство.
Напрями співпраці охоплюють двигуни для безпілотних систем і ракет, боєприпаси та наземні платформи, а також можливість спільної участі у програмах ЄС і НАТО.
У липні CSG уклала ще одну угоду — більш ніж на €100 млн — із заводом Dezamet, який входить до PGZ. Чеська група постачатиме піротехнічні компоненти та вузли для підривачів 155-мм артилерійських боєприпасів.
Цей контракт пов’язаний із набагато масштабнішою польською програмою. Ще у 2023 році Агенція озброєнь уклала з консорціумом PGZ-Amunicja контракт майже на 11 млрд злотих. А 30 травня 2026 року з’явилося наступне замовлення — вже більш ніж на 13,5 млрд злотих і кілька сотень тисяч артилерійських пострілів.
Ще понад €150 млн становлять три замовлення Huta Stalowa Wola у компаній CSG на кілька сотень шасі.
На них у Польщі вироблятимуть броньовані машини Waran 4×4 та Heron 6×6. Польська сторона отримала ліцензійні права, а самі машини потрібні, зокрема, як командні та допоміжні платформи для ракетних й артилерійських підрозділів. Поставки мають завершитися до кінця 2029 року.
Отже, модель уже виходить далеко за межі класичної схеми “Польща купує товар у Чехії”.
Виникає виробничий ланцюг, у якому одна країна може постачати технологію чи компонент, друга — виготовляти кінцевий продукт, а замовлення та фінансування забезпечують польський бюджет і програми ЄС.
SAFE перетворює промислову політику на десятки мільярдів євро
Другий двигун польського переозброєння — європейські гроші.
Польща стала найбільшим одержувачем кредитного інструменту ЄС SAFE — Security Action for Europe. Варшава може отримати до €43,73 млрд пільгового фінансування.
Польський план містить майже 140 проєктів: дрони й антидронові системи, артилерію, ППО, військову мобільність, кібербезпеку, штучний інтелект, космічні системи та інші напрями.
Польський уряд заявляє, що приблизно 89% коштів SAFE у межах польського плану мають працювати на польську промисловість і економіку.
Це вже матеріалізується у контрактах.
Лише протягом 28–30 травня 2026 року польська Агенція озброєнь та військове командування кіберкомпонента уклали 62 договори приблизно на 120 млрд злотих у межах SAFE. За даними польського Міноборони, всі ці договори були укладені з польською оборонною промисловістю.
Майже половина цієї суми припала на великий пакет контрактів, пов’язаний із Huta Stalowa Wola.
Польська армія замовила, серед іншого, 146 БМП Borsuk, 96 САУ Krab, 64 самохідні міномети Rak, близько тисячі машин забезпечення для систем Homar-K, техніку для гаубиць K9 та командні машини Waran.
Тільки чотири дивізіонні комплекти Regina із 96 Krab коштують близько 7,9 млрд злотих без ПДВ. Пакет машин підтримки Homar-K — близько 19 млрд злотих.
Це вже не програма закупівлі окремого виду озброєння.
Це фактично довгострокове завантаження виробничої бази замовленнями до кінця десятиліття.
А для оборонної промисловості саме гарантоване багаторічне замовлення є критично важливим: без нього компанії не інвестують у нові цехи, верстати, кадри та ланцюги постачання.
Центральна Європа замість “зроблено тільки у Польщі”
Водночас було б помилкою трактувати нову політику Варшави як простий економічний націоналізм.
Її мета — не обов’язково виробляти абсолютно все самостійно.
Польща намагається зробити критичні ланцюги коротшими, географічно ближчими та менш залежними від одного далекого постачальника.
Reuters називає цю модель своєрідним оборонним near-shoring — перенесенням виробництва ближче до країни-замовника.
Тому поруч із PGZ з’являються CSG із Чехії, естонська Frankenburg Technologies, німецький Rheinmetall та інші виробники.
PGZ, наприклад, домовилася з Frankenburg про виробництво у Польщі систем ППО надмалої дальності. Rheinmetall розширює свою польську присутність і розглядає країну як майданчик для виробництва, ремонту й обслуговування наземної бойової техніки.
Окремі польські виробники намагаються залучати західноєвропейські технології у виробництво 155-мм боєприпасів. Reuters повідомляв про проєкт Grupa Niewiadów із KNDS Ammo France, який має вийти приблизно на 180 000 снарядів на рік.
Таким чином навколо Польщі поступово складається структура, в якій можуть поєднуватися польські гроші й замовлення, чеські та словацькі компетенції у боєприпасах і важкій техніці, німецькі технології, естонські розробки та український бойовий досвід.
Саме тому правильніше говорити не лише про зростання польського ОПК.
Формується потенційний центральноєвропейський оборонно-промисловий кластер, а Польща намагається стати його головним ринком, інтегратором і фінансовим центром.
Чому Abrams, Patriot і F-35 цієї проблеми не вирішують
Цей поворот не означає, що багатомільярдні американські закупівлі Польщі були помилкою.
Навпаки, вони швидко надали країні можливості, які власна промисловість не могла створити за кілька років.
F-35 дає Польщі винищувач п’ятого покоління. Patriot — одну з найефективніших систем протиракетної оборони. Abrams — готову сучасну важку броньовану платформу.
Але війна в Україні показала різницю між бойовою спроможністю і воєнною витривалістю.
Кілька батарей ППО можуть мати надзвичайно високі характеристики. Проте після сотень перехоплень виникає питання про виробництво нових ракет.
Сучасна артилерія може вести високоточний вогонь на десятки кілометрів. Але тривала війна потребує не тисяч, а сотень тисяч і мільйонів снарядів.
Танк може коштувати кілька мільйонів доларів, проте після року інтенсивної експлуатації йому потрібні стволи, двигуни, трансмісії, електроніка, ремонтні комплекти та боєприпаси.
Саме тому польський міністр оборони, пояснюючи інвестиції у власну промисловість, говорив Reuters не лише про розвиток економіки, а про незалежність ланцюгів постачання та можливість забезпечувати фронт у випадку війни.
Польща фактично будує двошарову модель.
Перший шар — найскладніші системи, які вона отримує від США, Південної Кореї та великих західних корпорацій.
Другий — дедалі глибша локальна екосистема боєприпасів, дронів, бронемашин, ремонтних підприємств, компонентів та допоміжних систем.
Саме другий шар визначатиме, наскільки довго армія зможе використовувати перший.
Україна отримує величезне вікно можливостей
На перший погляд така стратегія створює для українського ОПК майже ідеальні умови.
Поруч формується один із найбільших оборонних ринків Європи. Польща має багаторічне державне фінансування, великі виробничі майданчики, доступ до кредитного ресурсу ЄС і НАТОвської системи стандартизації.
Україна натомість має те, чого складніше купити за гроші: постійний бойовий цикл розроблення, випробування та модернізації зброї.
Найочевидніші сфери взаємодії — дрони та антидронові системи, автономна навігація, програмне забезпечення, системи ситуаційної обізнаності, РЕБ, наземні роботизовані комплекси, дешеві засоби ураження та окремі ракетні технології.
Правове вікно для цього вже існує.
Правила SAFE дозволяють Україні брати участь у спільних закупівлях нарівні з державами ЄС у передбачених програмою випадках, а українські компанії є допустимими постачальниками. Щонайменше 65% вартості компонентів продукції за загальним правилом SAFE мають походити з ЄС, України або відповідних держав ЄЕЗ/ЄАВТ. Із 19 національних планів SAFE, поданих країнами ЄС, 15 містять проєкти з Україною.
У лютому 2026 року прем’єр Польщі Дональд Туск і президент України вже підписали лист про наміри щодо спільного виробництва озброєння та боєприпасів.
Тобто потенційно український виробник може стати не зовнішнім продавцем для польської армії, а частиною європейського виробничого ланцюга.
Для українського ОПК це значно цінніша модель.
Але поруч виникає і сильний конкурент
Є й інша сторона цієї історії.
Кожна нова лінія виробництва дронів, боєприпасів або ракет у Польщі конкуруватиме з українським виробництвом за ті самі ресурси: європейський капітал, електроніку, вибухові речовини, верстати, інженерів і державні контракти.
Особливо важливо, де саме осідатимуть технології.
Європейський інвестор може фінансувати виробництво української системи безпосередньо в Україні. Але може обрати іншу модель: отримати ліцензію або створити спільне підприємство і перенести масштабне виробництво до Польщі, Німеччини чи іншої країни ЄС.
Для замовника другий варіант часто привабливіший — менші воєнні ризики для підприємства, дешевше страхування, простіший доступ до банківського фінансування й європейських програм.
Тоді Україна ризикує залишитися джерелом технології та бойового досвіду, тоді як основна промислова додана вартість, серійне виробництво й експортні контракти поступово перемістяться на територію ЄС.
Тому ключове питання для Києва — не лише як продати Польщі більше української зброї.
Набагато важливіше — як увійти до нового центральноєвропейського оборонного кластера так, щоб українські компанії зберігали інтелектуальну власність, виробничі компетенції та частину серійного виробництва всередині України.
Польща будує не склад зброї, а систему її відтворення
Саме в цьому полягає головна зміна польської оборонної політики.
Перші роки після 2022-го можна було описати списком придбаного озброєння: стільки-то Abrams, стільки-то K2, стільки-то K9, Patriot, HIMARS, Chunmoo, F-35.
Тепер дедалі важливішим стає інший список: заводи, технологічні трансфери, виробництво порохів, підривачів, корпусів снарядів, шасі, ремонтні центри, дрони та десятирічні державні замовлення.
Саме ці речі визначають, чи здатна країна вести велику війну після того, як закінчаться початкові запаси.
І Польща, схоже, зробила з українського досвіду саме цей висновок.
Навіть армія, оснащена сотнями сучасних танків і десятками найкращих літаків, залишається залежною від того, наскільки швидко промисловість може замінити втрачений дрон, відремонтувати машину, виготовити новий снаряд або поставити наступну ракету ППО.
Тому 30,4 млрд злотих закупівель у польської та пов’язаної з нею центральноєвропейської промисловості важливі не самі по собі.
Це індикатор зміни моделі.
Польща поступово переходить від ролі одного з найбільших імпортерів озброєння до ролі держави, яка хоче контролювати дедалі більшу частину життєвого циклу власної армії — від виробництва боєприпасів і дронів до ремонту важких платформ.
Водночас €43,7 млрд SAFE, багаторічні контракти PGZ, швидке входження CSG та інших центральноєвропейських груп і вимога локалізації роблять польський ринок настільки великим, що він починає перебудовувати оборонну промисловість усього регіону.
Для України це може стати одним із головних промислових шансів наступних років.
Українські технології, польські виробничі потужності, чесько-словацька база боєприпасів та гроші ЄС разом здатні створити оборонний пояс, якого Центральна Європа не мала десятиліттями.
Але автоматично місце Україні в цій системі ніхто не гарантує.
Польща вже показує, якою є її формула: контракти мають приносити не лише готове озброєння, а заводи, технології, кадри та виробництво всередині країни.
Україні доведеться сформулювати власну — інакше новий центральноєвропейський “арсенал” справді виникне поруч із українським кордоном, але значна частина промислового ефекту від нього залишиться по інший бік цього кордону.
