Після ампутації — на міжнародну дистанцію. Як українські ветерани повертаються до спорту і чому це більше, ніж історія про силу волі

Українські ветерани, які втратили кінцівки на війні, подолали одну з найскладніших дистанцій функціонального фітнесу на міжнародних змаганнях HYROX в іспанській Валенсії. Їхні історії потрапили на сторінки Associated Press і The Washington Post. Але за спортивними досягненнями стоїть значно масштабніше питання: чи може Україна створити систему, у якій фізична активність, адаптивний спорт і повноцінне суспільне життя будуть доступними для кожного ветерана після важкого поранення, а не лише для учасників міжнародних турнірів?

Українські ветерани на HYROX у Валенсії, 18 жовтня 2026 року. Репортаж AP опубліковано 31 жовтня.

Дистанція, яка починається задовго до старту

Для більшості учасників міжнародних спортивних змагань підготовка означає тренування, відновлення, розрахунок навантажень і планування поїздки. Для 30-річного українського ветерана Дмитра Биховченка до цього додаються завдання, про які люди без інвалідності нерідко навіть не замислюються.

Перед виходом із дому йому потрібно знати, чи є на маршруті пандуси, наскільки доступний транспорт, чи можна безперешкодно потрапити до потрібної будівлі, чи передбачені поручні та інші елементи доступності.

Після втрати обох ніг планування стало невіддільною частиною повсякденного життя. Саме з цієї деталі розпочинається репортаж Associated Press про українських ветеранів, які взяли участь у міжнародному фітнес-змаганні HYROX в іспанській Валенсії.

18 жовтня 2026 року Биховченко завершив дистанцію, яка передбачала інтенсивні фізичні навантаження, поєднання циклічних вправ і силової роботи. Там, де інші учасники бігли, він пересувався за допомогою крісла колісного. Для виконання частини вправ спускався на підлогу й використовував адаптовану техніку.

Три роки тому Биховченко втратив обидві ноги під час боїв за Авдіївку. За даними AP, російський безпілотник скинув вибуховий пристрій у його окоп. Через інтенсивні бойові дії евакуація пораненого затрималася на кілька годин.

Після важкого поранення життя не стало простішим. Але в ньому з’явилася нова форма активності, яка допомагає ветерану організовувати свій день, взаємодіяти з іншими людьми й знаходити особисті цілі.

В інтерв’ю агентству Биховченко пояснив, що спорт полегшує його будні, допомагає психологічно відволікатися від тяжких спогадів і позитивніше дивитися на життя.

Це його власний досвід, а не універсальний рецепт відновлення після ампутації. Проте саме такі історії дозволяють побачити важливу сторону ветеранської реінтеграції, яка часто залишається поза увагою державної політики та суспільної дискусії.

Повернення до активного життя не завершується після отримання протеза або виписки з реабілітаційного центру. Воно продовжується на вулиці, в транспорті, на роботі, у спортивному залі та в повсякденному спілкуванні.

HYROX: випробування витривалості, у якому довелося переосмислити звичні правила

HYROX — міжнародний формат функціональних фітнес-перегонів, який поєднує бігові відрізки з виконанням силових і функціональних вправ.

СТАНДАРТНИЙ ФОРМАТ HYROX

8 км
Вісім бігових відрізків по одному кілометру
8
Функціональних тренувальних станцій

Програма передбачає, серед іншого, роботу на гребному тренажері, переміщення обтяжених саней, перенесення вантажів та випади з обтяженням.

У стандартному форматі учасники долають вісім кілометрових відрізків, між якими виконують комплекс вправ. Проте для спортсменів з інвалідністю передбачені адаптивні дивізіони з модифікаціями залежно від функціональних можливостей.

Зокрема, опублікований організаторами регламент адаптивних змагань містить окремі класи для учасників із порушеннями функцій верхніх і нижніх кінцівок, неврологічними порушеннями та спортсменів, які виконують вправи сидячи. Деякі вимоги до дистанції, ваги або кількості повторень відрізняються.

Це принципова відмінність від уявлення, що людина з ампутацією повинна обов’язково виконувати всі вправи так само, як учасник без інвалідності.

Адаптивний спорт ґрунтується не на запереченні фізичних обмежень, а на створенні умов для повноцінної участі з урахуванням цих обмежень.

У Валенсії українські ветерани виступали саме в адаптивній категорії. На фотографіях AP — Дмитро Биховченко, Олег Церковний, Іван Артюх та Олексій Дорошенко.

Важливо, що йдеться не про показовий виступ окремої групи поранених військових, а про участь у міжнародному спортивному середовищі, де результат досягається через підготовку, наполегливість і виконання правил відповідного дивізіону.

Змагання відбулися 18 жовтня, а міжнародний репортаж вийшов 31 жовтня.

Не лише фізична сила: як спорт допомагає відновлювати відчуття контролю над життям

У репортажі AP важливими є не тільки самі змагання, а й те, як ветерани розповідають про власні зміни після поранень.

Олег Церковний, який після завершення військової служби долучився до допомоги тяжкопораненим ветеранам, підтримував Дмитра Биховченка під час виконання вправ у Валенсії.

Для Церковного участь української команди мала й міжнародне значення. Він прагнув продемонструвати світові досвід українських ветеранів і можливості людей, які пережили важкі бойові травми.

Інший учасник підготовки до змагань, Олександр Дашко, втратив ліву ногу внаслідок бойового поранення. Він пояснив журналістам, що спорт дає можливість хоча б тимчасово перемикнути увагу з війни.

За його словами, війна присутня майже всюди: у розмовах із друзями, інформаційному просторі, соціальних мережах. Під час інтенсивних тренувань з’являється можливість зосередитися на зовсім інших завданнях.

У цих свідченнях простежуються три важливі аспекти відновлення.

Перший — повернення особистої автономії. Після поранення людина може опинитися в ситуації тривалої залежності від медичних процедур, допомоги інших людей та доступності довкілля. У спортивному середовищі вона отримує можливість самостійно визначати цілі й поступово досягати їх.

Другий — соціальна взаємодія. Тренування створюють нове коло спілкування, яке не обов’язково обмежується обговоренням бойового досвіду. Люди взаємодіють як партнери по команді, спортсмени або друзі.

Третій — нові соціальні ролі. Після тривалого лікування ветеран може стати учасником спортивного клубу, тренером, організатором заходів чи наставником для інших людей.

Однак тут необхідно провести принципове розмежування.

Спорт може бути одним із ресурсів психологічного добробуту, але не є заміною лікування посттравматичного стресового розладу, депресії чи інших психічних станів, якщо людина потребує професійної допомоги.

Так само участь у змаганнях не означає, що ветеран завершив фізичну реабілітацію або більше не потребує медичного супроводу.

Історія Биховченка демонструє індивідуальний позитивний досвід. Перетворювати його на вимогу, що кожна людина після ампутації повинна займатися інтенсивним спортом, було б помилкою.

Між лікарнею і спортивним залом: де починається справжня реінтеграція

Повернення до фізичної активності після важких поранень часто описують через успішні історії протезування.

Людина отримує сучасний протез, робить перші кроки, повертається до ходьби або починає тренування. Проте на практиці процес значно складніший.

Ампутація змінює біомеханіку руху, характер навантаження на суглоби, м’язи та інші структури тіла. Можуть виникати біль у залишковій частині кінцівки, фантомний біль, порушення рівноваги, проблеми зі шкірою, труднощі під час використання протеза.

Тому повернення до спорту має спиратися на індивідуальне оцінювання функціональних можливостей людини.

У грудні 2025 року Міністерство охорони здоров’я затвердило перший єдиний стандарт реабілітаційної допомоги при ампутації кінцівок у дорослих і дітей.

Документ передбачає безперервність допомоги в гострому, післягострому та довготривалому періодах. З пацієнтом повинна працювати мультидисциплінарна команда: лікар фізичної та реабілітаційної медицини, фізичні терапевти, ерготерапевти, психологи та протезисти-ортезисти.

Особливу увагу стандарт приділяє не лише самому факту протезування, а й результатам відновлення функціонування. Серед показників — подальше використання протеза, мобільність і рівень самостійності в повсякденному житті.

Цей підхід змінює саму логіку оцінювання успішності реабілітації.

Важливим стає не тільки те, чи може людина пройти певну відстань у медичному закладі, а й чи здатна вона користуватися транспортом, працювати, пересуватися власним містом і займатися діяльністю, яку вважає важливою.

Саме тут з’являється місце для адаптивного спорту.

Медична реабілітація та спортивні тренування мають різні функції. Перша передбачає клінічне оцінювання, лікувальні втручання й відновлення функціонування. Другі можуть забезпечувати тривалу фізичну активність, соціалізацію та особистий розвиток.

Найперспективніша модель — не протиставляти ці напрямки, а забезпечити безпечний і послідовний перехід від медичної реабілітації до доступної фізичної активності в громаді.

Для однієї людини це може бути тренування в басейні. Для іншої — заняття з адаптивного силового тренінгу. Для третьої — настільний теніс, веслування, велоспорт, стрільба з лука або регулярні прогулянки.

І жоден із варіантів не повинен оцінюватися як менш значущий лише тому, що не передбачає участі в міжнародних змаганнях.

Масштаб проблеми: Україна потребує значно більшої системи реабілітації

Потреба в довготривалій підтримці людей із важкими травмами зростає на тлі повномасштабної війни.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, які були наведені в гуманітарних матеріалах на 2026 рік, кількість людей з інвалідністю в Україні суттєво збільшилася після лютого 2022 року.

Водночас значна частина потреб у реабілітації залишається незадоволеною.

ДОСТУП ДО РЕАБІЛІТАЦІЇ — ОЦІНКИ ВООЗ, ОПРИЛЮДНЕНІ У ЛЮТОМУ 2026 РОКУ

4%
Лікарень, які надають стаціонарну реабілітацію
3%
Закладів, які пропонують допоміжні технології, зокрема протези

Ці показники характеризують охоплення медичних закладів відповідними послугами, а не частку пацієнтів, які отримали допомогу.

На ці проблеми накладаються руйнування медичної інфраструктури, дефіцит спеціалізованих послуг і нерівномірність доступу між регіонами.

У повідомленні від 23 лютого 2026 року ВООЗ також звертала увагу на те, що наслідки російських атак на енергетику впливають на процес одужання людей уже після виписки з лікарень.

Відновлення, яке розпочалося у медичному закладі, може ускладнюватися через відсутність електроенергії, опалення, води та належних побутових умов.

Для людини після ампутації такі труднощі означають додаткові перешкоди в догляді за собою, користуванні допоміжними засобами, пересуванні та дотриманні програми відновлення.

Потреба в доступній спортивній інфраструктурі, таким чином, є частиною набагато ширшої проблеми.

Якщо людині складно дістатися до реабілітаційного центру, вона може мати такі самі або навіть більші труднощі дорогою до басейну чи спортивного клубу.

І якщо після медичної реабілітації в громаді немає доступних форматів фізичної активності, можливість підтримувати досягнутий рівень функціонування звужується.

1500 гривень на спорт: що вже пропонує держава

В Україні вже діє державна програма «Ветеранський спорт», яка передбачає фінансову підтримку ветеранів і ветеранок для занять фізичною активністю.

Учасники, які відповідають умовам програми, можуть отримувати 1500 гривень на квартал для оплати послуг спортивних закладів.

За інформацією Міністерства у справах ветеранів, у першому кварталі 2026 року програмою скористалися 201 646 ветеранів і ветеранок. Це показник участі в програмі, а не кількість ветеранів з ампутаціями чи кількість людей, які пройшли спортивну реабілітацію.

ДЕРЖАВНА ПРОГРАМА «ВЕТЕРАНСЬКИЙ СПОРТ»

1 500 грн

На квартал для оплати фізичної активності у закладах, які відповідають умовам програми

Умови, порядок подання заявки та перелік спортивних закладів — на сайті Мінветеранів.

Це важливий механізм зниження фінансового бар’єра, особливо для тих ветеранів, які хочуть повернутися до регулярної фізичної активності без участі в професійних спортивних програмах.

Однак з погляду адаптивного спорту залишається кілька системних питань.

По-перше, можливість оплатити абонемент не тотожна фізичній доступності спортивного закладу. Якщо в будівлі немає відповідного входу, доступного санвузла або тренувального обладнання, фінансова підтримка не усуває цих обмежень.

По-друге, не кожен тренер має кваліфікацію та досвід роботи з людьми після ампутацій.

По-третє, фінансування звичайних спортивних послуг не завжди покриває індивідуальні тренування, адаптоване обладнання або додаткові транспортні витрати.

І нарешті, сама наявність спортивного клубу в місті ще не означає, що там є відповідний формат занять для конкретної людини.

Отже, державну підтримку доцільно оцінювати не лише за кількістю учасників і обсягом витрачених коштів, а й за тим, наскільки реально доступними стають тренування для ветеранів із різними потребами.

Тренер, який розуміє ампутацію: чому обладнання саме собою не вирішує проблему

Одна з найважливіших деталей репортажу AP — участь тренерів, які добровільно допомагали ветеранам підготуватися до HYROX.

У Києві з Дмитром Биховченком працювала фітнес-тренерка Яся Шандрій.

Вона розповіла агентству про різноманітність травм і функціональних обмежень учасників: ампутації однієї або обох нижніх кінцівок, ампутації верхніх кінцівок на різних рівнях.

Це означає, що підготовка не могла будуватися за однією універсальною програмою.

Виконання певної вправи може бути доступним одному спортсмену і потребувати значних змін для іншого.

Для тренера це питання не лише техніки, а й безпеки — вибору навантаження, стабілізації тіла, профілактики перевантажень та вчасного скерування до медичних фахівців.

Проблему підготовки кадрів в Україні вже намагаються розв’язувати.

У березні 2025 року Програма розвитку ООН за підтримки уряду Іспанії та у співпраці з українськими державними інституціями організувала навчання з адаптивного спорту для 26 тренерів із постраждалих від війни регіонів.

Серед учасників були фахівці з Миколаївської, Херсонської та Харківської областей.

Програма охоплювала інклюзивні методики тренувань, етичну взаємодію з людьми з інвалідністю, практичну адаптацію вправ і використання обладнання.

Такі ініціативи створюють основу для розвитку місцевих спортивних програм. Проте окремі курси не замінюють необхідності системно готувати тренерів, розширювати їхню практичну підготовку та налагоджувати взаємодію з реабілітаційними командами.

Для ветерана критично важливо не просто знайти спортивний зал, а потрапити до середовища, у якому розуміють його функціональні можливості та поважають право самостійно визначати свої цілі.

Повернення до команди: як адаптивний спорт розвивається в українських громадах

Український досвід адаптивного спорту вже не обмежується міжнародними змаганнями та окремими відомими реабілітаційними центрами.

Один із прикладів — ветеранський простір у Сумах, про який у квітні 2026 року розповіла Програма розвитку ООН.

Його розвивають ветерани Микола Зарицький та Сергій Кознієнко, які самі пережили важкі бойові поранення й ампутації.

У просторі організовують заняття з адаптивних спортивних дисциплін, зокрема волейболу сидячи та кросфіту. За підтримки міжнародних партнерів заклад отримав спортивне обладнання, серед якого тренажери для кардіонавантажень і веслування. Команда також співпрацює з місцевим спортивним клубом.

Але важливою складовою цього проєкту є не обладнання, а відновлення спілкування і відчуття належності до спільноти.

Для людей, які тривалий час перебували у військових підрозділах, втрата звичного колективу після демобілізації або поранення може бути окремим викликом. Командні заняття створюють можливість формувати нові соціальні зв’язки.

Розвиток адаптивного спорту в громадах дає змогу ветеранам займатися фізичною активністю поблизу місця проживання, без необхідності брати участь у великих міжнародних заходах.

У Чернігівській області за підтримки Німеччини та ПРООН також відкрили ветеранський центр, де поряд із психологічною, правовою й інформаційною допомогою передбачені фізична реабілітація та адаптивні спортивні заняття.

Такі приклади показують, як може виглядати локальна інфраструктура ветеранської реінтеграції.

Спортивна активність стає частиною повсякденного життя громади, а не виключно спеціальним заходом, який відбувається кілька разів на рік.

Проте між створенням окремих успішних просторів і формуванням загальнонаціональної доступної мережі залишається значна дистанція.

Саме її потрібно долати наступними роками.

Читайте також: “Від дитячого хокею до реабілітації ветеранів: у Львові відкрили першу льодову арену для спорту та відновлення”

Пандус, транспорт, роздягальня: невидима сторона спортивного результату

Історія Дмитра Биховченка починається не зі спортивного обладнання, а з необхідності заздалегідь планувати пересування містом.

Це одна з найважливіших деталей у репортажі AP.

Для людини, яка користується кріслом колісним, шлях до тренування може залежати від сукупності умов: доступності тротуарів, громадського транспорту, входів у будівлі, ліфтів, роздягалень і санітарних приміщень.

Іноді достатньо однієї недоступної ділянки маршруту, щоб усі інші елементи інклюзивної інфраструктури втратили практичну цінність.

Доступність необхідно розглядати як безперервний маршрут від житла до місця призначення, а не як наявність окремого пандуса.

Ця проблема виходить далеко за межі спорту.

Дослідження reSCORE щодо адаптації українських ветеранів до цивільного життя, результати якого ПРООН представила у серпні 2025 року, виявило труднощі з доступом до послуг, подоланням наслідків поранень і пошуком роботи.

Тобто фізичні бар’єри часто поєднуються із соціальними та економічними.

Людина може мати мотивацію тренуватися, але не мати відповідного транспорту. Може отримати фінансування для занять, але не знайти поблизу підготовленого тренера. Може користуватися сучасним протезом, але не мати можливості самостійно потрапити до спортивного клубу.

Саме тому політика адаптивного спорту потребує координації з транспортною, містобудівною, соціальною та ветеранською політиками.

У серпні 2026 року ПРООН повідомила про завершення 24 стратегічних сесій у громадах восьми областей України, присвячених плануванню реінтеграції ветеранів.

Серед визначених пріоритетів — розвиток ветеранських просторів, покращення доступності громад, економічна інтеграція та підтримка за принципом «рівний — рівному». Передбачені заходи розраховані на період до кінця 2028 року.

Це свідчить, що в українській ветеранській політиці вже формується ширше розуміння реінтеграції.

Але реальний результат залежатиме від того, чи перетворяться місцеві плани на доступні послуги та інфраструктуру.

Українські ветерани на міжнародній арені: дипломатія без офіційних промов

Участь українців у HYROX має ще один вимір — міжнародний.

Після початку повномасштабного вторгнення українські ветерани дедалі помітніше представлені у світовому адаптивному спортивному русі.

Найвідомішим прикладом залишаються Ігри нескорених — міжнародні змагання для військовослужбовців і ветеранів, які отримали поранення, травми або захворювання.

Їхня модель поєднує спортивну участь із підтримкою відновлення та ветеранської спільноти.

У 2026 році Invictus Games Foundation також підтримувала розвиток адаптивних зимових видів спорту в Україні. Зокрема, у межах партнерської ініціативи проводили навчання українських тренерів з адаптивного гірськолижного спорту, сноубордингу та інших зимових дисциплін.

HYROX демонструє дещо іншу модель.

Це міжнародна фітнес-платформа, у якій адаптивні категорії дають можливість спортсменам з інвалідністю брати участь у масштабних змаганнях поряд з іншими учасниками.

Для українських ветеранів така участь важлива не лише через спортивний результат.

Вона створює можливість розповідати міжнародній аудиторії про наслідки російської війни через особистий досвід людей, які пережили бойові травми.

Фотографії Дмитра Биховченка на дистанції, командної підтримки Олега Церковного, виступів Івана Артюха та Олексія Дорошенка дозволяють показати не абстрактну статистику війни, а конкретні життєві історії.

Однак міжнародна видимість не повинна зводитися виключно до героїзації.

Історії українських ветеранів важливі також тим, що порушують питання про доступність протезування, довготривалої реабілітації, працевлаштування та інклюзивного середовища.

Справжня міжнародна солідарність може проявлятися не лише в аплодисментах на фініші, а й у підтримці навчання фахівців, розвитку спортивних просторів та доступних реабілітаційних послуг.

Ризик героїзації: чому суспільство не повинно вимагати від поранених ветеранів спортивних подвигів

Спортивні історії людей з ампутаціями часто будуються на драматичному контрасті: важке поранення, боротьба з наслідками травми, наполегливі тренування та досягнення, яке сприймається як перемога над обставинами.

Таке висвітлення здатне привернути увагу до важливих проблем, але містить і ризики.

Коли суспільство постійно бачить лише ветеранів, які підкорюють марафони, підіймають великі ваги або виступають на міжнародних турнірах, може виникати викривлене уявлення про те, яким має бути успішне відновлення після поранення.

Насправді наслідки ампутацій надзвичайно різні. На процес відновлення впливають рівень і кількість ампутацій, супутні травми, стан здоров’я, доступність медичної допомоги, психологічні й соціальні обставини.

Для когось значним досягненням буде участь у міжнародному спортивному заході.

Для іншого — можливість самостійно користуватися громадським транспортом, повернутися до роботи, здійснити прогулянку або без сторонньої допомоги виконувати щоденні справи.

Ці досягнення не варто вибудовувати в ієрархію.

Важливо уникати уявлення, що ветеран повинен доводити свою цінність винятковими спортивними результатами або демонструвати безперервний оптимізм.

Людина має право на втому, психологічні труднощі, повільний процес відновлення, відмову від інтенсивного спорту та життя без публічної героїзації.

Суспільне визнання повинно ґрунтуватися на повазі до людини та її прав, а не на кількості спортивних дистанцій, які вона здолала після поранення.

Саме такий підхід дозволяє відокремити справжню інклюзію від символічного захоплення історіями подолання труднощів.

Від одиничних історій до системи: що Україні потрібно змінювати

Розвиток адаптивного спорту потребує не лише фінансування змагань або створення окремих спортивних команд. Необхідна система, яка працюватиме між лікарнею, домом, громадою та спортивною інфраструктурою.

На основі виявлених проблем можна визначити п’ять практичних напрямів.

1. Реальна доступність спортивної інфраструктури
Проводити аудит не лише входів до спортивних об’єктів, а й усього маршруту користування: роздягалень, санвузлів, тренувальних зон, обладнання та транспортної доступності. Публікувати перевірену інформацію про доступність конкретних закладів.
2. Підготовка тренерів з адаптивного спорту
Розширювати спеціалізовані навчальні програми, практичну підготовку й взаємодію з фізичними терапевтами та іншими фахівцями. Формувати доступну мережу тренерів не лише у великих містах, а й у невеликих громадах.
3. Безперервний маршрут від реабілітації до фізичної активності
Забезпечувати індивідуальні рекомендації щодо повернення до спорту, можливість консультацій та подальший супровід за потреби. Не допускати ситуації, коли людина після виписки залишається без інформації про доступні заняття.
4. Підтримка місцевих ветеранських спортивних спільнот
Інвестувати в регулярні заняття, ветеранські клуби та доступне обладнання. Підтримувати програми для людей із різними рівнями фізичної підготовки, а не тільки для тих, хто прагне змагатися.
5. Вимірювання реальних результатів
Оцінювати кількість доступних закладів, підготовлених тренерів, регулярність занять, територіальне охоплення та задоволеність учасників. Відокремлювати показники участі у спортивних програмах від клінічних результатів реабілітації.

Такі зміни не можуть бути реалізовані одним міністерством або окремою спортивною федерацією.

До них мають долучатися органи місцевого самоврядування, медичні установи, спортивні клуби, ветеранські організації, бізнес і міжнародні партнери.

Важливо, щоб самі ветерани та люди з інвалідністю брали участь у визначенні потреб, оцінюванні доступності й ухваленні рішень.

Інакше навіть добре профінансовані програми ризикують не відповідати реальному повсякденному досвіду людей, для яких вони створюються.

Найважливіший результат — не на фініші

18 жовтня 2026 року Дмитро Биховченко завершив дистанцію HYROX у Валенсії. Він зробив це після важкого поранення, ампутації обох ніг і тривалого відновлення.

31 жовтня Associated Press розповіло його історію міжнародній аудиторії.

Це важлива спортивна й людська подія. Але її значення виходить за межі одного змагання.

Історія українських ветеранів показує, що адаптивний спорт може бути простором самостійності, взаємодії та нових можливостей після важких травм. Водночас вона підкреслює, наскільки багато залежить від умов, які суспільство створює для людей після поранень.

В Україні вже діють програми фінансової підтримки фізичної активності, розвиваються місцеві ветеранські простори, затверджені нові стандарти реабілітації та відбувається підготовка тренерів з адаптивного спорту.

Проте окремі позитивні ініціативи ще не означають, що кожен ветеран може безперешкодно дістатися до спортивного закладу, отримати необхідний супровід і регулярно займатися відповідною фізичною активністю.

Головний виклик для України — зробити так, щоб повернення до активного життя не залежало від виняткової сили волі, підтримки волонтерів, місця проживання або можливості потрапити до міжнародного спортивного проєкту.

Адже справжнім показником успішності ветеранської політики стануть не лише медалі й спортивні рекорди, а й те, наскільки звичайним і доступним буде повноцінне повсякденне життя після поранення.

Для когось воно включатиме міжнародні змагання. Для когось — роботу, родину, прогулянки або тренування кілька разів на тиждень.

І всі ці варіанти мають однакове право на існування.

Вверх