Візит Володимира Зеленського до Лондона на зустріч із лідерами Великої Британії, Франції та Німеччини став не просто черговою демонстрацією підтримки України. Він позначив новий етап у дипломатії навколо війни: Європа дедалі активніше намагається перейти від ролі військово-фінансового тилу до ролі політичного співархітектора можливого миру. Але цей поворот одразу оголив нову проблему: якщо Європа хоче говорити про майбутнє України, то хто саме має сидіти за столом — лише Берлін, Париж і Лондон чи ширша коаліція держав, зокрема Польща, без якої неможливо уявити безпеку східного флангу НАТО?
Американська пауза і європейське прискорення
Протягом тривалого часу дипломатичний процес навколо можливого завершення російської війни проти України залишався переважно американським. Вашингтон намагався грати роль головного посередника між Києвом і Москвою, тоді як європейські столиці здебільшого виконували іншу функцію: постачали зброю, фінансували українську оборону, погоджували санкції проти Росії, допомагали втримувати українську економіку та пом’якшували політичні конфлікти між Києвом і Білим домом.
Однак ця модель почала давати збій. Переговори за американського посередництва зайшли в глухий кут. Росія не відмовилася від максималістських вимог, які фактично передбачали б визнання українських територіальних втрат і обмеження суверенного права України самостійно визначати свою безпекову політику. Для Києва це було неприйнятно, а для Європи — небезпечно, адже легалізація сили як інструменту зміни кордонів створила б прецедент для всього континенту.
Додатковим чинником стала зміна фокусу США. Вашингтон дедалі більше занурюється в кризу навколо Ірану, і український напрям втрачає частину політичної уваги. Формально американський трек не закритий: контакти зберігаються, а українська сторона продовжує говорити з американськими посланцями. Але динаміка вже не така, як раніше. Саме в цій паузі Європа побачила і ризик, і можливість.
Ризик полягає в тому, що Україна може опинитися залежною від переговорної логіки, яку формують не в Києві й не в Європі. Можливість — у тому, що європейські держави нарешті можуть спробувати перетворити свою підтримку України на власну стратегічну роль.
Лондон як сигнал нової європейської амбіції
Зустріч Зеленського з Кіром Стармером, Еммануелем Макроном і Фрідріхом Мерцом у Лондоні стала символом цієї нової амбіції. Формат E3 — Велика Британія, Франція та Німеччина — давно використовується в європейській дипломатії як майданчик для координації великих держав. Тепер його намагаються адаптувати до українського питання.
Для Києва участь саме цих трьох держав має очевидну логіку. Велика Британія залишається одним із найпослідовніших військово-політичних союзників України. Франція претендує на роль держави, здатної говорити про стратегічну автономію Європи й майбутню архітектуру безпеки. Німеччина, попри довгі вагання перших років повномасштабної війни, стала одним із найбільших донорів української оборони в Європі.
Але лондонська зустріч була важливою не лише складом учасників. Вона вперше так чітко зафіксувала: Європа не хоче залишатися на периферії переговорів. У спільній заяві лідери E3 і Зеленський наголосили, що Європа має важливу роль у будь-якому врегулюванні як непохитний прихильник України. Це формулювання принципове. Європейські держави не позиціонують себе як нейтральних арбітрів між агресором і жертвою. Вони визнають себе союзниками України, але водночас прагнуть бути залученими до дипломатичного процесу.
Саме тут і виникає головна складність. Росія не сприймає європейські країни як нейтральних посередників — і навряд чи може сприймати. Велика Британія, Франція, Німеччина, Польща, країни Балтії та ЄС загалом допомагають Україні захищатися, запроваджують санкції проти Кремля, підтримують українську армію та економіку. Отже, реалістична роль Європи — не бути «суддею» між Києвом і Москвою, а стати гарантом того, що переговори не перетворяться на тиск на Україну.
П’ять умов миру: що Європа хоче покласти на стіл
Після лондонської зустрічі було окреслено базові умови, без яких, на думку України та її ключових європейських партнерів, неможливий справедливий і тривалий мир.
Перша умова — негайне й повне припинення вогню. Для Києва це не просто гуманітарна вимога. Це перевірка реальної готовності Кремля до переговорів. Якщо Росія продовжує масовані атаки, бити по українських містах, промислових об’єктах, енергетиці та військовій інфраструктурі, будь-який дипломатичний процес ризикує стати прикриттям для подальшого виснаження України.
Друга умова — нинішня лінія зіткнення має бути відправною точкою переговорів. Це не означає визнання окупації чи відмову України від своїх територій. Ідеться про інше: Росія не може вимагати додаткових територіальних поступок ще до початку реального діалогу. Така позиція обмежує простір для кремлівського шантажу й фіксує принцип, що міжнародні кордони не можуть змінюватися силою.
Третя умова — надійні та юридично зобов’язувальні гарантії безпеки для України. Це, ймовірно, найскладніший пункт. Київ уже має досвід декларацій і меморандумів, які не змогли зупинити агресію. Тому майбутні гарантії не можуть бути лише політичними обіцянками. Вони мають містити конкретні механізми реагування, військову складову, довгострокову підтримку української армії та чітке розуміння, хто і як діятиме в разі нового нападу.
Четверта умова — російські активи мають залишатися замороженими, доки Росія не припинить агресію і не компенсує Україні завдані збитки. Це важливий інструмент тиску. Для Кремля війна має залишатися не лише військово, а й економічно дорогою. Ідея проста: Росія не може спочатку зруйнувати українські міста, інфраструктуру й економіку, а потім очікувати швидкого повернення до нормальних фінансових відносин із Заходом.
П’ята умова — у будь-якій угоді мають бути захищені інтереси європейської безпеки. Це ключовий пункт, який виводить війну за межі суто українсько-російського конфлікту. Майбутнє України безпосередньо пов’язане з майбутнім НАТО, ЄС, східного флангу Альянсу й усієї післявоєнної системи безпеки в Європі.
Читайте також: “П’ять умов миру: чому заява України, Британії, Франції та Німеччини стала дипломатичним сигналом путіну, Вашингтону і самій Європі”
Чому Київ говорить про «вікно можливостей»
Українська дипломатія намагається переконати партнерів, що зараз може формуватися нове вікно для переговорів — не тому, що Україна має поступатися, а тому, що для Росії продовження війни стає дедалі дорожчим.
Москва не змогла досягти стратегічного прориву на фронті. Російські війська просуваються повільно, зазнають великих втрат і стикаються з дедалі складнішою українською обороною, у якій важливу роль відіграють дрони, мобільність, розвідка й удари по логістиці. Україна також посилила кампанію ударів по російських нафтових і військових об’єктах, намагаючись підірвати джерела фінансування російської воєнної машини.
Це змінює дипломатичну логіку. Київ говорить про переговори не як про капітуляцію і не як про замороження війни на російських умовах. Українська позиція полягає в тому, що переговори можуть мати сенс лише тоді, коли Росія відчуває силу України та її партнерів. Іншими словами, дипломатія має спиратися не на втому Заходу, а на тиск на Кремль.
Саме тому військова підтримка і переговорний процес не суперечать одне одному. Навпаки, для Києва й більшості європейських союзників допомога Україні є способом підвищити ціну війни для Росії й підштовхнути її до реального, а не декоративного діалогу.
США не зникають, але вже не є єдиним центром
Попри розмови про «відступ» США від ролі посередника, точніше говорити про послаблення американської монополії на переговорний трек. Вашингтон не вийшов із процесу повністю. Американські посланці зберігають контакти з Києвом і Москвою, а українська сторона продовжує вважати участь США важливою.
Однак політична вага американського треку зменшилася. Причина не лише у фокусі США на Ірані. Проблема також у тому, що попередні спроби посередництва не дали результату. Росія не продемонструвала готовності до компромісу, а Вашингтон не зміг змусити Кремль відмовитися від вимог, які фактично підривають український суверенітет.
Для Європи це створює неприємне, але неминуче питання: чи може вона дозволити, щоб майбутнє безпеки континенту визначалося переважно поза її участю? Відповідь дедалі очевидніша — ні.
Саме тому європейські лідери говорять про координацію зі США, але водночас намагаються сформувати власну переговорну позицію. Найкращий для України сценарій — не заміна американського треку європейським, а їхнє поєднання. США мають глобальну вагу, військові ресурси й канали впливу на Москву. Європа має географічну зацікавленість, санкційний інструментарій, економічну вагу й прямий інтерес у тому, щоб майбутній мир не став паузою перед новою війною.
Польське питання: хто має право говорити від імені Європи
Найбільш чутливою частиною нової дипломатичної конструкції стала відсутність Польщі на лондонській зустрічі. Варшава не є другорядним гравцем у війні Росії проти України. Саме Польща стала одним із ключових логістичних коридорів для військової допомоги, прийняла мільйони українців, підтримувала Київ політично й послідовно попереджала союзників про російську загрозу ще тоді, коли частина Західної Європи вірила в можливість домовитися з Кремлем через економічну взаємозалежність.
Тому відсутність Польщі у форматі E3 викликала у Варшаві не просто образу, а стратегічне занепокоєння. Якщо майбутня архітектура безпеки України і регіону буде обговорюватися без Польщі, це означатиме, що східний фланг НАТО знову опиняється в позиції об’єкта, а не суб’єкта великої європейської політики.
Дональд Туск сформулював цю позицію максимально прямо: жодні домовленості, у яких Польща не бере участі, не будуть для Варшави зобов’язувальними. Це не формальне юридичне вето, але сильний політичний сигнал. Польща заявляє, що її не можна просто поставити перед фактом, якщо йдеться про майбутнє України, безпеку регіону, східний фланг НАТО, логістику, гарантії та післявоєнну систему стримування Росії.
Це також сигнал Берліну, Парижу й Лондону: формат великих західноєвропейських держав не може автоматично вважатися голосом усієї Європи. Без Польщі, країн Балтії, Скандинавії, Румунії, Чехії та інших держав, які безпосередньо відчувають російську загрозу, європейська позиція буде неповною.
Історична суперечка як тінь над стратегічним союзом
Польська вимога участі в переговорах з’явилася на тлі нового загострення у відносинах між Варшавою та Києвом через історичну пам’ять. Рішення Зеленського надати українській військовій частині почесне найменування, пов’язане з УПА, викликало різку реакцію в Польщі. Для України УПА часто асоціюється з антирадянським і антиросійським спротивом. Для Польщі ця тема нерозривно пов’язана з Волинською трагедією і масовими вбивствами польського цивільного населення під час Другої світової війни.
Ця суперечка вкотре показала, наскільки крихкою може бути політична солідарність, коли в неї втручається історична пам’ять. Для Москви такі конфлікти є вигідними: вони послаблюють довіру між Києвом і Варшавою, створюють додаткові лінії напруги всередині Заходу й дозволяють Росії просувати тезу про «розкол» серед союзників України.
Туск, однак, намагається розвести ці два виміри. Він визнає наявність проблем у польсько-українських відносинах, але наголошує: у війні Росії проти України Варшава залишається на боці Києва. Його формула чітка: Україна не може програти цю війну, а Росія не може її виграти.
Це важливе розмежування. Польща може мати складні історичні претензії до України, але стратегічно вона не зацікавлена в ослабленні Києва. Поразка України означала б різке погіршення безпекової ситуації для самої Польщі. Саме тому Варшава хоче не дистанціюватися від українського питання, а навпаки — бути в центрі переговорів.
Читайте також: “Історія, яка б’є по союзу: чому скандал довкола УПА загрожує відносинам України та Польщі”
Європа не може бути арбітром між агресором і жертвою
Одна з найважливіших тез Туска — застереження проти того, щоб Європа «бавилася в арбітра» між Росією та Україною. Це принципове зауваження.
У частині західноєвропейської політики періодично виникає спокуса говорити про мир як про технічний компроміс між двома сторонами. У такій логіці головне — посадити всіх за стіл, знайти формулу припинення вогню, зафіксувати лінію зіткнення і зменшити ризик ескалації. Але для України, Польщі, країн Балтії та багатьох держав східного флангу така логіка небезпечна, якщо вона не називає речі своїми іменами.
Ця війна не є симетричним конфліктом двох рівновідповідальних сторін. Росія є агресором, Україна — державою, яка захищається. Якщо Європа почне поводитися як нейтральний арбітр, вона фактично послабить українську позицію і дасть Кремлю можливість подати себе як рівноправну сторону «територіального спору».
Саме тому польський акцент важливий для всієї європейської дискусії. Варшава нагадує: мир не може бути побудований на моральній нейтральності. Європа може сприяти переговорам, може допомагати формувати гарантії, може координувати тиск і майбутню архітектуру безпеки. Але вона не може робити вигляд, що стоїть посередині між тим, хто напав, і тим, хто обороняється.
Ризик вузького формату
Формат E3 має переваги: він компактний, політично вагомий і здатний швидше ухвалювати рішення, ніж ширший європейський майданчик. Але саме ця компактність є його слабкістю.
Якщо переговорний процес буде асоціюватися лише з Берліном, Парижем і Лондоном, це може створити підозри серед інших союзників. Польща побачить у цьому ігнорування своєї ролі. Країни Балтії — ризик пом’якшення позиції щодо Росії. Італія — виключення з великої європейської гри. Східноєвропейські союзники загалом — повернення до старої моделі, коли долю регіону обговорюють великі столиці без достатньої участі тих, кого ці рішення стосуються найбільше.
Для Росії це було б зручно. Кремль давно намагається грати на відмінностях між «старою» і «новою» Європою, між державами, які хочуть швидше повернутися до стабільності, і державами, які вважають будь-який поспішний компроміс із Путіним передумовою нової війни.
Тому для Києва важливо, щоб європейський формат не перетворився на чергову лінію розколу. Україна зацікавлена в активнішій ролі E3, але не в ціні відчуження Польщі чи східного флангу. Навпаки, найсильніша переговорна позиція України можлива тоді, коли Захід діє не вузьким клубом, а широкою коаліцією.
Чому військова підтримка залишається головним аргументом дипломатії
Попри розмови про нову дипломатичну фазу, ключовим аргументом залишається військова спроможність України. Європейські лідери у Лондоні прямо говорили про необхідність нарощувати виробництво засобів протиповітряної оборони, перехоплювачів, далекобійних можливостей і оборонно-промислову співпрацю з Україною.
Це свідчить про важливий зсув. Європа вже не сприймає підтримку України лише як допомогу державі, що воює. Вона дедалі більше бачить в Україні частину власної оборонної системи. Український досвід застосування дронів, протиповітряної оборони, розвідки, мобільних груп, далекобійних ударів і адаптації до сучасної війни стає ресурсом для всієї Європи.
Тому майбутні гарантії безпеки для України не можуть бути відірвані від оборонного виробництва. Якщо після припинення вогню Україна залишиться недостатньо озброєною, Росія отримає спокусу перегрупуватися й ударити знову. Якщо ж Україна матиме сильну армію, глибоку інтеграцію з європейською оборонною промисловістю та реальні гарантії підтримки, мир матиме більше шансів бути тривалим.
Саме це має бути центральною логікою переговорів: не просто зупинити бойові дії, а створити умови, за яких нова агресія стане для Росії надто дорогою.
Британський символізм і політична сталість підтримки
Окремий вимір лондонського візиту — символічний. Зустріч Зеленського з британськими лідерами й королем Чарльзом III демонструє, що підтримка України у Великій Британії має не лише урядовий, а й ширший державний характер. Для Києва це важливо, бо війна триває роками, а політичні цикли в західних демократіях можуть змінювати пріоритети.
Британія намагається показати, що її позиція щодо України не є тимчасовою реакцією на кризу. Вона претендує на роль одного з центрів довгострокової європейської підтримки Києва — військової, дипломатичної та символічної.
Це особливо важливо на тлі американської непередбачуваності. Якщо Вашингтон може змінювати фокус залежно від внутрішньої політики чи глобальних криз, Лондон намагається переконати Київ, що британський трек залишиться стабільним.
Що може зробити путін
Головне питання залишається незмінним: чи готовий путін до реальних переговорів? Поки що ознак такої готовності небагато. Кремль може використовувати розмови про мир для затягування часу, перевірки єдності Заходу, легітимації своїх вимог або створення враження, що саме Україна нібито перешкоджає завершенню війни.
Росія також може намагатися розділити європейців: говорити з одними столицями, ігнорувати інші, натякати на «прагматичні домовленості», пропонувати неприйнятних посередників або просувати ідею, що східноєвропейські країни занадто емоційні й заважають «реалістичному миру».
Саме тому європейська єдність має бути не декларацією, а процедурою. Якщо Європа хоче зайти в переговорний процес, їй потрібно заздалегідь узгодити, хто представляє її позицію, як враховуються інтереси Польщі та східного флангу, які червоні лінії не можуть бути порушені й що саме буде вважатися прийнятним результатом.
Український інтерес: більше Європи, але не менше США
Для Києва нинішня ситуація відкриває складне дипломатичне поле. З одного боку, Україна зацікавлена в активнішій ролі Європи. Це зменшує ризик, що її долю обговорюватимуть у форматі великої угоди між США і Росією. Європейська участь також важлива, бо саме Європа буде найближчим гарантом післявоєнної безпеки України — через санкції, фінансування, оборонну співпрацю, інтеграцію до ЄС і можливі військові механізми підтримки.
З іншого боку, Україні не вигідне повне витіснення США з процесу. Американська участь залишається критичною через військову, політичну й глобальну вагу Вашингтона. Без США будь-які гарантії можуть виглядати менш переконливо для Кремля.
Отже, оптимальна формула для Києва — це не «Європа замість Америки», а «Європа разом з Америкою, але не в тіні Америки». Саме така модель могла б дати Україні найсильнішу позицію: американську вагу, європейську сталість і регіональну чутливість Польщі та східного флангу.
Головне питання — не лише мир, а хто його формуватиме
Лондонська зустріч Зеленського зі Стармером, Макроном і Мерцом стала ознакою того, що Європа намагається вийти з ролі спостерігача при американському переговорному процесі. Вона хоче бути не лише донором української оборони, а й учасником формування майбутнього миру.
Але реакція Польщі показала: європейська роль не може бути зведена до вузького клубу великих держав. Якщо переговори стосуватимуться України, східного флангу НАТО, гарантій безпеки, заморожених активів, майбутньої присутності міжнародних сил або нової архітектури стримування Росії, Польща не дозволить ухвалювати ці рішення без себе.
Це не просто боротьба за місце за столом. Це боротьба за те, якою буде сама логіка миру. Чи стане він результатом поспішного компромісу з Кремлем, укладеного заради зниження напруги? Чи буде побудований на силі України, єдності Заходу, юридичних гарантіях і розумінні, що Росія не може бути винагороджена за агресію?
Україна сьогодні звертається до Європи не тому, що відмовляється від США, а тому, що майбутнє цієї війни неможливо вирішувати без тих, хто житиме з її наслідками. І саме тут починається новий етап: Європа має довести, що здатна не лише підтримувати Україну, а й стратегічно мислити про власну безпеку.
Лондонський формат показав готовність діяти. Польська реакція нагадала про ціну неповного представництва. А українська позиція залишається незмінною: мир можливий лише тоді, коли він не перетворює агресію на успішну політичну стратегію.
За матеріалами politico.eu
