Ще наприкінці липня Дональд Трамп говорив про «великий прорив» у врегулюванні війни в Газі. Його Рада миру оприлюднила 15-пунктову дорожню карту, яка мала перевести перемир’я у завершальну фазу: ХАМАС позбавляється зброї та влади, міжнародні сили заходять у сектор, ізраїльська армія поетапно виходить, а управління і відбудову перебирає палестинська технократична адміністрація. Менш ніж за два тижні Біньямін Нетаньягу публічно заявив: Ізраїль цей документ не приймає. Головна суперечка — не стільки про те, чи має ХАМАС роззброїтися, скільки про послідовність: Ізраїль вимагає спочатку повного роззброєння і лише потім готовий говорити про відведення військ, тоді як запропонована Вашингтоном схема передбачає взаємні кроки. Але за цим процедурним конфліктом стоїть значно більше — майбутній статус Гази, ізраїльські вибори, палестинська державність і межі впливу США на свого найближчого союзника на Близькому Сході.
Нетаньягу відкинув не весь первинний 20-пунктовий план Трампа, а нову 15-пунктову дорожню карту його реалізації, оприлюднену Радою миру 30 липня. Це важлива різниця. Саме цей документ мав перевести попередні домовленості зі стадії політичних декларацій до конкретного механізму — хто, коли і під чиїм контролем роззброюється, хто керує Газою і як із сектору виходить ізраїльська армія.
І саме тут виявилося, що сторони вкладають у слово «домовленість» зовсім різний зміст.
Від «історичного прориву» до публічної відмови
31 липня Трамп заявив, що в переговорах щодо Гази досягнуто великого прориву. Рада миру повідомила про домовленість, яка мала привести до повного роззброєння ХАМАС та інших збройних угруповань. Президент США говорив так, ніби основна політична перешкода вже усунена.
Проте вже тоді за оптимістичною риторикою Вашингтона ховалася фундаментальна проблема.
ХАМАС повідомляв, що готовий рухатися за запропонованою схемою, але вимагав, щоб Ізраїль спершу виконав попередні домовленості: припинив удари, почав відведення військ і забезпечив розширення гуманітарних поставок. Ізраїльська сторона, навпаки, заявляла, що армія не відійде навіть від нинішньої «жовтої лінії», поки не відбудеться реальне роззброєння ХАМАС.
Тобто конфлікт існував уже в момент, коли Трамп оголошував про успіх.
9 серпня Нетаньягу зробив його публічним. На засіданні уряду він прямо заявив, що Ізраїль «не приймає 15-пунктовий документ», а виведення ЦАХАЛу не почнеться до повного роззброєння ХАМАС — включно з важким, легким та іншим озброєнням. При цьому переговори із США не припинилися: представники Ізраїлю передали Вашингтону свої заперечення, а посланник Ради миру Ніколай Младенов заявив, що консультації тривають.
Отже, мирний процес формально не зірвано. Але схема, яку Вашингтон ще кілька днів тому подавав як погоджену, фактично потребує нового раунду переговорів.
Що насправді пропонує план Трампа
Первинна американська концепція значно ширша за припинення вогню.
20-пунктовий план передбачає, що ХАМАС та інші угруповання мають втратити не лише військову силу, а й будь-яку роль в управлінні Газою. Військову інфраструктуру, тунелі та виробництво зброї мають ліквідувати. Керівництво сектором повинно перейти до тимчасового палестинського технократичного органу, а міжнародні партнери — створити стабілізаційні сили, які допоможуть гарантувати безпеку та підготувати палестинську поліцію.
У січні Білий дім оголосив про створення Національного комітету з управління Газою — NCAG, який має очолити технократ Алі Шаат. Над ним передбачено міжнародний політичний та фінансовий нагляд Ради миру, головою якої є Трамп. Спецпредставником з питань Гази став Ніколай Младенов, а паралельно створюються Міжнародні стабілізаційні сили — ISF.
Таким чином, американська модель передбачає фактично три трансформації одночасно.
ХАМАС перестає бути владою. ХАМАС та інші угруповання втрачають самостійний військовий потенціал. А Ізраїль поступово припиняє прямий військовий контроль над сектором.
Саме останній елемент став найбільш проблемним.
Головний конфлікт — не «роззброювати чи ні», а коли саме
З тексту дорожньої карти випливає, що процес має бути поетапним і взаємозалежним.
Спочатку обидві сторони повинні виконати попередні зобов’язання щодо припинення бойових дій. Потім у Газу заходить NCAG та розгортаються міжнародні стабілізаційні сили. Після цього починається демонтаж важкого озброєння, військових виробництв, складів і тунелів. Одночасно цей процес має бути пов’язаний із поетапним відведенням ізраїльських військ.
Виконання кожної фази має перевіряти спеціальний міжнародний комітет. Наступний етап не починається автоматично за календарем — він запускається після підтвердження виконання попереднього.
Інакше кажучи, американська формула приблизно така:
роззброєння — перевірка — ізраїльське відведення — наступний етап роззброєння — нове відведення.
Позиція Нетаньягу інша: спочатку повне роззброєння, потім відведення.
Позиція ХАМАС, своєю чергою, фактично дзеркальна: Ізраїль спочатку має виконати попередню угоду — припинити удари та почати відхід, — а вже після цього можна переходити до повного механізму здавання або виведення зброї з використання. Reuters ще 31 липня зазначав, що посадовець ХАМАС пов’язував реалізацію домовленості саме з попереднім виконанням Ізраїлем угоди Шарм-еш-Шейха.
Так виникає класична для конфліктів проблема гарантій.
Ізраїль побоюється, що після відведення військ ХАМАС збереже частину зброї, відновить сили або використає звільнену територію.
ХАМАС, навпаки, не хоче позбавлятися свого головного військового важеля, поки ізраїльська армія контролює значну частину сектору і може продовжити операцію вже проти роззброєного противника.
Міжнародна верифікація мала б зняти цю проблему. Поки що не зняла.
«Жовта лінія»: чому територія стала не менш важливою за зброю
Суперечка має дуже конкретний географічний вимір.
Після перемир’я у жовтні 2025 року було встановлено так звану жовту лінію, яка розмежовувала райони ізраїльської військової присутності та території, де залишалося палестинське населення.
Проте ця межа дедалі більше перетворюється на предмет конфлікту.
Reuters наприкінці липня повідомляв, що жителі Гази та представники ХАМАС фіксували просування ізраїльської зони контролю щонайменше в кількох районах. За оцінкою агентства, ще наприкінці квітня Ізраїль фактично контролював близько 64% території Гази, а в травні Нетаньягу заявляв про намір розширити цю зону до приблизно 70%.
Тому вимога ХАМАС повернути війська до погоджених позицій для нього є не технічною деталлю. Йдеться про те, скільки території залишатиметься під фактичним ізраїльським контролем ще до початку остаточного роззброєння.
Для Ізраїлю ця сама територія є буфером безпеки.
У результаті переговори стосуються вже не тільки ракет, автоматів чи тунелів. Вони стосуються того, хто фізично контролюватиме землю в момент, коли ХАМАС почне втрачати військову силу.
Ще одна суперечність, про яку говорять менше: палестинська держава
Роззброєння — не єдина причина, через яку документ проблемний для Нетаньягу.
15-пунктова дорожня карта прямо говорить, що її реалізація має створити умови для «надійного шляху» до палестинського самовизначення і державності. Та сама логіка закладена й у ширшому 20-пунктовому плані Трампа.
Нетаньягу, натомість, знову категорично заявив, що поки він очолює уряд, палестинської держави не буде ані в Газі, ані на Західному березі.
Тому розбіжності між ним і Вашингтоном мають значно глибший характер, ніж суперечка щодо кількох пунктів графіка.
Американська концепція виходить із того, що після демілітаризації Гази має виникнути нова палестинська система управління, а згодом — політичний процес щодо державності.
Нетаньягу погоджується з першою половиною — ліквідацією військової та політичної влади ХАМАС, — але відкидає кінцеву політичну перспективу.
Це ставить під питання всю конструкцію: якщо палестинська сторона повинна погодитися на роззброєння, відмову ХАМАС від влади та міжнародний контроль, їй необхідно запропонувати політичний результат, який виходить за межі простої зміни адміністрації в секторі.
Вибори в Ізраїлі роблять компроміс ще складнішим
Є й внутрішньополітичний фактор.
Парламентські вибори в Ізраїлі заплановані на 27 жовтня. Reuters зазначає, що Нетаньягу має проблеми в опитуваннях і водночас перебуває під тиском двох сил: Вашингтон домагається просування мирного процесу, а ультраправі партнери прем’єра вимагають не поступатися ХАМАС.
Для його коаліції навіть поетапне виведення ЦАХАЛу може бути представлене противниками як відмова від військових здобутків.
Міністр фінансів Бецалель Смотрич уже заявив, що ізраїльська армія не повинна відходити в Газі «ні на міліметр». Інші представники правого табору раніше виступали проти схем, за яких відведення військ передувало б повній ліквідації військового потенціалу ХАМАС.
Тому для Нетаньягу компроміс із Трампом має не тільки стратегічну, а й безпосередню електоральну ціну.
Якщо він погоджується на американську формулу «крок за кроком», його можуть звинуватити у поступках ХАМАС перед виборами.
Якщо відмовляється — ризикує вступити у відкритий конфлікт з адміністрацією США, від військової та дипломатичної підтримки якої Ізраїль значною мірою залежить.
Чому ситуація незручна і для Трампа
Вашингтон також опинився у складному становищі.
Трамп фактично поставив на цю угоду власний політичний авторитет. Після оголошення 31 липня Білий дім подавав домовленості як важливий крок до завершення війни. Проблема полягає в тому, що американський президент заявив про прорив раніше, ніж стало очевидно, що Ізраїль і ХАМАС однаково розуміють умови його реалізації.
Reuters зазначав, що на момент гучного оголошення Нетаньягу ще не підтримав нову дорожню карту публічно. Уже тоді ізраїльські посадовці заперечували проти відведення військ до завершення роззброєння.
Тепер перед США фактично три варіанти.
Вашингтон може спробувати змусити Ізраїль погодитися на поетапність. Може переписати документ так, щоб він більше відповідав вимогам Нетаньягу. Або залишити формулювання навмисно нечіткими, дозволивши сторонам продовжувати переговори без остаточного політичного зіткнення.
Кожен варіант має ціну.
Надмірний тиск на Ізраїль ризикує поглибити конфлікт із Нетаньягу. Значні поступки Ізраїлю можуть змусити ХАМАС відмовитися від угоди. А затягування процесу фактично консервує нинішню ситуацію.
На землі «перемир’я» дедалі менше схоже на мир
Політична суперечка відбувається на тлі ситуації, коли велика частина Гази зруйнована, значна територія залишається під ізраїльським військовим контролем, а бойові дії після формального перемир’я не припинилися повністю.
Після переговорів Младенова з Нетаньягу на початку серпня інтенсивність ізраїльських атак помітно знизилася. Reuters повідомляв, що Ізраїль погодився обмежити застосування сили ситуаціями, які він вважає безпосередньою загрозою, та припинити регулярні цільові ліквідації.
Але гуманітарна ситуація залишається вкрай тяжкою.
7 серпня UNICEF повідомив, що протягом приблизно 300 днів після початку перемир’я в Газі, за наявними даними, загинули щонайменше 300 дітей. За оцінкою агентства ООН, населення фактично зосереджене приблизно на третині території сектору серед зруйнованої інфраструктури, уламків і проблем із водою, медициною та харчуванням.
Це пояснює, чому питання черговості політичних кроків має безпосередні наслідки.
Що довше сторони сперечаються, хто повинен поступитися першим, то довше Газа залишається в проміжному стані: масштабної війни попереднього рівня немає, але немає і стабільного миру, повного відведення військ, відбудови чи нормальної системи управління.
ХАМАС також не дав Вашингтону безумовної згоди
Було б помилкою описувати ситуацію так, ніби американський план повністю прийняв ХАМАС і заблокував виключно Ізраїль.
ХАМАС заявляє про прихильність дорожній карті, але його згода також має умови.
Саме угруповання у своїх публічних заявах намагається уникати простої формули «ми здаємо зброю». Його представники говорять про передачу або виведення озброєнь з використання у межах загального процесу, який передбачає завершення ізраїльської військової присутності.
Американський документ набагато категоричніший.
Наприкінці процесу жодне угруповання не повинно самостійно контролювати зброю. Важке озброєння, військові виробництва, склади й тунелі мають бути виведені з експлуатації; зброя угруповань — передана під контроль нової палестинської адміністрації. Членів збройних формувань документ також не дозволяє автоматично інтегрувати до нової поліції.
Тому навіть у разі компромісу з Ізраїлем залишиться друге, не менш складне питання: чи готовий ХАМАС справді виконати ці положення на практиці.
Найслабше місце плану — довіра, якої немає
15-пунктова дорожня карта виглядає детальнішою за багато попередніх дипломатичних ініціатив саме тому, що намагається створити механізми контролю.
Передбачено міжнародну перевірку, стабілізаційні сили, палестинську технократичну адміністрацію, поетапність та прив’язку кожного наступного кроку до виконання попереднього.
Проте жоден механізм не усуває головної проблеми.
Кожна сторона виходить із припущення, що інша скористається її поступкою і не виконає власної.
Ізраїль не хоче залишити територію, поки існує озброєний ХАМАС.
ХАМАС не хоче роззброюватися, поки на території залишається ізраїльська армія.
Саме тому суперечка про послідовність фактично є суперечкою про незворотність.
Кожна сторона погоджується рухатися лише після того, як крок противника стане достатньо великим і таким, який уже неможливо швидко відіграти назад.
Що може статися далі
Повного дипломатичного краху поки немає. Нетаньягу водночас відкинув нинішню редакцію документа і підтвердив, що переговори з американцями тривають. Младенов також заявляє про продовження консультацій.
Найреалістичнішим компромісом може стати ще детальніше дроблення процесу: ХАМАС виводить з експлуатації конкретну категорію зброї або військової інфраструктури, міжнародна комісія це підтверджує, після чого ЦАХАЛ залишає конкретну територію. Потім процедура повторюється.
Фактично це вже закладено в американській дорожній карті. Проблема полягає в тому, що Нетаньягу поки не готовий прийняти навіть такий ризик.
Другий варіант — відтермінування найбільш політично токсичних рішень до ізраїльських виборів. Але це означатиме ще кілька місяців невизначеності в Газі й створить можливість для нового спалаху бойових дій.
Третій — провал домовленостей і повернення до ширших ізраїльських операцій. Цей сценарій не є неминучим, особливо враховуючи нинішній американський тиск, але його не можна виключати, якщо питання роззброєння та відведення військ залишаться нерозв’язаними.
План Трампа вперше зіткнувся не з деклараціями, а з практикою
Нинішня криза показує головну слабкість усієї конструкції.
Домовитися, що в майбутньому Газа має бути без ХАМАС при владі, без незалежних озброєних формувань, з палестинською цивільною адміністрацією, міжнародними гарантіями та без постійної ізраїльської окупації, значно простіше, ніж визначити, яка сторона першою відмовиться від свого головного важеля сили.
Для ХАМАС це зброя.
Для Ізраїлю — територіальний військовий контроль.
Саме тут зараз зупинилася дипломатія Трампа.
І водночас конфлікт уже виходить за межі питання Гази. У дорожній карті міститься перспектива палестинської державності, яку Нетаньягу публічно заперечує. США прагнуть перетворити нинішнє перемир’я на політичне врегулювання, тоді як ізраїльський прем’єр напередодні виборів не хоче погоджуватися на рішення, які його праві союзники можуть подати як стратегічний відступ.
Тому публічна відмова Нетаньягу — це не обов’язково кінець плану Трампа. Але це момент, коли з нього зникла ілюзія вже досягнутої домовленості.
Тепер Вашингтону доведеться вирішити значно складніше завдання: не оголосити мир, а знайти таку послідовність дій, за якої Ізраїль погодиться віддати територіальний контроль, ХАМАС — військовий, а обидві сторони повірять, що після першої поступки друга справді виконає свою частину угоди.
