Президент України Володимир Зеленський оголосив пакет рішень, спрямованих на зниження напруження у відносинах із Польщею: відкриття архівів спецслужб щодо подій на Волині, розширення пошуково-ексгумаційних робіт, активізацію дипломатичних контактів і посилення історичного діалогу. Прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск зустрів ці заяви позитивно, але обережно. Його реакція відкриває можливість для нового етапу співпраці, хоча справжнє примирення залежатиме не від заяв, а від конкретних рішень, термінів та взаємності.
Сигнал із Варшави: Туск прийняв пропозицію до діалогу
Реакція Дональда Туска на рішення українського президента була дипломатично теплою, але водночас виваженою. Польський прем’єр заявив, що із задоволенням і надією сприймає слова та кроки Володимира Зеленського, наголосивши, що відносини двох держав повинні ґрунтуватися на взаємній повазі та правді.
Туск також підтвердив готовність Варшави до «серйозного та дружнього діалогу» як щодо питань, які об’єднують Україну і Польщу, так і щодо тем, які досі залишаються джерелом суперечностей. Саме ця частина заяви є принциповою: польський прем’єр не оголосив конфлікт вичерпаним, але визнав українську ініціативу достатньою підставою для продовження переговорів.
Фактично Київ і Варшава намагаються змінити логіку двосторонніх відносин. Замість публічного обміну взаємними звинуваченнями пропонується перейти до роботи з документами, похованнями, історичними дослідженнями та спільними форматами вшанування пам’яті.
Проте позитивна реакція Туска — це лише політичне вікно можливостей. Вона ще не означає, що всі суперечки подолані або що польське суспільство, парламент і президентська адміністрація однаково оцінять майбутні кроки України.
Чому українсько-польські відносини знову потребували перезавантаження
Після початку повномасштабного російського вторгнення Польща стала одним із найважливіших партнерів України. Через польську територію проходили військова, гуманітарна та економічна допомога, а мільйони українців отримали в Польщі прихисток або тимчасове місце проживання.
Володимир Зеленський окремо визнав масштаб польської підтримки і наголосив, що захист української незалежності безпосередньо посилює безпеку самої Польщі. За його словами, сучасні виклики для Європи можуть бути подолані лише через співпрацю вільних держав регіону.
Однак стратегічне партнерство не усунуло давніх суперечностей. Навпаки, із часом історична політика, питання ексгумацій, оцінка діяльності Організації українських націоналістів та Української повстанської армії, а також різні підходи до подій 1940-х років знову почали впливати на сучасну дипломатію.
У 2026 році напруження додатково посилилося через рішення назвати український військовий підрозділ на честь діячів визвольного руху, яких польська сторона пов’язує із загибеллю польського цивільного населення. Президент Польщі Кароль Навроцький у відповідь позбавив Зеленського найвищої польської державної нагороди. Українська сторона при цьому не давала сигналів, що готова відмовитися від права самостійно визначати власну політику національної пам’яті.
Додатковим подразником стала чергова постанова польського Сейму щодо вшанування жертв подій на Волині. У польському політичному дискурсі ці події офіційно визначаються як геноцид польського населення, здійснений українськими націоналістами. В українському суспільстві поширений складніший погляд, який включає масові вбивства поляків, каральні акції проти українців, діяльність польських формувань, а також роль німецької та радянської окупаційних систем.
Тому нова ініціатива Зеленського є не окремим гуманітарним жестом, а спробою зупинити перетворення історичної суперечки на довготривалу політичну кризу.
П’ять кроків Зеленського: що саме пропонує Україна
За результатами спеціальної наради щодо політики на польському напрямку президент оголосив п’ять напрямів роботи.
1. Нові дипломатичні рішення
Зеленський заявив, що будуть ухвалені рішення на дипломатичному рівні, однак поки що не деталізував їхнього змісту.
Ймовірно, може йтися про активізацію контактів між урядами, міністерствами закордонних справ, інститутами національної пам’яті, парламентськими комітетами та експертними групами. Не виключене створення або перезапуск постійного двостороннього механізму, який займався б історичними суперечностями безпосередньо, а не лише реагував на чергові політичні конфлікти.
Саме інституціоналізація діалогу є критично важливою. Українсько-польські відносини вже неодноразово переживали періоди символічного примирення, після яких нерозв’язані питання знову поверталися у внутрішньополітичну боротьбу.
Регулярна комісія з чіткими повноваженнями, календарем засідань і публічними звітами могла б зробити історичний діалог менш залежним від виборчих кампаній та політичних емоцій.
2. Відкриття архівів СБУ та Служби зовнішньої розвідки
Найрезонанснішим пунктом стало рішення відкрити всі архівні матеріали Служби безпеки України та Служби зовнішньої розвідки, пов’язані з трагічними подіями ХХ століття на Волині.
Архіви українських спецслужб можуть містити документи радянських органів державної безпеки, матеріали слідчих справ, агентурні повідомлення, допити, звіти радянських партизанів, інформацію про діяльність українського і польського підпілля та оцінки ситуації, складені безпосередньо у 1940-х роках.
Такі матеріали можуть допомогти:
- уточнити хронологію окремих нападів;
- встановити імена загиблих і причетних осіб;
- визначити структуру та підпорядкування окремих формувань;
- перевірити свідчення очевидців;
- знайти інформацію про місця поховань;
- відокремити документально підтверджені факти від пізніших політичних інтерпретацій.
Водночас поняття «відкрити архіви» потребує уточнення. В Україні ще з 2015 року діє закон про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917–1991 років. Він передбачає відкритість відповідних документів за винятком визначених законом обмежень.
Отже, практична цінність президентського рішення залежатиме від того, що саме буде зроблено додатково. Це може бути повна інвентаризація матеріалів, усунення бюрократичних бар’єрів, передання справ до спеціалізованих архівних установ, оцифрування, переклад документів польською мовою або створення спільної електронної бази.
Без таких кроків політична заява може залишитися символічною. З ними вона здатна перетворитися на один із наймасштабніших українсько-польських історико-документальних проєктів.
3. Більше дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи
Україна також планує надати додаткову кількість дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи. Київ і Варшава мають спільно збільшити кількість фахівців і технічні можливості для проведення таких досліджень.
Питання ексгумацій має для Польщі надзвичайно важливе моральне і політичне значення. Йдеться не лише про історичні оцінки, а про право родин знайти останки загиблих, встановити їхні імена та здійснити гідне перепоховання.
На момент оголошення ініціативи Зеленського спільні роботи вже тривали на території колишніх сіл Острівки та Воля Островецька у Волинській області. У них беруть участь представники польського Інституту національної пам’яті, українського підприємства «Волинські старожитності», медичні експерти та представники польських державних установ. Роботи планували продовжувати до 7 серпня 2026 року.
Цей приклад демонструє, що практична співпраця можлива навіть за умов гострих політичних суперечностей. Водночас кількість потенційних місць поховань значно перевищує спроможності однієї або кількох експедицій.
Для системного процесу потрібні:
- єдиний реєстр заявлених місць поховань;
- прозорий порядок розгляду дозволів;
- погоджені археологічні та судово-медичні стандарти;
- участь фахівців обох держав;
- механізм ідентифікації останків;
- узгоджені правила перепоховання та меморіалізації.
Україні важливо, щоб аналогічний підхід застосовувався і до місць поховань українців на території Польщі. Взаємність може стати запобіжником проти перетворення гуманітарної роботи на односторонній політичний процес.
4. Розширення міжсуспільного діалогу
Окремим пунктом президент назвав пошук нових форматів діалогу між українським і польським суспільствами.
Це один із найскладніших напрямів, тому що суперечки давно вийшли за межі професійної історичної дискусії. Вони присутні у шкільних програмах, політичній рекламі, телевізійних дебатах, соціальних мережах, церковних громадах і діяльності організацій нащадків загиблих.
Міжсуспільний діалог може включати спільні конференції істориків, обмін архівними копіями, програми для студентів, роботу музеїв, зустрічі родин загиблих, спільні документальні проєкти та двомовні видання.
Проте результат можливий лише за умови, що діалог не перетвориться на змагання за право нав’язати єдину версію минулого. Польська сторона очікує однозначного засудження масових убивств польського населення та належного вшанування жертв. Українська сторона водночас прагне, щоб не замовчувалися злочини проти українських цивільних, антиукраїнська політика міжвоєнної Польщі та роль тоталітарних режимів у розпалюванні конфлікту.
Історичне примирення не вимагає повної однаковості національних наративів. Воно вимагає визнання людських втрат, відмови від виправдання масового насильства і готовності працювати з фактами, навіть якщо вони є незручними для обох держав.
5. Посилення Українського інституту національної пам’яті
Останній пункт стосується збільшення фінансових та організаційних можливостей Українського інституту національної пам’яті. Його керівник Олександр Алфьоров має підготувати системні пропозиції, після чого питання повинні розглянути уряд і профільний комітет Верховної Ради.
Цей крок важливий із двох причин.
По-перше, українська сторона визнає, що історична політика потребує не ситуативної реакції президентської адміністрації або Міністерства закордонних справ, а постійної професійної інституції.
По-друге, посилення УІНП свідчить, що Київ не планує просто прийняти польську інтерпретацію подій. Україна прагне активніше представляти власний погляд, працювати з архівами, публікувати дослідження та захищати національні інтереси у сфері історичної пам’яті.
Український інститут уже бере участь у міждержавних вшануваннях жертв польсько-українського протистояння та сприяє проведенню ексгумаційних робіт.
Однак без достатнього фінансування, фахівців, перекладачів, цифрової інфраструктури та міжнародних програм його можливості залишатимуться обмеженими порівняно з польським Інститутом національної пам’яті.
Волинь як історична і політична рана
Події 1943–1945 років залишаються однією з найболючіших тем українсько-польської історії.
За оцінками, які наводить Reuters із посиланням на істориків, підрозділи УПА та пов’язані з ними націоналістичні формування вбили від 70 до 100 тисяч поляків. У відповідь польські збройні формування здійснювали каральні акції, внаслідок яких загинули тисячі українців.
Польський Інститут національної пам’яті використовує вищу оцінку польських втрат — від 80 до 120 тисяч — і визначає події як спланований геноцид.
Український офіційний дискурс частіше використовує поняття польсько-українського протистояння або конфлікту, наголошуючи на ширшому історичному контексті та загибелі цивільних обох національностей. Наприклад, УІНП називає спільні меморіальні заходи вшануванням жертв українсько-польського протистояння у Другій світовій війні.
Різниця стосується не лише термінології. Визначення подій як геноциду, етнічної чистки, масового злочину або двостороннього конфлікту впливає на:
- тексти державних постанов;
- пам’ятні дати;
- шкільні підручники;
- назви вулиць і військових частин;
- ставлення до ОУН та УПА;
- вимоги щодо вибачень;
- дипломатичні відносини;
- підтримку України серед польських виборців.
Саме тому одного спільного історичного документа, найімовірніше, недостатньо. Потрібен довгий процес, у якому архівні дослідження, ексгумації, меморіалізація та політичні заяви не суперечитимуть одне одному.
Чому реакція Туска має особливе значення
Дональд Туск представляє польський уряд, який відповідає за щоденну зовнішню політику, співпрацю з Україною, європейські питання та значну частину практичної взаємодії між державами.
Його позитивна реакція означає, що Варшава не відкидає українську ініціативу і готова розглядати її як початок нового етапу.
Однак польська політика щодо України формується не лише урядом. Значний вплив мають президент Кароль Навроцький, парламентські партії, Інститут національної пам’яті, середовища родин жертв, праві політичні сили та громадська думка.
Тому Туск не може одноосібно оголосити історичний конфлікт завершеним. Він може створити умови, за яких суперечки не руйнуватимуть стратегічну співпрацю і розглядатимуться в окремому професійному форматі.
Його слова про «питання, які об’єднують, і ті, що розділяють» фактично пропонують формулу паралельного руху: Україна і Польща можуть продовжувати оборонне, економічне та європейське партнерство, не відкладаючи водночас складні історичні питання.
Що може завадити новому зближенню
Відсутність конкретних термінів
Президент оголосив напрями роботи, але не представив календар їхньої реалізації. Без відповідальних органів, строків і фінансування заяви можуть розчинитися у бюрократичному процесі.
Невизначеність щодо архівів
Значна частина радянських архівних матеріалів уже юридично є відкритою. Тому необхідно пояснити, які саме справи досі були недоступні та як нове рішення змінить роботу польських і українських дослідників.
Політична конкуренція у Польщі
Українське питання є частиною внутрішньої політики Польщі. Навіть успішні домовленості урядів можуть бути піддані критиці опозицією, президентською адміністрацією або правими партіями.
Суперечки навколо героїв і символів
Україна розглядає визвольний рух ХХ століття передусім крізь призму боротьби за незалежність від СРСР та інших окупаційних режимів. Для Польщі частина представників цього руху є відповідальною за масові злочини проти польського населення.
Це найважче питання, адже воно стосується не лише історії, а й сучасної української ідентичності під час війни з Росією.
Російські інформаційні операції
Москва систематично використовує польсько-українські історичні суперечності, намагаючись послабити підтримку України, посварити суспільства та представити сучасну війну як продовження міжнаціональних конфліктів минулого.
Будь-яка непродумана заява, пошкодження пам’ятника або провокація навколо поховань може бути використана для масштабної інформаційної кампанії.
Як зрозуміти, що перезавантаження справді відбулося
Позитивні заяви Зеленського і Туска стануть початком реального процесу лише за наявності практичних результатів.
Першою ознакою буде затвердження спільної дорожньої карти щодо архівів, пошукових робіт і поховань.
Другою — створення постійного механізму, який не припинятиме роботу після зміни уряду або чергової політичної кризи.
Третьою — поява відкритої цифрової бази документів, доступної українським, польським та міжнародним дослідникам.
Четвертою — взаємність: Україна повинна сприяти вшануванню польських жертв, а Польща — пошуку, відновленню та належному позначенню українських поховань на своїй території.
П’ятою — спільна мова пам’яті, яка не обов’язково означатиме однакову оцінку всіх історичних діячів, але виключатиме виправдання злочинів проти цивільного населення.
Можливість для нового етапу, але ще не примирення
Рішення Володимира Зеленського є, ймовірно, наймасштабнішою за останній час спробою системно відповісти на польські претензії у сфері історичної пам’яті.
Київ запропонував не одну символічну поступку, а комплексний підхід: дипломатія, архіви, ексгумації, суспільний діалог та інституційне посилення української історичної політики.
Реакція Дональда Туска показує, що польський уряд готовий скористатися цією можливістю. Водночас формулювання прем’єра залишається обережним: Варшава вітає напрям, але очікуватиме практичної реалізації.
Головна цінність української ініціативи полягає в тому, що історичні суперечки пропонується перевести зі сфери політичних ультиматумів у сферу документів, досліджень і гідного поховання загиблих.
Україна і Польща навряд чи швидко вироблять єдину оцінку всіх подій ХХ століття. Проте вони можуть домовитися, що жертви мають бути знайдені та вшановані, архіви — доступні, а сучасна безпека двох держав — захищена від маніпуляцій минулим.
Саме це може стати основою нового українсько-польського компромісу: не забути історію і не дозволити їй зруйнувати спільне майбутнє.
