Дрони біля військових логістичних вузлів, підпали підприємств, посилки з вибухівкою, кібератаки, пошкодження критичної інфраструктури та інформаційні операції дедалі частіше складаються в одну картину російського тиску на Європу. Але з цього ще не випливає, що Москва ухвалила рішення про пряму війну з НАТО. Різниця між гібридною кампанією, перевіркою меж дозволеного і підготовкою до великої війни — принципова.
Президент Фінляндії Александр Стубб, країни, яка має з Росією понад 1300 кілометрів спільного кордону, наприкінці серпня сформулював позицію, що помітно контрастує з найбільш тривожними прогнозами останніх років.
Він заявив, що не бачить конкретних доказів того, що Росія готується нападати на одну з країн НАТО. На його думку, військовий баланс робить такий крок для Москви вкрай ризикованим: Альянс має значно більший сукупний потенціал у звичайних озброєннях, ракетних і ядерних силах, тоді як російська армія залишається глибоко втягнутою у війну проти України й зазнає великих втрат. Стубб водночас не закликає до роззброєння чи самозаспокоєння — навпаки, вважає сильне НАТО необхідною причиною того, чому напад залишається малоймовірним.
Майже одночасно The Wall Street Journal описав зовсім іншу картину: нову хвилю дронових інцидентів, диверсій, кібератак і операцій через завербованих виконавців у Європі, які західні служби дедалі частіше пов’язують із Росією. За оцінкою видання, Москва посилює так звану gray zone warfare — боротьбу в «сірій зоні», намагаючись завдавати шкоди країнам, які підтримують Україну, але не переходити очевидну межу, за якою може початися прямий конфлікт із НАТО.
На перший погляд, ці дві картини суперечать одна одній.
Насправді — ні.
Росія може не готувати вторгнення до країни НАТО і водночас уже вести проти членів Альянсу системну кампанію саботажу, кібероперацій, розвідки, залякування та провокацій. Більше того: саме тому, що відкрита війна з НАТО для Москви надзвичайно ризикована, «сіра зона» стає особливо привабливим інструментом.
Три загрози, які не варто змішувати
У публічній дискусії часто в одну категорію потрапляють російські погрози Заходу, диверсії на європейській території та можливий майбутній наступ російської армії.
Це три різні явища.
Перше — стратегічне залякування. Сюди належать ядерна риторика, погрози вдарити по країнах, які передають Україні зброю, заяви про «червоні лінії» та твердження, що Захід нібито вже воює з Росією.
Наприклад, 27 серпня Москва знову погрожувала можливими ударами по британських військових об’єктах у відповідь на використання Україною британських Storm Shadow. Такі заяви небезпечні, але сама по собі погроза ще не є доказом підготовки атаки.
Друге — гібридні операції. Саботаж, кібератаки, підпали, втручання у політичні процеси, GPS-глушіння, операції впливу, вербування місцевих злочинців, провокації на кордонах.
Такі дії вже відбуваються.
Третє — підготовка до прямої війни з НАТО. Це вже зовсім інший масштаб: військове угруповання, стратегічна логістика, накопичення боєприпасів, розгортання командних структур, підготовка резервів і сил забезпечення, які дозволили б Росії вести війну не лише проти України, а одночасно проти Альянсу.
Саме щодо третього рівня відкриті розвідувальні оцінки поки що значно обережніші, ніж газетні заголовки.
Естонська зовнішня розвідка у своєму звіті за 2026 рік прямо заявила: Росія не має наміру нападати на Естонію чи іншу державу НАТО протягом найближчого року. Водночас служба застерігає, що російська військова реформа поступово збільшує спроможності Москви, тому стримування потрібно підтримувати саме для того, щоб нинішня відсутність наміру зберігалася.
Данська військова розвідка доходить схожого, хоча й жорсткішого висновку: зараз немає безпосередньої загрози регулярного військового нападу на Данію, однак військовий потенціал Росії зростатиме, а гібридна війна проти НАТО і Заходу вже ведеться.
Отже, формула виглядає приблизно так:
Немає доказів неминучої великої війни — але є дедалі більше доказів конфронтації нижче її порога.
Матриця загрози: від пропаганди до відкритої війни
| Рівень | Що відбувається | Що бачимо зараз | Ризик ескалації |
|---|---|---|---|
| 1. Інформаційне залякування | погрози, дезінформація, ядерна риторика | масово й постійно | низький безпосередній, високий політичний |
| 2. Кібер- та електронні операції | атаки на державні системи, інфраструктуру, GPS, зв’язок | підтверджено в багатьох країнах | середній |
| 3. Саботаж через проксі | підпали, вибухові пристрої, диверсії через завербованих виконавців | є доведені справи | середній–високий |
| 4. Дрони й порушення простору НАТО | проникнення БПЛА, розвідка, перевірка ППО | кількість інцидентів зростає | високий ризик помилки |
| 5. Обмежений силовий тест | навмисний локальний удар або провокація проти держави НАТО | доказів реалізованого сценарію немає | дуже високий |
| 6. Велика конвенційна війна | вторгнення силами армії РФ | конкретних ознак безпосередньої підготовки немає | низька ймовірність зараз, катастрофічні наслідки |
Найважливіша зміна останніх років відбувається не на шостому, а між другим і четвертим рівнями.
Саме там «сіра зона» розширюється.
Посилки з вибухівкою: один із найкраще задокументованих прикладів
Одна з найсерйозніших справ уже вийшла далеко за межі припущень спецслужб.
У березні 2026 року слідчі п’яти європейських країн повідомили, що встановили 22 людей, причетних до серії вибухових посилок 2024 року, а організатором операції вважають російську військову розвідку ГРУ.
Пристрої відправляли з Вільнюса. Вибухи або займання відбувалися в логістичних центрах Німеччини, Великої Британії та Польщі.
Особливо тривожний висновок слідства: за версією правоохоронців, європейські атаки могли бути випробуванням технології для майбутнього підриву посилок на вантажних літаках, що летять до США та Канади.
Литва почала кримінальне переслідування п’ятьох підозрюваних у тероризмі. Росія свою причетність заперечує.
Ця історія демонструє ключову властивість сучасної диверсійної моделі.
Для операції не обов’язково засилати до Європи кадрового офіцера російської розвідки з дипломатичним паспортом. Виконавців можна набирати серед соціально вразливих людей, кримінальних середовищ або радикалів і керувати ними дистанційно.
Це дешевше, дає можливість проводити більше операцій і головне — створює додатковий шар заперечення.
Лондон: коли зв’язок із російськими структурами встановив уже суд
Ще наочніша британська справа.
У березні 2024 року в Лондоні підпалили склад компанії, яка відправляла в Україну гуманітарну допомогу та обладнання Starlink.
Спочатку це могло виглядати як звичайний кримінальний підпал.
Потім слідство виявило значно ширшу мережу.
Організатор операції Ділан Ерл визнав провину. Британський суд встановив, що напад здійснювався в інтересах російської групи «Вагнер». Пізніше з’ясувалося, що обговорювалися й інші потенційні операції — зокрема підпали та викрадення людей. У жовтні 2025 року учасників справи засудили до тривалих термінів ув’язнення.
Це важливий випадок саме через рівень доказовості.
Тут уже йдеться не про:
«західні чиновники підозрюють Росію».
Йдеться про кримінальну справу, судовий процес, цифрові докази, контакти з кураторами та вироки.
Нова зона ризику — логістика допомоги Україні
У багатьох інцидентах простежується ще одна закономірність.
Мішенями стають не абстрактні цивільні об’єкти, а ланцюги, якими Україна отримує військову й технологічну допомогу.
Це склади.
Аеропорти.
Залізниця.
Оборонні підприємства.
Транспортні компанії.
Порти.
Телекомунікаційна та енергетична інфраструктура.
Саме тому особливу увагу привернув інцидент у німецькому аеропорту Лейпциг/Галле.
Лейпциг: дрони з вибухівкою біля одного з ключових вантажних хабів
На початку серпня 2026 року німецькі слідчі виявили дрон із вибуховим пристроєм неподалік українського вантажного літака Antonov у Лейпцигу.
Пізніше знайшли ще один апарат, а потім третій дрон і приблизно 50 грамів речовини, яку попередньо ідентифікували як військову вибухівку — гексоген.
Інший вантажний літак у районі аеропорту зіткнувся з невідомим об’єктом і був пошкоджений.
Лейпциг/Галле — не просто великий цивільний вантажний аеропорт. Він входить до логістичної інфраструктури, що використовується для постачань Україні.
Німецька влада розглядає подію як можливу диверсійну операцію. Окремі німецькі політики та джерела у сфері безпеки підозрюють російські структури, але офіційної остаточної атрибуції на момент розслідування ще не було. Канцлер Фрідріх Мерц заявив, що влада очікує незабаром встановити організаторів.
І це важлива межа.
Лейпциг не можна подавати як уже доведений «російський напад».
Ціль, спосіб атаки та контекст відповідають моделі операцій, яку європейські спецслужби дедалі частіше пов’язують із Росією, але слідство ще має довести конкретну відповідальність.
Саме так має працювати фактчек «сірої зони».
Естонія: пожежа на заводі роботизованих систем
У серпні цього року в Таллінні сталася пожежа у будівлі компанії Milrem Robotics — одного з помітних європейських виробників безпілотних наземних платформ.
Її роботи THeMIS використовуються українськими військовими.
Естонські правоохоронці встановили, що підпал був навмисним і заздалегідь спланованим. Трьох підозрюваних затримали в Латвії.
Але прокуратура поки що лише перевіряє версію диверсії, включно з можливим російським слідом.
І знову маємо три рівні факту:
підпал — встановлено;
навмисність — встановлено;
російське замовлення — поки що не встановлено публічно.
Не кожен підпал оборонного підприємства в Європі автоматично є операцією російської розвідки.
Але коли таких інцидентів стає багато, спецслужби аналізують уже не лише кожен епізод окремо, а й патерн.
Дрони створюють ще небезпечнішу сіру зону
Окрема проблема — БПЛА.
Тут відрізнити навмисну операцію від наслідку війни іноді ще складніше.
16 серпня винищувач F/A-18 іспанського контингенту НАТО збив безпілотник над Румунією. Він увійшов у повітряний простір країни з боку Молдови.
Попередні дані вказували на можливе російське походження, однак офіційно остаточну атрибуцію одразу не зробили. Це був уже четвертий подібний інцидент у Румунії протягом року.
У Балтійському регіоні ситуація ще складніша.
Частина безпілотників, що потрапляли у повітряний простір Литви, Латвії та Естонії, виявлялася українськими. Київ і балтійські держави припускали, що їхній маршрут міг змінитися внаслідок російських засобів радіоелектронної боротьби.
Тобто навіть сам факт появи дрона над НАТО ще не відповідає на питання:
хто його запустив, хто контролював, чи була зміна маршруту випадковою, чи це була провокація.
І саме ця невизначеність робить БПЛА ідеальним інструментом «сірої зони».
Навіщо Москві такі операції
Тут важливо не перебільшувати їхню мету.
Гібридні атаки не обов’язково означають, що Росія «розчищає шлях для вторгнення».
У них можуть бути набагато ближчі цілі.
1. Підняти ціну допомоги Україні
Якщо кожен склад, аеропорт чи оборонне підприємство необхідно додатково охороняти, перевіряти дронами, закривати системами ППО і контррозвідкою, логістика стає дорожчою.
Один дешевий пристрій може змусити державу витратити мільйони на захист.
2. Затримувати постачання
Навіть невдала диверсія здатна закрити аеропорт, зупинити потяг або викликати масштабне розслідування.
Для України важливий не лише обсяг військової допомоги, а й швидкість доставки.
3. Перевіряти реакцію
Інцидент дає інформацію:
- як швидко піднімається авіація;
- які системи ППО реагують;
- скільки часу потрібно поліції;
- як взаємодіють цивільні та військові структури;
- наскільки швидко союзники обмінюються інформацією.
Тобто операція може мати одночасно диверсійне, розвідувальне та психологічне завдання.
4. Залякувати суспільства
Стубб окремо звернув увагу на інформаційний аспект російської стратегії.
Якщо європейці почнуть вірити, що будь-яка допомога Україні неминуче веде до війни Росії з НАТО, Москва отримає політичний ефект навіть без реального нападу.
5. Залишати Москві можливість заперечення
Найкраща для оператора «сірої зони» атака — та, після якої жертва підозрює замовника, але не може швидко довести його відповідальність.
Кібероперації: тут атрибуція значно сильніша
У кіберпросторі ситуація відрізняється.
НАТО в липні 2026 року офіційно засудило постійну шкідливу російську кібердіяльність проти членів Альянсу та партнерів.
У попередніх заявах НАТО окремі атаки на уряди та критичну інфраструктуру Естонії, Франції, Великої Британії, США, Німеччини, Чехії та інших країн пов’язували з російською військовою розвідкою та її APT-групами.
Ще показовіший данський випадок.
Розвідка Данії встановила зв’язки проросійських хакерських груп із російською державою і дійшла висновку, що вони використовуються як частина ширшої кампанії проти Заходу.
Одна з таких груп здійснила руйнівну атаку на водопостачальне підприємство: через втручання у систему стався розрив водопровідних труб, частина споживачів тимчасово залишилася без води.
Інша проводила DDoS-атаки напередодні данських виборів.
Це вже не просто крадіжка даних.
Цифрова операція може мати фізичні наслідки.
А де проходить межа статті 5?
Це одне з найбільш складних питань.
Поширене уявлення про статтю 5 НАТО надто спрощене: російський солдат перетинає кордон — автоматично починається війна всього Альянсу.
У реальності юридичний і політичний механізм складніший.
НАТО прямо зазначає, що поняття «збройний напад» оцінюється у кожному випадку окремо.
Причому стаття 5 не обмежується класичним вторгненням танкових частин.
Значна кібератака або гібридна операція за певних умов може бути визнана збройним нападом.
Це створює фундаментальну проблему для Москви.
«Сіра зона» існує не тому, що всі диверсії гарантовано нижчі за статтю 5.
Вона існує тому, що Росія може намагатися зробити кожну окрему операцію недостатньо масштабною, недостатньо очевидною або недостатньо добре атрибутованою, щоб НАТО не захотіло переводити конфлікт на найвищий рівень.
Але гарантії тут немає.
Якщо внаслідок диверсії загинуть десятки людей або буде паралізована критично важлива інфраструктура країни, політична реакція може бути зовсім іншою.
Тому головна небезпека гібридної кампанії — не лише заподіяна шкода.
Це ризик помилки в оцінці порога терпимості супротивника.
Чому тоді НАТО говорить про можливу війну через кілька років?
Тут немає суперечності зі Стуббом.
НАТО та європейські розвідки зазвичай говорять про дві різні категорії — намір і спроможність.
Намір — чи планує Москва зараз нападати.
Спроможність — чи зможе вона це зробити в майбутньому.
Генеральний секретар НАТО Марк Рютте наприкінці 2025 року попереджав, що за нинішньої траєкторії Росія може отримати можливість застосувати значну військову силу проти Альянсу приблизно протягом п’яти років.
Німецькі військові оцінки також виходили з того, що Москва вже має сили для дуже обмеженої локальної операції, але значно більшу спроможність може накопичити ближче до кінця десятиліття. При цьому німецьке командування окремо наголошувало: наявність такої можливості не означає, що рішення про напад уже ухвалене.
Стубб говорить фактично те саме з іншого боку.
Зараз Росія платить величезну ціну за війну проти України, а відкриття ще одного фронту проти військово сильнішого блоку суперечило б елементарній логіці співвідношення сил.
Тобто:
сьогоднішня малоймовірність війни не є гарантією на 2030 рік.
А прогноз про потенційну російську спроможність у 2029–2031 роках не означає, що напад запланований.
Що було б справді тривожною ознакою підготовки до війни
Саме тут варто відділяти військову розвідку від політичної риторики.
Велика війна потребує величезної матеріальної підготовки.
Перед повномасштабним нападом на Україну Росія місяцями концентрувала війська, техніку та інфраструктуру поблизу українських кордонів.
Для операції проти НАТО вимоги були б ще вищими.
Розвідки шукали б не одну ознаку, а комбінацію індикаторів:
- значне перекидання бойових формувань до кордонів НАТО;
- накопичення пального, боєприпасів та інженерної техніки;
- створення тилової й медичної інфраструктури;
- істотне розширення мобілізації;
- зміни в авіаційній і ракетній дислокації;
- переведення командних структур на воєнний режим;
- підготовку транспортної мережі до масштабного переміщення військ;
- інформаційну кампанію зі створення приводу для застосування сили.
Окремо майже кожен такий сигнал може мати альтернативне пояснення — особливо поки триває війна проти України.
Але їхня системна концентрація вже змінила б оцінку.
Саме про відсутність конкретної доказової картини такого типу фактично говорить Стубб.
Україна залишається центральною змінною
Є ще один аспект, без якого оцінка ризику для НАТО буде неповною.
Російський військовий потенціал не існує у вакуумі.
Велика частина російської сухопутної армії, запасів техніки, боєприпасів, кадрового ресурсу та промислового виробництва зараз поглинається війною проти України.
Тому результат війни безпосередньо впливає на майбутній баланс сил у Європі.
Стубб сформулював це особливо прямо, назвавши Україну фактично найважливішою гарантією європейської безпеки: допомагаючи Україні стримувати Росію сьогодні, Європа знижує російську спроможність створити більшу військову загрозу завтра.
Це пояснює і логіку російської «сірої зони».
Якщо Москва не може безпосередньо зупинити потік західної допомоги Україні військовим ударом по території НАТО без величезного ризику ескалації, вона має стимул діяти навколо цього порога.
Підпал складу.
Злам мережі.
Пошкодження кабелю.
Дрон біля аеропорту.
Вербування місцевого виконавця.
Інформаційна кампанія проти військової допомоги.
Кожен окремий епізод порівняно малий.
Разом вони можуть створювати постійний тиск на всю систему підтримки України.
Але «сіра зона» має проблему: вона дедалі менш сіра
У цієї стратегії є межа.
Що більше Росія використовує однакові методи, то легше європейським службам бачити закономірність.
НАТО вже офіційно характеризує російську кампанію як сукупність саботажу, насильства, кібератак, електронного втручання, дезінформації та політичного впливу.
ЄС говорить ще конкретніше: серед загроз, які спостерігаються у Європі, він перераховує дронові вторгнення, кібератаки, інформаційні операції, саботаж, запальні пристрої на літаках, пошкодження підводних кабелів, замахи та використання міграції як інструменту тиску. Багато з цих дій Брюссель пов’язує з ширшою російською кампанією.
Європа відповідно змінює захист.
Після серії інцидентів країни Балтійського моря домовляються про спільні механізми протидії дронам та швидший обмін інформацією.
НАТО розгорнуло Baltic Sentry для захисту підводної інфраструктури та Eastern Sentry для посилення східного флангу і тестує нові системи боротьби з дронами.
Єврокомісія у липні також оприлюднила нові рекомендації щодо захисту критичної інфраструктури від дронів, диверсій та інших гібридних загроз.
Тобто один із парадоксів російської кампанії полягає в тому, що вона одночасно створює вразливості НАТО і змушує НАТО ці вразливості усувати.
Найнебезпечніший сценарій — не заплановане вторгнення
У короткостроковій перспективі найбільш реалістичний ризик для Європи може полягати зовсім не у тому, що одного ранку російські дивізії почнуть наступ на країну Альянсу.
Небезпечніший сценарій — неконтрольована ескалація операції, яку Москва спочатку планувала як обмежену.
Уявімо диверсію на військово-логістичному об’єкті.
Замовники очікують лише матеріальних збитків.
Але вибух убиває десятки людей.
Або дрон, призначений для розвідки чи провокації, збиває пасажирський літак.
Або кібератака на енергомережу спричиняє масштабну аварію.
Або військовий безпілотник летить на об’єкт НАТО, і союзники не можуть швидко визначити його походження.
Тоді рішення необхідно ухвалювати за години — іноді за хвилини.
І саме тут проходить найбільш нестабільна межа між «сірою зоною» та реальною військовою кризою.
Що зрештою каже Стубб — і чого він не каже
Заява президента Фінляндії важлива передусім як протиотрута від двох однаково хибних крайнощів.
Перша:
«Росія ось-ось нападе на НАТО».
Доступна публічна доказова база цього зараз не підтверджує.
Друга:
«Якщо Росія не готується нападати, боятися нічого».
Це також неправда.
Європейські суди, поліція, уряди, розвідки та НАТО вже задокументували достатньо російських або пов’язаних із Росією операцій, щоб говорити про системну кампанію нижче рівня відкритої війни.
Тому тверезе формулювання звучить інакше:
велика російська війна проти НАТО сьогодні залишається малоймовірною саме тому, що Альянс зберігає величезну перевагу і здатність до стримування. Проте під цією парасолькою стримування Росія дедалі активніше експлуатує простір, де можна завдавати шкоди, створювати страх і перевіряти реакцію Заходу без очевидного переходу до відкритої війни.
І ця зона стає ширшою.
Головна помилка в дискусії про російську загрозу — намагатися відповісти одним словом на питання: «Чи нападе Росія на НАТО?»
Реальність багаторівнева.
Пряме вторгнення: конкретних доказів підготовки зараз немає.
Довгострокова військова загроза: існує і може посилюватися разом із відновленням російської армії.
Гібридна конфронтація: вже відбувається.
Саботаж і кібероперації: частину справ уже безпосередньо пов’язано з російськими структурами.
Дрони та окремі диверсійні інциденти: доказовість різниться від випадку до випадку, тому автоматично приписувати Москві кожну подію не можна.
А стратегічно найважливішим фактором залишається Україна.
Поки Росія змушена витрачати людей, техніку, боєприпаси та промислові ресурси на війну проти України, її можливості для великої війни в іншій частині Європи обмежені. Водночас саме тому Москва має сильний стимул бити по системі західної підтримки України методами, що не потребують прямого зіткнення з НАТО.
Тому європейська безпека дедалі менше нагадує просту альтернативу «мир або війна».
Між ними вже сформувався великий простір конфронтації.
І саме там зараз відбувається значна частина боротьби Росії із Заходом.
