Європейські держави більше не хочуть лише оплачувати американські системи та чекати на постачання з-за океану. Вони вимагають виробництва на своїй території, доступу до ремонту й модернізації, участі місцевих компаній та бодай часткового контролю над технологіями. Американський оборонний бізнес змушений пристосовуватися. Для України це створює рідкісне вікно можливостей: Київ може увійти до нової виробничої архітектури не тільки як покупець або отримувач допомоги, а як власник технологій, співрозробник і постачальник для європейського та американського ринків.
На авіасалоні у Фарнборо в липні 2026 року головне питання для американських оборонних корпорацій полягало вже не лише в тому, скільки систем Patriot, ракет чи безпілотників замовить Європа. Не менш важливим стало інше: яку частину виробництва, обслуговування та промислового прибутку американці погодяться залишити європейським партнерам.
Європейські уряди дедалі частіше пов’язують великі оборонні замовлення з вимогами локалізації. Їм потрібні підприємства на власній території, місцеві ланцюги постачання, можливість ремонтувати й модернізувати техніку без тривалих погоджень зі США, а в окремих випадках — доступ до інтелектуальної власності та право змінювати конфігурацію виробу.
Американські компанії вже реагують: створюють спільні підприємства, передають європейським партнерам виробництво окремих компонентів, розгортають складання та сервісні центри, а нові продукти від початку проєктують як трансатлантичні. Саме такий тренд зафіксувало після авіасалону у Фарнборо.
Для України ця зміна важлива з двох причин. По-перше, Київ сам домагається ліцензійного виробництва західних систем — від гаубиць L119 до перехоплювачів Patriot. По-друге, українські компанії вже передають партнерам власні технології, як у випадку морських дронів Magura та спільних проєктів з виробництва безпілотників у США і Європі.
Уперше ці два процеси збігаються: Захід стає відкритішим до розподіленого виробництва, а Україна має технології й бойовий досвід, яких потребують союзники.
Чому Європі вже недостатньо американського імпорту
Після різкого збільшення оборонних бюджетів американські виробники могли б розраховувати на майже гарантоване зростання продажів. Європейські країни потребують винищувачів, систем протиповітряної та протиракетної оборони, далекобійних ракет, боєприпасів і засобів радіоелектронної боротьби. У багатьох категоріях американські рішення вже використовуються європейськими арміями, мають налагоджену логістику і не можуть бути швидко замінені.
Проте більший попит більше не означає безумовної готовності купувати готові вироби зі США. Європейська позиція формується навколо трьох інтересів.
Перший — гарантований доступ до озброєння. Європейські уряди побоюються, що під час великої міжнародної кризи американські підприємства насамперед виконуватимуть замовлення Пентагону. Війни в Україні та на Близькому Сході вже продемонстрували, що навіть найбільша оборонна промисловість світу має обмежені виробничі потужності.
Другий — економічна віддача. Якщо уряди витрачають десятки мільярдів євро на переозброєння, вони хочуть, щоб ці кошти створювали робочі місця, інженерні компетенції, податки та виробничі потужності в Європі.
Третій — технологічний суверенітет. Держави прагнуть не залежати від зовнішнього постачальника в питаннях ремонту, програмного забезпечення, оновлення систем, доступу до запасних частин або дозволу на використання певних компонентів.
Це не означає, що Європа збирається повністю відмовитися від американської зброї. Patriot і F-35 залишаються системами, яким складно швидко знайти рівноцінну заміну. Ідеться радше про зміну умов трансатлантичної торгівлі: Європа готова купувати американські розробки, якщо отримуватиме більшу частину промислової та технологічної цінності.
У Вашингтона є протилежний інтерес. Затверджена Білим домом у лютому 2026 року стратегія передачі озброєнь передбачає використання іноземних замовлень і капіталу передусім для розширення виробництва у США. Відповідний указ Білого дому прямо пов’язує експорт зброї з американською реіндустріалізацією.
Тому локалізація стає компромісом. Американські компанії зберігають контроль над критичними технологіями й отримують великі замовлення, тоді як європейські партнери дістають виробництво компонентів, складання, ремонт, робочі місця та частковий доступ до технологій.
Локалізація не завжди означає передачу технологій
Під одним словом «локалізація» можуть приховуватися принципово різні моделі.
Найпростіший рівень — фінальне складання з імпортованих комплектів. Воно створює робочі місця, але майже не зменшує залежності від розробника.
Другий рівень — виробництво некритичних деталей, корпусів, механічних елементів або обладнання для транспортування.
Третій — ремонт і технічне обслуговування. Це вже суттєво скорочує час повернення техніки до експлуатації та формує місцеву інженерну школу.
Четвертий — ліцензійне виробництво із залученням місцевих постачальників. Воно може передбачати доступ до технічної документації, стандартів якості та виробничих процесів, але не обов’язково до повної конструкції або програмного забезпечення.
Найвищий рівень — спільна розробка, за якої партнери мають право модифікувати систему, створювати власні версії, експортувати їх і брати участь у доходах від наступних продажів.
Для реального суверенітету важливо не тільки те, де фізично розташований завод. Визначальними є права на конструкцію, програмне забезпечення, модернізацію та заміну компонентів. Підприємство може стояти в Європі, але залишатися повністю залежним від американських комплектів і дозволів.
Саме тому вимоги європейських держав переходять від традиційних офсетів до питання контролю: чи може країна самостійно підтримувати систему, адаптувати її до нових загроз і продовжувати виробництво за умов перебоїв у трансатлантичному постачанні.
Як американські компанії відповідають на нові вимоги
На Фарнборо Lockheed Martin представила дешевший перехоплювач PAC-3 ACE для системи Patriot. Компанія заявляє, що один такий перехоплювач має коштувати менш ніж половину вартості PAC-3 MSE. Важливо, що проєкт від початку передбачає участь американських і європейських постачальників, а не лише виробництво у США. Lockheed Martin називає спільне виробництво з європейськими партнерами частиною концепції нового виробу.
Раніше Lockheed Martin і Rheinmetall підписали меморандум про створення в Німеччині виробництва ракет ATACMS. Якщо проєкт буде реалізовано, це стане першим підприємством із виробництва ATACMS за межами США. Rheinmetall повідомляє, що йдеться про майбутнє спільне підприємство, а виготовлення ракетних двигунів і компонентів у Німеччині планують розпочати з 2027 року.
Raytheon залучає німецьку Diehl Defence та нідерландських постачальників до розширення виробництва Stinger. Німецька компанія має виготовляти секцію наведення, інші компоненти надходитимуть від європейських підприємств, а остаточне складання й випробування проводитимуть у Нідерландах. За планом Raytheon і європейських партнерів, це має подвоїти глобальну виробничу спроможність.
Окремо США та європейські союзники працюють над створенням у Європі центру обслуговування PAC-3. Вашингтон також не відкидає майбутнього виробництва цих перехоплювачів поза межами США. Паралельно MBDA розгортає у Німеччині випуск перехоплювачів GEM-T для конфігурацій Patriot: запуск виробництва очікується наприкінці 2026 року, перші поставки — на початку 2027-го.
У сукупності це вже не набір винятків, а нова модель: американська технологія, європейські капітал і промислова база, спільний ринок та розподілені ланцюги постачання.
Європейські гроші отримали географічні умови
Локалізація підтримується не тільки політичними вимогами окремих урядів. Вона закладена у фінансові інструменти ЄС.
Програма SAFE передбачає до 150 млрд євро пільгових кредитів державам Євросоюзу на оборонні закупівлі. Вона охоплює боєприпаси, ракети, артилерію, протиповітряну й протиракетну оборону, безпілотні системи, морські платформи, радіоелектронну боротьбу та інші критичні спроможності.
Ключова умова: щонайменше 65% вартості компонентів кінцевого продукту повинні походити з ЄС, країн Європейської економічної зони — Європейської асоціації вільної торгівлі або України. Для складніших систем другої категорії, куди входять ППО, великі безпілотники й морські платформи, підрядники також повинні мати можливість змінювати конструкцію без обмежень з боку неєвропейських держав.
Для американських компаній це означає, що одного бренду або готового виробу зі США недостатньо. Щоб отримати доступ до коштів SAFE, доведеться переносити частину ланцюга створення вартості у кваліфіковані країни та погоджуватися на ширші права європейських партнерів.
Для України це особливо важливо. У межах правил походження українські компоненти стоять по той самий бік бар’єра, що й продукція ЄС. Україна не може самостійно отримувати кредити SAFE — позичальниками є держави-члени. Проте вона може бути учасником спільних закупівель, виробником і промисловим партнером. За даними Єврокомісії, у поданих на фінансування планах 15 держав ЄС передбачили проєкти з Україною.
Другим інструментом є Європейська програма оборонної промисловості — EDIP. На 2026–2027 роки вона має бюджет 1,5 млрд євро, з яких 300 млн спрямовуються через окремий інструмент підтримки українського ОПК. Близько 260 млн євро призначено для спільних проєктів, які розширюватимуть виробничі потужності в Україні та Європі. Загалом понад 700 млн євро EDIP мають піти на нарощування випуску критичних компонентів, ракет, боєприпасів і систем протидії дронам.
Україну також допустили до участі в майбутніх Європейських оборонних проєктах спільного інтересу. У липні 2026 року Єврокомісія запропонувала п’ять великих напрямів: інтегровану протиповітряну й протиракетну оборону, дрони та протидію дронам, морську й підводну безпеку, космічні системи та захист східного флангу. Остаточне затвердження переліку залежить від Ради ЄС, але Україна вже визначена потенційним учасником.
Отже, участь України в європейському оборонному виробництві — вже не лише політична декларація. Для неї поступово створюється фінансова й регуляторна основа.
Чотири українські проєкти — чотири різні моделі
Український портфель уже демонструє майже всі можливі форми локалізації: отримання західної ліцензії, виробництво іноземної системи в Україні, перенесення української технології за кордон і спільну розробку.
| Проєкт | Що вже підтверджено | Чого поки немає |
|---|---|---|
| Patriot | Політична домовленість США та України щодо ліцензії; зацікавленість Raytheon у співвиробництві | Остаточної ліцензії, визначеної конфігурації, виробничого майданчика та графіка |
| L119 | Підписана ліцензійна угода BAE Systems; доступ до технічної інформації для першого випробувального зразка | Підтвердженого серійного виробництва й оприлюднених обсягів |
| Magura | Меморандум UFORCE і RECONCRAFT про виробництво у США | Оголошеного замовлення Пентагону, контрактної вартості та термінів поставок |
| Спільні дрони зі США | Допуск шести українських компаній до тестового експорту; план заводу у США на українських технологіях | Фінальної міждержавної угоди та затвердженої промислової структури |
| Drone Deal з ЄС | Лист про наміри, 19 стартових партнерів, спільні стандарти й фінансова підтримка ЄС | Набору окремих серійних контрактів і розподілу виробничих ролей |
Patriot: політичний прорив, який ще потрібно перетворити на завод
У липні президент США Дональд Трамп заявив про готовність надати Україні ліцензію на виробництво перехоплювачів Patriot. Володимир Зеленський повідомив, що питання погоджено на політичному рівні, після чого українські й американські технічні команди мають визначити практичну модель.
Станом на 25 липня залишається невідомим, про який саме перехоплювач ідеться. У системі Patriot використовуються різні ракети: Raytheon відповідає, зокрема, за GEM-T, тоді як PAC-3 MSE виробляє Lockheed Martin. Після зустрічі з представниками Raytheon Зеленський заявив про готовність компанії обговорювати співвиробництво, однак публічного контракту ще немає.
Навіть після оформлення ліцензії виробництво не почнеться миттєво. Необхідні сертифіковані постачальники, спеціальне обладнання, контроль якості та безпечний майданчик. Експерти вважають, що запуск може тривати щонайменше рік, а ймовірно — довше. Через ризик російських ударів перша лінія може з’явитися у Німеччині або іншій європейській країні, а вже згодом бути продубльована чи частково перенесена в Україну.
Тому Patriot — не швидке розв’язання нинішнього дефіциту, а стратегічний тест. Якщо Україна увійде до ланцюга виробництва перехоплювачів, це відкриє їй доступ до найскладнішого сегмента західного оборонного ринку. Але якщо вся промислова частина залишиться в ЄС, а Київ отримає тільки гарантовану квоту продукції, про повну локалізацію в Україні говорити буде зарано.
Читайте також: “Patriot українського виробництва: від політичної згоди США до переговорів із Raytheon”
L119: менший проєкт, але значно конкретніша угода
У випадку 105-мм легкої гаубиці L119 Україна вже має підписану ліцензійну угоду. BAE Systems надасть українському партнеру технічну інформацію та інженерну підтримку для виготовлення першого зразка, який має пройти випробування. Передбачено також створення варіанта системи, адаптованого до українських вимог.
Поки що не йдеться про серійний завод із визначеними обсягами. Проте значення L119 виходить за межі однієї артилерійської системи.
Проєкт дасть змогу перевірити, чи може український виробник працювати за західною технічною документацією, забезпечувати простежуваність компонентів, відповідати вимогам контролю якості та проходити міжнародну сертифікацію. Успішний перехід від першого зразка до серійного випуску стане аргументом у переговорах щодо складніших ліцензій.
Фактично L119 може стати промисловим доказом спроможності України — значно переконливішим за політичні заяви про готовність виробляти Patriot.
Читайте також: “L119 як тест для Patriot: як Україна переходить до ліцензійного виробництва західної зброї”
Magura: технології вже рухаються у зворотному напрямку
Проєкт Magura демонструє протилежну модель. Тут не Україна просить доступу до західної розробки, а американський партнер локалізує українську технологію.
Компанія UFORCE — українського походження, але зі штаб-квартирою у Великій Британії — підписала меморандум з американською RECONCRAFT. Партнери планують виробляти у США автономні морські платформи, використовуючи українські розробки, програмне забезпечення, системи автономності та командного управління. У повідомленні UFORCE ідеться також про участь у програмі Пентагону Drone Dominance.
Це ще меморандум, а не контракт на постачання. Не оприлюднено вартості, гарантованих обсягів і кінцевого замовника. Однак напрям принципово важливий: Україна вперше виступає не дешевшим субпідрядником, а джерелом базової технології, яку американська сторона хоче масштабувати на власній промисловій базі.
Результат залежатиме від контрактної моделі. Український розробник може залишитися власником інтелектуальної власності й отримувати ліцензійні платежі, брати участь у модернізації та продажах. Але можлива й менш вигідна схема, коли виробництво, капіталізація та майбутні замовлення концентруватимуться за кордоном, а українське походження технології поступово відійде на другий план.
Читайте також: “Від полігону до американської верфі: як українські дрони заходять у систему закупівель Пентагону”
Drone Deal: від двосторонніх заводів до міжнародної мережі
Українські дрони вже виробляють спільно з партнерами у Європі. У лютому 2026 року запрацювала українсько-німецька лінія, до кінця року Київ планував створити десять спільних підприємств. Окремі домовленості передбачають виробництво українських безпілотників у Норвегії та інших країнах.
У липні Україна та ЄС підписали перший документ у межах загальноєвропейського Drone Deal. Модель має об’єднати українську швидкість розробки та практичний досвід із європейськими фінансами, сертифікацією і масштабом виробництва. До стартової групи увійшли 19 партнерів, зокрема Indra, Fincantieri, Quantum Systems та українська Skyfall Industries. Ініціатива має спрощувати створення спільних підприємств і запроваджувати сумісні стандарти.
Єврокомісія також оголосила про додатковий 1 млрд євро на підтримку українських безпілотних спроможностей. Але підписаний документ поки є основою для майбутніх контрактів, а не єдиним замовленням на визначену кількість систем.
Американський напрям перебуває на схожому етапі. Шість українських компаній отримали дозвіл експортувати приблизно по 100 дронів для участі у програмі Drone Dominance. Це відкриває доступ до американських випробувань і потенційних закупівель, але ще не гарантує масового контракту. Перший етап фактично є допуском до конкурсу й тестування.
Паралельно Зеленський заявив про роботу над заводом у США, який вироблятиме безпілотники на основі українських технологій. Американська сторона підтвердила переговори, але параметри угоди ще узгоджуються. Отже, і тут важливо розділяти стратегічний намір та остаточно оформлене виробництво.
Що Україна може запропонувати новій європейській архітектурі
Головним українським активом є не лише окремий безпілотник або морська платформа. Цінність України полягає у повному циклі швидкого оборонного розвитку: виявлення потреби, створення прототипу, перевірка, отримання зворотного зв’язку та оперативна модернізація.
Традиційні оборонні програми можуть тривати роками. Українські компанії змушені змінювати конструкції значно швидше, оскільки технології протидії постійно оновлюються. Європейські виробники мають сильніші фінансові ресурси, розвинену сертифікацію та великі заводи, але часто поступаються у швидкості циклу.
Саме тут виникає взаємодоповнюваність:
- Україна дає технологію, практичні дані та швидкість удосконалення;
- Європа — капітал, масштаб, захищені виробничі майданчики та доступ до ринку ЄС;
- американські компанії — складні компоненти, глобальну логістику й інтеграцію із системами НАТО.
Українська промисловість особливо конкурентна у безпілотних системах, програмному забезпеченні, автономності, сенсорах, радіоелектронній боротьбі та швидкому поєднанні різних компонентів. У традиційніших сферах — ракетній техніці, складних радарах або багаторівневій ППО — Україні ще потрібні західні технології й виробничі партнери.
Тому найреалістичніша роль Києва — не спроба самостійно замінити великих американських чи європейських виробників, а статус незамінного технологічного вузла в розподіленій системі.
Де Україна ризикує втратити свою перевагу
Нова модель не гарантує Україні автоматичного успіху.
Перший ризик — винесення всієї серійної частини за кордон. Через безпекові загрози партнери логічно віддаватимуть перевагу заводам у Німеччині, Польщі, Норвегії, Великій Британії чи США. Якщо в Україні залишаться тільки розробники й невеликі дослідні лінії, основна промислова вартість, податки та робочі місця виникатимуть в інших країнах.
Другий — втрата контролю над інтелектуальною власністю. Під час переговорів про великі інвестиції українські компанії можуть погодитися на передачу занадто широких прав. Особливо небезпечно, якщо партнер отримує контроль над експортом, модернізацією та наступними версіями системи.
Третій — перетворення на постачальника дешевих компонентів. Вимога європейського походження створює попит на українські деталі, але сама собою не гарантує участі у розробці або прибутках від кінцевого продукту.
Четвертий — відсутність довгострокових замовлень. Меморандум, випробувальний зразок або спільна презентація не створюють серійного виробництва. Для інвестицій потрібні багаторічні контракти й гарантований мінімальний обсяг закупівель.
П’ятий — технологічна залежність від імпортних компонентів. Особливо гостро це стосується безпілотників, де частина електроніки, моторів, камер і акумуляторів усе ще надходить з азійських ринків. Правило SAFE про 65% кваліфікованого походження перетворює локалізацію компонентної бази з бажаної мети на умову доступу до великих європейських грошей.
Шостий — складна корпоративна географія. Українські стартапи реєструють головні компанії у Великій Британії, США чи інших юрисдикціях заради інвестицій. Але для участі в програмах ЄС матимуть значення місце реєстрації, контроль над компанією, походження компонентів і розташування виробничих активів. Українське походження бренду саме собою може бути недостатнім.
Яку модель має відстоювати Київ
Найслабший варіант для України — отримати доступ до готової зброї в обмін на передачу власних технологій, залишившись периферійним складальним майданчиком.
Сильніша модель повинна поєднувати кілька принципів.
По-перше, подвійне виробництво. Захищена лінія в ЄС або США може гарантувати безперервність постачання під час війни, але паралельно мають розвиватися потужності в Україні. Зарубіжний завод не повинен повністю замінювати український.
По-друге, закріплення прав на технологію. У контрактах важливо визначати, хто володіє базовою розробкою, новими модифікаціями та виробничими даними, хто дозволяє експорт і як розподіляються доходи від продажів третім країнам.
По-третє, статус не нижче постачальника першого рівня. Українські компанії повинні претендувати на відповідальність за цілі модулі, програмне забезпечення або інтеграцію систем, а не лише виготовлення простих деталей.
По-четверте, використання SAFE через партнерські держави. Оскільки Україна не може самостійно брати кредити програми, їй потрібні держави ЄС, які включатимуть українські підприємства у свої інвестиційні плани та спільні закупівлі.
По-п’яте, право на ремонт і модернізацію. Саме післяпродажне обслуговування створює тривалі робочі місця, інженерні компетенції та постійні відносини з операторами системи.
По-шосте, багаторічні замовлення. Інвестиційна угода без гарантованого попиту не дозволить будувати великі підприємства або локалізувати дефіцитні компоненти.
По-сьоме, спільна сертифікація. Українські вироби повинні отримувати стандарти, що відкриватимуть доступ не до одного двостороннього замовлення, а до ринку багатьох держав ЄС і НАТО.
Три можливі сценарії
За першого сценарію Україна залишається периферійним учасником. Вона передає досвід і окремі розробки, тоді як серійне виробництво, інтелектуальна власність та експортні контракти концентруються у партнерів. Українські підприємства отримують обмежені замовлення, але не стають частиною ядра європейського ОПК.
За другого формується розподілена виробнича мережа. Частина потужностей працює в Україні, частина — на захищених майданчиках у ЄС, Великій Британії та США. Українські компанії зберігають права на свої технології, а західні партнери забезпечують масштаб, капітал і доступ до замовників. Саме до цього сценарію найближчі нинішні проєкти L119, Magura та Drone Deal.
Третій і найамбітніший сценарій — Україна стає співвласником нових європейських оборонних систем. Йдеться не лише про виробництво вже створених зразків, а про спільну розробку наступного покоління протидронових, морських та протиракетних рішень. У такій моделі Україна отримує не тимчасовий статус партнера воєнного часу, а постійне місце в європейській оборонно-промисловій базі.
Європейський курс на локалізацію американської зброї відкриває для України значно ширшу перспективу, ніж просто перенесення кількох виробничих ліній.
Правила SAFE вже зараховують українські компоненти до кваліфікованої промислової бази. EDIP виділяє окремі кошти на модернізацію українського ОПК. Європейські програми дронів, протиракетної та морської оборони відкриваються для української участі. Одночасно західні компанії дедалі охочіше погоджуються на ліцензії й розподілене виробництво.
Patriot показує, наскільки складно отримати доступ до найчутливіших західних технологій. L119 дає Україні можливість довести здатність працювати за західними виробничими стандартами. Magura демонструє зворотний рух технологій — від України до США. Спільне виробництво дронів формує модель, за якої українські розробки можуть масштабуватися на заводах союзників.
Але вікно можливостей не буде відкритим безкінечно. Європейські країни швидко створюють власні потужності, американські компанії адаптуються до вимог локалізації, а українські технології поступово перестають бути унікальними.
Тому головне питання полягає не в тому, чи дозволять Україні долучитися до нової архітектури. Формально цей доступ уже відкривається. Вирішальним буде інше: чи зможе Київ перетворити бойовий досвід і технологічну перевагу на права інтелектуальної власності, серійні контракти, власні заводи та постійне місце серед виробників європейської безпеки.
