Росія знову намагається використати Білорусь як інструмент ескалації війни проти України. За даними The Wall Street Journal, Кремль посилив тиск на Олександра Лукашенка, домагаючись від Мінська активнішої участі у війні: від запусків дронів з білоруської території до створення загрози нового фронту на півночі України або гібридних операцій проти сусідніх країн НАТО.
У центрі цієї кампанії — посол Росії в Білорусі Борис Гризлов. Формально він дипломат. Фактично — один із політичних важковаговиків путінської системи, який може говорити з Лукашенком не мовою протоколу, а мовою кремлівських вимог. Саме через нього, за даними WSJ, Москва значною мірою веде розмови з Мінськом про нову роль Білорусі у війні.
На перший погляд, ця історія схожа на черговий епізод російсько-білоруської залежності. Але зараз ризик значно ширший. Ідеться не лише про те, чи вступить білоруська армія у війну. Значно небезпечніший сценарій — повзуче втягування Білорусі, коли її територія, промисловість, паливна логістика, військова інфраструктура й інформаційні приводи працюють на російську війну, а Мінськ продовжує називати себе «нейтральним».
Що саме хоче Москва від Білорусі
Вимальовується кілька рівнів російського тиску.
Перший — використання білоруської території для ударів по Україні. Це можуть бути запуски безпілотників, розміщення обладнання управління або ретрансляції сигналу, логістична підтримка російських операцій, а також робота підприємств, які постачають компоненти чи ресурси для російської армії.
Другий — створення постійної загрози нового фронту. Для Кремля навіть сама можливість удару з півночі є цінною. Вона змушує Україну тримати сили на Київському, Чернігівському, Волинському, Рівненському та Житомирському напрямках, замість того щоб перекидати їх на найгарячіші ділянки сходу й півдня.
Третій — використання Білорусі як плацдарму для операцій проти НАТО. Йдеться не обов’язково про класичну військову атаку. Це можуть бути дронові інциденти, прикордонні провокації, диверсійні або інформаційні операції, перевірка реакції Польщі, Литви, Латвії чи всього Альянсу. Для Росії це спосіб підняти ставки, не визнаючи прямого розширення війни.
Четвертий — політичний шантаж самого Лукашенка. За даними WSJ, Москва погрожує Мінську скороченням фінансової підтримки. Це болісний важіль: після протестів 2020 року, санкцій і міжнародної ізоляції режим Лукашенка ще сильніше залежить від Кремля економічно, політично й безпеково.
Чому це відбувається саме зараз
Росія шукає спосіб змінити динаміку війни. Її армія продовжує тиск на сході України, але просування дається дорого, повільно й без стратегічного прориву. Українські удари по російській військовій логістиці, нафтопереробці, складах, аеродромах і промислових об’єктах створюють додатковий тиск на російську воєнну машину. Кремлю потрібен спосіб розтягнути українську оборону й змусити Київ нервово дивитися не лише на Донбас, Запоріжжя чи Харківщину, а й на північний кордон.
Білорусь для цього зручна з кількох причин.
По-перше, географія. Саме з території Білорусі Росія у лютому 2022 року почала наступ на Київ. Україна добре пам’ятає, що північний напрямок може стати не абстрактною загрозою, а реальним маршрутом вторгнення.
По-друге, політична залежність Мінська. Лукашенко роками продавав Кремлю частини білоруського суверенітету в обмін на підтримку власного режиму. Тепер Москва вимагає плати за цю підтримку.
По-третє, Білорусь уже стала частиною російської військової системи. Вона надала територію для вторгнення, приймає російські війська, бере участь у спільних навчаннях, розміщує російське озброєння, а тепер, за даними України, ще й допомагає російським дроновим ударам через спеціальне обладнання на своїй території.
Тобто питання вже не в тому, чи є Білорусь «нейтральною». Вона давно не нейтральна. Питання в тому, чи перейде вона від ролі тилового співучасника до ролі активного плацдарму нової ескалації.
Читайте також: “Загроза з Білорусі для України: 8 ознак підготовки Лукашенка до війни”
Ретранслятори: чому заява Зеленського стала поворотною
Найважливіша деталь останніх днів — не сама публікація WSJ, а жорстка реакція Києва щодо конкретної інфраструктури на території Білорусі.
19 червня Володимир Зеленський заявив, що Лукашенко має тиждень, щоб демонтувати ретранслятори для російських дронів, розміщені на білоруській території. Наступного дня президент уточнив: Україна знає про чотири такі ретранслятори в Гомельській та Брестській областях. За словами Зеленського, саме завдяки цьому обладнанню Росія завдавала ударів по Житомирській, Рівненській і Волинській областях, по енергетиці, залізниці, містах і селах.
Ця заява важлива з трьох причин.
Перша — Київ фактично публічно назвав білоруську інфраструктуру частиною російської військової машини. Це вже не загальна політична претензія до Лукашенка, а конкретне звинувачення: на території Білорусі працює обладнання, яке допомагає ударам по українських цивільних об’єктах.
Друга — Україна дала Мінську короткий термін для дій. Це означає, що Київ хоче залишити Лукашенку простір для відступу: демонтуй обладнання сам і не доводь ситуацію до прямої української відповіді.
Третя — у разі відмови Київ фактично попередив про можливість ураження таких об’єктів. Це змінює психологію конфлікту. Якщо Білорусь допомагає російським ударам, то вона ризикує отримати відповідь по інфраструктурі, яка бере участь у війні.
Читайте також: “«Якщо він це не зробить — зробимо ми»: Зеленський висунув Лукашенку жорсткий ультиматум”
Білорусь як паливний і промисловий тил Росії
Друга важлива лінія — економічна. Зеленський заявив, що Україна знає про білоруські заводи, які працюють на російську війну: підприємства, що постачають компоненти для бронетехніки, ракетних систем і паливо.
Особливо показовою є паливна історія. За словами президента України, у січні–травні постачання бензину з Білорусі до Росії зросло в 13 разів порівняно з аналогічним періодом минулого року, а дизеля — утричі. Це відбувається на тлі українських ударів по російських НПЗ, які мають ускладнювати забезпечення російської армії пальним.
Тобто Білорусь не просто «стоїть осторонь». Вона допомагає Росії адаптуватися до українського тиску. Якщо українські далекобійні удари б’ють по російській нафтопереробці, білоруські поставки частково закривають для Москви паливні діри. Це робить Мінськ не нейтральним спостерігачем, а елементом російської воєнної логістики.
Для Лукашенка це небезпечна межа. Що більше білоруська економіка працює на російську війну, то складніше йому переконувати Україну та Захід, що Мінськ не є стороною конфлікту.
Чому Лукашенко не хоче прямого вступу у війну
Попри залежність від Москви, Лукашенко досі уникав прямого введення білоруської армії у війну. І для цього є серйозні причини.
Білоруське суспільство не має запиту на війну проти України. Після 2020 року режим тримається на репресіях і силовому апараті, але це не означає, що він готовий витримати шок великої війни. Прямий вступ у бойові дії може викликати деморалізацію, саботаж, втечі, нову хвилю напруги всередині країни.
Білоруська армія також не є очевидним інструментом великої наступальної кампанії. Вона не має такого бойового досвіду, як російська або українська армії, і її участь у війні може обернутися швидкими втратами та політичними наслідками для самого Лукашенка.
Крім того, пряме втягування зробить Білорусь відкритою ціллю для української відповіді. Київ уже показав, що здатен бити по військовій і промисловій інфраструктурі далеко за межами лінії фронту. Лукашенко розуміє: якщо він остаточно дозволить Кремлю використовувати Білорусь як фронтовий плацдарм, Україна буде розглядати відповідну інфраструктуру як частину російської агресії.
Саме тому він маневрує. Публічно говорить про небажання воювати, неофіційно намагається демонструвати Заходу готовність до обережного діалогу, але водночас продовжує обслуговувати російські потреби.
Чому Кремль може підвищувати ставки
Для путіна Білорусь — це інструмент із кількома функціями.
Перша — військова. Навіть без наступу з півночі Білорусь може допомагати дронам, логістиці, розвідці, паливу, промисловості та розміщенню російських сил.
Друга — психологічна. Загроза з Білорусі змушує Україну й НАТО постійно тримати увагу на північному напрямку. Це створює напругу навіть без пострілу.
Третя — дипломатична. Кремль може використовувати білоруський напрямок як аргумент у переговорах: мовляв, якщо Захід посилюватиме підтримку України, Росія розширюватиме географію кризи.
Четверта — внутрішньополітична. путіну потрібно показувати, що він не втрачає ініціативу. Коли швидких перемог немає, демонстрація здатності до ескалації стає заміною перемоги.
НАТО в цій історії: не другорядний, а центральний фактор
WSJ окремо зазначає, що один із можливих сценаріїв — використання Білорусі для операцій проти сусідів по НАТО. Це принципово важливо.
Для Росії Білорусь — це коридор тиску на Польщу та країни Балтії. Провокація на цьому напрямку може мати кілька цілей: перевірити реакцію НАТО, посіяти страх серед європейських суспільств, створити дискусію про «ризики ескалації» та змусити частину західних політиків обережніше підтримувати Україну.
Це не обов’язково має бути велика атака. Навпаки, для Кремля зручнішими можуть бути сірі сценарії: дрони, диверсії, прикордонні інциденти, міграційний тиск, інформаційні операції, спроби створити враження хаосу на східному фланзі НАТО.
Саме тому європейські лідери намагаються говорити з Лукашенком напряму. Розмова Еммануеля Макрона з ним була не жестом легітимізації, а спробою донести попередження: якщо Мінськ дозволить втягнути себе у війну глибше, наслідки будуть не лише українськими.
Ядерний шантаж як фон
Окрема лінія — російська тактична ядерна зброя в Білорусі та спільні ядерні навчання Москви й Мінська.
Це не означає, що Росія готується застосувати ядерну зброю з білоруської території. Але Кремль використовує сам факт її розміщення як психологічний щит для ескалації. Логіка проста: щоразу, коли Україна або Захід реагують на білоруський напрямок, Москва намагається нагадати, що там присутній ядерний фактор.
Це класична російська тактика — створити страх перед відповіддю, щоб отримати свободу дій нижче ядерного порогу. Але для України й НАТО прийняття цієї логіки було б небезпечним: тоді будь-яке розміщення ядерної зброї перетворювалося б на дозвіл для агресора діяти безкарно.
Інформаційні приводи: автобус у Брянській області та риторика «нас втягують»
На цьому тлі важливою стала історія з автобусом із білоруськими громадянами в Брянській області. Росія й Білорусь звинуватили Україну, Київ заперечив причетність.
Політично цей епізод вписується в ширшу схему. Мінськ і Москва намагаються просувати тезу, що нібито саме Україна «втягує Білорусь у війну». Після українського ультиматуму щодо ретрансляторів Кремль звинуватив Київ у загрозі білоруському суверенітету, а Лавров заявив, що Росія готова вжити «весь комплекс заходів» для безпеки союзника.
Це перевертання причин і наслідків. Україна вказує на інфраструктуру, яка, за її даними, допомагає російським атакам. Москва й Мінськ відповідають риторикою про «загрозу суверенітету», хоча саме Росія роками використовує білоруську територію, ресурси й залежність Лукашенка для війни.
Три сценарії розвитку подій
Сценарій перший: повзуче втягування
Це найімовірніший сценарій. Білорусь формально не вступає у війну, але її участь поступово зростає. Ретранслятори, паливо, промислові компоненти, російські військові, спільні навчання, інформаційні провокації — усе це створює ситуацію, у якій Мінськ дедалі більше працює на Кремль, але намагається не перетнути межу відкритого вступу.
Для України цей сценарій уже є проблемою. Він змушує посилювати північний кордон, відстежувати білоруську інфраструктуру й готувати відповідь на об’єкти, які допомагають російським ударам.
Сценарій другий: обмежена ескалація
Це може бути серія дронових запусків із території Білорусі, провокація біля кордону, демонстративне перекидання військ або операція, спрямована на відволікання українських сил. Такий варіант дозволив би Кремлю підняти ставки, але не обов’язково починати великий наступ.
Саме такий сценарій може бути найзручнішим для Москви: шуму багато, ризики контрольовані, Україна змушена реагувати, Захід занепокоєний.
Сценарій третій: спроба нового фронту
Це найнебезпечніший, але наразі менш очевидний сценарій. Для повноцінного наступу з Білорусі потрібні серйозні сили, логістика, підготовка й політичне рішення Лукашенка. Поки у відкритих матеріалах немає ознак негайної великої операції.
Але відсутність негайних ознак не означає відсутність ризику. Кремль може використовувати саму можливість такого сценарію як інструмент тиску. Для України урок 2022 року очевидний: загрозу з Білорусі не можна ігнорувати, навіть якщо вона виглядає малоймовірною.
Що це означає для України
Україна переходить від політики обережних попереджень до політики чітких червоних ліній. Київ фактично говорить Лукашенку: якщо Білорусь дозволяє використовувати свою територію для ударів по українських цивільних об’єктах, вона нестиме відповідальність.
Це не означає бажання України відкрити ще один фронт. Навпаки, Київ намагається не допустити такого сценарію. Але стримування працює лише тоді, коли опонент розуміє ціну своїх дій. Саме тому Зеленський публічно назвав ретранслятори, області, наслідки ударів і терміни для демонтажу.
Паралельно Україна має тримати сили на півночі, посилювати ППО, розвідку, прикордонну інженерію та готовність до гібридних сценаріїв. Білоруський напрямок знову став не другорядним, а стратегічним.
Що це означає для Лукашенка
Лукашенко опинився у пастці, яку сам будував роками.
З одного боку, Кремль вимагає більшої лояльності й може тиснути фінансами, енергетикою, силовими структурами та політичною залежністю. З іншого — пряме втягування у війну може стати для Лукашенка внутрішньою катастрофою. З третього — Україна вже не готова нескінченно терпіти білоруську інфраструктуру, яка допомагає російським ударам.
Його маневр звужується. Раніше він міг продавати Заходу образ «неповністю втягнутого» союзника Кремля. Тепер цей образ руйнується: якщо з території Білорусі працює обладнання для атак, якщо білоруське пальне йде на російську війну, якщо білоруські заводи постачають компоненти для армії РФ, то простір для виправдань стає дедалі меншим.
Ситуація навколо Білорусі не означає, що завтра почнеться новий наступ на Київ. Але вона означає інше: Кремль активно шукає спосіб використати Мінськ для розширення війни, розтягування української оборони й тиску на НАТО.
Найнебезпечніший сценарій — не обов’язково танки з білоруського кордону. Небезпечнішим може бути поступове перетворення Білорусі на дроновий, паливний, промисловий, ядерно-політичний і гібридний плацдарм Росії.
Саме тому заява Зеленського про ретранслятори стала ключовою. Вона змінила рамку: Білорусь більше не розглядається лише як потенційна загроза. Україна прямо говорить, що частина білоруської інфраструктури вже працює на російську війну.
Для Лукашенка це момент вибору. Або він демонтує елементи російської військової інфраструктури й намагається зберегти залишки маневру. Або дозволяє Кремлю втягнути Білорусь ще глибше — і тоді ризикує перетворити свою країну з тилового союзника Росії на безпосередню мішень у великій війні.
Росія не обов’язково готує негайний наступ із Білорусі, але вже використовує її як інструмент ескалації. Головний ризик — не лише новий сухопутний фронт, а повзуче втягування Мінська: ретранслятори для дронів, паливо, заводи, ядерний шантаж і гібридні провокації проти НАТО. Україна вперше так жорстко дала Лукашенку зрозуміти: білоруська інфраструктура, яка працює на російські удари, може стати ціллю.
За матеріалами wsj.com
