Проєкт нового Цивільного кодексу №15150 подають як велику правову модернізацію та крок до європейських стандартів. Але після першого читання документ став об’єктом різкої критики: через розмите поняття “доброзвичайності”, ризики для жінок, неврегульованість цивільних партнерств, можливе втручання держави у розлучення, прізвище, аліменти, приватне життя та майнові права.

Новий Цивільний кодекс мав би стати одним із головних символів правової модернізації України. Його автори говорять про рекодифікацію приватного права, відмову від радянських підходів, цифрові права, спадкування криптоактивів, нові правила щодо репарацій і захисту цивільного обороту. Але суспільна дискусія пішла іншим шляхом. У центрі уваги опинилася не цифровізація, а “доброзвичайність” — моральна категорія, яка може дати судам надто широкий простір для тлумачень. Критики побоюються, що під прикриттям “моралі” держава отримає інструмент втручання у сім’ю, розлучення, партнерства, права жінок, ЛГБТІК+-людей і власників майна.

28 квітня 2026 року Верховна Рада ухвалила в першому читанні за основу проєкт нового Цивільного кодексу України №15150. Офіційно його мета — рекодифікація та системне оновлення приватного права, а також створення цілісного, внутрішньо узгодженого й ефективного кодифікованого акта. Проєкт пропонує комплексно оновити норми на базі чинного Цивільного кодексу, Сімейного кодексу та закону про міжнародне приватне право.

Але саме масштаб документа і став причиною тривоги. Цивільний кодекс — це не вузький технічний закон. Він визначає, як люди укладають договори, ділять майно, створюють сім’ї, розлучаються, спадкують, захищають честь, гідність, приватність і власність. Тому навіть одне нечітке поняття у такому документі може впливати на життя мільйонів.

Читайте також: “Новий Цивільний кодекс: Рада дала старт великій правовій реформі, але документ уже викликав гострі суперечки”

Що саме ухвалила Рада і чому це важливо

Проєкт №15150 — це фактично спроба великого перезапуску приватного права. За офіційним повідомленням парламенту, документ побудований у дев’яти взаємоузгоджених книгах і має охопити основні інститути цивільного, сімейного, спадкового та міжнародного приватного права. Окрема дев’ята книга присвячена публічності цивільних прав — тобто реєстрації прав, обтяжень, юридичних станів, правочинів та юридичних фактів.

Серед позитивних або модернізаційних новел називають:

спадкування цифрових речей;
спадкування права на репарації;
заповіт щодо репродуктивного біологічного матеріалу;
нові підходи до речових прав;
принцип заборони суперечливої поведінки;
можливість захисту права не лише після порушення, а й у разі загрози порушення;
оновлення підходів до цивільної відповідальності;
розширення особистих прав фізичних і юридичних осіб.

На папері це справді виглядає як спроба модернізувати правову систему. Але критики кажуть: у документі поруч із сучасними нормами з’явилися положення, які виглядають не як рух до Європи, а як повернення держави до ролі морального наглядача.

Чому скандал не завершився після вилучення шлюбу з 14 років

Перший великий суспільний вибух викликала ідея з попереднього варіанту — надати суду можливість дозволяти шлюб із 14 років у виняткових випадках. Після критики цю норму прибрали. Але, як наголошують правозахисники й частина депутатів, вилучення найгучнішої норми не прибрало загальної проблеми.

У центрі критики залишилися інші блоки:

“доброзвичайність” як моральний критерій у праві;
можливість судового “примирення” під час розлучення;
обов’язкове примирення, якщо у подружжя є діти;
право вимагати повернення дошлюбного прізвища через “негідну поведінку”;
ризик виправдання дискримінації “захистом доброзвичайності”;
невизнання або недостатній захист цивільних партнерств;
ризики для жінок у питаннях аліментів, боргів і фінансової відповідальності;
майнові ризики, пов’язані з новими конструкціями щодо володіння, “посідання” та добросовісного набуття.

Тому головний конфлікт навколо кодексу — не про одну вилучену норму. Він про філософію документа: чи будує Україна право свободи, автономії й рівності, чи повертає в закон моральний контроль над приватним життям.

Що таке “доброзвичайність”

У мовному сенсі “доброзвичайність” походить від слова “доброзвичайний” — пристойний, нормальний, такий, що відповідає уявленню про належну поведінку. У тлумачному словнику зазначено, що це застарілий абстрактний іменник до слова “доброзвичайний”, а в юриспруденції близьким є поняття boni mores — добрі звичаї, чесноти, належна поведінка.

Саме по собі це поняття не є чимось абсолютно чужим для права. У різних правових системах існують категорії добросовісності, справедливості, розумності, добрих звичаїв. Вони допомагають судам не дозволяти формально законні, але очевидно недоброчесні практики.

Наприклад, така категорія могла б бути корисною, коли:

одна сторона нав’язує іншій договір-пастку;
хтось зловживає правом;
закон не передбачив конкретної ситуації;
формальна буква договору суперечить базовій справедливості;
сильніша сторона використовує слабкість іншої.

Тобто проблема не в тому, що право взагалі бачить мораль. Проблема в тому, як саме мораль потрапляє в закон.

Як “доброзвичайність” розуміють у проєкті нового ЦКУ

У проєкті нового Цивільного кодексу слово “доброзвичайність” вживається 45 разів. Автори документа розуміють його як сукупність моральних норм і принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних у суспільстві уявлень про належну поведінку.

Саме тут і починається головна проблема. Формулювання дуже широке. Воно не відповідає на ключові питання:

яке саме “суспільство” визначає мораль;
чиї уявлення є “загальновизнаними”;
як враховувати різницю між регіонами, поколіннями, релігійними, політичними та культурними групами;
хто і як доводитиме, що поведінка є “аморальною”;
як відділити право від особистих переконань судді.

Юристки ГО “Марш жінок” назвали цю конструкцію лазівкою для маніпуляцій і проявом консерватизму, оскільки вона змішує право й мораль та може дозволити суддям ухвалювати рішення не лише за законом, а й за власним уявленням про “моральність”.

Навіщо автори хочуть закріпити це поняття

Прихильники ідеї можуть пояснювати “доброзвичайність” як додатковий інструмент для суду. Якщо закон має прогалину, суд зможе спиратися не лише на буквальну норму, а й на ширший принцип належної поведінки. “Судово-юридична газета” в своєму аналізі пише, що це поняття хочуть закріпити як інструмент для випадків, коли закон або підзаконний акт має “білу пляму”, якою можуть користуватися недоброчесні громадяни.

Це сильний аргумент. Справді, приватне право не може передбачити всі життєві ситуації. Але для такого інструмента потрібні жорсткі запобіжники. Інакше принцип, задуманий як захист від зловживань, може сам стати джерелом зловживань.

Головна загроза: суддя як арбітр моралі

Критики бачать найбільшу небезпеку в тому, що суд отримує не просто правовий, а моральний критерій. Якщо межі “доброзвичайності” не будуть чітко прописані, у схожих справах можуть з’являтися різні рішення — залежно від поглядів конкретного судді, регіону, соціального контексту чи навіть суспільного тиску.

Це підриває один із базових принципів права — передбачуваність. Людина має розуміти, які правові наслідки матимуть її дії. Якщо ж відповідь залежить від того, що хтось вважатиме “пристойним”, “етичним” або “аморальним”, закон перестає бути нейтральним правилом і стає простором для оцінювання приватного життя.

Саме тому “доброзвичайність” стала не мовною, а політико-правовою проблемою. Суспільство боїться не слова. Суспільство боїться, що за цим словом ховатиметься право держави вирішувати, як людям жити.

Розлучення і “примирення”: коли держава входить у приватне життя

Найгостріший сімейний блок — це розлучення. За критикою депутатки Інни Совсун, у проєкті передбачено, що суд може вживати заходів для примирення подружжя, якщо це відповідає “доброзвичайності”. Якщо у шлюбі є діти, такі заходи, за її трактуванням, стають обов’язковими й мають бути спрямовані на домовленість щодо батьківської відповідальності.

На рівні риторики це можна подати як турботу про сім’ю. Але на практиці така логіка створює ризики:

Положення	Потенційний ризик
Суд може “мирити” подружжя	Розлучення може затягуватися, навіть якщо рішення вже ухвалене дорослими людьми
Примирення за наявності дітей	Діти можуть стати аргументом для ускладнення виходу зі шлюбу
Критерій “доброзвичайності”	Суддя оцінює не лише юридичні факти, а й “моральність” розлучення
Додаткові процедури	Зростають витрати на юристів, медіаторів, психологів
Конфліктні стосунки	Примирення може бути небезпечним або принизливим, якщо стосунки токсичні чи насильницькі

Ключове питання: завдання суду — рятувати шлюб чи захищати права людей після його розпаду? У сучасній правовій логіці суд має швидко й справедливо врегулювати питання дітей, аліментів, майна та відповідальності. Але він не має ставати моральним терапевтом для дорослих людей.

Чому це особливо небезпечно для жінок

Для жінок примусове або напівпримусове “примирення” може мати набагато тяжчі наслідки, ніж просто затримка процедури. У реальному житті саме жінки частіше опиняються у ситуації економічної залежності, доглядової праці, відповідальності за дітей і необхідності доводити небезпеку чи токсичність стосунків.

Якщо жінка хоче вийти зі шлюбу, додатковий “період примирення” може означати:

довше перебування в конфліктному середовищі;
більші фінансові витрати;
психологічний тиск;
продовження залежності від чоловіка;
ризик використання процедури як способу затягування;
ускладнення доступу до нового етапу життя — житла, роботи, окремого бюджету, виховання дітей.

Особливо проблемно це у ситуаціях, де є домашнє насильство або контроль. У таких випадках логіка “помиріться ще раз” може працювати не на захист сім’ї, а на користь сильнішої або агресивнішої сторони.

Прізвище як санкція: чому ця норма виглядає архаїчно

Ще одна резонансна норма — можливість вимагати повернення дошлюбного прізвища того з подружжя, хто “поводився негідно”. Ідеться про випадки домашнього насильства, кримінального злочину, аморального вчинку чи зради.

Проблема не лише в самому механізмі. Проблема в тому, що поняття “аморальний вчинок” і “негідна поведінка” можуть бути дуже широкими. Якщо злочин або домашнє насильство мають юридичні критерії, то “аморальність” — це оціночна категорія. Її можна тлумачити по-різному.

Для жінок це особливо чутливо, бо в Україні саме жінки частіше беруть прізвище чоловіка після шлюбу. Отже, така норма може працювати несиметрично: формально вона стосується обох, але фактично частіше зачіпатиме жінок.

Прізвище — це не просто сімейний знак. Це частина ідентичності, професійної репутації, документів, кар’єри, публічного життя. Якщо людина роками жила, працювала, народжувала дітей, оформлювала майно й будувала кар’єру під певним прізвищем, примусове повернення дошлюбного прізвища виглядає як додаткова санкція після розлучення.

Аліменти, доходи і фінансова нерівність

Окремий пласт критики стосується фінансових наслідків для жінок. Йдеться про побоювання, що чоловік може просити звільнити його від сплати аліментів, якщо дохід жінки вищий. Без чітких обмежень це може бути прочитано як підстава не платити аліменти на дитину, навіть якщо мати фактично тягне основний догляд і працює на кількох роботах.

Тут важлива деталь: офіційний дохід не завжди відображає реальну фінансову спроможність. Один із батьків може мати неофіційні доходи, майно, бізнес, готівкові заробітки, але формально виглядати “біднішим”. Інший — мати білу зарплату й через це опинятися у слабшій судовій позиції.

Якщо закон не пропише чітко, що аліменти — це насамперед право дитини на участь обох батьків у її утриманні, така норма може стати способом ухилення від відповідальності.

Солідарна відповідальність за “потреби сім’ї”

Також згадується проблема солідарної відповідальності за “потреби сім’ї”. Якщо ця категорія не буде чітко визначена, під спільний борг можуть намагатися підвести дуже різні витрати — від реальних сімейних потреб до таємних кредитів, мікропозик, азартних боргів чи витрат, про які другий партнер не знав.

Для жінок це може бути особливо небезпечно в сім’ях, де чоловік має залежності, фінансово ризиковану поведінку або приховує борги.

Тут потрібна проста правова логіка: сімейний борг — це лише той борг, який справді був спрямований на потреби сім’ї, а не на приватні ризики одного з подружжя.

“Доброзвичайність” і дискримінація: найнебезпечніша формула

Одне з найбільш критикованих положень — можливість не вважати дискримінацією певні обмеження, привілеї чи вимоги, якщо вони мають на меті “захист доброзвичайності”.

Це справді небезпечна конструкція. Бо антидискримінаційне право існує для того, щоб людина не втрачала права через стать, вік, стан здоров’я, інвалідність, зовнішність, політичні чи релігійні переконання, походження, майновий стан або інші ознаки.

Якщо ж у кодексі з’являється виняток “заради моралі”, виникає ризик, що будь-яке обмеження можна буде спробувати виправдати “суспільними уявленнями про належне”.

Це може зачепити:

жінок;
ЛГБТІК+-людей;
людей із нетиповою зовнішністю чи поведінкою;
людей з інвалідністю;
релігійні або нерелігійні меншини;
політично незручні групи;
людей у нестандартних сімейних моделях.

Право має захищати людину від свавільної моралі більшості. Якщо ж мораль більшості вбудовується як виняток із рівності, це створює небезпечний прецедент.

Цивільні партнерства: невидимі сім’ї

Одна з наскрізних претензій до проєкту — відсутність належного регулювання цивільних партнерств. Ідеться не лише про ЛГБТІК+-пари, хоча саме вони опиняються в найгіршій позиції. Йдеться ширше — про всі фактичні сім’ї, які існують у реальному житті, але не мають достатнього правового захисту.

Це можуть бути:

пари, які живуть разом роками, але не реєструють шлюб;
партнери, які ведуть спільний бюджет;
люди, які разом купують майно;
змішані сім’ї з дітьми від попередніх шлюбів;
пари, які живуть у різних містах або країнах;
одностатеві партнери;
сім’ї, де один із партнерів військовий, поранений, загиблий або зниклий безвісти.

Громадські організації та Національний ЛГБТІ-консорціум критикують проєкт як такий, що може суперечити євроінтеграційним зобов’язанням України та не забезпечує юридичного захисту одностатевих пар. Зокрема, за оцінкою критиків, одностатеві партнери не зможуть бути визнані сім’єю навіть через суд.

Це не абстрактна проблема. Від статусу партнера залежать спадкування, доступ до інформації в лікарні, поховання, майно, житло, соціальні гарантії, права щодо дітей і фінансові питання. Якщо держава не бачить фактичну сім’ю, вона залишає людей у правовій порожнечі.

Репродуктивні права: модернізація чи нові ризики

Офіційно проєкт містить і модернізаційні положення щодо репродуктивного біологічного матеріалу. Парламент у своєму повідомленні зазначає, що проєкт передбачає заповіт про розпорядження репродуктивним біологічним матеріалом.

Це може бути важливим кроком, особливо в умовах війни, коли питання збереження репродуктивного матеріалу військових і цивільних стало не лише медичним, а й етичним, сімейним і правовим.

Але правозахисна критика полягає в тому, що такі норми не можна виписувати без широкої консультації з лікарями-репродуктологами, юристами, пацієнтськими організаціями та групами, яких це безпосередньо стосується.

Інакше навіть потенційно прогресивна норма може виявитися недопрацьованою або створити нові конфлікти.

Майнові ризики: договори, набуття, “посідання”

Критики звертають увагу на ризики, пов’язані з визнанням договорів недійсними, конструкцією “посідання” та можливістю набуття права власності через тривале фактичне володіння.

Тут потрібно розділити теорію і практику.

У теорії інститути володіння, добросовісного набуття, набувальної давності й захисту фактичного контролю над річчю існують у багатьох правових системах. Вони можуть бути корисними, якщо захищають стабільність цивільного обороту.

Але в українській реальності є кілька проблем:

рейдерство;
помилки в реєстрах;
несанкціоноване втручання в реєстри;
захоплення землі або нерухомості;
слабкість судового захисту власника;
тривалі судові процеси;
нерівність ресурсів між звичайною людиною й сильним гравцем.

Саме тому будь-які норми про “посідання” або набуття права через фактичне володіння мають бути виписані особливо обережно. Інакше вони можуть працювати не на добросовісного власника, а на того, хто першим захопив, огородив, зареєстрував або створив видимість контролю.

Що таке “посідання” у проєкті нового Цивільного кодексу

Посідання — це запропонований у проєкті нового Цивільного кодексу інститут, який описує фактичний контроль над річчю, навіть якщо особа не має права власності на цю річ.

Простіше кажучи:

Власність — це юридичне право на майно.
Посідання — це фактичне володіння або контроль: людина реально тримає, займає, використовує чи охороняє річ, але ще не обов’язково є її законним власником.

У публічній критиці проєкту зазначається, що статті 568–591 вводять “посідання” як самостійний об’єкт захисту — тобто суд може захищати не лише власника, а й того, хто фактично контролює майно.

Чим “посідання” відрізняється від власності

Поняття	Що означає
Право власності	Людина юридично має майно: може ним володіти, користуватися, розпоряджатися, продавати, дарувати, передавати у спадок
Володіння / користування	Людина може користуватися майном на законній підставі: наприклад, оренда, сервітут, договір
Посідання	Людина фактично контролює річ, але її право на цю річ може бути відсутнім або спірним

Наприклад, якщо людина живе в будинку за договором оренди — це законне користування. Якщо вона є власником будинку — це право власності. А якщо хтось фактично зайняв ділянку, поставив паркан, контролює доступ і поводиться як “господар”, але юридичного права не має — це і є ситуація, яку критики описують як потенційне “посідання”.

Навіщо такий інститут може бути потрібен

У теорії “посідання” не є абсурдною конструкцією. У європейській приватноправовій традиції існує поняття possessio — фактичного володіння річчю. Його сенс у тому, щоб захищати стабільність цивільного обороту.

Наприклад, це може бути потрібно, коли:

потрібно швидко припинити самоуправство;
хтось силою забрав річ у фактичного володільця;
є спір щодо майна, але до рішення суду треба захистити фактичний стан;
людина тривалий час відкрито й добросовісно володіє майном;
потрібно відрізнити реальний контроль над річчю від паперової фікції.

Тобто сама ідея захисту фактичного володіння у праві існує. Проблема — в тому, як її виписати в українських умовах.

Чому “посідання” викликало критику

Головна претензія критиків: в українських реаліях така норма може створити ризик рейдерства, захоплення нерухомості або легалізації фактичного контролю над чужим майном.

Юристка Вікторія Пташник пояснює критику так: якщо хтось фактично зайняв або огородив чуже майно, а потім певний час його контролював, це може створити підстави для захисту такого “посідання” і навіть подальшого набуття права.

Особливо вразливими можуть бути:

ВПО, які залишили житло через війну;
люди на тимчасово окупованих територіях;
власники, які виїхали за кордон;
спадкоємці, які не одразу оформили майно;
літні люди;
власники землі або будинків, які фізично не можуть постійно контролювати об’єкт;
громади, якщо йдеться про землю, водойми, підходи до річок, пам’ятки чи інші цінні об’єкти.

Тобто страх такий: хто фактично захопив і втримав — той згодом може отримати сильнішу позицію в суді, ніж справжній власник, який був відсутній з поважних причин.

Найпростіший приклад

Уявімо ситуацію:

Родина виїхала з міста через війну.
Будинок або ділянка певний час стоїть без нагляду.
Інша особа фактично займає цю територію, ставить паркан, контролює доступ.
Потім заявляє: “Я посідаю це майно, фактично ним володію, прошу захистити моє посідання”.
Власник повертається і змушений не просто доводити право власності, а ще й боротися з фактичним контролером.

Саме такого сценарію бояться критики.

Чому це особливо небезпечно під час війни

В умовах мирної стабільної держави інститут фактичного володіння може працювати більш передбачувано. Але Україна має особливу ситуацію:

мільйони людей були змушені виїхати;
частина майна залишилася без фізичного нагляду;
є тимчасово окуповані території;
є проблеми з реєстрами;
існує ризик підробок і несанкціонованого втручання;
судові процеси можуть тривати роками;
не всі власники мають ресурси на адвокатів.

Тому норма, яка в теорії захищає стабільність фактичного володіння, на практиці може вдарити по тих, хто не втратив право, але тимчасово втратив можливість фізично контролювати майно.

Чому згадують радянський “домострой”

Слово “домострой” у цій дискусії використовується не буквально як історичний термін, а як політична метафора. Критики мають на увазі модель, у якій держава:

краще за людину знає, чи їй розлучатися;
оцінює, чи “гідно” вона поводилася;
вирішує, яка сім’я є “правильною”;
карає через прізвище, аліменти або процедури;
дозволяє обмеження прав через мораль;
не визнає життєві моделі, які вже існують у суспільстві.

За гаслами “доброзвичайності” критики бачать приклади радянського домострою, коли держава допомагатиме громадянам “жити правильно”.

Саме це і є ядром конфлікту: Україна прагне до ЄС, але частина норм у проєкті, за оцінкою критиків, виглядає як повернення до патерналістської держави.

Європейський вимір: чому це не лише внутрішня суперечка

Цивільний кодекс обговорюється не у вакуумі. Україна веде переговори про вступ до ЄС і має адаптувати законодавство до європейських стандартів. Тому питання рівності, недискримінації, приватного життя, сімейних прав і юридичного визнання партнерств має не лише внутрішньополітичне, а й євроінтеграційне значення.

Громадські організації оцінюють проєкт як відступ від євроінтеграційних зобов’язань і вказують на ігнорування рекомендацій Єврокомісії, урядової дорожньої карти з верховенства права та адаптації законодавства до права ЄС.

Тобто проблема не лише в тому, що комусь не подобається термін “доброзвичайність”. Проблема в тому, що нечіткі моральні винятки можуть суперечити логіці європейського права, де обмеження прав мають бути законними, необхідними, пропорційними й передбачуваними.

Позитиви проєкту: чому його не можна зводити лише до скандалу

Попри критику, важливо не спрощувати картину. Проєкт справді містить низку потенційно важливих оновлень:

цифрові речі та спадкування цифрового майна;
право на репарації як об’єкт спадкування;
новий підхід до захисту прав у разі загрози порушення;
розширення особистих прав;
оновлення речових прав;
спробу систематизувати приватне право;
заповіт щодо репродуктивного біологічного матеріалу.

Це означає, що дискусія не має зводитися до простого “відхилити все” або “прийняти все”. Документ потребує глибокого, публічного й фахового доопрацювання. У ньому є блоки, які можуть бути прогресивними, але є й положення, які можуть створити серйозні загрози.

Де проходить головна лінія конфлікту

Суперечка навколо нового Цивільного кодексу — це не лише юридична дискусія. Це конфлікт між двома моделями держави.

Модель перша: держава як гарант свободи

У цій моделі Цивільний кодекс має:

захищати автономію людини;
гарантувати рівність;
визнавати реальні сімейні моделі;
давати суду чіткі критерії;
не втручатися в особисте життя без крайньої потреби;
забезпечувати стабільність майнових прав.

Модель друга: держава як моральний модератор

У цій моделі держава:

оцінює “правильність” поведінки;
вирішує, чи людям треба миритися;
відділяє “нормальні” сім’ї від “ненормальних”;
дозволяє обмеження прав заради моралі;
створює простір для судового суб’єктивізму.

Саме страх перед другою моделлю і пояснює таку гостру реакцію.

Що потрібно змінити до другого читання

Проєкт ухвалено лише в першому читанні, тому текст ще може бути суттєво змінений. Депутати проголосували за продовження строків підготовки законопроєкту до другого читання, тож варіант, який нині обговорює суспільство, може зазнати змін.

Ключові правки, які випливають із критики:

1. Чітко обмежити “доброзвичайність”

Потрібно визначити, коли саме це поняття може застосовуватися, а коли — ні. Воно не має підміняти закон особистими поглядами судді.

2. Прибрати можливість виправдовувати дискримінацію мораллю

Жодне обмеження прав не повинно ставати “недискримінаційним” лише тому, що його назвали захистом доброзвичайності.

3. Переписати норми про розлучення

Примирення може бути добровільною опцією, але не примусовим етапом, особливо якщо є конфлікт, насильство або очевидне рішення сторін розірвати шлюб.

4. Вилучити або радикально змінити норму про прізвище

Прізвище не має бути санкцією за “аморальність”. Людина не повинна втрачати частину своєї ідентичності через оціночні судження колишнього партнера.

5. Захистити аліментні права дітей

Дохід матері не повинен автоматично або фактично звільняти другого з батьків від участі в утриманні дитини.

6. Чітко визначити “потреби сім’ї”

Сімейними мають визнаватися лише ті борги, які справді були спрямовані на сім’ю, а не приховані витрати одного з партнерів.

7. Врегулювати цивільні партнерства

Це потрібно не лише для ЛГБТІК+-пар, а й для багатьох фактичних сімей, які живуть разом, мають майно, дітей, спільні витрати й потребують правового захисту.

8. Перевірити майнові норми на рейдерські ризики

Усі конструкції щодо “посідання”, набуття права, реєстрацій і добросовісного володіння мають бути протестовані на сценарії зловживань.

9. Провести широке публічне обговорення

До дискусії мають бути залучені правозахисники, судді, адвокати, феміністичні організації, ЛГБТІК+-організації, репродуктологи, фахівці з сімейного права, військові родини, бізнес і власники майна.

Новий Цивільний кодекс — це не просто юридична реформа. Це документ, який визначатиме, наскільки вільною буде людина у приватному житті: у шлюбі, розлученні, партнерстві, спадкуванні, володінні майном, захисті гідності й особистої автономії.

У проєкті є справді сучасні норми — про цифрове майно, репарації, репродуктивний біологічний матеріал, нові речові права та захист від загрози порушення. Але поруч із ними стоять положення, які викликають серйозну тривогу: “доброзвичайність” як розмитий моральний критерій, “примирення” при розлученні, норма про прізвище, ризик виправдання дискримінації, неврегульованість цивільних партнерств і майнові конструкції, які можуть бути небезпечними в українських реаліях.

Головна проблема не в самому слові “доброзвичайність”. Головна проблема — у можливості перетворити його на універсальний ключ для втручання держави в приватне життя. Якщо до другого читання парламент чітко обмежить це поняття, прибере дискримінаційні винятки, захистить жінок, дітей, партнерів і власників майна, кодекс може стати модернізацією. Якщо ні — він ризикує стати не європейським оновленням, а правовим кроком назад.

За матерілами lb.ua