Дефіцит PAC-3, нова архітектура ППО і ставка на власний протиракетний щит. Що насправді означають заяви Федорова про перший місяць роботи оновленого Міноборони.
Україна критично потребує ракет PAC-3 для протиповітряної та протиракетної оборони, але паралельно вже говорить про значно амбітнішу мету — створення власних протибалістичних комплексів. Саме цей акцент став центральним у виступі міністра оборони Михайла Федорова під час зустрічі з журналістами, присвяченої першому місяцю роботи оновленої команди Міноборони.
На перший погляд це виглядає як чергова публічна заява про потребу в західному озброєнні. Але якщо подивитися глибше, йдеться про значно ширший процес: Міністерство оборони намагається не просто реагувати на щоденні атаки Росії, а перебудувати всю систему — від аналізу повітряних ударів і керування “малою” ППО до логіки закупівель, цифровізації, технологічного розвитку та навіть участі у так званій економічній війні.
Фактично Федоров описав не окремі рішення, а спробу змінити саму модель функціонування Міноборони під довгу війну. І саме тому ця розмова важлива: вона показує, якою бачить себе нова команда — не просто апаратом, який закуповує техніку, а штабом, що має керувати війною через дані, технології, швидкість рішень та системну адаптацію.
Читайте також: “Михайло Федоров – новий міністр оборони: що саме він обіцяє змінити”
Критичний дефіцит PAC-3: визнання головної вразливості
Найсильніший і найвідвертіший сигнал у заявах міністра — визнання того, що Україні критично бракує ракет PAC-3 для ППО. Це не просто технічна деталь і не вузькопрофільна проблема військових. Це пряме визнання того, що країна, яка живе під постійною загрозою ракетних ударів, залишається залежною від зовнішніх постачань у найбільш чутливому сегменті оборони неба.
Коли міністр говорить про нестачу таких ракет, він фактично фіксує межу нинішньої стійкості української ППО. Україна вже навчилася протистояти масованим ударам дронів, адаптувалася до хвиль комбінованих атак, формує багаторівневу модель захисту. Але протибалістична компонента залишається найбільш дефіцитною, найдорожчою й технологічно найскладнішою ланкою.
Саме тому заява про потребу в окремому проєкті зі створення власних протибалістичних комплексів звучить не як футуристична мрія, а як спроба відповісти на стратегічну проблему: якщо Україна не почне будувати власну систему такого класу, вона надовго залишатиметься у критичній залежності від партнерів.
У цій логіці ключовим є формулювання Федорова про “великий потенціал” України. Це важливий політичний сигнал: влада більше не хоче лише просити перехоплювачі — вона прагне сформулювати власну амбіцію виробляти те, що раніше вважалося виключно сферою великих оборонних держав.
Читайте також: “Оборонна стратегія України – 2026: що в ній закладено, на що підуть $120 млрд і чи вистачить ресурсу”
Від прохання до амбіції: ставка на власні протибалістичні комплекси
Найбільш стратегічна частина заяви — слова про створення спільних консорціумів із партнерами для швидшого виробництва протибалістичних ракет і про потенціал України самостійно виробляти протибалістичні комплекси та ракети.
Це надзвичайно важливий зсув у риториці. Раніше в публічному просторі домінувала логіка термінового закриття потреб: більше систем, більше ракет, швидше постачання. Тепер до цієї логіки додається інша — створення власної виробничої та технологічної бази.
І тут ідеться не лише про оборонну промисловість у вузькому сенсі. Федоров прямо підкреслює, що це “окремий проєкт”, де “математика складна” і який потребує більше часу. Ця фраза фактично визнає: мова про один із найскладніших можливих напрямів у сучасному озброєнні. Це не серійне масштабування FPV-дронів і не швидка модернізація наявних систем. Це рівень, де потрібні довгі цикли розробки, висока інженерна культура, наукова база, випробування, кооперація з партнерами, стабільне фінансування та політична воля на роки вперед.
Тобто держава публічно окреслює горизонт: так, сьогодні є гострий дефіцит; так, його треба закривати негайно; але паралельно треба закладати фундамент для власного протиракетного щита. У стратегічному сенсі це одна з найважливіших тез усієї заяви.
Водночас тут очевидний і головний ризик: між фразою “є потенціал” і реальним серійним виробництвом лежить величезна дистанція. У виступі не було ані назв конкретних партнерів, ані джерел фінансування, ані чітких строків, ані дорожньої карти. Тому наразі це більше декларація напряму, ніж оголошення готової програми.
ППО як щоденна аналітика: як Міноборони намагається вчитися на кожному ударі
Окремий блок заяв Федорова стосувався того, як Міноборони реагує на інтенсивні російські обстріли вже зараз. За його словами, головним фокусом у перший місяць роботи стала саме ППО. Для цього в системі запровадили підхід After Action Review — тобто аналіз кожної великої атаки після її завершення.
На практиці це означає спробу вийти з режиму пасивної оборони, коли система просто відбиває удари, і перейти до режиму постійного навчання. Після масштабних атак Міноборони та Повітряні сили збирають команди, щоб розбирати конкретні епізоди: де стояли перехоплювачі, у яких районах вдавалося збивати “Шахеди”, якими були траєкторії балістики, як спрацювала “мала” ППО, які наслідки мала кожна атака.
Це важливо не лише як елемент воєнного менеджменту. У реальності така система означає спробу перетворити оборону неба на процес, де рішення ухвалюються не інтуїтивно, а на основі даних. Іншими словами, йдеться про переход від реактивної моделі до моделі керованої адаптації.
Показово, що, за словами міністра, вже запроваджено електронну систему, яка ефективно аналізує всі атаки. Це означає, що держава намагається об’єднати бойовий досвід, цифрові інструменти та управлінську вертикаль у єдиний цикл ухвалення рішень.
Ще один симптом цієї нової моделі — щоденні селектори за участі президента, де обговорюють результати аналізу ефективності ППО та відновлення енергетики. Тобто захист неба і відновлення критичної інфраструктури розглядаються як єдина пов’язана система: ефективність ППО безпосередньо впливає на енергетичну стійкість країни.
“Мала” ППО: асиметрична відповідь на масові атаки “Шахедів”
Другий великий напрям трансформації — перебудова системи так званої “малої” ППО. Саме цей рівень є критичним для боротьби з масовими атаками дронів, коли ворог тисне не лише дальністю чи точністю, а насамперед кількістю, виснаженням та постійною зміною тактики.
Федоров говорить, що вже сформовано систему командування “малої” ППО, створено концепцію системного захисту країни від “Шахедів” і розпочато її впровадження. Це, по суті, означає визнання того, що боротьба з дронами — це вже не допоміжний сегмент, а окремий театр оборони, де потрібні власна вертикаль, окреме управління і спеціально підібрані люди.
Особливо показовим є підхід до кадрів. За словами міністра, уже призначено перших двох керівників “малої” ППО в областях, і підбирали не обов’язково людей із традиційним досвідом у ППО, а тих, хто працював із дронами і розуміє сучасну війну. Це дуже промовистий сигнал: стара логіка, де ключовим був лише формальний досвід у певній системі, відходить на другий план. На перший виходять адаптивність, управлінська спроможність і розуміння нової технологічної війни.
Тут проглядається спроба побудувати асиметричну відповідь на масовий терор дронами: не просто докинути більше засобів, а змінити архітектуру управління під характер загрози.
Призначення Єлізарова: спроба зламати інерцію системи
Окремо Федоров акцентував на призначенні Павла Єлізарова заступником командувача Повітряних сил. За його словами, це свідомо асиметричне рішення — привести в систему людину “не з цієї системи”.
У практичному сенсі це виглядає як спроба зламати інституційну інерцію. У воєнний час великі системи часто програють не через відсутність ресурсів, а через повільність, закритість і нездатність швидко перебудовуватися. Запрошення людей з іншим досвідом — це сигнал, що нова команда Міноборони хоче не косметичних перестановок, а управлінського втручання в сам механізм роботи Повітряних сил.
Водночас такі рішення завжди несуть подвійний ефект. З одного боку, вони можуть прискорити зміни. З іншого — провокують опір старої вертикалі, якщо за кадровим рішенням не стоїть чітка модель повноважень і відповідальності. Тому справжня цінність такого призначення буде зрозуміла не з факту самої ротації, а з того, чи призведе вона до помітно швидших і точніших рішень на рівні реальної оборони неба.
Читайте також: “Розвиток «малої» ППО: навіщо Повітряним силам «антидроновий купол» і що змінить призначений Павло Єлізаров”
Starlink: один із прикладів швидкої реакції
Ще один важливий блок — історія з російськими дронами, які використовували Starlink. Федоров заявив, що Міноборони швидко відреагувало на проблему, домовилося з Ілоном Маском і SpaceX про відключення російських терміналів, а це дало конкретний ефект.
За словами міністра, після цього у росіян в 11 разів зменшилася кількість стримів, а Україна почала частіше перехоплювати радіоефіри. У логіці виступу ця історія подається як приклад того, якою має бути нова модель Міноборони: швидко побачити нову загрозу, оперативно знайти рішення, вийти на технічного партнера і досягти практичного результату.
Ця історія важлива не тільки сама по собі. Вона виконує ще й символічну функцію: показує, яким Міноборона хоче бачити себе в новій версії — не повільною бюрократичною машиною, а структурою, яка здатна діяти на стику війни, технологій, приватного сектору та міжнародної кооперації.
Читайте також: “SpaceX почала протидіяти російським “Шахедам” на Starlink, – “Флеш””
Від закупівельника до управлінця: головна перебудова Міноборони
Мабуть, найсистемніша теза Федорова — Міністерство оборони переходить від ролі закупівельника до ролі управлінця. Це ключова формула всього виступу.
Фактично міністр каже: Міноборони більше не хоче бути відомством, яке лише проводить закупівлі та адмініструє поточні процеси. Воно прагне стати інституцією, яка задає логіку війни в межах своєї компетенції: формує пріоритети, координує технологічні напрями, аналізує ефективність, прибирає неефективні рішення, будує вертикалі змін.
Саме в цьому контексті Федоров згадує нову структуру міністерства, адаптовану під план війни та “найкращі стандарти НАТО”. І хоча конкретики щодо самої структури поки мало, сама рамка є показовою: йдеться про спробу перебудувати інституцію не під мирний час і не під рутинне адміністрування, а під реальність затяжної, технологічно складної війни.
Фраза міністра про те, що ця “фундаментальна історія” не дасть результату сьогодні, але має привести до появи історій на кшталт Starlink чи змін у ППО щодня або щотижня, прямо описує очікувану модель — не разові успіхи, а безперервне виробництво рішень.
Закупівлі дронів: спроба прибрати “зоопарк” і перейти до рішень, що реально працюють
Окремий показовий блок — підхід до закупівель. Федоров прямо визнав, що лютий став місяцем, коли Міноборони передало найменше FPV-дронів в армію, і це вимагало швидкого втручання.
Це важлива деталь, бо вона свідчить: нова команда не лише рапортує про успіхи, а й фіксує провали або вузькі місця. Після цього, за словами міністра, Міноборони перейшло до закупівель на основі даних: проаналізували ефективність безпілотників за попередні місяці і визначили, що саме потрібно на перший квартал.
Ключове формулювання тут — закуповувати не те, що просувається через суб’єктивний вплив або корупційні ризики, а те, що “реально літає і дає ефективність”. Це фактично заявка на демонтаж старої хронічної проблеми — коли армія отримує велику кількість різнорідних, не завжди сумісних або просто неефективних рішень.
Фраза про бажання “прибрати зоопарк неефективних рішень” звучить жорстко, але дуже точно. Вона відображає одну з головних проблем військових закупівель у технологічній війні: хаотичне накопичення систем, які часто важко інтегрувати, обслуговувати, масштабувати й оцінювати з погляду реальної бойової цінності.
Тому запуск “матриці синхронізації”, яка має показувати ефективність кожного підрозділу і кожного дрона, є не просто новим цифровим інструментом. Це спроба побудувати систему, де рішення про закупівлі, розподіл і пріоритети базуються на вимірюваному результаті.
Читайте також: “Тисяча різних дронів і ще мільйон на підході. Чому Україні потрібно боротись із “зоопарком” озброєнь?”
Цифровізація армії: ставка на вертикаль цифрових офіцерів
Ще один важливий напрям — створення вертикалі цифрових офіцерів у Збройних силах. За словами міністра, вже призначено першого такого офіцера, а надалі вони мають з’явитися в кожному корпусі й кожній бригаді.
Це один із найцікавіших елементів усієї трансформації. По суті, Міноборони хоче створити всередині війська окремий прошарок провідників змін — людей, відповідальних не лише за техніку чи зв’язок, а за впровадження інновацій як системного процесу.
У сучасній війні недостатньо мати технологію. Потрібно, щоб хтось на місцях відповідав за її інтеграцію в реальні бойові та управлінські практики: за навчання, впровадження, адаптацію, зворотний зв’язок, масштабування рішень. Саме таку функцію, судячи зі слів Федорова, і мають виконувати цифрові офіцери.
Це може стати важливим інструментом боротьби з традиційною повільністю системи, коли інновації народжуються “в полі”, але роками не доходять до масштабного впровадження.
Економічна війна: Міноборони виходить за межі класичного військового відомства
Нестандартно для класичного образу Міністерства оборони звучав і блок про так званий домен економічної війни. Федоров заявив, що команда активно включається в роботу над блокуванням російського тіньового флоту та обмеженням переробки нафти в РФ.
Це показує ще одну рису нового підходу: війна розглядається не лише як фронт, ракети, дрони і закупівлі, а як система взаємопов’язаних тисків. Якщо ворог веде війну за рахунок ресурсів, логістики, експорту й тіньових схем, то й відповідь має бути не лише військовою, а й економічною.
Тут Міноборони, за словами міністра, працює з українськими та міжнародними інститутами, неурядовими організаціями й службами. Тобто йдеться про розширення ролі відомства в бік міжвідомчої координації та зовнішнього впливу.
Читайте також: “Єдиний козир Києва – змусити Росію платити більше, ніж вона здатна витримати: план “мінімум” для України у 2026 році”
Центри компетенцій: спроба виграти не лише сьогоднішню, а й завтрашню фазу війни
Фінальний важливий блок — створення центрів компетенцій за різними технологічними напрямами: дрони, Middle Strike, Deep Strike, артилерія та інші.
Це виглядає як спроба інституціоналізувати головний урок сучасної війни: перемога визначається не тільки кількістю ресурсів, а швидкістю циклу “аналіз — рішення — впровадження — нова адаптація”. Якщо цього циклу немає, навіть сильні рішення швидко застарівають.
Саме тому центри компетенцій мають виконувати роль постійного аналітичного двигуна — визначати, яким має бути “наступний крок”, куди рухається ворог, які технології втрачають ефективність, а які — виходять на перший план.
Іншими словами, це спроба не просто закривати поточні потреби, а створити інституційний механізм безперервного оновлення військової логіки.
Що стоїть за всією цією заявою
Якщо звести все сказане до одного висновку, то Федоров описав не просто підсумки першого місяця, а рамку майбутньої трансформації Міноборони.
У цій рамці є кілька ключових напрямів:
- негайне посилення ППО через аналіз атак і перебудову “малої” оборони неба;
- структурне оновлення управління через нові кадрові рішення й нову вертикаль відповідальності;
- закупівлі на основі ефективності, а не хаотичного тиску чи лобізму;
- цифровізація та data-driven (керований даними) підхід як новий стандарт військового менеджменту;
- технологічна ставка на власні спроможності, включно з протибалістичним напрямом;
- розширення поля війни до економічного та інноваційного доменів.
Але водночас треба чітко бачити і межу цієї заяви. Поки що це насамперед концепція, а не завершена програма. У ній багато правильних акцентів, але ще мало публічної конкретики. Не названо термінів, не окреслено ресурсів, не показано механізму реалізації найамбітніших цілей — передусім у частині власних протибалістичних систем.
Саме тому головний сенс цієї заяви такий: Україна визнає свою критичну залежність у сфері протиракетної оборони, але одночасно намагається перетворити цю слабкість на стартову точку для системної технологічної перебудови. Питання тепер лише в одному: чи вистачить державі часу, ресурсів і політичної дисципліни, щоб перевести цю амбіцію з мови презентацій у мову серійних рішень.
Бо в сучасній війні недостатньо просто триматися. Треба встигати змінюватися швидше, ніж ворог встигає масштабувати свої атаки.
За матеріалами babel.ua
