Наприкінці 1854 року у США вийшла книга Генрі Девіда Торо під назвою Волден, або життя у лісі. У ній описано термін brain rot (гниль мозку), який Оксфордський словник назвав словосполученням 2024 року.
Торо було лише 28 років, коли він зробив перші записи до цього твору. Випускник Гарварду, він і до цього друкував власні вірші та есе, давав приватні уроки математики й фізики, керував сімейною фабрикою олівців. Але чим далі, тим більше світ розчаровував його.
Молодий чоловік не був ні надто зарозумілим, ні пихатим чи марнославним. Проте знайти однодумців, розмови з якими надихнули б на щось нове, виявилось складно як серед людей його покоління, так і серед старших. Це його мучило.
«Я живу на цій планеті вже близько тридцяти літ і ще не чув від старших ані йоти корисного чи бодай щирого, — зізнавався він. — Вони нічого мене не навчили й, імовірно, не можуть розповісти нічого суттєвого. Я ще не завершив життєвого експерименту, але не певен, чи вони за нього хоч бралися».
Цілком можливо, що у пошуках сенсу життя Торо переживав щось на кшталт депресії. Якось він поділився тривожними думками з другом, поетом Еллері Ченнінгом. Сказав, що втомився від людського невігластва і відчуває розпач від того, що люди не вміють думати, а переважна більшість витрачає життя на марні речі – а воно тим часом проходить повз. У відповідь Ченнінг розвів руками й пожартував:
«Ну тоді піди до лісу, побудуй собі хатину, і почни грандіозний процес пожирання себе живцем. Я не бачу іншої альтернативи й надії для тебе».
Торо така ідея сподобалась. І вже скоро він опинився у власноруч зведеній хатинці у лісі, де прожив два роки, намагаючись стабілізувати думки та емоції.
Портретна фотографія з дагеротипу Генрі Девіда Торо з дев’ятої пластини роботи Бенжаміна Д. Макшема, 18 червня 1856 року / Фото: Національна портретна галерея США
Шкода від легкого чтива
Тут, серед природи, він зрозумів, що насправді усе просто. Якщо людина не отримує навантаження на м’язи — вони атрофуються. Якщо роками не бачить світла — сліпнуть очі. Харчується неякісною їжею — убиває шлунок. Споживає неякісну інформацію — руйнує мозок. Він починає гнити й працює не так, як задумала природа.
Це парадоксальна і водночас болюча проблема цивілізації, яка стала особливо актуальною у XXI столітті. Сьогодні учені констатують, що нескінченний перегляд соціальних мереж і неякісного контенту послаблює інтелект і погіршує психічний стан. Але інтерес до розважальних відосиків й крінжових новин не спадає – і ми продовжуємо залипати у смартфонах.
Портрет Генрі Девіда Торо, 1847 рік / Фото: Heritage Images
У часи Торо не було ні інтернету, ні телебачення, а тому й менше бездумної інформації. Він зауважив: зациклюючись на плітках, чутках, спогляданням за чужим життям, а ще — одержимо намагаючись наслідувати ті чи інші модні віяння, людина втрачає те, чим завжди відрізнялась від тварин: здатність думати. Вона тупіє.
«Я й поготів певен, що в житті не вичитав жодних важливих новин із газет, — зробив він один із найперших записів. — Одного чоловіка пограбували, замучили чи вбили, згорів один дім, один корабель зазнав кораблетрощі, один пароплав вибухнув, одну корову переїхав потяг на Західній залізниці, одного скаженого пса застрелили, один рій сарани бачили посеред зими… Яке тобі діло до незчисленних окремих випадків і проявів?! Для філософа всі так звані новини — це плітки, а ті, хто їх укладає й читає — це старі баби за чаєм».
На жаль, більшість людей одержимі саме такого роду інформацією, бо вона — як розважальне шоу, що не потребує замислюватись.
Торо називає читання шляхетною інтелектуальною вправою і з сумом констатує, що люди не цікавляться класичними творами видатних поетів, письменників і філософів. Адже така література передбачає найнапруженіші години роботи мозку, натомість його сучасники тоннами споживають низькопробні бульварні романи переймаючись любовними перипетіями вигаданих персонажів. Мислення від цього чтива атрофується, людина починає нидити у стані рослини, розтринькуючи свій розум.
«Як про мене, то хай би всіх цих героїв з універсального світу дешевих романчиків перетворили на флюгер і нехай вертяться у високості, доки не заіржавіють, аби не туманили чесних людей своїми фортелями», — пише Торо.
Про працю і житло
В усамітненні молодий філософ відчув, що людині насправді потрібно небагато: укриття від холоду і спеки, їжа, трохи одягу. То що тепер: відмовитись від цивілізаційних благ і перетворитися на дикунів та жити в лісі?
Ні, до радикальних дій Торо не закликає, проте доходить висновку, що мозок так званого дикуна перебуває у більшій безпеці, аніж мозок людини, що живе у розвиненій країні. Перший не може собі дозволити перестати мислити: здобуваючи необхідні ресурси для життя, він займається різноманітними справами, його мозок постійно перебуває у роботі, шукаючи різні варіанти для виживання серед дикої природи. А другий перетворився на машину для заробляння грошей і не має часу на роздуми й вдосконалення.
Головний парадокс полягає у тому, що дикуни з джунглів насправді є багатшими не лише духовно, а й матеріально за більшість жителів цивілізованих країн: хоча б тому, що можуть звести собі хатину за кілька днів і не перейматися, де житимуть.
Портрет Генрі Девіда Торо, 1862 рік / Фото: TIME
«Знаю, що дехто з вас живе у злиднях і постійно бідує, тож інколи навіть дихання здається неабияким викликом, — пише філософ про своїх співвітчизників. — Те, що зветься смиренням, насправді виявляється розпачем».
Торо згадує знайомого фермера, який 40 років поспіль виплачував ренту, щоб орендована земля і будинок перейшли у його власність. І загадується над питанням: то хто ж кому власник — фермер будинку чи навпаки? Якщо людина витратила своє життя на його придбання, то фактично була рабом цієї нерухомості.
«Кожна птаха небесна має гніздо, лисиця — нору, а дикун — вігвам, і тільки в сучасному цивілізованому суспільстві заледве половина родин володіє своїм прихистком, — пояснює він.
Там, де цивілізація сягнула вищого розвитку, кількість власників житла складає лише малу частку населення. Решта ж платить щорічний податок, за який можна було б придбати ціле селище індіанських вігвамів, а тому людина довіку не вибереться зі злиднів, а часу на мислення у неї не буде. Вона перетвориться на дикуна у кам’яних джунглях.
«Якщо припустити, що цивілізація справді покращила умови життя — а я думаю, що таки покращила — то вона мусить забезпечувати всім краще житло, не підвищуючи цін, а вартість предмета слід вимірювати тим, скільки мого життя доведеться за нього проміняти», — пише Торо.
Розкіш убиває
Чому людство тяжіє до звиродніння? І чому гонитва за зручностями й розкіш ослаблює людину і знищує цілі народи?
Його відповідь проста: моду на розкішні речі задають пихаті негідники, які більше не мають про що думати. Вони, за висловом філософа, ходять на бали й законодавчі зібрання та змінюють одяг так само часто, як свої погляди. Але елементарна дурість спонукає більшість людей наслідувати можновладців і знаменитостей, витрачати останні сили, щоб і собі здаватись зіркою. Наш сучасник Чак Паланік у романі Бійцівський клуб напише фразу, яку нині цитують мільйони: «Ми купуємо речі, які нам не потрібні, за гроші, яких у нас немає, щоб вразити людей, які нам не подобаються».
Меблі Торо з його хатини у Волдені, XIX століття / Фото: Bettmann
Торо відкрив цю просту істину ще 170 років тому, сформулювавши її так:
«Коли верховна мавпочка в Парижі начіпляє собі на голову дорожнього капелюха, всі мавпочки в Америці чинять так само. Інколи я зневірююся в людях і їхній здатності бути простими й чесними».
Він каже, що ніхто ніколи не впав у його очах через латку на одязі, але чомусь загалом люди більше зацікавлені у модному чи принаймні чистому вбранні, ніж у чистому сумлінні та інтелекті. Але ж навіть незашита дірка на одязі не свідчить про жоден гріх, крім хіба недалекоглядності.
«Інколи я випробовую своїх знайомих, питаючи, чи вдягли б вони штани з латкою на коліні чи зайвим рубцем. Більшість поводиться так, ніби це зламало б їм життя. Їм легше дошкандибати до міста зі зламаною ногою, ніж у порваних штанах», — іронізує Торо.
Він зауважує, що можна вдягнути опудало у свою сорочку, а самому стати без сорочки поруч. І запевняє, що ніхто із перехожих не привітається з опудалом, але ніхто — з опудалом. То чому зовнішні атрибути люди цінують вище, втрачаючи своє призначення — мислити?
Торо бачить, що в його часи вже й немає справжніх філософів, чиє завдання — це не просто думати мудрі думки, а й жити відповідно до приписів мудрості й вказувати шлях людям власним прикладом.
«У наші дні існують професори філософії, а справжніх філософів немає. Найчастіше ж так звані видатні вчені й мислителі здобувають успіх придворного, а не правителя чи мужа», — пише він.
На жаль, сучасники його не почули. Ідеями Торо люди почнуть цікавитись лише через пів століття після його смерті. Сьогодні книги, статті, есе, журнали та поезія Торо налічують 20 томів, а його самого називають батьком сучасного екологізму. Праці цього автора з природничої історії та філософії є найбільш цитованими у світі, але найголовніше в них — це не просто «зелені» ідеї щодо збереження лісів та океанів.
Мільйонер Генрі Форд, натураліст Джон Берроуз і журналіст Френк Сенборн на могилі Торо, Конкорд, штат Массачусетс, вересень 1913 року / Фото: The Henry Ford
Закликаючи берегти природу Торо наголошував, що і людина є її частиною, а тому найважливіше завдання — це зберегти себе. Філософ вважав, що іноді навіть слід порушувати закони, не коритися державі й виходити на протест, якщо ти вважаєш їх шкідливими. «Світ людини для мене — окови; світ природи — свобода. На жаль, людина змушує мене прагнути в інший світ, вона примиряє мене з цим».
За матеріалами nv.ua
