Станом на 4 лютого 2026 світ підходить до символічної й дуже практичної межі: 5 лютого 2026 завершується дія New START (СНО-III) — останнього великого договору, який юридично обмежував стратегічні ядерні арсенали США та Росія.
Головна інтрига не в тому, чи «зникне папірець», а в тому, що зникне разом із ним: передбачуваність, прозорість, рамка взаємних зобов’язань і хоч якась «стеля» для гонки стратегічних озброєнь у найгірший момент — на тлі війни проти Україна та загального розпаду правил.
Що саме обмежував New START — і чому це було важливо навіть «на мінімалках»
New START (підписаний у 2010 році Бараком Обамою та Дмитром Медведєвим) встановлював для кожної сторони ліміти на:
- 1 550 розгорнутих стратегічних боєголовок,
- 700 розгорнутих носіїв (міжконтинентальні ракети наземного та морського базування й важкі бомбардувальники),
- 800 розгорнутих і нерозгорнутих пускових установок та носіїв.
Але ще важливішим за цифри був «механізм довіри без довіри»: інспекції, повідомлення, обміни даними та правила підрахунку. Коли такі механізми працюють, навіть вороги менше схильні будувати плани на найгірших припущеннях — а це і є паливо для гонки.
Договір уже був «напівживий», але він тримав стелю
Реальність така: New START ослаб задовго до лютого 2026-го.
- Інспекції зупинялися під час COVID, а у 2023 році Володимир Путін оголосив про призупинення участі РФ, фактично «заморозивши» ключові верифікаційні елементи (інспекції та обміни даними).
- Водночас, за оцінками аналітиків, обидві сторони де-факто продовжували орієнтуватися на центральні кількісні ліміти, а доказів масштабного «прориву стелі» не було.
Це важливо: коли договір «ледь дихає», але все ще задає рамку, його зникнення — не формальність. Це відкриті двері для сценарію «раз можна — значить треба», або принаймні для взаємних підозр.
Чому його не продовжили: три політичні «замки» на одному договорі
«Формально продовжити» вже не можна
Текст договору дозволяв лише одну п’ятирічну пролонгацію — її і зробили у 2021-му. Далі — або нова угода, або нічого.
«Не чіпайте війну — інакше не буде інспекцій»
РФ прямо пов’язувала відновлення повноцінної імплементації (зокрема інспекцій) із політичними умовами — зокрема щодо підтримки України.
«Давайте ще всіх за стіл» — але саме це може вбити угоду
Дональд Трамп публічно говорив, що хоче «кращу» угоду й прагне залучення Китай. Росія ж наполягає, що у наступних домовленостях мають враховуватися також ядерні сили Великої Британії та Франції — на що ті, як правило, не погоджуються.
Проблема в тому, що «розширити формат» звучить логічно, але на практиці — це множення переговорних суперечностей. Chatham House (Королівський інститут міжнародних відносин — провідний незалежний аналітичний центр, розташований у Лондоні, що спеціалізується на аналізі міжнародних питань та сприянні розумінню поточних світових справ) прямо попереджає: вимога участі Китаю як передумова може привести до найгіршого результату — взагалі без обмежень, бо Пекін вважає тристоронній формат «нереалістичним», поки його арсенал значно менший.
«Окей, договір зник. І що?» — що реально може змінитися вже в 2026-му
«Наростити» швидко — складно, але «доукомплектувати» простіше
Навіть якщо політичне рішення «збільшуємо» буде ухвалене, експерти застерігають: суттєві зміни не робляться за тижні. Для помітного нарощування потрібні місяці й роки, логістика, виробництво, модернізація.
Але є інший шлях, який часто згадують як перший крок гонки: «upload» — встановлення більшої кількості боєголовок на вже наявні ракети та носії там, де технічно закладений потенціал. Це швидше, ніж будувати все з нуля, і саме це створює ефект «дзеркала»: якщо одна сторона підозрює іншу в «доукомплектуванні», вона робить те саме.
Найбільший ризик — не «цифри», а непрозорість
Без інспекцій і без рамки договору стратегічне планування сильніше сповзає в режим «найгіршого сценарію»:
- менше сигналів,
- більше здогадок,
- більше політичної потреби показувати жорсткість,
- і вища ціна помилки в кризі.
«Неформальна пауза» — можлива, але хитка
Ще у вересні 2025-го Росія пропонувала добровільно продовжити дотримання центральних лімітів на рік — без гарантій повернення інспекцій. Але ключове — це має працювати в обидва боки, а офіційної «нової рамки» так і не з’явилося.
Чому загроза «глобальної гонки» реальна: три каталізатори поза Вашингтоном і Москвою
Китай уже в режимі швидкого зростання
За оцінками SIPRI (Стокгольмський інститут дослідження проблем миру), Китай має щонайменше 600 ядерних боєголовок, і його арсенал зростає найшвидше у світі — орієнтовно ≈100 нових боєголовок на рік з 2023-го, паралельно з масштабним будівництвом інфраструктури, зокрема шахт.
Це змінює американську логіку: у Вашингтоні дедалі частіше звучить теза, що «двосторонні» обмеження з РФ у світі трикутника США–РФ–КНР можуть виглядати як самообмеження.
Європа заговорила про власну «ядерну парасолю»
У Німеччина канцлер Фрідріх Мерц публічно підтвердив, що союзники обговорюють ідею спільної «ядерної парасолі» в Європі — як доповнення до наявних гарантій і на тлі нервозності щодо трансатлантичної передбачуваності.
Ще показовіше: Ульф Крістерссон підтвердив попередні обговорення з Францією та Британією про те, як може виглядати європейське ядерне стримування та гарантії, поки без конкретних рішень і термінів. Це не означає «завтра у Європі з’явиться ще одна ядерна держава». Але це означає, що саме табу на публічні дискусії слабшає — а табу було частиною стабільності.
Технології розмивають старі «рамки» стримування
Аналітики звертають увагу, що сучасна стратегічна конкуренція — це не лише боєголовки: це також ПРО, космічні компоненти, гіперзвукові носії, цифрові вразливості й ризики автоматизації. Саме тому спроба «швидко домовитися про новий договір» виглядає нереалістичною: потрібно заново узгоджувати визначення, правила підрахунку і верифікацію — у середовищі, де довіри майже немає.
Позиції сторін прямо перед дедлайном: що вони сигналізують
- У Москві лунають дві паралельні лінії: з одного боку, застереження про небезпеку й «занепокоєння» (зокрема від Дмитра Медведєва), з іншого — демонстративне запевнення, що Росію «не втягнуть» у гонку, і акцент на модернізації ядерної тріади (заяви заступника глави МЗС РФ Сергія Рябкова). Це класична комбінація: «ми не хочемо гонки, але ми готові».
- У Вашингтоні лінія — «потрібна краща угода», але без зрозумілого, публічно окресленого процесу, що саме замінить New START завтра.
Сценарії 2026–2027: що найбільш імовірно і що найнебезпечніше
«Де-факто заморозка без договору»
Найраціональніший, але політично крихкий: сторони на практиці стримуються від різких кроків, не «заливають» боєголовки у максимум і тримають певні канали комунікації. Це знижує ризики, але не повертає прозорість.
«Повільне розкручування» через підозри
Найімовірніший у світі без інспекцій: спочатку невеликі технічні зміни, потім дзеркальні відповіді, потім — політичні рішення «ми мусимо наздоганяти», під це — бюджети й виробництво. Ключовий драйвер тут не агресія як така, а непевність.
«Стрибок у трикутник США–РФ–КНР»
Найнебезпечніший: Вашингтон і Москва починають мислити не одне одним, а «сукупним» викликом із боку Китаю; Пекін, бачачи розв’язання рук, прискорюється ще більше; а Європа паралельно входить у дебати про автономію стримування. Це і є та «глобальна гонка», про яку говорять оглядачі.
Чому це важливо для України — навіть якщо мова про стратегічні арсенали США і РФ
- Ризик ядерного шантажу як інструменту війни зростає, коли руйнуються інститути контролю й падає ціна відповідальних заяв, бо «вже немає рамки, яку треба берегти».
- Переговорний фон навколо війни стає токсичнішим: у кризові моменти ядерний фактор може використовуватися для тиску на партнерів України. Не як «неминучість», а як додатковий важіль.
- Європейська оборонна архітектура рухається: дискусії про «парасолю» та гарантії — це, по суті, про те, як континент страхується від сценарію, де США менш передбачувані. Україні важливо бути всередині цієї розмови політично й дипломатично, бо її результат впливає на довгострокову безпекову модель регіону.
Що може зупинити сповзання в гонку: мінімальний пакет «стримування гонки»
Тут немає «чарівної кнопки», але є набір практичних кроків, які часто згадують експерти:
- Канали комунікації та кризові протоколи, щоб зменшити ризик помилкової ескалації.
- Тимчасові політичні зобов’язання на кшталт «не виходимо за певні ліміти», навіть без договору, щоб виграти час для переговорів.
- Розділення “ідеальної” і “реалістичної” угоди: краще маленька рамка зараз, ніж велика «ідеальна» ніколи. На цьому прямо наголошує Chatham House.
- Повернення ядерної теми в багатосторонні формати, зокрема напередодні огляду ДНЯЗ (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї) у 2026 році, щоб підвищити політичну ціну «життя без правил».
Чому «Годинник Судного дня» тут не просто метафора
27 січня 2026 року Bulletin of the Atomic Scientists перевів «Годинник Судного дня» на 85 секунд до опівночі — найменше за всю історію — серед причин прямо фігурують ядерні ризики, ерозія контролю над озброєннями та слабкість міжнародних механізмів. Це не прогноз «завтра буде катастрофа», а сигнал: сукупний ризик зростає, коли одночасно ламаються кілька запобіжників.
Читайте також: “Стрілки “Годинника Судного дня” рекордно наблизилися до опівночі. До глобальної катастрофи залишилося 85 секунд”
5 лютого — не «дата кінця світу», а дата кінця передбачуваності
New START не робив світ безпечним автоматично — але він робив його зрозумілішим. Його завершення 5 лютого 2026 року — це перехід у середовище, де:
- легше «доукомплектувати» й залякати,
- важче перевірити,
- простіше повірити у найгірший сценарій,
- і складніше домовитися «швидко й красиво».
Тому головне питання найближчих тижнів — не «чи почнеться гонка завтра», а чи знайдуть США і Росія хоча б тимчасову рамку стримування, поки Китай нарощує темп, а Європа відкриває для себе тему власного ядерного страхування.
За матеріалами obozrevatel.com
