20 січня 2026 року Володимир Зеленський публічно повернув у порядок денний ідею, яка десятиліттями існувала в Європі радше як теоретична дискусія: об’єднані збройні сили Європи. За словами президента, ще минулого року він пропонував європейським лідерам створити спільну армію чисельністю щонайменше 3 млн військових, але «жодного кроку назустріч» не було. Він окремо наголосив: це «не означає руйнування НАТО», а означає, що Європа як континент має мати «окрему сильну армію», і Україна може стати одним із фундаментальних внесків, зокрема через обмін технологіями та досвідом застосування озброєння.
Ця репліка важлива не тільки цифрою. Вона влучає в нерв поточної кризи: Європа намагається підготуватися до сценарію, де американська участь у її безпеці не є гарантованою, — але поки не готова вийти за межі «координації охочих» і перейти до реального «об’єднання сил».
Читайте про це в матеріалі: “З Україною, але без США: як Європа підштовхує себе до «паралельної безпеки» — і чому Трамп відповідає «Радою миру»”
Чому заява прозвучала саме зараз: Давос, Гренландія і тарифний шантаж
Січень 2026-го став моментом, коли європейські столиці одночасно відчули дві загрози:
- Військову — тривала війна РФ проти України і потреба в гарантіях стримування на випадок припинення вогню.
- Політико-економічну — загострення навколо Гренландії та погрози Дональда Трампа застосовувати тарифи як інструмент примусу.
На тлі заяв Трампа про «відсутність дороги назад» щодо Гренландії ЄС готує сильні контрзаходи, включно з тарифами на великі обсяги імпорту зі США та навіть потенційним застосуванням Anti-Coercion Instrument (антипримусовий інструмент) — інструмента, який створювали саме для протидії економічному примусу. Паралельно Урсула фон дер Ляєн у Давосі анонсувала підготовку пакета для посилення безпеки Арктики, включно з інвестиціями та спроможностями на кшталт криголамів, підкреслюючи «непорушність» суверенітету Данії та Гренландії.
У такій рамці теза Зеленського про «Європейську армію» — це не абстракція, а політичний тест: чи здатна Європа перейти від реакції на кризи до структурної самодостатності.
«3 мільйони» як сигнал: континентальна оборона проти “клубу координації”
Зеленський фактично сформулював вимогу у максималістській формі: Європа має мислити масштабом континентальної оборони, а не точковими місіями.
Контраст стає разючим, якщо порівняти з тим, що ЄС уже має у вигляді спільної військової «кнопки швидкого реагування». В межах Strategic Compass (спільна оборонна стратегія), ЄС довів до операційної готовності сили швидкого реагування ЄС — спроможність швидко розгортати до 5 000 військових для кризових сценаріїв (переважно поза межами ЄС).
Отже, на одному полюсі — сили швидкого реагування (5 тис.) як інструмент обмежених місій; на іншому — «армія Європи» (3 млн) як інструмент стримування рівня великої війни. Різниця — не в кратності, а в природі рішення: 3 млн означають не “місію”, а єдине стратегічне планування, довгі бюджети, мобілізаційні моделі, спільні стандарти і політичну волю брати ризики.
«Це не руйнує НАТО»: що насправді пропонує Зеленський
Ключова фраза Зеленського — запобіжник для скептиків: Європейська армія «не означає руйнування НАТО», але означає окрему сильну континентальну силу.
Практично це зводиться до формули «паралельної спроможності»:
- НАТО залишається договірним каркасом, де це працює,
- але Європа має мати власний “силовий контур”, здатний діяти навіть у ситуації політичних розривів зі США.
Ця логіка вже проступає у форматі «коаліції охочих». 6 січня 2026 року була оприлюднена паризька заява «Коаліції охочих» про те, що суверенітет і тривала безпека України мають бути інтегральною частиною будь-якого врегулювання, а угода має спиратися на “надійні гарантії безпеки”.
Але «коаліція» — це про координацію зобов’язань, тоді як «армія Європи» — про об’єднання сил і командування. Саме тому Зеленський і каже: рік минув — кроків немає.
Чому Європа «не зробила кроку»: бар’єри, про які рідко пишуть у заголовках
Ідея європейської армії не зупиняється браком симпатій. Її гальмують конкретні «вузли» державності:
Політичний суверенітет і право на застосування сили
Єдина армія означає спільні рішення про:
- де і коли застосовувати силу,
- хто командує,
- хто несе політичну відповідальність за втрати і ескалацію.
Для багатьох столиць це — фактичний перехід до елементів федеративної логіки в безпеці.
Фінансова «довжина»
Континентальна армія — це не лише люди, а запаси, логістика, ремонт, боєприпаси, ППО/ПРО, промислова база. У тарифній кризі зі США Європа додатково відчуває, що економіка і безпека зливаються в один фронт, а для відповіді навіть закладено правовий механізм протидії примусу — “антипримусовий інструмент“ (ACI).
Різні стратегічні культури
Східні країни ЄС мислять безпеку через стримування Росії. Частина південних — через міграцію та нестабільність сусідніх регіонів. Частина західних — через баланс економічних і безпекових інтересів. Об’єднана армія вимагає спільної ієрархії загроз.
Україна як «фундаментальний внесок»: що саме пропонує Київ
Зеленський підкреслює два практичні елементи, де Україна може бути не «споживачем», а постачальником спроможностей:
- масштабний бойовий досвід сучасної війни,
- обмін технологіями і готовність ділитися практикою застосування озброєння.
У європейській логіці це може трансформуватися в три “продукти”:
- індустріальну кооперацію – спільні виробництва та ремонтні кластери,
- доктринальну інтеграцію – навчання, стандарти, тактики,
- технологічний трансфер – особливо там, де війна прискорила інновації.
Але щоб це стало системою, Європа має відповісти на запит Зеленського не деклараціями, а інституціями: довгими контрактами, спільними програмами, спільним плануванням.
Американська «Рада миру» як дзеркальна історія: інституції замість союзів
Паралельно США просувають інший тип «архітектури» — не військовий союз, а політичний орган управління конфліктами. Розгортання ініціативи Трампа “Рада Миру” (спершу довкола Гази) і запрошення до участі різних держав, включно з Ізраїлем.
Для Європи це додає мотивації не лише «домовлятися», а мати силову основу під будь-які домовленості: якщо глобальні правила перепаковуються в нові формати, то гарантії безпеки мають спиратися на власні спроможності, а не на чужі інституційні експерименти.
Що означає «оновлений» порядок денний для 2026 року: три траєкторії
Траєкторія A (найімовірніша): «коаліція охочих» як практичний інструмент, без “армії Європи”
Європа рухається через пакети гарантій, промислові програми та координаційні формати, але без політичного стрибка до єдиної армії. Паризька декларація задає рамку, але не створює нового суверена сили.
Траєкторія B: тарифно-політичний конфлікт зі США пришвидшує автономізацію
Якщо криза довкола Гренландії й тарифів закріпиться, зростатиме роль інструментів на кшталт ACI, а дискусія про «європейську армію» стане менш табуйованою.
Траєкторія C (ризикована): нові «ради миру» множать центри впливу
Якщо “Рада миру” розширюватиметься, а Європа не матиме власного силового контуру, зросте ризик рішень «про Європу без Європи» — просто в іншій упаковці.
«3 мільйони» — це не план мобілізації, а діагноз
Заява Зеленського — це діагноз європейської стратегії в момент, коли світ швидко переходить у режим жорсткіших інструментів: тарифи як примус, інституції як важелі, коаліції як заміна консенсусів. Європа вже вміє координуватися («коаліція охочих»), уже має обмежену спроможність швидкого реагування (сили швидкого реагування на 5 000), уже готує арктичні безпекові пакети.
Але між цими кроками і «армією Європи» лежить головне: політичне рішення про те, чи готова Європа бути не лише ринком і регулятором, а повноцінним суб’єктом сили.
Зеленський публічно зафіксував, що поки — ні.
За матеріалами nv.ua
