Коли одна війна працює на іншу
Ескалація на Близькому Сході, що розгорнулася після ударів США та Ізраїлю по Ірану 28 лютого 2026 року, для України є не «чужою» кризою, а частиною ширшої системної проблеми. Саме таку логіку описує Енн Епплбом у книжці Autocracy, Inc.: The Dictators Who Want to Run the World*, що вийшла англійською у 2024 році. Головна теза Енн Епплбом проста й водночас незручна: сучасні автократії більше не діють як ізольовані режими. Вони не потребують формального військово-політичного блоку на кшталт Варшавського договору, бо вже навчилися працювати як мережа — через фінанси, пропаганду, технології стеження, обхід санкцій, постачання зброї та політичний вплив усередині демократій. Саме тому війна в одному регіоні дедалі частіше стає інструментом тиску в іншому. І саме тому будь-яка нова пожежа у світі сьогодні неминуче б’є і по Україні.
*У книжці «Autocracy, Inc.: The Dictators Who Want to Run the World» («Автократія, інкорпорація: Диктатори, які хочуть правити світом») Енн Епплбом описує сучасні диктатури (Росія, Китай, Іран та ін.) як взаємопов’язану мережу, що співпрацює задля збереження влади, поширення пропаганди та боротьби з демократією, використовуючи спільні фінансові та цифрові інструменти.
Що таке Autocracy, Inc. і чому ця книжка влучила в нерв часу
Енн Епплбом не зводить сучасний авторитаризм до набору окремих диктаторів. Її аргумент полягає в тому, що у XXI столітті автократії з’єднані передусім не спільною ідеологією, а спільним інтересом: зберігати владу, руйнувати підзвітність, захищати корупційні потоки, приборкувати суспільства і послаблювати демократичні інститути там, де вони ще працюють. Ця логіка виросла з її есею The Bad Guys Are Winning в The Atlantic* і далі була розгорнута в книжці. Умовно кажучи, Росія, Іран, Китай, Північна Корея, Венесуела чи інші режими не мусять мати спільний маніфест. Їм достатньо того, що кожен із них виграє від ослаблення міжнародного права, хаосу в демократичних державах, ерозії довіри до інституцій та нормалізації безкарності. Епплбом називає це не змовою з єдиним центром управління, а радше екосистемою взаємної вигоди. І саме ця рамка пояснює, чому події на Близькому Сході мають прямий стосунок до війни Росії проти України.
*“The Bad Guys Are Winning” (Поганці перемагають) — це відома стаття-обкладинка Енн Епплбом у журналі The Atlantic (грудень 2021 року), яка аналізує зростання автократії у світі. Авторка стверджує, що сучасні диктатори, на відміну від минулого, працюють разом, використовуючи клептократичні фінансові мережі для збереження влади та багатства.
Чому Близький Схід став для України стратегічною проблемою
Коли на Близькому Сході вибухає велика війна, це майже автоматично запускає три процеси, небезпечні для України. Перший — відволікання військової уваги, ресурсів та політичного фокусу Сполучених Штатів і частини європейських союзників. Другий — енергетичний та логістичний шок, який підживлює інфляцію, політичну нервозність і соціальне роздратування в західних країнах. Третій — інформаційне перевантаження, коли Україна перестає бути головною темою порядку денного, а отже зростає спокуса відкласти «ще один пакет допомоги», «ще одне складне рішення» або «ще одну дискусію про довгу підтримку». Поточна війна з Іраном уже показала всі три механізми: зростання ризику переорієнтації американських систем ППО, шок на нафтовому ринку, і загрозу ширшої регіоналізації конфлікту.
Перша лінія тиску — боротьба за ракети, ППО і військовий фокус Заходу
Для України найбільш чутливим наслідком близькосхідної ескалації є конкуренція за дефіцитні оборонні ресурси. Війна з Іраном може відтягувати увагу США і створювати додатковий попит на ті самі PAC-3 Patriot, на які спирається українська протиповітряна оборона для перехоплення балістичних цілей. Держави Затоки перехоплювали іранські удари саме за допомогою систем, які критично потрібні і Україні. Це не означає автоматичного припинення постачань Києву, але означає головне: будь-яке нове загострення на Близькому Сході одразу зменшує стратегічний запас міцності західної коаліції. З точки зору Москви та її партнерів це майже ідеальний сценарій: не обов’язково перемагати Україну напряму, достатньо зробити так, щоб її союзники постійно гасили кілька пожеж одночасно.
Друга лінія тиску — нафта, інфляція і втома західних суспільств
Не менш важливий вимір — економічний. На тлі нинішньої війни фіксується різкий стрибок нафтових цін, перебої з транзитом через Ормузьку протоку, падіння азійських ринків і нові попередження про інфляційний шок. Якщо енергетична криза затягується, вона неминуче б’є по вартості пального, логістиці, промисловості, авіаперевезеннях і споживчих цінах. А далі працює давно знайомий механізм: зростання цін усередині демократичних держав підживлює популістів, які починають продавати суспільству просту тезу — «ми не можемо одночасно рятувати світ і вирішувати власні проблеми». У такому політичному середовищі допомога Україні дедалі частіше подається не як інвестиція у власну безпеку Заходу, а як зовнішній тягар. Для автократій це вигідно подвійно: вони отримують і економічний шум, і політичну фрагментацію противника.
Саме так автократії і працюють: не в лоб, а через перевантаження системи
Книга Енн Епплбом важлива саме тим, що показує: сучасний авторитарний вплив часто не має вигляду прямого наказу з одного центру. Це радше синхронізація криз, які взаємно підсилюють одна одну. У 2023 році допомога Україні в США була заблокована в Сенаті на тлі внутрішньої боротьби навколо кордону й міграції, а в ЄС пакет на 50 млрд євро довелося буквально пробивати крізь опір Віктора Орбана. У той самий час атаки підтримуваних Іраном хуситів по судноплавству в Червоному морі почали ламати торговельні маршрути та дорожчити перевезення. Для Епплбом і для ширшої аналітичної рамки це не обов’язково одна координована операція, але дуже показовий збіг інтересів: криза за кризою робить демократії менш зібраними, менш рішучими і менш здатними до довгого стратегічного планування.
Карабах, Червоне море, Конгрес США: різні епізоди однієї логіки
Найсильніше тези Епплбом читаються, коли подивитися на 2023–2024 роки як на ланцюг взаємопов’язаних криз. Поки Захід сперечався про темпи і масштаби підтримки України, Азербайджан блискавично взяв під контроль Нагірний Карабах, а понад 100 000 етнічних вірмен залишили регіон. Паралельно хуситські атаки в Червоному морі порушували торговельні маршрути через Суецький канал. У Європі вибухнув скандал навколо проросійської мережі впливу Voice of Europe, яку, за даними чеської сторони та пізніше санкцій ЄС, пов’язували з операціями Віктора Медведчука напередодні виборів до Європарламенту. У Великій Британії влада публічно звинуватила пов’язаних з Китаєм хакерів у кібератаках проти виборчої системи та політичних середовищ. Якщо дивитися на все це окремо, можна побачити лише набір криз. Якщо дивитися в логіці Autocracy, Inc., стає видно систему: автократичний світ вчиться використовувати кожне вікно слабкості демократій.
Для України це не теорія, а повсякденна реальність війни
Україна, можливо, найкраще за інших відчула, як працює ця мережа на практиці. Росія отримувала від Ірану технології та самі дрони Shahed, які масово використовувалися проти українських міст і енергетики; тільки у вересні 2024 року Росія запустила понад 8 000 іранських дронів по нашій території. Паралельно повідомлялося про мільйони північнокорейських боєприпасів, які надходили до Росії, а американська сторона підтверджувала використання північнокорейських ракет у війні проти України. Окремо Міністерство фінансів США прямо вказувало на роль китайських компаній і структур у постачанні Росії товарів подвійного призначення та в обході санкцій. Це і є матеріальна архітектура сучасної автократії: один режим дає дрони, інший — снаряди, третій — компоненти, четвертий — політичне прикриття чи фінансові маршрути. Російська війна проти України давно стала продуктом цієї транскордонної кооперації.
Але є і зворотний бік: Україна вже не лише жертва, а й носій критично важливого досвіду
Парадокс нинішньої ситуації в тому, що та сама близькосхідна криза, яка загрожує послабити Україну, одночасно підсвітила її нову стратегічну цінність. США та союзники на Близькому Сході звернулися до Києва по допомогу у сфері боротьби з іранськими дронами, а українські виробники перехоплювачів почали розглядати експорт до країн Затоки. Володимир Зеленський повідомив про відправку українських фахівців і техніки для захисту американських баз у Йорданії. Це надзвичайно важливий поворот: те, що ще недавно сприймалося як «локальний досвід війни на виснаження», перетворюється на глобально затребувану компетенцію. Україна може не лише просити про допомогу, а й пропонувати союзникам унікальні знання — як збивати дешеві дрони дешевшими засобами, як будувати ешелоновану оборону, як швидко адаптуватися під нові типи загроз. Це не скасовує небезпеки, але дає Києву додатковий аргумент у розмові із Заходом: Україна — не об’єкт безпеки, а один із ключових її виробників.
Чого бракує демократіям у відповіді на цю мережу
Епплбом переконливо пише, що демократії часто помиляються вже на рівні діагнозу. Вони схильні розкладати проблеми по регіонах і відомствах: окремо Україна, окремо Іран, окремо міграція, окремо енергетика, окремо кіберзагрози, окремо корупція. Але автократичні режими мислять інакше — вони бачать ці напрямки як частини однієї системи тиску. Звідси і її рецепт: потрібні не лише армії та санкції, а цілі мережі юристів, фінансових слідчих, розвідок, антикорупційних структур, технологічних регуляторів і команд, які вміють оперативно викривати пропаганду та впливові операції. Фактично вона говорить про те, що демократії повинні навчитися мережевій відповіді на мережеву загрозу. Для України це особливо актуально, бо саме вона стала місцем, де провали західної повільності й переваги швидкої авторитарної адаптації видно найболючіше.
Що це означає конкретно для України
Для України головний висновок жорсткий, але корисний: війна Росії проти України не може розглядатися ізольовано. Вона є центральним елементом більшої боротьби між демократичним порядком і світом, у якому сила, корупція, цензура й безкарність стають нормою. Тому Україні потрібно одночасно діяти у трьох площинах. По-перше, постійно нагадувати союзникам, що будь-яке «відволікання» від України не залишається локальною проблемою, а прямо заохочує інші ревізіоністські режими. По-друге, перетворювати свій бойовий досвід — у ППО, дронах, РЕБ, стійкості енергосистеми — на інструмент дипломатичного й промислового впливу. По-третє, говорити із Заходом не мовою благодійності, а мовою спільної безпеки: Україна не просить “підтримувати її ще трохи”, а допомагає демократичному світу зрозуміти, як виглядає війна нового покоління і як її можна вигравати.
Автократії сильні не тому, що всемогутні, а тому, що вміють з’єднувати кризи
Найсильніша думка Autocracy, Inc. полягає в тому, що сучасна загроза демократіям полягає не в одній «великій імперії зла», а в здатності різних авторитарних режимів підживлювати один одного, навіть якщо між ними немає повної довіри чи спільної ідеології. Один дестабілізує енергетичний ринок, інший запускає міграційний тиск, третій купує політичний вплив, четвертий допомагає обійти санкції, п’ятий забезпечує снаряди чи ракети. У підсумку виникає не хаос як випадковість, а хаос як інструмент. Для України це означає, що битва точиться не лише за небо над Києвом чи лінію фронту на Донбасі. Вона точиться і за те, чи навчаться демократії бачити зв’язок між Тегераном, Москвою, Пхеньяном, Пекіном, Брюсселем, Вашингтоном і Червоним морем. Епплбом фактично ставить перед Заходом дуже просте питання: чи здатен він нарешті зрозуміти, що всі ці кризи давно злилися в одну. І для України відповідь на це питання — не абстракція, а питання виживання.
За матеріалами forbes.ua
