Війна не лише проти Зеленського: як Кароль Навроцький об’єднав Україну і що буде далі
Скандал із позбавленням Володимира Зеленського ордена Білого Орла став найбільшою символічною кризою у відносинах України та Польщі від початку повномасштабної війни. Формально йдеться про державну нагороду та польську реакцію на вшанування Героїв УПА в українській армії. Насправді — про значно більше: внутрішню політику Польщі, межі української суб’єктності, право Києва самостійно визначати власну політику пам’яті та кінець епохи, коли Варшава автоматично сприймалася як безумовний адвокат України в Європі.
Рішення президента Польщі Кароля Навроцького мало вдарити по Зеленському. Але в Україні воно спрацювало інакше: навколо цієї історії несподівано об’єдналися чинний президент, його політичні опоненти, колишні президенти, дипломати та посадовці різних епох.
Уперше за тривалий час Київ продемонстрував Варшаві не прохання про розуміння, а межу: підтримка України не дає іншій державі права диктувати їй, кого вшановувати, як трактувати власну історію і де проходять кордони національної пам’яті.
Читайте також: “Білий Орел проти «Героїв УПА»: Польща забирає нагороду в Зеленського”
Що сталося
19 червня президент Польщі Кароль Навроцький оголосив рішення позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла — найвищої державної нагороди Польщі.
Формальним приводом стало рішення Зеленського надати одному з підрозділів Сил спеціальних операцій ЗСУ почесне найменування на честь Героїв УПА. Для України це — частина власної військової традиції та пам’яті про антиімперський спротив. Для значної частини польського суспільства УПА асоціюється передусім із Волинською трагедією та вбивствами польського цивільного населення під час Другої світової війни.
Ця різниця в історичній пам’яті не нова. Вона десятиліттями була однією з найболючіших тем у відносинах між Києвом і Варшавою. Але цього разу суперечка вийшла далеко за межі історії.
Польський президент не обмежився критикою українського рішення. Він перевів конфлікт у площину державного символу — ордена, яким у 2023 році Анджей Дуда нагородив Зеленського як знак солідарності Польщі з Україною у війні проти Росії.
Саме тому в Києві рішення Навроцького сприйняли не як жест щодо конкретного політика, а як удар по українській державі та українському суспільству, яке веде війну.
Чому орден Білого Орла став таким важливим
Орден Білого Орла — не просто польська нагорода. Це один із найстаріших і найважливіших символів польської державності. Ним нагороджували глав держав, монархів, президентів, прем’єрів, дипломатів та діячів, які мали особливе значення для Польщі або її міжнародних відносин.
Зеленський отримав орден у квітні 2023 року від Анджея Дуди. Тоді це виглядало як один із найяскравіших символів польсько-української солідарності після 24 лютого 2022 року. Польща приймала українських біженців, була ключовим логістичним хабом для західної допомоги, активно просувала санкції проти Росії та підтримувала українську євроінтеграцію.
Тому нагорода Зеленського була прочитана в Україні ширше: не як персональна відзнака президента, а як знак поваги до всієї країни, що стримує російську агресію.
Коли Навроцький вирішив цю нагороду відкликати, символ спрацював у зворотному напрямку. Якщо орден вручали як жест на адресу України, то і його позбавлення було сприйняте як жест на адресу України.
Відповідь Зеленського: не чекати, поки заберуть
Зеленський не став чекати, доки рішення Навроцького пройде всі формальні процедури. Він демонстративно відправив орден назад до Польщі.
Цей крок був важливий одразу з кількох причин.
По-перше, Зеленський перехопив ініціативу. Замість того щоб виглядати політиком, у якого забрали нагороду, він сам від неї відмовився.
По-друге, він змістив акцент із теми УПА на питання гідності. У його логіці, якщо найвища польська нагорода може залишатися в історичному списку поруч із одіозними фігурами, але стає неприйнятною для президента країни, яка воює проти Росії, то Україна не буде сперечатися за цей символ.
По-третє, Зеленський залишив відкритими двері для майбутньої співпраці. У його реакції не було відмови від Польщі як партнера. Була відмова від формату, у якому Варшава може говорити з Києвом мовою публічного покарання.
Це була відповідь не про образу. Це була відповідь про межу.
Як Навроцький ненавмисно об’єднав українських президентів
Найсильнішим наслідком рішення Навроцького стала не реакція Зеленського, а реакція інших українських президентів.
Леонід Кучма, Віктор Ющенко і Петро Порошенко — політики різних епох, різних політичних традицій і різного ставлення до чинної влади — також заявили про відмову від ордена Білого Орла.
Це стало рідкісним моментом політичної єдності.
Українські президенти могли мати різні погляди на внутрішню політику, Зеленського, минуле, майбутнє і власну роль у державі. Але в питанні зовнішнього тиску на українську політику пам’яті вони виступили синхронно.
Цей жест був адресований не лише Польщі. Він був адресований і українському суспільству: у питаннях, які стосуються державної гідності та права України самостійно визначати власну історичну рамку, внутрішні конфлікти можуть відходити на другий план.
Саме тому ця історія вийшла за межі дипломатичного скандалу. Вона стала моментом, коли польський президент, намагаючись ізолювати Зеленського, фактично допоміг йому опинитися в центрі ширшого українського консенсусу.
Чому це рішення було вигідне Навроцькому
Рішення Кароля Навроцького не можна пояснити лише історичною пам’яттю. Воно має чіткий внутрішньополітичний вимір.
Польща вже живе логікою парламентських виборів 2027 року. Українська тема дедалі частіше стає частиною боротьби між правими, ультраправими, президентським табором і урядом Дональда Туска.
Для Навроцького конфлікт навколо УПА став можливістю закріпитися як лідеру правого електорату. Саме цей електорат найжорсткіше реагує на українську політику пам’яті, найактивніше вимагає від Києва поступок і найохочіше підтримує символічні покарання України.
Опитування показують, що позбавлення Зеленського ордена підтримує значна частина польського суспільства, а серед виборців правих і ультраправих сил підтримка є особливо високою. Для Навроцького це означає просту політичну арифметику: конфлікт із Зеленським може бути ризикованим у зовнішній політиці, але вигідним у боротьбі за польського виборця.
Тому рішення про орден було не лише про Волинь, УПА чи історичну травму. Воно було також про владу в самій Польщі.
Пастка для Дональда Туска
Окрема ціль цієї історії — прем’єр-міністр Польщі Дональд Туск.
Туск опинився у складній ситуації. З одного боку, він не може повністю ігнорувати польські суспільні настрої щодо Волині та УПА. З іншого — він розуміє стратегічну ціну конфлікту з Україною.
Для уряду Польщі Україна — не просто сусід. Це ключовий елемент безпеки на східному фланзі Європи, важливий партнер у майбутній відбудові, ринок для польського бізнесу і держава, від стійкості якої прямо залежить безпека самої Польщі.
Навроцький поставив Туска перед вибором: або підтримати рішення про позбавлення Зеленського ордена і взяти частину відповідальності за кризу на себе, або заблокувати його і отримати звинувачення від правих у зневазі до польської історичної пам’яті.
Зеленський, повернувши орден самостійно, частково зняв цю пастку. Але політична проблема для Туска не зникла. Польський прем’єр і далі змушений балансувати між стратегічним партнерством з Україною та внутрішнім тиском з боку виборців, для яких історичні питання мають дедалі більшу політичну вагу.
Чому Польща змінюється
Україна довго сприймала антиукраїнську риторику в Польщі як маргінальне явище — справу ультраправих груп, радикальних активістів або передвиборчих кампаній.
Але останні роки показали, що проблема ширша.
Після першої хвилі солідарності 2022 року польське суспільство поступово повернулося до внутрішніх страхів, соціальних конфліктів і старих історичних образ. Українські біженці, конкуренція на ринку праці, зернова криза, блокади кордону, економічні суперечки й тема Волині створили нове тло для політики.
На цьому тлі українське питання стало зручним інструментом мобілізації виборців. Праві сили використовують його жорстко й відкрито. Центристські та ліберальні політики часто змушені реагувати, щоб не виглядати байдужими до польської пам’яті.
Так формується небезпечна інерція: навіть ті польські політики, які розуміють стратегічну важливість України, дедалі частіше змушені говорити про неї мовою претензій.
Волинь, УПА і боротьба за право на пам’ять
У центрі нинішньої кризи — різне бачення історії.
Для Польщі Волинська трагедія є однією з найболючіших сторінок національної пам’яті. У польському суспільстві домінує погляд на ці події як на геноцид поляків, відповідальність за який несуть українські націоналісти.
Для України УПА — складний, неоднозначний, але важливий символ боротьби за незалежність. Українська історична пам’ять бачить у ній передусім антирадянський і антиімперський спротив, частину довгої боротьби за державність.
Ці два наративи конфліктують. Але проблема починається тоді, коли одна сторона намагається перетворити власний історичний наратив на політичну умову для іншої.
Київ не вимагає від Польщі відмовитися від власних героїв, хоча в українській історичній пам’яті теж є болючі сторінки, пов’язані з польською державою, Армією Крайовою, міжвоєнною політикою Другої Речі Посполитої, пацифікацією, полонізацією та конфліктами ХХ століття.
Україна переважно не виносила ці теми в центр державної політики щодо Польщі. Варшава ж дедалі частіше робить історичні питання частиною сучасного політичного тиску.
Саме це і викликає українську реакцію: не заперечення польського болю, а відмова приймати польське право вето на українську пам’ять.
Чому реакція України була настільки жорсткою
Українська реакція пояснюється не лише емоціями.
Після 2022 року Україна живе в умовах війни, яку Росія виправдовує історичними претензіями. Москва заперечує українську державність, українську ідентичність і право України на власну історію.
Тому будь-яка зовнішня спроба диктувати Києву, кого вшановувати і як трактувати минуле, сприймається особливо гостро.
Для українців це вже не академічна дискусія. Це питання політичного виживання.
Саме тому фраза про те, що Україна не прийняла бій із Росією для того, щоб інші держави визначали її історію, стала центральною в реакції українських політиків. Вона добре пояснює нерв цієї кризи.
Польща не є Росією. Польща — союзник. Але саме тому від неї очікують іншого тону, іншої мови і іншого рівня поваги.
Кремлівський фактор
У цій історії є ще один очевидний вигодонабувач — Росія.
Будь-яке загострення між Києвом і Варшавою працює на Москву. Російська пропаганда роками намагається роздмухувати історичні суперечки між українцями та поляками, використовувати тему Волині, УПА, біженців, зерна і кордону для підриву довіри між двома суспільствами.
Рішення Навроцького стало подарунком для цієї пропаганди.
Польські критики президента прямо вказують на це: конфлікт тішить Кремль, шокує союзників і послаблює обидві країни в момент, коли їхня співпраця має стратегічне значення.
Для Москви ідеальна картина — Польща, яка дедалі більше бачить в Україні проблему, і Україна, яка дедалі менше довіряє Польщі як партнеру. Саме тому нинішня криза небезпечна не лише символічно, а й геополітично.
Ризик для конференції з відновлення
Першим практичним тестом стане Конференція з відновлення України у Гданську 25–26 червня.
Для Польщі це важлива подія. Варшава хоче бути одним із ключових учасників майбутньої відбудови України. Польський бізнес розраховує на контракти, логістичні проєкти, інфраструктурну співпрацю і роль посередника між Україною та ЄС.
Але криза з орденом створила незручне питання: чи поїде Зеленський до Гданська особисто?
Якщо президент України обмежиться відеозверненням або зменшить рівень участі української делегації, це стане сильним сигналом. Не розривом, але демонстрацією: політичні жести мають наслідки.
Для Туска провал або зниження рівня конференції було б серйозним ударом. Для Навроцького — навпаки, можливістю показати, що саме уряд не здатен ефективно керувати відносинами з Україною.
Тому Гданськ стане першим майданчиком, де буде видно, чи сторони здатні відокремити стратегічні інтереси від символічної ескалації.
Далі — 11 липня
Наступна небезпечна дата — 11 липня, день пам’яті жертв Волинської трагедії у Польщі.
Вже зараз зрозуміло, що польські праві сили використають цю дату для нових заяв, резолюцій або ініціатив щодо України. У польській політиці тема Волині стала надто мобілізаційною, щоб її просто відкласти.
Для Києва це означає потребу в обережній, але твердій стратегії.
Україна не може дозволити, щоб її втягнули у змагання історичних претензій. Але й мовчазне прийняття польських ультиматумів більше не працює.
Найскладніше завдання для Києва — не перейти в дзеркальну ескалацію. Україна має право відповідати на тиск, але її сила зараз саме в тому, щоб не перетворити історичну суперечку на нескінченний обмін образами, резолюціями і символічними покараннями.
Що може втратити Україна
Головний ризик для України — не в ордені.
Проблема в тому, що Польща залишається важливим гравцем у кількох критичних напрямах.
По-перше, це військова логістика. Польська територія, інфраструктура і хаб у Жешуві мають ключове значення для постачання допомоги Україні.
По-друге, це євроінтеграція. Польща може бути адвокатом України в ЄС, але також може створювати проблеми, якщо двосторонні суперечки почнуть проникати в переговорний процес.
По-третє, це відбудова. Польські компанії хочуть брати участь у майбутніх проєктах в Україні, але політична напруга може зменшити їхні шанси й відкрити більше простору для Німеччини, Франції, Італії чи інших партнерів.
По-четверте, це суспільна підтримка. Якщо ставлення поляків до України продовжить погіршуватися, політики будуть дедалі частіше підлаштовуватися під цей тренд.
Саме суспільні настрої є найнебезпечнішим фактором. Дипломатичну кризу можна владнати переговорами. Зміну громадської думки — набагато складніше.
Що може втратити Польща
Польща теж ризикує.
Якщо Варшава перетворить історичний тиск на постійну політику щодо Києва, вона може втратити роль головного регіонального партнера України.
Україна вже не перебуває в ситуації 2022 року, коли Польща була майже безальтернативним вікном до Європи. Київ має широку коаліцію партнерів, прямі канали з Брюсселем, Вашингтоном, Берліном, Парижем, Лондоном і країнами Північної Європи.
Політика ультиматумів може не змусити Україну поступитися. Вона може лише підштовхнути Київ до диверсифікації партнерств.
Для Польщі це означатиме втрату впливу на майбутню Україну — політичного, економічного і символічного.
Парадокс у тому, що Варшава може виграти кілька внутрішньополітичних раундів, але програти стратегічно.
Три сценарії розвитку подій
1. Контрольована деескалація
Найкращий сценарій — сторони знижують публічний градус, не відмовляючись від власних позицій. Україна бере участь у конференції з відновлення, Польща уникає нових різких кроків, історичні питання повертаються до формату експертного діалогу, ексгумацій, меморіалізації та переговорів між істориками.
Цей сценарій не вирішить проблему повністю, але дозволить не допустити її поширення на безпеку, ЄС і відбудову.
2. Холодне партнерство
Більш імовірний сценарій — формальна співпраця триває, але політичної довіри стає менше.
Польща й Україна продовжують працювати у сферах безпеки, логістики, відновлення та євроінтеграції, але риторика стає жорсткішою, а історичні теми регулярно вибухають у публічному просторі.
Це означатиме кінець романтичного періоду польсько-українських відносин і перехід до прагматичної, прохолодної моделі.
3. Подальша ескалація
Найгірший сценарій — польська внутрішня політика штовхає Навроцького та праві сили до нових антиукраїнських ініціатив, а Київ відповідає дедалі жорсткіше.
Тоді історична суперечка може почати впливати на євроінтеграцію, економіку, меморіальну політику, контакти між суспільствами і навіть на практичну співпрацю.
Цей сценарій був би найбільш вигідним Росії.
Що має робити Україна
Україні потрібна стратегія, яка поєднує твердість і стриманість.
Київ має чітко дати зрозуміти: українська політика пам’яті є внутрішньою справою України. Жодна держава не має права диктувати Україні, кого вона може або не може вшановувати.
Водночас Україна має демонструвати повагу до польського болю. Це означає продовження ексгумацій, підтримку історичного діалогу, роботу з місцями пам’яті та готовність говорити про складні сторінки минулого без російських маніпуляцій і без політичного шантажу.
Найгіршим варіантом була б дзеркальна війна резолюцій: якщо польський Сейм ухвалює антиукраїнські документи, Верховна Рада відповідає антиісторичними постановами про Польщу. Україна має достатньо історичних аргументів для такого сценарію, але стратегічно він був би руйнівним.
Сильніша позиція — не мовчати, але й не грати за правилами ресентименту.
Що має зрозуміти Польща
Польщі доведеться визнати: Україна змінилася.
Це вже не держава, яка готова приймати будь-які умови від союзників лише тому, що потребує допомоги. Україна веде війну за власне існування і тому особливо гостро реагує на все, що схоже на заперечення її суб’єктності.
Варшава може мати власний погляд на УПА, Волинь і українську історичну політику. Вона має право на свою пам’ять і свій біль. Але це право не означає права встановлювати для України історичні заборони.
Якщо Польща хоче бути лідером регіону, їй доведеться говорити з Україною як із рівною державою, а не як із молодшим партнером, якого можна виховувати публічними покараннями.
Скандал із орденом Білого Орла став не просто дипломатичним епізодом. Він показав, що польсько-українські відносини входять у нову фазу.
Епоха безумовної романтики після 24 лютого 2022 року завершується. На її місце приходить складне партнерство двох держав, які мають спільного ворога, спільні інтереси, але також різні історичні пам’яті, різні політичні цикли і різні внутрішні травми.
Кароль Навроцький хотів покарати Зеленського. Але в результаті він допоміг об’єднати український політичний клас навколо питання, яке виявилося більшим за нагороду: права України бути суб’єктом власної історії.
Тепер головне питання — чи зможуть Київ і Варшава пройти цю кризу без стратегічного саморуйнування.
Польща потрібна Україні. Україна потрібна Польщі. Але майбутні відносини між ними вже не можуть будуватися на старій формулі, де одна сторона виступає адвокатом, а інша має мовчки дякувати.
Новий формат можливий лише на основі рівності, взаємної поваги і чесного визнання: минуле між Україною та Польщею складне, але майбутнє не повинно ставати його заручником.
За матеріалами eurointegration.com.ua
