путін знову заявив, що Росія нібито готова до мирних переговорів з Україною. Як основу для них він назвав “Стамбульські домовленості”, “модальності Анкориджа”, “реалії на землі” та власні умови, озвучені ще у 2024 році в Міністерстві закордонних справ РФ.
На перший погляд, така заява може виглядати як дипломатичний сигнал: Москва, мовляв, готова повернутися до переговорного столу. Але якщо розкласти її на складові, стає очевидно: Кремль не пропонує нову мирну формулу. Він намагається повернути Україну до старої переговорної рамки, доповнивши її новими територіальними претензіями та посиланнями на нинішню ситуацію на фронті.
Саме тому ця заява важлива не лише як чергова фраза російського президента. Вона показує, яку логіку Москва хоче нав’язати майбутнім переговорам: не припинення агресії як відправну точку, а визнання наслідків цієї агресії як “реальності”.
Для України це принципово небезпечна рамка. Адже за словами про “мир” може стояти не компроміс, а вимога погодитися на обмеження суверенітету, нейтралітет під російським тиском і фактичне закріплення окупації частини українських територій.
Читайте також: “«Реальність змінилася». Чому Кремль раптом відмовився від «стамбульських принципів» 2022 року — і що це означає для України”
Що саме заявив путін
23 червня путін заявив, що Росія готова до мирних переговорів з Україною на основі кількох елементів.
Перший — це так звані Стамбульські домовленості 2022 року.
Другий — неназвані “модальності”, які, за російською версією, обговорювалися в Анкориджі.
Третій — “реалії на землі”.
Четвертий — його власний виступ у МЗС РФ у 2024 році, де фактично були сформульовані ультимативні вимоги до України.
Ця комбінація не випадкова. Кожен із цих пунктів виконує окрему функцію.
“Стамбул” потрібен Кремлю, щоб сказати: переговорна база нібито вже існувала, сторони нібито були близькі до домовленості, а отже Україна має повернутися до тих самих принципів.
“Анкоридж” потрібен, щоб показати: Росія нібито вже обговорювала свою позицію зі США, а тому вона має бути врахована в майбутній архітектурі домовленостей.
“Реалії на землі” — це евфемізм для окупованих територій і зміни лінії фронту. Саме цей пункт є найнебезпечнішим, бо він означає: Москва хоче, щоб переговори починалися не з питання відновлення міжнародного права, а з питання легалізації того, що Росія захопила силою.
А згадка про виступ у МЗС РФ у 2024 році повертає в порядок денний старі вимоги путіна: Україна має відмовитися від НАТО, прийняти нейтральний статус і фактично погодитися з російськими територіальними претензіями.
Тому в цій заяві немає ознак реального пом’якшення позиції Кремля. Навпаки, вона демонструє спробу зібрати всі попередні російські вимоги в одну переговорну конструкцію.
Що таке “Стамбульські домовленості”
Під “Стамбульськими домовленостями” зазвичай мають на увазі переговори української та російської делегацій, які відбувалися навесні 2022 року. Найвідоміший раунд пройшов у Стамбулі 29 березня 2022 року.
Тоді Україна перебувала у вкрай складній ситуації. Російські війська ще стояли біля Києва, тривали бої на півночі, сході та півдні, а західна військова допомога лише набирала обертів. Саме в цьому контексті сторони обговорювали можливі контури мирної угоди.
Серед ідей, які фігурували в тих напрацюваннях, були нейтральний і без’ядерний статус України, відмова від вступу до військових союзів, гарантії безпеки від групи держав-партнерів, а також окремий механізм обговорення статусу Криму. Питання частини Донбасу теж мало виноситися в окремий політико-дипломатичний процес.
Однак важливо розуміти головне: це не була підписана мирна угода. Це були робочі документи, проєкти та переговорні позиції, які так і не стали міжнародним договором. Вони не були ратифіковані, не набули юридичної сили і не створили зобов’язань для України.
Кремль, однак, роками подає “Стамбул” так, ніби це була майже готова угода, яку Київ нібито зірвав під тиском Заходу. Така версія вигідна Москві, бо дозволяє перекласти відповідальність за продовження війни на Україну та її партнерів.
Але реальність складніша. Переговорний процес зупинився не у вакуумі. Весною 2022 року світ побачив наслідки російської окупації на Київщині, зокрема в Бучі. Після цього довіра до будь-яких російських гарантій фактично обвалилася. Для українського суспільства і влади стало очевидно: без реальних, дієвих і жорстких гарантій безпеки жодна паперова угода не захистить країну від нового нападу.
Чому “Стамбул-2022” не можна просто перенести у 2026 рік
Головна проблема нинішньої російської риторики полягає в тому, що Кремль намагається подати події 2022 року як актуальну базу для 2026-го. Але за ці роки змінилося майже все.
По-перше, змінилася сама війна. У березні 2022 року йшлося про спробу швидкого російського бліцкригу, який провалився. У 2026 році йдеться про виснажливу багаторічну війну, в якій Україна вже має інший досвід, іншу армію, іншу оборонну промисловість і значно глибшу інтеграцію із західними партнерами.
По-друге, змінився масштаб злочинів і руйнувань. Після 2022 року Україна пережила масовані удари по енергетиці, окупацію нових територій, депортації, руйнування міст, атаки на цивільну інфраструктуру і тисячі воєнних злочинів. Усе це неможливо винести за дужки й повернутися до логіки “домовимося, як тоді”.
По-третє, Росія сама знищила можливість простого повернення до стамбульських формул. У вересні 2022 року Москва оголосила про “приєднання” чотирьох українських областей — Донецької, Луганської, Запорізької та Херсонської. При цьому Росія не контролювала і не контролює ці регіони повністю. Такий крок радикально змінив характер переговорної проблеми: Кремль перетворив тимчасову окупацію на претензію на постійне володіння українськими землями.
По-четверте, змінилася позиція українського суспільства. Після років повномасштабної війни будь-які домовленості, які виглядатимуть як винагорода Росії за агресію, матимуть колосальний внутрішній спротив. Для України питання миру — це не лише припинення вогню. Це питання виживання держави, її безпеки і майбутнього.
Тому механічне повернення до “Стамбула” сьогодні означало б не дипломатичну мудрість, а політичну пастку.
Що означає згадка про “Анкоридж”
Окремої уваги заслуговує згадка путіна про “Анкоридж”. Йдеться про зустріч путіна і Дональда Трампа на Алясці, після якої російська сторона почала говорити про певні “розуміння” або “модальності”, нібито погоджені зі США.
Проблема в тому, що деталі цих “домовленостей” не були повноцінно оприлюднені. Немає публічного документа, який можна було б оцінити як формальну угоду. Немає зрозумілого переліку пунктів, підписаного сторонами. Немає прозорого механізму, який би пояснював, що саме Москва вкладає в “дух Анкориджа”.
Саме тому ця згадка виглядає як політичний інструмент. Кремль намагається створити враження, що його вимоги вже були предметом серйозного обговорення зі США, а отже мають особливу вагу. Це також спосіб тиску на Вашингтон: Москва ніби говорить, що Америка вже щось пообіцяла або принаймні прийняла до розгляду російську логіку.
Для України така риторика є ризикованою з кількох причин.
По-перше, вона може створювати враження, що доля України обговорюється у форматі великих держав — без повноцінної участі Києва. Це прямо суперечить принципу “нічого про Україну без України”.
По-друге, посилання на непублічні домовленості знижує прозорість процесу. Якщо немає відкритого тексту, будь-яка сторона може трактувати “Анкоридж” на свою користь.
По-третє, Кремль може використовувати це як спосіб розділити Україну і партнерів: мовляв, із Вашингтоном ми вже щось обговорили, а Київ лише заважає реалізації “великої домовленості”.
Саме тому для України критично важливо наполягати: жодні непублічні формули, кулуарні “розуміння” чи геополітичні пакети не можуть підміняти суверенне рішення української держави.
Читайте також: “Аляска як пастка: Трамп ледь не віддав путіну українські території”
“Реалії на землі”: головна пастка кремлівської формули
Фраза “реалії на землі” звучить нейтрально. Але в російській дипломатичній мові вона означає дуже конкретну річ: визнання або принаймні врахування територіальних результатів війни.
Інакше кажучи, Кремль хоче, щоб будь-який переговорний процес починався з того, що Росія вже захопила частину української території, а отже ця обставина має бути політично зафіксована. Це не про компроміс. Це про спробу перетворити військове захоплення на дипломатичний аргумент.
Для України прийняття такої логіки було б небезпечним прецедентом. Якщо агресор може змінити кордони силою, а потім вимагати врахувати “реалії на землі”, це означає руйнування самого принципу міжнародного права. І це стосується не лише України, а й усієї європейської системи безпеки.
Саме тому Київ і партнери мають дуже обережно ставитися до будь-яких формул, у яких “реалії” підміняють право. Адже за таким підходом мир перетворюється не на відновлення справедливості, а на фіксацію результатів агресії.
Росія прагне, щоб її окупація стала стартовою точкою переговорів. Україна наполягає, що стартовою точкою має бути припинення агресії, відновлення безпеки і гарантії, які не дозволять Москві повторити напад.
Це дві принципово різні логіки.
Що залишилося від мирної риторики Кремля
Росія регулярно заявляє, що готова до переговорів. Але майже завжди ці заяви супроводжуються умовами, які Україна не може прийняти без втрати частини суверенітету.
Класична російська схема виглядає так: Кремль озвучує жорсткі вимоги, називає їх “мирною пропозицією”, а коли Київ відмовляється, звинувачує Україну в небажанні миру. Саме так працювала риторика Москви після 2022 року, і нинішня заява путіна вкладається в той самий шаблон.
У цій схемі є кілька рівнів.
Перший — внутрішній. Російському суспільству потрібно пояснювати, що війна триває не тому, що Кремль не хоче її завершувати, а тому, що Україна і Захід нібито відмовляються від “розумних” пропозицій.
Другий — міжнародний. Москва намагається впливати на країни, які не є безумовними союзниками України, зокрема на держави Глобального Півдня. Для них Кремль створює картинку: Росія готова до переговорів, але їй нібито не дають.
Третій — західний. Заяви про “мир” спрямовані також на аудиторії у США та Європі, де є втома від війни, бюджетні суперечки і політичні сили, які виступають за швидке припинення конфлікту навіть ціною поступок України.
Четвертий — переговорний. Кремль намагається заздалегідь закласти в майбутній процес вигідну для себе базу: нейтралітет України, обмеження її армії, територіальні поступки і зняття або пом’якшення санкцій.
Тобто російська мирна риторика працює не як сигнал до чесного компромісу, а як інструмент політичного тиску.
Чому для України небезпечний “мир без гарантій”
Головний урок 2014–2022 років для України полягає в тому, що домовленість без надійного механізму примусу Росії до виконання не є миром. Вона може бути лише паузою перед новою фазою війни.
Мінські домовленості не зупинили російську агресію. Вони заморозили частину конфлікту, але не прибрали його причину. Росія використовувала час для тиску, маніпуляцій і підготовки до нового етапу. Повномасштабне вторгнення 2022 року остаточно зруйнувало віру в те, що з Москвою достатньо підписати політичний документ.
Саме тому будь-яка майбутня угода має відповідати на кілька питань.
Хто гарантує безпеку України? Яким буде механізм реагування у разі нового російського нападу? Чи матиме Україна право на достатню армію? Чи зможе вона отримувати зброю від партнерів? Чи будуть санкції автоматично повертатися в разі порушення угоди Росією? Чи буде міжнародний контроль за виконанням домовленостей? Якою буде доля окупованих територій і людей, які там живуть?
Без відповідей на ці питання будь-яка “мирна формула” може стати не завершенням війни, а її відкладенням.
Для України мир не може означати демілітаризацію жертви агресії. Мир не може означати заборону на самозахист. Мир не може означати, що Росія отримує винагороду за напад.
Чого домагається Москва
Якщо відкинути дипломатичні формули, стратегічна мета Кремля залишається незмінною: Росія хоче не просто припинення бойових дій, а контрольованої України.
Цей контроль може мати різні форми. Не обов’язково йдеться про повну окупацію. Для Москви прийнятним варіантом може бути Україна, яка формально існує як держава, але не може вступати до НАТО, має обмежену армію, не розміщує на своїй території іноземні сили, змушена враховувати російські інтереси у зовнішній політиці та фактично погоджується з втратою частини територій.
Це і є головна ідея російського “миру”: не стільки припинити війну, скільки досягти політичних цілей війни іншими засобами.
Саме тому путін повертається до Стамбула. У тій рамці Росія бачить зручні для себе елементи: нейтралітет, обмеження військово-політичного вибору України, винесення територіальних питань в окремий процес і можливість трактувати гарантії безпеки так, щоб вони не створювали для Москви реального стримування.
Але для України така модель означала б стратегічну вразливість. Якщо країна відмовиться від сильних союзів, але не отримає реальних гарантій, вона залишиться сам на сам із державою, яка вже неодноразово порушувала міжнародні зобов’язання.
Що може робити Україна
Україні важливо не просто відкидати російські заяви, а пояснювати, чому саме вони неприйнятні. У міжнародній комунікації це має звучати чітко і послідовно.
Перше: “Стамбульські домовленості” не були договором. Це були переговорні напрацювання, які не мають автоматичної юридичної сили.
Друге: ситуація 2026 року принципово відрізняється від ситуації 2022-го. Росія розширила агресію, оголосила нові незаконні анексії, продовжила удари по Україні й не продемонструвала готовності відмовитися від імперських цілей.
Третє: “реалії на землі” не можуть підміняти міжнародне право. Окупація не створює законного права на територію.
Четверте: будь-які переговори мають відбуватися за участі України, а не через домовленості великих держав за її спиною.
П’яте: мирна угода без дієвих гарантій безпеки не є стійким миром.
Шосте: Україна не відмовляється від дипломатії, але дипломатія не може бути інструментом примусу до капітуляції.
Саме така рамка дозволяє Києву не виглядати стороною, яка “не хоче миру”, і водночас не погоджуватися на російську пастку.
Чому ця заява важлива для Заходу
Для США та Європи заява путіна також є тестом. Кремль перевіряє, чи готовий Захід тиснути на Україну заради швидкої угоди. Особливо в умовах політичної втоми, виборчих циклів, бюджетних дискусій і паралельних криз у світі.
Ризик полягає в тому, що слово “переговори” може стати магічною формулою, за якою ховатимуться дуже різні сценарії.
Один сценарій — справедливий мир із гарантіями безпеки.
Інший — пауза, яка дозволить Росії перегрупуватися.
Третій — фактичне визнання російських захоплень в обмін на тимчасове припинення вогню.
Для України найнебезпечніший саме другий і третій сценарій. Бо вони можуть зменшити інтенсивність бойових дій зараз, але створити умови для ще більшої війни в майбутньому.
Тому західним партнерам важливо оцінювати не сам факт заяви путіна про переговори, а її зміст. Якщо Росія не відмовляється від територіальних ультиматумів, не визнає суверенітет України і не погоджується на реальні гарантії безпеки, то її “готовність до миру” залишається передусім політичним маневром.
Що далі
Найімовірніше, Кремль і надалі просуватиме тему переговорів. Москва говоритиме про “Стамбул”, “Анкоридж”, “реалії на землі” й “історичні причини конфлікту”. Вона намагатиметься переконати частину міжнародної аудиторії, що саме Україна блокує мир.
Україна, своєю чергою, має утримувати власну рамку: переговори можливі, але не на основі російського ультиматуму. Будь-який процес має враховувати український суверенітет, міжнародне право, відповідальність агресора і реальні гарантії безпеки.
Путінська заява не є проривом. Це радше спроба дипломатично оформити стару російську позицію в новій упаковці. Кремль говорить про мир, але одночасно вимагає врахувати наслідки війни, яку сам розпочав.
Саме в цьому полягає головна пастка: Росія хоче, щоб переговори починалися не з питання “як припинити агресію”, а з питання “як зафіксувати те, що Росія вже захопила”.
Для України та її партнерів це має бути червоною лінією. Мир не може бути винагородою за агресію. І будь-яка формула, яка перетворює окупацію на “реальність”, не завершує війну — вона лише відкладає наступну.
Заява путіна про готовність до переговорів на базі “Стамбульських домовленостей” не означає, що Росія готова до справедливого миру. Навпаки, вона демонструє бажання Кремля повернути Україну до переговорної рамки 2022 року, додавши до неї нові російські вимоги, посилання на непублічні домовленості зі США та нинішню ситуацію на фронті.
Для Москви “Стамбул” — це спосіб говорити про мир, не відмовляючись від цілей війни. Для України це потенційна пастка, бо така формула може означати нейтралітет без гарантій, територіальні поступки без справедливості і припинення вогню без реальної безпеки.
Тому головне питання не в тому, чи готова Росія “говорити”. Вона говорить давно. Питання в тому, чи готова вона відмовитися від логіки ультиматумів. Поки що відповідь виглядає негативною.
За матеріалами obozrevatel.com
