Росія була впевнена, що час працює на неї. Але нова стратегія Києва приносить несподівані результати, пише у своїй колонці для Atlantic журналіст Роберт Форсайт Ворт.
Він зазначає, що Україна воює в умовах, де кожен солдат на вагу золота. Та попри все, фронт тримається — і навіть більше: українська армія навчається, пристосовується. А час, який раніше грав на користь Москви, тепер може працювати на Україну.
У статті Ворт описує спостереження за діями українських підрозділів і роботу безпілотників ЗСУ, що завдають супротивнику втрат.
Він вказує, що Росія, маючи значну чисельну перевагу, не змогла прорвати український оборонний пояс — ланцюг стратегічних міст і логістичних вузлів на північному сході. Щоб здобути цю територію, їй знадобилися б роки запеклих боїв.
Тим часом українські атаки по російських нафтопроводах і базах у тилу створюють серйозні проблеми з постачанням, йдеться у публікації.
Журналіст Atlantic додає, що Путін фактично визнав провал російських планів, коли в серпні вимагав, щоб Україна добровільно віддала північний схід, але “цього ніхто не сприйняв серйозно”.
Технології замість маси
За словами українських офіцерів, з якими спілкувався журналіст, ключ до утримання рубежів – пошук ефективних способів компенсувати дефіцит людських ресурсів.
І тут вирішальну роль відіграють дрони — вони дають змогу бити супротивника, не наражаючи солдатів на зайвий ризик.
Серед інших інструментів: точніші маневри, обережніше застосовання артилерії, ретельніше планування ротації.
“Наше головне завдання — уникати прямого зіткнення, щоб українські солдати не гинули без потреби”, — пояснює один з командирів в бесіді з Робертом Вортом.
“Росіяни часто надсилають людей, знаючи, що їх уб’ють, — каже командир із позивним YG. — Вони для них — приманка. Якщо простий солдат поранений, його не заберуть. Така в них ієрархія навіть у смерті”.
Журналіст Atlantic пише, що ще дев’ять місяців тому Україна здавалась вразливою: постачання зброї затримувалися, а росіяни йшли в наступ “м’ясними хвилями”.
Тепер, на думку автора статті, ситуація змінилася — країна пристосовується до тривалої війни, швидко вчиться та зменшує власні втрати, завдаючи ударів по cупротивнику.
Колишній командувач армії США в Європі Бен Годжес сказав Atlantic, що “Росія не зможе перемогти, якщо Захід не здасться”.
Армія нового типу
Як пише Ворт, командні пункти українців розміщуються у приватних будинках, непомітних з повітря. Їх легко евакуювати, якщо супротивник засікає координати. Пересуваються військові переважно цивільними авто, щоб не стати ціллю. Навіть далеко від фронту солдати часто вдягаються по-цивільному, бо ризик дрона чи шпигуна є завжди.
Швидко розвиваються й наземні дрони — роботи на колесах чи гусеницях, які доставляють боєприпаси й евакуюють поранених.
Під Харковом автор статтіпобачив базу, схожу радше на офіс IT-стартапу: хлопці у футболках, кава, монітори.
Один з операторів — худорлявий юнак, який виглядав як геймер. Його дрон робив у повітрі петлі, потім стрімко падав на ціль. За рік, каже його напарник, він знищив близько двохсот противників.
Ціна витривалості
Війна змінила людей. У прифронтових містах ненависть до росіян стала майже природною, ділиться своїми спостереженнями автор статті.
“Ми ненавидимо їх навіть не за руйнування, — каже лікар Андрій Базарний, який очолює польовий шпиталь під Харковом. — Ми ненавидимо їх за те, що через них втратили здатність співчувати”.
Для більшості українців поразка — це не просто втрата території. Це — смерть або полон.
Як зазначає Ворт, час, який раніше грав на користь Москви, тепер може працювати на Україну. Однак ключовим залишається питання людського ресурсу.
Один з українських офіцерів розповів, що з 30 нещодавно мобілізованих лише восьмеро дійшли до навчального центру.
Та водночас, каже він, є інша сторона цієї історії: ті, хто приходить добровільно, особливо хлопці до 25 років — ще до призовного віку, — виявляють дивовижну стійкість. Вони не просто йдуть служити — вони розуміють, за що воюють.
Журналіст спитав у командира з позивним YG, скільки ще Україна зможе витримати. Він знизав плечима: “Ми воюємо з росіянами вже триста років. Потерпимо ще трохи”.
За матеріалами bbc.com
