Чому ці вибори стали випробуванням для російського впливу, наскільки Вірменія близька до ЄС і що це означає для Кавказу
Парламентські вибори у Вірменії 7 червня стали не просто черговим голосуванням за склад Національних зборів. Вони перетворилися на один із найважливіших політичних тестів для всього Південного Кавказу — регіону, який Росія десятиліттями розглядала як частину своєї особливої сфери впливу.
Партія прем’єр-міністра Нікола Пашиняна «Громадянський договір» здобула перемогу, отримавши майже половину голосів і можливість самостійно сформувати уряд. Її головний конкурент — блок «Сильна Вірменія», пов’язаний із російсько-вірменським бізнесменом Самвелом Карапетяном, — посів друге місце, але не зміг нав’язати партії влади реальну боротьбу за першість.
На перший погляд, це внутрішньополітична історія: чинний прем’єр зберіг владу, опозиція посилила позиції, парламент залишився поляризованим. Але насправді йдеться про значно більше. Вірменські вибори стали голосуванням про те, чи зможе країна після втрати Нагірного Карабаху переосмислити власну безпеку, послабити залежність від Москви та продовжити зближення із Заходом.
Для Кремля результат став болісним сигналом: навіть у країні, яка залишається економічно пов’язаною з Росією, має російську військову присутність і десятиліттями вважалася одним із найближчих союзників Москви, проросійський реванш не відбувся.
Читайте також: “Новий ворог Кремля: чому Вірменія виходить з орбіти Росії”
Вибори після Карабаху: чому ставка була такою високою
Це були перші парламентські вибори у Вірменії після карабаської катастрофи 2023 року, коли Азербайджан відновив контроль над Нагірним Карабахом, а майже все вірменське населення регіону залишило свої домівки. Для Вірменії це стало не лише військовою та гуманітарною травмою, а й моментом краху старої безпекової моделі.
Протягом десятиліть значна частина вірменського суспільства виходила з припущення, що союз із Росією є головною гарантією безпеки. Москва мала військову базу у Вірменії, домінувала в регіональних безпекових форматах, була ключовим посередником між Єреваном і Баку після війни 2020 року та розмістила миротворців у Карабасі.
Але коли Азербайджан у 2023 році провів операцію в Карабасі, Росія фактично не стала на захист вірменських інтересів. Для багатьох вірмен це стало точкою перелому: країна, яка роками позиціонувала себе як гарант безпеки, не змогла або не захотіла виконати цю роль.
Саме після цього Єреван почав прискорено переглядати власну зовнішню політику. Вірменія заморозила участь у роботі ОДКБ, активізувала контакти з Європейським Союзом і США, почала говорити про диверсифікацію безпеки та водночас продовжила складний мирний процес із Азербайджаном.
У таких умовах вибори стали референдумом не лише про довіру до Пашиняна, а й про майбутню траєкторію країни. Один варіант — зберегти курс на нормалізацію відносин із сусідами, відкриття країни до Заходу та поступове зменшення залежності від Росії. Інший — спробувати повернутися до старої моделі, де Москва знову стає головним арбітром, гарантом і центром тяжіння.
Вірменські виборці обрали перший варіант, але не без застережень.
Пашинян переміг, але не отримав усієї влади
За результатами голосування «Громадянський договір» Нікола Пашиняна отримав 49,81% голосів. Цього вистачило для збереження парламентської більшості та формування уряду без коаліційних переговорів. Попередній розподіл мандатів дає партії влади 61 місце у 105-місцевому парламенті.
Друге місце посів блок «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна — 23,29% голосів і 28 мандатів. Третім став блок «Вірменія» експрезидента Роберта Кочаряна — 9,94% і 11 місць. «Процвітаюча Вірменія» отримала результат на межі прохідного бар’єра й, за попереднім розподілом, може мати 5 мандатів.
Ця арифметика має подвійне значення.
З одного боку, Пашинян здобув переконливу політичну перемогу. Він не просто втримався після втрати Карабаху — події, яка могла зруйнувати кар’єру будь-якого прем’єра, — а й отримав новий мандат на продовження своєї політики.
З іншого боку, його перемога не є абсолютною. Партія влади не має конституційної більшості, необхідної для найскладніших рішень, зокрема змін до Конституції. А саме це питання може стати ключовим для мирної угоди з Азербайджаном.
Баку наполягає, що у вірменській Конституції мають бути усунуті положення або формулювання, які Азербайджан трактує як потенційні територіальні претензії щодо Карабаху. Для Пашиняна це надзвичайно чутлива тема: будь-які зміни можуть бути представлені опозицією як остаточна відмова від історичних вірменських претензій. Без підтримки частини опозиції або референдуму провести такий процес буде складно.
Тому результат виборів — це не кінець політичної боротьби, а початок її нового етапу.
Як Росія намагалася вплинути на голосування
Перед виборами Москва діяла одночасно кількома інструментами: політичним, економічним, інформаційним і психологічним.
Перший інструмент — підтримка сил, які виступали за відновлення тісніших відносин із Росією. Головною ставкою Кремля вважалася «Сильна Вірменія» Самвела Карапетяна. Карапетян — впливовий бізнесмен із російськими зв’язками, який побудував значну частину свого капіталу саме в російському економічному просторі. Його політичний проєкт позиціонував себе як сила, здатна повернути стабільність і «нормальні відносини» з Москвою.
Другий інструмент — економічний тиск. Напередодні голосування Росія почала запроваджувати обмеження на імпорт вірменської продукції: фруктів, овочів, квітів, мінеральної води, коньяку, вина, риби та інших товарів. Формально це пояснювалося санітарними або фітосанітарними претензіями. Але для Вірменії, яка добре знає пострадянську практику російських «торговельних війн», політичний підтекст був очевидним.
Третій інструмент — погрози. Російські посадовці дедалі частіше натякали, що рух Вірменії до Європейського Союзу може коштувати їй дешевих енергоносіїв, доступу до російського ринку й економічних переваг у межах Євразійського економічного союзу. Окремі заяви з Москви звучали як попередження про можливий «український сценарій» — тобто як спроба налякати суспільство війною або катастрофою у разі продовження прозахідного курсу.
Четвертий інструмент — інформаційні операції. Західні медіа та посадовці повідомляли про спроби російського впливу через дезінформаційні кампанії, підтримку проросійських кандидатів і можливу організацію перевезення до Вірменії громадян країни, які проживають у Росії. Оскільки Вірменія не проводить голосування за кордоном, такі виборці мали фізично прибути до країни.
Усе це мало створити для Пашиняна ситуацію подвійного тиску: знизу — через мобілізацію проросійського електорату, згори — через демонстрацію ціни, яку Вірменія нібито заплатить за віддалення від Москви.
Але ефект виявився протилежним.
Чому російська ставка не спрацювала
Російська стратегія у Вірменії провалилася не тому, що Москва не має там впливу. Навпаки, вона його досі має: економічний, енергетичний, медійний, політичний, церковний і безпековий. Проблема Кремля в іншому: його головний аргумент — «тільки Росія може гарантувати безпеку» — після Карабаху став значно менш переконливим.
Для багатьох вірмен поразка в Карабасі стала доказом того, що залежність від Москви не гарантує виживання. Росія може вимагати лояльності, але не обов’язково готова платити за неї безпековими гарантіями. Це змінило психологію частини суспільства.
Другий фактор — страх перед новою війною. Пашинян побудував кампанію навколо наративу миру. Його меседж був простим: повернення старих політичних сил означатиме реваншизм, конфронтацію з Азербайджаном і ризик нової війни, до якої Вірменія не готова. Опозиція, своєю чергою, звинувачувала Пашиняна у капітуляції та небезпечному конфлікті з Росією.
У підсумку обидві сторони говорили мовою страху. Але влада змогла запропонувати виборцям не лише страх, а й позитивну рамку: мир, відкриті кордони, економічні можливості, європейський напрям, модернізація держави.
Третій фактор — слабкість самих проросійських альтернатив. Карапетян і Кочарян могли мобілізувати частину невдоволених, але для багатьох виборців вони асоціювалися зі старими елітами, олігархічною політикою та залежністю від Москви. Навіть ті, хто критично ставиться до Пашиняна, не обов’язково готові були голосувати за сили, які сприймаються як повернення в минуле.
Четвертий фактор — надмірна грубість російського тиску. Торговельні обмеження, погрози, публічні попередження і демонстративне втручання могли мобілізувати не лише проросійський електорат, а й тих, хто сприйняв це як приниження національного суверенітету.
У цьому сенсі Москва повторила помилку, яку вже робила в інших країнах пострадянського простору: замість м’якого впливу вона використала примус, а замість привабливої альтернативи — погрози.
Вірменія і ЄС: близькість ще не означає членство
Перемога Пашиняна посилює європейський вектор Вірменії, але важливо не перебільшувати швидкість цього процесу.
Вірменія справді активізувала відносини з Європейським Союзом. Єреван говорить про глибшу економічну інтеграцію, політичну співпрацю, демократичні реформи, безвізову перспективу та європейські стандарти. У країні ухвалювалися рішення, які символічно відкривають шлях до обговорення майбутнього членства в ЄС.
Але Вірменія поки не є кандидатом на вступ і не подала офіційної заявки на членство. Вона також залишається членом Євразійського економічного союзу, сильно залежить від російського ринку, російських енергоносіїв і грошових переказів. Її географічне становище обмежує простір для різких кроків: країна не має виходу до моря, її кордони з Туреччиною та Азербайджаном довго залишалися закритими, а транспортна логіка регіону залежить від домовленостей із сусідами.
Сам Пашинян намагається не подавати свою політику як негайний розрив із Росією. Він говорить радше про баланс, диверсифікацію та суверенне право Вірменії мати різних партнерів. Це обережна стратегія: Єреван хоче зменшити залежність від Москви, але не може дозволити собі одномоментний розрив.
Саме тому перемога Пашиняна — це не автоматичний квиток Вірменії до ЄС. Це радше мандат на продовження руху в європейському напрямку, не виходячи одразу з усіх старих зобов’язань.
Мир із Азербайджаном: головний тест для третього мандата
Ключовим питанням після виборів стане не лише геополітичний баланс між Росією і Заходом, а й мирний процес із Азербайджаном.
Пашинян просуває концепцію «реальної Вірменії» — держави, яка має зосередитися на своїх міжнародно визнаних кордонах, розвитку, безпеці та відкритті регіональних комунікацій, а не на нескінченному конфлікті за території, які вона вже не контролює.
Це болісна, але прагматична доктрина. Її суть полягає в тому, що майбутнє Вірменії не може будуватися лише на історичній травмі та реваншизмі. Пашинян намагається переконати суспільство, що мир із Азербайджаном, нормалізація з Туреччиною та відкриття транспортних маршрутів дадуть країні більше безпеки, ніж залежність від російської парасольки, яка вже одного разу не спрацювала.
Але саме тут він стикається з найважчим опором.
Для частини вірменського суспільства Карабах залишається не просто територіальним питанням, а частиною національної ідентичності. Будь-які поступки Баку сприйматимуться як зрада. Опозиція спробує використати це максимально. Росія також зацікавлена в тому, щоб мирний процес не завершився швидко: доки конфлікт не врегульований, Москва зберігає можливості впливу.
Якщо Вірменія й Азербайджан підпишуть мирну угоду, а кордон із Туреччиною почне відкриватися, це докорінно змінить регіональну архітектуру. Вірменія отримає шанс вийти з геополітичної ізоляції. Туреччина посилить роль у регіоні. США та ЄС отримають більше можливостей для присутності на Південному Кавказі. А Росія втратить роль незамінного посередника.
Саме тому мир із Азербайджаном є не лише двосторонньою угодою. Це питання про те, хто формуватиме майбутній порядок на Кавказі.
Чому це поразка Росії
Результат виборів у Вірменії став проблемою для Кремля з кількох причин.
По-перше, Москва не змогла домогтися зміни влади. Попри політичний тиск, економічні обмеження, інформаційні кампанії та підтримку проросійських сил, Пашинян залишився при владі.
Цей результат вписується у ширшу тенденцію останнього часу. Після Румунії, Молдови та Угорщини вибори у Вірменії стали вже четвертою поспіль електоральною поразкою політиків, на яких робив ставку Кремль. Для Москви це особливо болісно, адже йдеться не про випадкову невдачу, а про повторюваний сигнал: проросійська ставка дедалі частіше стає токсичною для виборців, а сам Кремль втрачає здатність конвертувати тиск, гроші й пропаганду у політичний результат.
По-друге, виборці не злякалися російських попереджень настільки, щоб повернути країну до старої орбіти. Це важливо не лише для Вірменії, а й для інших держав пострадянського простору: російський тиск уже не завжди працює як інструмент мобілізації лояльності.
По-третє, поразка проросійських сил сталася в країні, де Росія досі має значні важелі. Це робить сигнал ще сильнішим. Якщо Москва не може гарантувати політичний результат у Вірменії, її вплив у регіоні справді слабшає.
По-четверте, перемога Пашиняна посилює роль Заходу на Південному Кавказі. ЄС, США, Франція, а також Туреччина й Азербайджан стають дедалі важливішими гравцями у питаннях, які раніше Москва намагалася монополізувати.
Нарешті, це ще один наслідок великої війни Росії проти України. Повномасштабне вторгнення не розширило російську сферу впливу, а навпаки прискорило процес її розмивання. Країни, які раніше балансували обережно, тепер дедалі частіше шукають альтернативи — у ЄС, США, Китаї, Туреччині або в регіональних союзах.
Вірменія стала одним із найяскравіших прикладів цього процесу.
Але Росія ще не пішла
Попри очевидну поразку Кремля, говорити про остаточну втрату Вірменії для Росії зарано.
Москва зберігає важелі впливу. Вірменська економіка залежить від торгівлі з Росією. Енергетика залишається вразливою. Російський ринок важливий для вірменських виробників. У країні присутні російські структури, бізнесові зв’язки, медійні канали та політичні мережі. Частина суспільства справді вважає, що розрив із Росією небезпечний або економічно непосильний.
До того ж проросійська опозиція отримала серйозний результат. «Сильна Вірменія» та блок Кочаряна матимуть парламентську трибуну, зможуть критикувати мирний процес, блокувати або ускладнювати конституційні зміни, мобілізувати вулицю та працювати з розчарованими виборцями.
Росія, найімовірніше, спробує використати саме ці точки напруги. Її наступна стратегія може полягати не у прямій зміні влади, а в блокуванні ключових рішень Пашиняна: мирної угоди з Азербайджаном, конституційної реформи, поглиблення співпраці з ЄС, транспортних проєктів за участю США та нормалізації відносин із Туреччиною.
Іншими словами, Кремль програв виборчу битву, але ще не відмовився від боротьби за Вірменію.
Що це означає для Південного Кавказу
Південний Кавказ входить у новий етап. Старий порядок, у якому Росія була головним арбітром, уже не працює так, як раніше. Азербайджан посилився після перемоги в Карабасі. Туреччина стала одним із ключових регіональних гравців. ЄС і США активізувалися. Грузія рухається власною складною траєкторією. Іран уважно стежить за будь-якими транспортними проєктами, які можуть змінити баланс на його північних кордонах.
У цьому середовищі Вірменія намагається вийти з ролі залежного молодшого партнера Росії та стати суб’єктом власної політики. Це непросте завдання для маленької країни з обмеженими ресурсами, закритими або напіввідкритими кордонами та травматичним досвідом війни.
Але саме тому результати виборів такі важливі. Вони показали, що значна частина вірменського суспільства готова підтримати складний, болісний і ризикований курс на мир, диверсифікацію та поступове зближення із Заходом.
Для України цей результат також має символічне значення. Він демонструє, що російська імперська модель втрачає привабливість навіть там, де десятиліттями здавалася майже незамінною. Війна проти України стала не лише спробою Кремля повернути контроль над однією країною, а й каталізатором втрати впливу в інших регіонах.
Перемога Пашиняна — це початок складнішої гри
Перемога Нікола Пашиняна — це важлива поразка Росії, але не остаточна перемога Заходу. Вірменія не розриває з Москвою одномоментно, не вступає завтра до ЄС і не позбавляється залежностей одним голосуванням. Вона лише підтвердила напрямок руху.
Цей напрямок — від монопольної залежності від Росії до складнішої, багатовекторної політики. Від карабаської пастки — до спроби домовитися з Азербайджаном. Від ролі об’єкта чужої геополітики — до прагнення стати суб’єктом.
Для Пашиняна попереду найважче: провести мирний процес, не розколовши суспільство; поглибити співпрацю з ЄС, не спровокувавши економічний шок; зменшити залежність від Росії, не залишивши країну без критично важливих ресурсів; і водночас не перетворити перемогу на авторитарну спокусу.
Для Кремля ці вибори стали ще одним доказом, що старі інструменти — шантаж, торговельні війни, погрози й підтримка лояльних еліт — уже не гарантують результату. Росія може зберігати важелі, але дедалі частіше втрачає головне: здатність переконувати.
Саме тому вибори у Вірменії стали більше ніж парламентським голосуванням. Вони показали, що Південний Кавказ перестає бути простором, де Москва може одноосібно визначати правила гри. І хоча майбутнє Вірменії залишається складним і небезпечним, після 7 червня воно стало трохи менш російським.
Перемога Нікола Пашиняна на виборах у Вірменії стала важливим сигналом для всього Південного Кавказу: Кремль більше не здатен гарантовано утримувати навіть традиційних союзників у своїй орбіті. Вірменія не розриває зв’язки з Росією миттєво, але дедалі впевненіше шукає власний шлях — через мир із сусідами, зближення з ЄС і поступове посилення суверенітету.
