Росія, схоже, готується розширити кампанію ударів по критичній інфраструктурі України й змістити частину фокусу на водопостачання. Президент Володимир Зеленський 3 квітня заявив, що, за даними розвідки, росіяни можуть бити по логістиці, водопостачанню, насосних станціях, дамбах, мостах і гідрооб’єктах, а громади мають уже зараз готувати захист і сценарії реагування.
Удар по воді — це не просто незручність і не лише «немає що пити». Для великого міста це ризик одночасного збою одразу кількох систем: питного водопостачання, опалення, каналізації, роботи лікарень, шкіл і базової санітарії. Тим більше, що ще до повномасштабної війни 40% систем водопостачання та санітарії в Україні були у критичному стані, а війна додатково пошкодила або зруйнувала сотні кілометрів мереж, десятки насосних станцій і каналізаційну інфраструктуру.
Удари по водній інфраструктурі — це загроза не лише комфорту, а самому міському способу життя. Якщо блекаут можна частково пережити завдяки генераторам, акумуляторам чи локальним рішенням, то вода значно більш централізована. Вона залежить від насосних станцій, магістральних водогонів, систем очищення, резервуарів, каналізаційних станцій і, що критично, від стабільного електроживлення. У березні 2026 року Міністерство розвитку громад та територій прямо назвало централізоване водопостачання і водовідведення елементом національної безпеки, а UNICEF оцінив збитки WASH-інфраструктури (Water, Sanitation, and Hygiene — вода, санітарія та гігієна) в Україні у $11,6 млрд і повідомив про пошкодження 1 109 км мереж водопостачання.
Читайте також: “Екологічне лихо: Як окупанти влаштували на Донбасі справжню водну кризу”
Чому вода — це ціль значно небезпечніша, ніж здається
Удар по воді майже ніколи не означає лише відсутність води в крані. Для великого міста це ризик ланцюгового збою одразу кількох систем. Насоси не працюють без електрики. Без тиску в мережі зупиняється подача води у квартали та багатоповерхівки. Якщо збій триває довше, починає страждати водовідведення, а далі — лікарні, школи, соціальні заклади, житлові будинки, де каналізація та водопостачання залежать від безперервної роботи системи. Саме тому в уряді та профільному міністерстві говорять про водну інфраструктуру не як про комунальну тему, а як про питання стійкості держави.
Інша проблема — масштаби відновлення. Електромережу іноді можна швидше перезаживити або тимчасово компенсувати автономними рішеннями. З водою так не працює. Якщо пошкоджено магістральний водогін, насосну станцію чи вузол управління, це означає довгі інженерні роботи, доступ до зони пошкодження, запчастини, реагенти, живлення, логістику і час. А якщо місто одночасно має перебої зі світлом, то навіть ремонт стає складнішим. Це і є головна асиметрія: водна система менш помітна для більшості людей у звичайний день, але значно болючіша, коли ламається надовго.
Читайте також: ““Методичка з виживання”: окупований Донецьк, де вчать стояти в черзі за водою”
Які сценарії можливі
1. Непрямий сценарій: удар не по воді, а по енергетиці
Найімовірніший сценарій — не одномоментний колапс, а серія локальних і регіональних збоїв. Удар може бути не прямо по водогону, а по енергетичному вузлу, який живить насосні станції чи очисні споруди. У такому випадку міста переходять на резервне живлення, воду подають за графіком, а частина районів отримує її зі зниженим тиском. Це вже знайома Україні логіка кризи: формально система не зруйнована, але працює ривками, на межі і з постійним ризиком повторної зупинки. UNICEF прямо зазначає, що атаки на енергетику зривали постачання води й тепла, а уряд визнає, що стійкість водних систем напряму залежить від здатності працювати під час тривалих відключень електроенергії. Саме так уже не раз ставалося під час атак на енергосистему: у грудні 2025 року частини Одеси одночасно залишалися без електрики, води й тепла.
Читайте також: “Одеса без світла, води та опалення після атаки РФ: у місті працюють бювети”
2. Прямий сценарій: удар по насосній станції, магістральному водогону або вузлу подачі
Значно небезпечніший сценарій — влучання у магістральний водогін, насосну станцію або інший критичний вузол. Саме таку логіку ми вже бачили на прикладі Миколаєва: після підриву ключового магістрального водогону понад пів мільйона людей лишилися без постійного централізованого водопостачання, а повноцінне централізоване постачання прісної води місто змогло повернути лише восени 2025 року, коли запрацював новий водогін. Миколаїв зазнав тривалої відсутності централізованого водопостачання у 2022–2023 роках після прямого пошкодження водогону. Місто вижило завдяки підвозу води та запасам. Для санітарних потреб однієї людини, каже експертка, достатньо близько 20 літрів на день, тоді як звичайне споживання у квартирі за наявності водопостачання – понад 140 літрів. Це один із найважливіших українських уроків: навіть велике місто може тривалий час жити в режимі водної нестачі, але така «стійкість» означає колосальні витрати, логістику підвозу і деградацію якості повсякденного життя.
Читайте також: “Водопостачання у Миколаєві: вперше з 2022 року місто отримало централізовану подачу прісної води”
3. Каскадний сценарій: вода тягне за собою тепло і каналізацію
Найнебезпечніше у водній кризі — ефект доміно. Без електрики зупиняються насоси. Без тиску в системі падає подача води. У містах із централізованим теплопостачанням це швидко б’є й по теплу. А якщо стають каналізаційно-насосні станції, то проблема переходить із комунальної у санітарну: місто починає втрачати здатність нормально функціонувати. ВООЗ наводила приклад лікарні у Жовтих Водах, яка працювала понад дві доби без електрики і централізованого водопостачання, що для медзакладу означає прямий ризик для гігієни, інфекційного контролю і безперервності допомоги.
4. Затяжний гуманітарний сценарій: місто формально існує, але нормально жити вже не може
Найбільш тривожний сценарій — коли місто не «падає» повністю, але входить у режим затяжного виснаження. Вода подається кілька годин на добу або раз на кілька днів, люди переходять на каністри, підвіз і черги, а система каналізації працює нестабільно. Саме так виглядає водна криза в окупованому Донецьку: Reuters у серпні 2025 року повідомляв, що мешканці отримували воду з кранів лише кілька годин раз на три дні, а місто дедалі сильніше залежало від підвозу води. У місті вже понад рік немає стабільного централізованого водопостачання. Аналогічні проблеми поширюються і на інші окуповані території Донецької області, мешканці яких змушені самостійно шукати воду. У Донецьку фіксують конфлікти навколо доступу до води, включно з крадіжками запасів і фізичними сутичками між людьми. Окупаційна влада застосовує тиск до тих мешканців, які публічно говорять про проблему. Цей кейс демонструє, що у разі тривалої втрати централізованого водопостачання проблема виходить за межі комунальної сфери і переходить у гуманітарну площину: доступ до води стає ключовим фактором виживання.
Читайте також: “Ні попити, ні в туалет сходити. Що відбувається з водою на окупованому Донбасі”
Хто постраждає найбільше
Найвразливіші — великі міста з централізованими і складними системами. У малих громадах частину проблем інколи можна закрити локальними рішеннями: свердловинами, меншою мережею, швидшим ручним реагуванням. У мегаполісах усе навпаки: що більше населення, то вища залежність від кількох ключових вузлів і складнішої логістики. Особливо ризикують райони з багатоповерхівками, де без тиску вода просто не піднімається до верхніх поверхів, а також міста, де теплопостачання і побутова інфраструктура тісно прив’язані до централізованих систем. Київ, наприклад, уже готує окремі рішення для висотних будинків, де вода або тепло працюють лише за наявності енергоживлення.
Окремий рівень ризику — лікарні, будинки для літніх людей, школи, дитсадки, соціальні заклади та громади біля фронту. ВООЗ у березні 2026 року повідомляла про підтримку 24 лікарень у прифронтових регіонах саме через потребу в резервуарах для води та обладнанні, яке дозволяє працювати в умовах нестабільних систем життєзабезпечення. Це означає, що там, де цивільна інфраструктура й так працює на межі, вода стає не просто побутовим ресурсом, а елементом виживання.
Що мають робити громади вже зараз
Перший пріоритет — не чекати на удар, а визначити, які саме об’єкти є критичними: насосні станції, вузли живлення, резервуари, каналізаційні станції, магістральні водогони, дамби, гідротехнічні споруди. Саме про це говорив Зеленський: голови громад і мери мають знати, без чого в них “не буде каналізації або не буде питної води”.
Другий пріоритет — енергонезалежність. Уряд наприкінці березня повідомляв, що резервне живлення вже покриває понад 87% потреб об’єктів, а для підприємств тепло- і водопостачання планують додаткові генератори. Це важливо, але недостатньо: для стійкості потрібні не тільки генератори, а й дублювання живлення, захищені резервуари, запаси реагентів, пального, ремонтних матеріалів і локальні альтернативні джерела води.
Третій пріоритет — сценарії для довгого збою, а не лише для аварії на кілька годин. Підвіз води, бювети, графіки подачі, мобільні санітарні рішення, окремі плани для лікарень і соціальних установ мають бути не «на папері», а у вигляді готової логістики. Інакше удар по одному вузлу швидко перетворюється на кризу всієї громади. Це підтверджує і практика зимових атак, і досвід міст, що проходили через тривалі перебої.
До чого готуватись українцям
Для домогосподарств висновок простий: воду треба починати сприймати так само серйозно, як люди вже навчилися сприймати відключення світла. ДСНС у своїх порадниках радить тримати вдома запас питної води на кілька днів — не менше 3–5 літрів на людину на добу, а в разі порушення систем життєзабезпечення мати питну і технічну воду щонайменше на 2–3 доби. Міжнародні рекомендації Червоного Хреста та Ready.gov дають ще жорсткіший орієнтир: щонайменше один галон води на людину на добу для пиття і санітарних потреб, мінімум на три дні, а краще — більше.
Практично це означає кілька речей.
По-перше, мати окремий запас питної і технічної води. Фахівці радять придбати гідроакумулятори об’ємом приблизно 100–200 літрів: вони дозволяють накопичити воду під час подачі й спокійніше переживати відключення.
По-друге, знати найближчі бювети, колонки, свердловини та офіційні точки підвозу.
По-третє, тримати вдома вологі серветки, сміттєві пакети, засоби гігієни, дезінфекцію — такі речі входять до базових аварійних наборів у міжнародних рекомендаціях, ліхтарі, заряджені павербанки, готівку і мінімальний запас продуктів.
По-четверте, сім’ям із дітьми, літніми людьми, людьми з інвалідністю чи хронічними хворобами варто планувати запас із більшим резервом, бо їхні потреби в умовах водної кризи зростають першими.
Головне — не романтизувати «пару днів без води». Для приватного будинку це проблема. Для багатоповерхівки, де без води не працюють туалети, неможливо нормально готувати, митися й прибирати, це дуже швидко стає кризою гідності, здоров’я і безпеки.
Після років війни Україна звикла думати про критичну інфраструктуру насамперед через призму електрики. Але наступний етап тиску може виявитися ще підступнішим: не темрява, а спрага, нестача води, зупинка каналізації, проблеми з теплом і повільне виснаження міського життя. Саме тому загроза ударів по водній інфраструктурі є небезпечною не тільки через можливу силу окремої атаки, а через її системний ефект. Вода — це не одна послуга серед інших. Це основа функціонування міста. І якщо держава вже публічно попереджає про цей ризик, то для громад і людей найрозумніша стратегія зараз — не паніка, а підготовка.
Саме тому найважливіший висновок сьогодні простий: воду вже треба розглядати як об’єкт оборони — і на рівні держави, і на рівні громади, і на рівні кожної родини.
За матеріалами liga.net
