Підсумкова декларація саміту BRICS у Нью-Делі стала для Росії дипломатично комфортнішою, ніж документ, ухвалений роком раніше у Ріо-де-Жанейро. У 140 пунктах декларації від 12 вересня 2026 року немає ані України, ані російського вторгнення, ані окремого формулювання про війну. Натомість країни BRICS знову засудили односторонні економічні санкції, вторинні санкції та торговельні обмеження, які вони вважають несумісними з міжнародним правом або правилами Світової організації торгівлі.
На перший погляд це виглядає як подвійний дипломатичний успіх Москви: війна, яку Росія веде проти України, зникла з головного політичного документа об’єднання, тоді як критика санкцій — одного з основних інструментів західного тиску на Росію — залишилася.
Але реальна картина складніша.
BRICS не визнав російських територіальних претензій, не підтримав умови Москви щодо завершення війни, не створив спільного механізму обходу санкцій і не домовився про спільну валюту. Навіть антисанкційні формулювання 2026 року не є принципово новими: майже такі самі положення містила декларація саміту в Бразилії у 2025 році.
Тому головний сигнал Нью-Делі полягає не в тому, що BRICS раптом перейшов на російську позицію. Він у тому, що Україна перестала бути обов’язковим елементом колективної дипломатичної мови BRICS.
І для Києва це важливіше, ніж може здаватися.
Читайте також: “Саміт BRICS перевірить, чи здатна Індія стримувати перетворення блоку на платформу Росії”
Від окремого пункту про Україну — до повної тиші
Різниця між двома деклараціями добре помітна буквально на рівні тексту.
У Ріо-де-Жанейро в липні 2025 року лідери BRICS виділили Україні окремий, 22-й пункт. У ньому вони нагадували про різні національні позиції держав-членів щодо «конфлікту в Україні», посилалися на їхні заяви в Раді Безпеки та Генеральній асамблеї ООН, позитивно оцінювали посередницькі ініціативи й висловлювали сподівання на досягнення стійкого мирного врегулювання через діалог і дипломатію.
Це не було засудженням Росії. У документі не використовувалися поняття «російська агресія» чи «вторгнення», не містилося вимоги вивести російські війська з України.
Але сама війна залишалася окремою міжнародною проблемою, щодо якої BRICS вважав необхідним зафіксувати бодай мінімальну колективну позицію.
До того ж декларація 2025 року містила ще один, вигідний Москві пункт: BRICS окремо засудив атаки на мости та залізничну інфраструктуру у Брянській, Курській та Воронезькій областях Росії наприкінці травня — на початку червня 2025 року, заявивши про загибель цивільних.
Тобто й декларацію Ріо важко було назвати проукраїнською. Вона демонструвала класичний компроміс усередині BRICS: Москва не отримувала схвалення своєї війни, але й Україна не отримувала визначення Росії як держави-агресора.
У Нью-Делі компроміс змінився.
У декларації 2026 року Україну просто прибрали з тексту.
Це особливо помітно тому, що від міжнародних конфліктів документ зовсім не абстрагується. Він містить близько півтора десятка положень, пов’язаних із війнами, кризами та безпековими проблемами: від Близького Сходу, Палестини та Сирії до Судану й Куби. Індійські медіа прямо назвали відсутність України відходом від практики декларацій 2024 і 2025 років.
Ще у Казані в 2024 році — тобто навіть під час російського головування в BRICS — підсумкова декларація містила окремий пункт щодо України. У ньому країни об’єднання наголошували на принципах Статуту ООН, дипломатичному врегулюванні та різних національних позиціях.
Тому Нью-Делі-2026 створив новий прецедент: BRICS зміг ухвалити велику геополітичну декларацію під час триваючої російсько-української війни взагалі без згадки про неї.
Що змінилося між 2025 і 2026 роками
Якщо звести основні положення двох документів, різниця виглядає так:
| Тема | Ріо-де-Жанейро, 2025 | Нью-Делі, 2026 |
|---|---|---|
| Україна | Окремий пункт про «конфлікт в Україні» | Відсутня |
| Позиції держав щодо війни | Зафіксовано, що вони різняться | Не згадуються |
| Мирне врегулювання України | Підтримка дипломатії та посередництва | Лише загальна формула про дипломатичне вирішення міжнародних конфліктів |
| Антиросійські санкції | Прямо не названі, але критикуються односторонні та вторинні санкції | Та сама загальна антисанкційна логіка |
| Тарифи й нетарифні бар’єри | Критика односторонніх заходів, несумісних із правилами WTO | Критика повторена і посилена політичним контекстом торговельних конфліктів |
| Спільна валюта BRICS | Немає | Немає |
| Розрахунки в національних валютах | Підтримуються | Подальша робота над ними та сумісністю платіжних систем |
Ще документ 2025 року висловлював «серйозне занепокоєння» поширенням односторонніх тарифних і нетарифних заходів, які викривляють торгівлю і суперечать правилам WTO. Він також засуджував односторонні економічні й вторинні санкції, якщо вони суперечать міжнародному праву.
Отже, новим є не засудження санкцій. Новим є поєднання старої антисанкційної риторики з повним вилученням України з політичної частини декларації.
Саме ця комбінація робить документ вигіднішим для Москви.
Чому BRICS прибрав Україну
Офіційного пояснення, чому Україна зникла з декларації, країни об’єднання не дали. Тому категорично стверджувати, що це було прямою вимогою Москви, не можна.
Але політичний контекст дає кілька пояснень.
Насамперед BRICS працює через пошук консенсусу між державами з дуже різними зовнішньополітичними інтересами. Після розширення розбіжностей стало ще більше: Індія і Китай конкурують між собою, Іран та Об’єднані Арабські Емірати мають різні інтереси на Близькому Сході, а окремі члени хочуть бачити BRICS передусім економічним майданчиком, тоді як Росія й Іран більше зацікавлені в його геополітичному та антисанкційному вимірі.
У 2026 році головною кризою, яка випробовувала здатність BRICS домовлятися, стала вже не Україна, а війна на Близькому Сході.
Ще навесні зустрічі міністрів закордонних справ BRICS не могли виробити єдиної позиції щодо війни навколо Ірану. До Нью-Делі Індії довелося шукати формулювання, які одночасно влаштували б самого Ірану, ОАЕ та інших членів групи.
У підсумковій декларації цей компроміс знайшли: заклик до стриманості, деескалації, діалогу та багатостороннього підходу.
На цьому тлі повернення до суперечки щодо того, як саме описувати російсько-українську війну, могло лише створити ще одну точку конфлікту всередині об’єднання.
Найпростіший спосіб досягнути консенсусу — не шукати нової спільної формули, а взагалі прибрати тему.
Для BRICS це дипломатична технологія компромісу.
Для Росії — вигідний результат.
Чого саме домоглася Москва
Найважливіший російський здобуток тут символічний.
З початку повномасштабного вторгнення Москва намагається довести, що російсько-українська війна не повинна бути центральною проблемою всієї міжнародної системи і що західна політика ізоляції Росії нібито не відображає позицію більшості світу.
BRICS — один із головних майданчиків для такого аргументу.
Росія не потребує від Індії, Бразилії, ПАР чи інших учасників формального визнання окупованих українських територій, щоб отримувати політичну користь. Для неї достатньо, щоб ці держави продовжували співпрацю, приймали російське керівництво на самітах, нарощували торгівлю і відмовлялися перетворювати російську агресію на критерій участі Росії в міжнародних форматах.
Саміт у Нью-Делі це продемонстрував.
Напередодні та під час зустрічі Росія активно просувала тезу про BRICS як альтернативний центр світової економічної та політичної взаємодії. Сам путін закликав поглиблювати співробітництво у технологіях, інфраструктурі, платежах та інвестиціях, паралельно критикуючи західні санкції й торговельні обмеження.
Відсутність України у декларації дозволяє Москві додати до цього ще один аргумент: навіть найбільший документ BRICS про глобальні проблеми більше не вважає за необхідне окремо описувати російсько-українську війну.
Саме це і є поступовою нормалізацією російської присутності.
Не нормалізацією самої війни у юридичному сенсі — жодного такого рішення немає, — а нормалізацією Росії як держави, з якою значна частина світу продовжує вести звичайну дипломатичну й економічну політику попри війну.
Антисанкційна декларація: наскільки вона допомагає Росії
Другий важливий блок документа стосується економічних обмежень.
BRICS висловив серйозне занепокоєння через поширення односторонніх тарифних і нетарифних заходів, які викривляють торгівлю та не відповідають правилам WTO. Окремо країни засудили «односторонні примусові заходи», які суперечать міжнародному праву, зокрема економічні й вторинні санкції, та виступили проти санкцій, не санкціонованих Радою Безпеки ООН, якщо вони суперечать міжнародному праву й Статуту ООН.
Ця риторика очевидно корисна не лише Росії.
Іран роками перебуває під американськими санкціями. Китай дедалі частіше стикається з експортними обмеженнями й тарифами. Індія також зацікавлена у протидії торговельному протекціонізму. Країни Глобального Півдня критикують і європейські механізми на кшталт вуглецевого коригування імпорту, яке BRICS теж назвав дискримінаційним та протекціоністським заходом.
Тому Москва отримує не спеціальну «антисанкційну коаліцію на підтримку Росії», а ширшу платформу, де її власні претензії до Заходу можна вбудовувати в популярну для багатьох держав аргументацію про економічний суверенітет і нерівність міжнародної системи.
Це принципово різні речі.
Для Росії така рамка навіть зручніша. Москва може представляти санкції проти себе не як відповідь США, ЄС, Великої Британії та інших держав на вторгнення в Україну, а як один із прикладів ширшої практики економічного примусу, якій нібито протистоїть Глобальний Південь.
Але декларація не скасовує санкцій і юридично не зобов’язує жодну країну допомагати Росії їх обходити.
Де закінчується «дедоларизація» BRICS
Ще одна тема, навколо якої регулярно виникають перебільшення, — створення альтернативної фінансової системи BRICS.
Нью-Делі не створив єдиної валюти.
У декларації йдеться про значно прозаїчніші речі: використання національних валют у торгівлі та інвестиціях, розвиток ефективніших транскордонних платежів і дослідження можливості взаємодії між національними платіжними та інформаційними системами.
У пункті 90 країни прямо визнають, що універсального рішення для всіх членів немає і що необхідно враховувати національні пріоритети.
Тобто фактичний курс BRICS зараз — не створення аналога євро, а поступове зменшення залежності окремих операцій від долара та західної платіжної інфраструктури.
Саме цей підхід обговорювали фінансові відомства напередодні саміту: взаємна сумісність платіжних систем, розрахунки у місцевих валютах і швидші транскордонні платежі.
Для Росії це потенційно важливо, оскільки її доступ до західної фінансової інфраструктури обмежений санкціями.
Проте технічні й політичні перешкоди величезні: різні режими валютного контролю, неповна конвертованість частини валют, торговельні дисбаланси, різне фінансове регулювання та небажання Індії й деяких інших держав підміняти один домінуючий центр іншим.
Навіть російська сторона ще на початку 2026 року визнавала, що єдина валюта BRICS не стоїть на порядку денному.
Тому говорити про створення готового «санкційного щита» BRICS для Москви наразі немає підстав.
Чого Росія в декларації не отримала
Саме тут проходить головна межа російського дипломатичного успіху.
З тексту прибрали Україну — але не внесли російське трактування війни.
BRICS не визнав українські території російськими.
Не підтримав вимоги Москви щодо українського суверенітету чи майбутньої архітектури безпеки.
Не визнав російське вторгнення «самообороною».
Не поклав відповідальність за війну на НАТО чи Захід.
Не закликав Україну прийняти російські умови миру.
Не визнав міжнародні санкції проти Росії автоматично незаконними.
Не створив окремої системи фінансування чи торгівлі спеціально для обходу санкцій.
Це важливе обмеження.
BRICS залишається майданчиком, де Росія може перешкоджати появі невигідного їй консенсусу значно легше, ніж переконати всіх учасників прийняти власне бачення війни.
У цьому сенсі декларація 2026 року є радше результатом вето через мовчання, ніж перемогою російського наративу.
Немає осуду Росії — але немає й підтримки Росії.
Чому це все одно проблема для України
Для Києва така різниця не повинна бути приводом недооцінювати документ.
Українська дипломатія після 2022 року намагалася закріпити принцип: російська агресія має залишатися глобальною, а не лише європейською проблемою.
Звідси постійне апелювання до продовольчої безпеки, Статуту ООН, свободи судноплавства, ядерної безпеки, територіальної цілісності й права менших держав не бути об’єктами силового переділу кордонів.
Ця стратегія особливо важлива у відносинах із державами Азії, Африки й Латинської Америки, які не приєдналися до санкцій, але водночас часто голосували в ООН за документи на підтримку територіальної цілісності України.
Саме тому зникнення України з декларації BRICS має значення.
У 2024 році навіть саміт у російській Казані не зміг уникнути української теми. Українське МЗС тоді трактувало згадку про національні позиції держав і принципи Статуту ООН як доказ того, що Москва не змогла нав’язати BRICS власне бачення війни.
У 2025 році Україна також залишалася в декларації.
У 2026-му її вже немає.
Це не означає, що Індія, Бразилія, Китай чи Південна Африка автоматично змінили свої національні позиції. Під час самого саміту окремі держави продовжували говорити про дипломатичне завершення війни, а Індія і Китай зберігали роль потенційних посередників.
Але колективний рівень змінився.
І саме на цьому рівні Україна втратила видимість.
BRICS дедалі менше хоче бути арбітром чужих війн
Нью-Делі також показує ширшу трансформацію BRICS.
З одного боку, група дедалі амбітніша. Вона вимагає реформувати ООН, МВФ, Світовий банк і WTO, розширює співпрацю у фінансах, штучному інтелекті, енергетиці, торгівлі та цифрових платежах і позиціонує себе як голос Глобального Півдня.
З іншого — розширення робить вироблення спільної геополітичної позиції дедалі складнішим.
Саме тому BRICS може бути значно ефективнішим у запереченні західних правил, ніж у створенні власних.
Учасникам порівняно легко домовитися, що міжнародні фінансові інституції недостатньо репрезентативні, що односторонні тарифи небажані або що країни Глобального Півдня повинні мати більший вплив.
Набагато складніше домовитися, хто є агресором у конкретній війні, які санкції законні, як повинні змінюватися кордони і якою має бути система міжнародної безпеки.
Україна стала одним із найвиразніших прикладів цього обмеження.
Раніше BRICS приховував відсутність консенсусу формулою про «національні позиції».
У 2026 році знайшов ще простіший спосіб — перестав згадувати проблему.
Що означає декларація Нью-Делі для Києва
Для України з цього випливають щонайменше три висновки.
Перший: не варто перебільшувати антисанкційну частину документа. Вона значною мірою повторює давню позицію BRICS і не створює автоматичного механізму допомоги Росії.
Другий: не варто недооцінювати зникнення України з декларації. На рівні дипломатичної символіки це реальний успіх Москви. Росії вдалося опинитися в центрі одного з найбільших форумів Глобального Півдня, не допустивши навіть нейтрального окремого абзацу про війну, яку вона веде.
Третій: боротьба за позицію Глобального Півдня переходить від формальних голосувань до боротьби за порядок денний.
Для Москви вигідно не лише домагатися підтримки власних тез. Достатньо поступово робити так, щоб Україна дедалі рідше з’являлася у міжнародних документах як самостійна проблема.
Саме це сталося в Нью-Делі.
І тому найбільш показовим у декларації BRICS-2026 може бути не те, що в ній написано про санкції, тарифи чи багатополярний світ.
А те, чого в ній більше немає.
України.
