Публіцистичний поділ на “переможців” і “тих, хто програв” майже завжди спрощує реальність. Але у випадку з нинішньою війною США та Ізраїлю проти Ірану ця формула несподівано добре працює — якщо дивитися не на карту ударів, а на наслідки. Переговори США та Ірану в Ісламабаді 11–12 квітня завершилися без угоди, після чого Дональд Трамп оголосив про негайну морську блокаду Ормузької протоки. Тобто Вашингтон продемонстрував військову силу, але не зміг нав’язати стабільний політичний фінал. Саме в таких ситуаціях і з’являються геополітичні вигодонабувачі — навіть якщо вони не випустили жодної ракети.
Якщо відкинути гучні формули, картина виглядає так: Іран не капітулював, Росія отримала енергетичне полегшення, Китай — стратегічний простір, Пакистан — дипломатичну вагу, а США, НАТО та Європа зіткнулися з ціною війни, яку не змогли швидко конвертувати в переконливу перемогу.
Чому головна проблема Заходу — не відсутність військової сили, а відсутність політичного результату
Формально Сполучені Штати залишаються найпотужнішим військовим гравцем у цій війні. Але сам факт, що після більш ніж шести тижнів боїв сторони повернулися до переговорів, а потім знову скотилися до ескалації, показує: військова перевага не дала Вашингтону вирішального політичного результату. Переговори в Ісламабаді тривали 21 годину, однак завершилися без угоди через суперечки щодо ядерної програми Ірану, контролю над Ормузькою протокою, репарацій та ширшого регіонального врегулювання. Після провалу переговорів Трамп оголосив про негайну блокаду протоки — отже, дипломатичний трек не закрив конфлікт, а лише оголив те, що сторони залишилися майже на довоєнних позиціях.
Це і є головна причина, чому говорити про “американську перемогу” поки що передчасно. Справжня стратегічна перемога — це не лише можливість бити, а й можливість завершити війну на умовах, які зменшують ризики, а не множать їх. Наразі ж маємо протилежне: крихке перемир’я, яке ЄС привітав як шанс для дипломатії, фактично не стало міцною основою для миру. Воно лише дало коротку паузу перед новим витком тиску.
Іран: не переможець у класичному сенсі, але точно не переможений
Іран зазнав серйозного удару, але не був зламаний політично. Після провалу переговорів Тегеран зберіг контроль над найважливішим важелем тиску — кризою в Ормузькій протоці, через яку до війни проходило близько 20% світових поставок нафти й газу. Саме ця протока залишається центром спору: Трамп оголосив блокаду, Іран наполягає на власних умовах проходу, а світовий енергетичний ринок і далі живе в режимі шоку. Це означає, що Ісламська Республіка, попри втрати, зберігає здатність впливати на глобальний порядок денний.
Ще показовіша ядерна тема. Білий дім 8 квітня заявляв, що Іран нібито дав сигнал про готовність передати запаси збагаченого урану. Однак паралельно Reuters із посиланням на главу МАГАТЕ Рафаеля Гроссі повідомляв, що значна частина високозбагаченого урану, ймовірно, лишається в тунельному комплексі в Ісфахані, який не був критично зруйнований. За оцінкою МАГАТЕ, на момент перших атак Іран мав 440,9 кг урану, збагаченого до 60% — цього потенційно достатньо для створення матеріалу на 10 ядерних боєзарядів у разі подальшого збагачення. Отже, одна з головних заявлених цілей кампанії — позбавити Іран ядерного важеля — станом на зараз не виглядає остаточно досягнутою.
Саме тому для Ірану саме виживання режиму й збереження інструментів торгу вже є частковим успіхом. Коли держава переживає масовану кампанію, не капітулює, не втрачає всіх важелів і змушує США повертатися до переговорів, це не можна назвати стратегічним крахом.
Росія: найбільш очевидний вигодонабувач війни
Якщо шукати державу, яка реально отримала прямий практичний зиск, то це передусім Росія. Причина проста: через енергетичний шок адміністрація Трампа вже пішла на часткове послаблення санкційної політики щодо російської нафти. США у середині березня надали 30-денне вікно для купівлі частини санкційної російської нафти й нафтопродуктів, а 10 квітня адміністрація була готова продовжити цей виняток, щоб стримати зростання світових цін на паливо.
Це має набагато ширше значення, ніж просто енергетичний маневр. Будь-яке пом’якшення санкційного режиму проти російської нафти означає для Кремля додатковий фінансовий кисень у той час, коли Росія продовжує війну проти України. Винятки вже викликали критику, бо ускладнюють західні зусилля зі скорочення російських доходів від енергоекспорту. А отже, війна на Близькому Сході фактично змусила Вашингтон коригувати антиросійську політику у спосіб, який об’єктивно грає на руку Москві.
Другий російський виграш — політичний. Чим довше США, медіа і світові ринки зосереджені на Ірані, Ормузькій протоці та нафтовому шоку, тим менше уваги отримує війна Росії проти України. Для Кремля це ідеальна стратегічна ситуація: підвищені ціни на нафту, послаблений санкційний режим і розпорошення західного фокусу. Москва не виграла війну в Ірані, але виграла від того, що ця війна почала працювати на її інтереси.
Китай: перемога без прямої участі
Китай виграв інакше, ніж Росія. Якщо Москва отримала енергетичні й санкційні дивіденди, то Пекін отримав стратегічний час і простір. Війна з Іраном відтягує американські ресурси, увагу і частину військових спроможностей від Індо-Тихоокеанського регіону. Американські союзники в Азії вже висловлюють занепокоєння через відведення систем ПРО із Південної Кореї, швидкореагуючого підрозділу морської піхоти з Японії та загальне ослаблення фокусу США на стримуванні Китаю.
Для Пекіна це означає не просто тимчасову паузу в американському “повороті до Азії”, а підтвердження старої тези: США залишаються вразливими до конфліктів на кількох театрах одночасно. Чим довше триває війна з Іраном, тим сильніше вона виснажує увагу Вашингтона до Азії, шкодить майбутнім поставкам озброєнь у регіон і підриває довіру до здатності США тримати одночасно кілька стратегічних фронтів. Для Сі Цзіньпіна це майже ідеальна геополітична лабораторія: не потрібно вступати у війну, достатньо спостерігати, як головний суперник розпорошує ресурси.
Є й третій аспект. Китай отримує додаткову вагу як держава, навколо якої все одно доводиться вибудовувати глобальну архітектуру впливу. Навіть коли Пекін не є головним посередником, сама логіка багатополярної кризи працює на нього: чим менше США здатні одноосібно завершувати конфлікти, тим сильнішою виглядає система, в якій Китай — один із обов’язкових центрів сили. Це не така гучна вигода, як нафтові доходи Росії, але стратегічно вона не менш важлива.
Пакистан також вийшов із війни сильнішим
Окремо варто сказати про Пакистан. Саме Ісламабад став майданчиком для перших за багато років прямих переговорів США та Ірану на високому рівні, а пакистанська дипломатія взяла на себе роль посередника між сторонами. Навіть попри провал останнього раунду переговорів, сам факт, що ключова дипломатична сцена перемістилася до Пакистану, вже підвищує його міжнародну вагу. Це не глобальний виграш масштабу Китаю чи Росії, але це помітне геополітичне підсилення країни, яку раніше значно рідше сприймали як центрального посередника в кризах такого масштабу.
США: тактична перевага, стратегічний мінус
Найслабше місце американської позиції — не фронт, а тил. Війна вже боляче вдарила по внутрішній економічній і політичній ситуації у США. У березні інфляція прискорилася до 3,3% у річному вимірі, а місячне зростання цін стало найбільшим майже за чотири роки. AP прямо пов’язує це з найбільшим за десятиліття стрибком цін на бензин, який став першим макроекономічним ефектом війни з Іраном для американських домогосподарств.
Ще важливіший політичний вимір. Наприкінці березня було зафіксовано падіння рейтингу схвалення Трампа до 36% — найнижчого рівня після його повернення до Білого дому. Опитування також показало, що 61% американців не схвалювали удари по Ірану, а лише 25% позитивно оцінювали дії президента щодо вартості життя. Це дуже важливо: якщо війна, задумана як демонстрація сили, підриває рейтинг президента і розкручує інфляційний шок перед проміжними виборами, вона починає працювати проти Білого дому.
Інакше кажучи, США наразі не програли Ірану на полі бою, але ризикують програти політичний сенс кампанії. Американська могутність ні в кого не викликає сумніву. Сумніви викликає інше: чи здатна ця могутність створювати порядок після удару, а не тільки сам удар. Саме тут у Вашингтона поки що найбільші проблеми.
НАТО: війна в Ірані оголила кризу трансатлантичної довіри
Для НАТО нинішня війна стала тестом не на формальну міцність, а на політичну єдність. Трамп обговорював із радниками можливість виведення частини американських військ із Європи через роздратування тим, що союзники не допомогли США із забезпеченням безпеки в Ормузькій протоці. У Європі зараз перебуває понад 80 тисяч американських військових, а сама дискусія про їхнє можливе скорочення стала ознакою того, наскільки глибоко погіршилися відносини між Вашингтоном і європейськими столицями.
Зустріч Трампа з Марком Рютте не змогла помітно поліпшити трансатлантичні відносини, які зараз можуть перебувати в найгіршій формі з часу створення НАТО у 1949 році. Це не означає, що альянс розпадається, але означає, що війна з Іраном знову поставила питання: наскільки стійкою є європейська безпека, якщо її основний гарант дедалі відвертіше трактує союз як інструмент ситуативного тиску.
У ширшому сенсі НАТО програє вже самим фактом, що криза на Близькому Сході перетворилася на кризу всередині альянсу. Коли союзники сперечаються не про стратегію стримування противника, а про те, хто кому і скільки винен за чужу війну, це означає втрату стратегічної цілісності. І саме такі моменти уважно відстежують Москва та Пекін.
Європа: головний заручник, але не головний гравець
Європейський Союз формально зайняв правильну позицію: привітав двотижневе припинення вогню і закликав до сталої дипломатичної угоди. Але саме тут видно головну слабкість Європи. Вона знову опинилася у ролі сторони, яка найбільше ризикує через енергетичний шок і безпекову нестабільність, але не визначає правил гри. Брюссель підтримує деескалацію, однак не формує її.
Крім того, війна в Ірані повернула на поверхню стару європейську вразливість: залежність від безпеки морських маршрутів, зовнішніх постачальників енергії та американської військової парасольки. Саме тому навіть якщо Європа безпосередньо не воює, вона все одно програє від наслідків: вищі енергетичні ризики, слабша передбачуваність трансатлантичних відносин, більший тиск на економіку і водночас менше власного впливу на завершення конфлікту.
Для України ця тема особливо важлива. Кожен новий розлам між США і Європою, кожне нове послаблення санкцій проти російської нафти й кожне нове відволікання американських ресурсів від Європи та Азії автоматично посилює позиції Кремля. Тобто близькосхідна криза стає не “чужою” війною, а ще одним фактором, який змінює середовище безпеки навколо України.
Головний висновок: виграли не ті, хто стріляв найсильніше, а ті, хто скористався наслідками
Якщо дивитися на війну очима телевізійної картинки, США виглядають найпотужнішим гравцем. Якщо ж дивитися на наслідки, картина інша. Іран вижив і зберіг важелі шантажу. Росія отримала енергетичне послаблення і розсіювання уваги від війни проти України. Китай побачив, як США знову відволікаються від Азії й виснажують власний стратегічний фокус. Пакистан зміцнив вагу посередника. Натомість США отримали інфляційний удар і політичну ціну, НАТО — нову кризу довіри, а Європа — ще одне нагадування, що вона залишається критично залежною від рішень, які ухвалюють інші.
Тому формула “Росія і Китай стали переможцями війни Трампа в Ірані” може звучати провокативно, але в стратегічному сенсі вона не позбавлена логіки. Бо в сучасній геополітиці перемагає не лише той, хто руйнує цілі. Перемагає той, хто вміє перетворити чужу війну на власний ресурс. І саме це сьогодні роблять противники Заходу.
Війна США проти Ірану поки що не створила нового порядку на Близькому Сході — вона лише оголила старі слабкості Заходу. Вашингтон довів, що може почати війну, але не довів, що може швидко й вигідно її завершити. А в проміжку між цими двома станами завжди з’являються ті, хто вміє заробляти на хаосі. Цього разу — передусім Росія та Китай.
За матеріалами dailymail.co.uk
