Колонка колишнього CEO Google Еріка Шмідта у Financial Times — це не просто емоційний репортаж про зиму, блекаути й фронт. Шмідт, який нещодавно відвідав Україну, описує сильні морози і те, як українські солдати проводять на передовій «до 40 днів без тепла», а сотні тисяч українців залишилися без електрики внаслідок російських атак. Це спроба описати нову “фізику” війни, яка народжується в Україні: коли поле бою перетворюється на мережу сенсорів, алгоритмів і дешевих платформ, що виявляють та уражають усе, що рухається. А головний висновок автора звучить так: Захід не готовий до ери масової автономної зброї — а війни майбутнього вже почалися.
Нижче — розбір: що саме пропонує Шмідт як модель майбутнього («стіна дронів», «нічийна земля», «напружений мир»), де його аргументи сильні, де — дискусійні, і які практичні уроки з цього можуть винести Україна та союзники.
Хто говорить — і чому його голос важить, але й потребує поправки на інтерес
Шмідт пише не як “сторонній коментатор”. Він очолює Special Competitive Studies Project — ініціативу, що публічно формулює рекомендації США щодо конкурентоспроможності в умовах змагання технологій до 2030 року.
Водночас він напряму пов’язаний з оборонними технологіями для України: у 2025-му на сайті Офісу президента повідомлялося про підписання меморандуму з Swift Beat, LLC (CEO — Ерік Шмідт) щодо розширення виробництва безпілотних систем для України.
Читайте також: “В Україні народжується арсенал дронів-убивць зі штучним інтелектом”
Це важливо з двох причин:
- Плюс: він бачить війну не тільки як політику, а як виробничо-технологічний процес (масштаб, постачання, швидкість оновлення, “вартість ураження”).
- Мінус: він — інвестор і промоутер певного напряму, тож його висновки логічно підсилюють тезу: “потрібно більше автономних систем і більше їх виробляти”.
Читайте також: “Мільярдер та екскерівник Google робить дрони для України. Що ним рухає?”
«Нічийна земля» як майбутнє війни: чому фронт “застигає”, але виснаження не зупиняється
У центрі колонки — ідея, що масове застосування БпЛА створює широку смугу, де виживання залежить від невидимості, розосередження і темпу, а не від “класичних” проривів механізованими колонами.
Читайте також: “«Кілзона»: що відбувається в смузі, де люди постійно грають у хованки зі смертю”
Шмідт описує ситуацію так: безпілотники “бачать” майже все, що рухається, тому просування стає мінімальним; наступ — повільний, дрібними групами (пішки, на мотоциклах: для них імовірність бути вбитими дроном становить приблизно один до трьох), а будь-яка активність швидко “підсвічується” сенсорами й карається ударом. Він наводить різкі оцінки ризиків і темпів просування РФ у 2025-му. У 2025 році Росія захопила менше 1% території України.
Читайте також: “Україні треба перехопити дронову логіку РФ: як працює “смуга 20–80 км” і що з цим робити”
Ключ не в точності кожної цифри, а в механіці:
- Дешеві сенсори + дешеві носії → різко зростає “помітність” на полі бою.
- Помітність → зростає вразливість для артилерії, дронів, ударів.
- Зростає “ціна руху” → наступ уповільнюється, але війна не припиняється, бо обидві сторони переходять у режим виснаження.
Читайте також: “Від експериментів – до ключових засобів ураження: як дрони переписали історію військової справи”
«Росія адаптується»: оптоволокно, “масовість” і ескалація повітряної кампанії
Один з важливих моментів у Шмідта — відмова від наївного уявлення “якщо з’явилися дрони, то це автоматично зупинить росіян”. Він прямо пише: РФ здатна терпіти великі втрати й продовжувати тиск, тож стратегія “виснажимо — і вони зламаються” не має гарантованого порогу.
«Проте російські війська продовжують наступ, виснажуючи людські ресурси, сили і волю України, навіть попри те, що, за оцінками українських чиновників, щомісяця вони втрачають вбитими або пораненими від 30 000 до 35 000 російських солдатів. Терпимість російської держави до таких втрат підриває сподівання України на стратегію виснаження. Здається, немає чіткої критичної точки, немає порога, за якого Росія нарешті визнає поразку», — розмірковує автор.
Читайте також: “Дронові підрозділи заявили про рекорд у грудні: 33 000 верифікованих уражень військових РФ”
Далі — про адаптацію технологій:
- згадка тактики підрозділу «Рубікон» і оптоволоконних FPV, які складніше “збити” класичними методами радіоелектронної боротьби;
- прогноз та оцінка Шмідта про зростання інтенсивності застосування “шахедів” у 2026-му та пошук РФ нових форматів ударних платформ (окупанти розробляють реактивні шахеди і мають намір збільшити використання цих дронів до понад тисячі на день у 2026 році).
Читайте також: “Елітні безпілотні сили РФ. Як “Центр Рубикон” проклав шлях до Покровська”
Тут важливо відокремлювати: що є фактом, а що — прогнозом. У Шмідта багато саме прогнозів, але вони базуються на реальній логіці гонки: як тільки з’являється контрзасіб — сторона, що атакує, намагається “перелити” його масою або обійти технічним рішенням (канал зв’язку, навігація, профіль польоту, насичення цілей).
Українська відповідь: “сенсорна держава” і ставка на алгоритми
Шмідт описує Україну як сторону, що будує інфраструктуру даних: ISR-дрони (безпілотні апарати, спеціалізовані для розвідки, спостереження та моніторингу), мережі радарів, системи збору та аналізу інформації, автоматизацію, відведення найцінніших фахівців далі в тил — бо оператори й аналітики стають пріоритетною ціллю.
Це перегукується з тим, як західні медіа описують український підхід до ППО “в умовах обмеженного бюджету”: у колонці The Washington Post йдеться про партнерства та спроби зібрати сенсорні дані в AI-системи для прогнозування та перехоплення атак дешевшими засобами, ніж ракети класичної ППО.
Паралельно ЄС на своєму рівні теж підсвічує проблему: Європейська комісія оголосила план посилення спроможностей виявлення дронів (реєстрація та ідентифікація, тестування контрдронових технологій, спільні закупівлі тощо). Це показує, що “дронова загроза” — вже не лише український сюжет.
Рої та автономність: чому наступний етап може бути якісно іншим
Найбільш “футуристична” частина колонки — про рої: коли багато недорогих платформ діють як єдине ціле, обмінюються даними в реальному часі, отримують елементи автономності й дедалі менше залежать від постійного ручного керування.
Шмідт проводить аналогію: дешевші безпілотні платформи зможуть виконувати частину функцій, які раніше вимагали дорогих винищувачів та ракетних систем. Потім — просування під прикриттям безпілотних наземних та морських систем, і лише після цього — люди.
Це не означає “людей не буде”. Це означає інше:
- люди стають рідкісним ресурсом у зоні ураження;
- основний обсяг ризику й “перший контакт” намагаються перекласти на машини;
- перемога дедалі більше залежить від того, хто швидше оновлює софт, схеми, виробництво, а не тільки від “тактично правильної атаки”.
«Стіна дронів»: красива метафора чи реалістична модель стримування?
У фіналі Шмідт пропонує образ: після завершення війни може виникнути “напружений мир”, а вздовж кордону — “стіна безпілотників”, що працюватиме як розумний паркан: постійне спостереження, готовність до реакції, озброєні системи, кілька кілометрів “жорсткої” зони.
Читайте також: “Чому Європа не збудує “стіну дронів” без України”
Щоб зрозуміти, чи це утопія, корисно подивитись на європейську дискусію про “стіну дронів” уже в практичному сенсі. У колонці Reuters ця ідея розкладається на економіку та комплектність: дешеві дрони-камікадзе й дорогі ракети перехоплення — програшна математика; потрібні дешевші сенсори, перехоплювачі, РЕБ, радари, персонал, пріоритизація того, що захищати в першу чергу.
Тобто “стіна” в реальності — це не лінія в небі, а багатошарова система:
- виявлення (радар, оптика, акустика, сигнальна розвідка);
- ідентифікація й пріоритезація (яка ціль, що небезпечніше, що пропустити, що збити);
- вплив (РЕБ, перехоплювачі, ураження);
- стійкість (резервування, ремонт, заміни, захист каналів зв’язку, кіберзахист);
- ціна циклу: скільки коштує не “поставити”, а утримувати це щодня.
Саме тут “метафора” стикається з реальністю: будь-яка постійна система на лінії зіткнення стає мішенню — її доведеться робити витривалою, масштабною і відносно дешевою в експлуатації.
Читайте також: “Стіна дронів: Україна першою випробує “літаюче мінне поле” у бою”
«Напружений мир» як технологічна пастка
Шмідтів “напружений мир” — це не мир як відновлення нормальності. Це радше стан, у якому:
- обидві сторони тримають високий рівень озброєнь;
- кордон “заміновано” сенсорами й автоматикою;
- ескалація можлива через удари по інфраструктурі, ракетні обміни, технологічні прориви.
У такому світі дипломатія стає залежною від виробництва і технологій: скільки систем ти можеш розгорнути, як швидко відновлюєш втрати, як тримаєш небо, логістику, енергетику. Саме тому колонка звучить як звернення не лише до генералів, а й до промисловців та урядів.
Чому Захід «не готовий»: справа не тільки в дронах, а в темпі
Шмідт звертає увагу на дві “болючі” речі:
- запаси (боєприпаси, БпЛА, комплектуючі) виснажуються швидко;
- здатність нарощувати виробництво в умовах довгої високої інтенсивності — обмежена.
Цю тезу непрямо підсилює і медійний резонанс довкола навчань “Hedgehog 2025” в Естонії: низка джерел із посиланням на матеріал The Wall Street Journal пише про “шокуючі” прогалини Альянсу в умовах масового застосування дронів та сучасної розвідки та аналізу на полі бою.
Читайте також: ““Шокуючий” урок Естонії: як навчання Hedgehog 2025 показали слабкі місця НАТО в епоху дронів”
Навіть якщо залишити в стороні драматичність заголовків, загальна проблема прозора: традиційні бюрократичні цикли закупівель і доктринальні процеси повільніші за темп війни, де прошивка, тактика, комплектуюча змінюється за тижні.
Практичні уроки, які “зашиті” в колонці і виходять далеко за межі України
Економіка перехоплення важливіша за “ідеальну технологію”.
Якщо збивати дешеві цілі дорогими засобами — програєш довгу війну. Це центральна логіка і в Шмідта, і в обговореннях “стіни дронів” у Європі.
Масштаб виробництва й ремонтопридатність — це стратегічний ресурс.
У XXI столітті “арсенал демократії” — це не тільки заводи, а й ланцюги постачання, стандартизація, швидкі тестування, гнучкі контракти.
Дані — така ж зброя, як ракети.
Хто швидше збирає, зшиває, аналізує дані, той швидше ухвалює рішення й точніше уражає. Українська ставка на сенсорні мережі й аналітику (у різних формах) постійно звучить у західних текстах.
Автономність — неминуча, але ризикована.
Вона зменшує навантаження на операторів і скорочує час реакції, але піднімає питання безпеки, контролю, помилок і відповідальності. Саме тому “вивчити автономні системи” для Заходу — не гасло, а політичний і юридичний виклик.
ППО майбутнього — це не одна система, а екосистема.
Лазери, перехоплювачі, РЕБ, сенсори — усе працює разом. Показовий приклад — історія з українським лазером Sunray у матеріалі The Atlantic, де підкреслюється логіка “високотехнологічної ППО на бюджеті”.
Читайте також: “Sunray: «невидимий постріл» як відповідь на дешеві дрони”
Де Шмідт може перебільшувати — і що варто тримати в голові
- Цифри в колонці — часто оціночні. Вони підсилюють аргумент, але не завжди перевіряються з відкритих джерел у тому самому тексті.
- Війна — не тільки технології. Мораль, мобілізаційні ресурси, економіка, дипломатія, санкції, енергетика — усе це визначає “довгу траєкторію”.
- Технологічна гонка двостороння. Будь-яка “стіна” викликає засоби прориву: масованість, хитрі профілі польоту, дрони-обманки, комбіновані удари.
Чому ця колонка важлива саме зараз
Наприкінці колонки Шмідт зазначає, що західним лідерам, які збираються на конференції з безпеки в Мюнхені, варто визнати, що вони не готові до нової ери війни. Він фактично каже Заходу неприємну річ: українська війна — це не “виняток” і не “старий стиль”, а лабораторія, де за дуже короткий час сформувався новий тип бою: масовий, автоматизований, керований даними і виробничо-виснажливий. І якщо після війни настане “напружений мир”, то він може бути утриманий не лише дипломатією, а й здатністю швидко будувати та підтримувати системи стримування — включно з тим, що він називає “стіною дронів”.
За матеріалами nv.ua
