Росія оголосила одностороннє припинення вогню до Дня Перемоги, але супроводила його погрозами ударів по Києву, шантажем партнерів України та спробою подати власну слабкість як демонстрацію сили.

Напередодні 9 травня Кремль знову намагається перетворити символічну дату на інструмент політичного тиску. Формально Москва заявляє про «перемир’я», але фактично використовує його як ультиматум: або Україна погоджується на російські умови тиші, або Росія залишає за собою право на нову ескалацію. За оцінкою ISW, така поведінка свідчить не про готовність Кремля до миру, а про спробу прикрити вразливість Росії перед українськими ударами по її глибокому тилу.

Оцінка російської наступальної кампанії за 7 травня 2026 року показує одразу кілька важливих тенденцій. Росія оголосила одностороннє припинення вогню на період із 8 до 10 травня, але одночасно погрожувала «масованими» ударами по Києву. Російські посадовці знову говорили про «центри ухвалення рішень», депутати Держдуми згадували ракету «Орешник», а МЗС РФ закликало дипломатичні місії залишити українську столицю. На цьому тлі українські сили продовжили далекобійні удари по російській нафтовій та військовій інфраструктурі, зокрема по НПЗ у Пермі та російському кораблю поблизу Каспійська.

«Перемир’я» без миру: як Кремль перетворює паузу на ультиматум

Росія оголосила про одностороннє припинення вогню до Дня Перемоги — з опівночі 8 травня до опівночі 10 травня. Формально Міноборони РФ заявило, що російські війська мають припинити бойові дії, включно з наземними атаками, артилерійськими ударами, атаками дронів і далекобійними ракетними ударами. Але ключовим у цій заяві було не саме слово «припинення», а погроза, яка його супроводжувала.

Москва фактично виставила Україні політичну пастку: якщо Київ не «наслідуватиме приклад», Росія залишає за собою право на удар у відповідь. Таке «перемир’я» не схоже на дипломатичний жест. Воно більше нагадує інформаційну операцію, де Кремль намагається одночасно створити образ миролюбності для зовнішньої аудиторії та підготувати виправдання для можливої ескалації.

Президент Володимир Зеленський, за оцінкою ISW, подав цю логіку дуже точно: Росія хоче, щоб Україна дозволила їй «безпечно виходити на Червону площу» на одну годину раз на рік, а потім знову повернутися до війни. У цій формулі добре видно головний парадокс кремлівської поведінки: Москва вимагає паузи для власної символічної дати, але не демонструє реальної готовності до припинення агресії.

Київ як мішень інформаційного шантажу

Однією з головних ліній російської кампанії стали погрози Києву. Речниця МЗС РФ Марія Захарова заявила, що Росія вживе «відповідних заходів», якщо Україна завдасть ударів по Росії, які Москва трактуватиме як спробу «зірвати» святкування 9 травня. У цьому контексті знову пролунали заяви про можливі удари по «центрах ухвалення рішень».

Це не нова риторика. Кремль неодноразово використовував формулу про «центри прийняття рішень», щоб психологічно тиснути на українське суспільство, владу та іноземні дипломатичні місії. Але цього разу погрози були синхронізовані з датою 9 травня, тобто з подією, яку російська пропаганда десятиліттями перетворювала на сакральний елемент державної ідентичності.

У цьому полягає головна небезпека: Росія не просто погрожує ударом. Вона намагається створити моральне виправдання для нього. Мовляв, якщо щось станеться в Росії або в окупованих регіонах у дні «перемир’я», відповідальність нібито нестиме Україна. Це класична схема перекладання провини: агресор створює умови для ескалації, але заздалегідь призначає винного.

Погроза «Орешником»: демонстрація сили чи маскування слабкості?

Окрему роль у цій кампанії відіграла згадка про балістичну ракету середньої дальності «Орешник». Депутати Держдуми, які часто транслюють кремлівські сигнали, почали говорити про можливе застосування цієї системи у відповідь на удари по Росії. Для внутрішньої аудиторії це мало звучати як демонстрація сили. Для зовнішньої — як попередження Україні та Європі.

Однак ISW трактує таку риторику інакше. На думку аналітиків, ескалація погроз може свідчити не стільки про впевненість Кремля, скільки про бажання приховати слабкість. Українські удари по глибокому тилу Росії показують, що Москва не здатна надійно захистити навіть віддалені об’єкти, включно з інфраструктурою, яка має військове або економічне значення.

Тому погроза «Орешником» стає не просто військовим сигналом. Це елемент когнітивної війни. Кремль намагається компенсувати реальну вразливість риторичною гіперболою: якщо Росія не може повністю зупинити українські далекобійні атаки, вона намагається змусити Україну й партнерів боятися наслідків цих атак.

Російські мілблогери не вірять Кремлю

Цікаво, що навіть частина російського ультрапатріотичного середовища поставилася до погроз скептично. Російські мілблогери критикували заяви МЗС і сумнівалися, що Кремль справді готовий завдати удару по центру Києва. Частина з них дорікала владі: якщо Росія має можливість бити по українських «центрах ухвалення рішень», чому вона не зробила цього раніше?

Ця реакція важлива з кількох причин.

По-перше, вона показує, що кремлівські погрози поступово втрачають переконливість навіть для власного радикального табору. Якщо шантаж не підкріплюється дією, він перестає працювати як інструмент залякування.

По-друге, вона демонструє розрив між пропагандистськими очікуваннями і реальними військовими можливостями. Частина мілблогерів хоче більшої жорсткості, але водночас фактично визнає: одноразовий удар, навіть масштабний, не гарантує стратегічного результату.

По-третє, цей скепсис підриває один із ключових ресурсів путіна — образ лідера, який завжди контролює ескалацію. Якщо радикальні прихильники війни починають сумніватися в готовності Кремля виконувати власні погрози, це стає проблемою не лише для інформаційної кампанії, а й для внутрішньої політичної стабільності режиму.

Українські удари по глибокому тилу: чому Перм має значення

На тлі російських погроз Україна продовжила далекобійну ударну кампанію по російській інфраструктурі. Одним із головних епізодів став удар по нафтопереробному заводу «Лукойл-Пермнафтооргсинтез» у Пермі — приблизно за 1500 км від лінії фронту. За даними, наведеними в оцінці ISW, цей НПЗ має потужність близько 13 млн тонн нафти на рік і виробляє бензин, дизельне та авіаційне пальне, яке може використовуватися для забезпечення російських сил.

Цей удар важливий не лише через відстань. Він показує, що українська стратегія дедалі більше спрямована не на символічні цілі, а на вузли, які підтримують російську воєнну машину. Нафтопереробка — це пальне, логістика, авіація, транспорт, бюджетні доходи та здатність армії вести тривалу війну.

Тому кожен успішний удар по такій інфраструктурі має подвійний ефект. Військовий — через ускладнення забезпечення. Політичний — через демонстрацію того, що війна повертається на територію держави-агресора, попри всі заяви Кремля про контроль і захищеність.

Удар по «Каракурту»: сигнал для російського флоту

Ще одним важливим епізодом стала інформація про удар по малому ракетному кораблю проєкту 22800 класу «Каракурт» поблизу Каспійська в Дагестані — приблизно за 1000 км від лінії фронту. Це окремий символічний напрямок української кампанії.

У ніч на 7 травня Сили оборони України дронами уразили малий ракетний корабель проєкту 22800 «Каракурт» у Каспійському морі.

Ворожий корабель, здатний нести крилаті ракети «Калибр», перебував у районі пункту базування «Каспийск» в Республіці Дагестан, повідомили у Генеральному штабі ЗСУ.

Пошкодження «Каракурта» обмежує можливості ворога щодо здійснення ракетних ударів по українській території. Такі малі ракетні кораблі є одними з найсучасніших одиниць у складі російського флоту.

Російський флот уже втратив частину свободи дій у Чорному морі. Але удар поблизу Каспійська показує ширшу логіку: Україна шукає способи впливати не лише на сили, безпосередньо задіяні біля українського узбережжя, а й на інфраструктуру та носії, які можуть бути частиною російської ракетної екосистеми.

Для Москви це означає розширення простору ризику. Об’єкти, які раніше могли вважатися глибоким і відносно безпечним тилом, дедалі частіше стають потенційними цілями.

Латвійський напрямок: як Росія готує інформаційний ґрунт проти НАТО

Ще одна тривожна лінія звіту — російські спроби створити інформаційні умови для можливих майбутніх дій проти повітряного простору країн НАТО. Після повідомлень Латвії про безпілотники, які увійшли в її повітряний простір із території Росії, російське Міноборони почало просувати версію, що українські сили нібито використовують повітряний простір Балтії для атак по Росії.

Цей наратив має очевидну мету: створити підставу для майбутніх порушень або агресивніших дій Росії біля повітряного простору Латвії, Фінляндії чи інших країн регіону. Кремль намагається сформувати тезу: якщо українські дрони летять через повітряний простір НАТО, Росія нібито має право реагувати.

Це небезпечний інформаційний маневр. Він не обов’язково означає негайну військову ескалацію проти НАТО, але створює рамку для неї. Саме так Кремль часто діє перед ризикованими кроками: спочатку запускає версію про «загрозу», потім повторює її через офіційних осіб і пропаганду, а згодом використовує як виправдання.

Витік сценарію «Після перемоги»: мир без компромісу

Окремий блок оцінки ISW стосується внутрішніх документів Адміністрації президента Росії, оприлюднених «Досьє Центром». Ідеться про презентацію під назвою «Після перемоги», яка, за повідомленням, описує можливий сценарій завершення війни та способи «продати» його російському суспільству.

Зміст цього сценарію показовий. Він передбачає, що Росія отримує контроль над Донецькою та Луганською областями, виводить війська із Сумської та Харківської областей, а лінія фронту в Херсонській та Запорізькій областях заморожується. Україна, за цим баченням, має отримати нейтральний статус і стати «буферною зоною» між Росією та Заходом. США нібито скасовують санкції, а європейські санкції залишаються чинними.

На перший погляд, Кремль може подати це як «компроміс». Але насправді це не компроміс, а спроба легалізувати результати агресії. Росія прагне отримати політичне визнання контролю над українськими територіями, обмежити суверенітет України та зафіксувати її в статусі сірої зони без повноцінних гарантій безпеки.

ISW прямо вказує: такий сценарій не свідчить про готовність Росії до суттєвих поступок щодо кінцевого стану війни. Навпаки, він показує, що Кремль продовжує мислити категоріями примусу, буферних зон і демонтажу українського суверенітету.

Чому Кремль думає про «продаж миру» саме зараз

Особливо важливий аспект витоку — причина, через яку така презентація могла з’явитися. За повідомленням, її підготували на тлі занепокоєння Кремля через проблеми Росії на полі бою та вплив війни на економіку.

У документі, як зазначає ISW, визнається, що продовження війни може вимагати повного переведення економіки на воєнні рейки, загальної мобілізації та подальшого поглиблення демографічних проблем через втрати. Це фактично визнання меж російської стратегії виснаження.

Кремль може довго демонструвати впевненість на публіку, але внутрішня логіка таких сценаріїв інша: режим шукає спосіб пояснити населенню потенційне завершення війни так, щоб воно виглядало як перемога, навіть якщо реальні цілі не досягнуті.

Саме тому в презентації, за даними ISW, передбачені риторичні рамки для російської аудиторії: мовляв, Росія «запобігла гуманітарній катастрофі», досягла максимуму без загальної мобілізації, зірвала плани Заходу та діяла відповідно до «мудрості» путіна. Це не мирна стратегія. Це інструкція з політичного пакування війни.

Фронт без великих проривів, але з постійним тиском

На лінії фронту 7 травня ISW не зафіксував значного просування ні російських, ні українських військ. Але це не означає затишшя. Російські сили продовжували наступальні операції на низці напрямків: у Сумській області, на Харківському, Куп’янському, Лиманському, Покровському, Новопавлівському, Запорізькому та Херсонському напрямках.

Особливо показовим є Куп’янський напрямок, де російські війська, за повідомленнями, посилили активність напередодні 9 травня. Це вкладається у ширшу логіку: Кремлю потрібні хоча б локальні успіхи або видимість наступального імпульсу перед символічною датою.

Водночас українські сили продовжували бити по російських військових об’єктах в окупованих Луганській, Донецькій і Запорізькій областях. Це демонструє іншу модель війни: Україна не обов’язково відповідає симетрично на кожну російську атаку, а системно працює по командних пунктах, складах, логістиці, навчальних центрах операторів дронів і пунктах управління безпілотниками.

Українські далекобійні дрони завдали удару по навчальному центру підготовки операторів БПЛА російських військ у тимчасово окупованому Хрустальному Луганської області.

Подробиці операції повідомив командувач СБС ЗСУ Роберт “Мадяр” Бровді.

Удару завдали 5 травня сили 9-го батальйону «Кайрос» 414-ї окремої бригади «Птахи Мадяра» спільно з ЦСО «А» СБУ за координації Центру глибинного ураження Сил безпілотних систем.

У відео операції показані удари по будівлях навчального комплексу та тимчасового пункту дислокації російських військових.

За заявою підрозділу, ціль розташовувалася більш ніж за 90 кілометрів від лінії бойового зіткнення на тимчасово окупованій території Луганщини.

Для ураження об’єкта використали дрони типу middle strike з бойовою частиною масою 100 кілограмів. Загалом по території об’єкта завдали 15 вогневих уражень.

Під удар потрапила будівля навчального комплексу площею близько 2600 квадратних метрів.

Також уразилили тимчасовий пункт дислокації російських військових площею близько 5700 квадратних метрів.

За даними підрозділу, у центрі проходили підготовку оператори-коригувальники артилерії, оператори інших типів БПЛА, інструктори та офіцери управління навчального центру.

На території об’єкта одночасно перебувало до 30 одиниць легкового транспорту, який використовувався особовим складом.

Дрони як щоденна реальність війни

У ніч із 6 на 7 травня Росія запустила по Україні 102 безпілотники різних типів, включно із «Шахедами», «Герберами», «Італмасами», «Пародіями» та іншими. Українські сили, за даними Повітряних сил, збили 92 дрони; вісім влучили у шість об’єктів, уламки впали ще у кількох місцях.

Ця цифра показує масштаби нової нормальності війни. Масовані дронові атаки стали для Росії інструментом виснаження української ППО, тиску на цивільну інфраструктуру, логістику та психологічний стан суспільства. Для України ж головним завданням залишається не лише збивати більшість повітряних цілей, а й нарощувати власну здатність відповідати по російській військовій та економічній інфраструктурі.

Саме тому війна дедалі більше перетворюється на змагання ударних екосистем: хто швидше знаходить цілі, хто має довшу руку, хто краще масштабує виробництво дронів, хто ефективніше захищає тил і хто здатен витримати економічний тиск.

Ключові тези

1. Російське «перемир’я» до 9 травня є не мирною ініціативою, а політичним ультиматумом. Москва поєднала заяву про припинення вогню з погрозами ударів по Києву.
2. Кремль намагається приховати вразливість перед українськими ударами по глибокому тилу. Погрози «Орешником» та ударами по «центрах ухвалення рішень» мають компенсувати втрату відчуття безпеки в самій Росії.
3. Російська риторика дедалі менше переконує навіть власних мілблогерів. Ультрапатріотичне середовище критикує Кремль за погрози без дій і сумнівається в його готовності до реальної ескалації.
4. Україна продовжує бити по російській воєнній економіці. Удар по НПЗ у Пермі демонструє здатність України діставати об’єкти на відстані близько 1500 км від фронту.
5. Росія готує інформаційний ґрунт для тиску на НАТО. Наратив про нібито використання Україною повітряного простору Балтії може стати виправданням для майбутніх провокацій.
6. Витік сценарію «Після перемоги» показує, що Кремль не готовий до справжнього компромісу. Його бачення «миру» передбачає обмеження суверенітету України та легалізацію частини російських захоплень.
7. На фронті немає великих проривів, але триває виснажливий тиск. Росія намагається активізуватися перед 9 травня, тоді як Україна системно працює по логістиці, командних пунктах і військовій інфраструктурі РФ.

Кремль входить у 9 травня не з позиції впевненості, а з позиції нервової демонстрації сили. Його «перемир’я» супроводжується погрозами, а риторика про удари по Києву має приховати незручну реальність: Україна дедалі частіше дістає російський глибокий тил, а Москва не здатна повністю захистити свою критичну інфраструктуру. Водночас витік кремлівських сценаріїв «після перемоги» показує, що Росія шукає не справедливого миру, а способу продати власному суспільству замороження війни як перемогу. Для України та її партнерів головний висновок очевидний: російські «жести миру» треба оцінювати не за словами, а за тим, чи припиняє Москва агресію, шантаж і спроби демонтажу українського суверенітету.

За матеріалами understandingwar.org