На початку липня Росія різко активізувала інформаційну кампанію навколо війни проти України. путін провів показову зустріч із військовими командирами, російське Міноборони синхронно засипало інформаційний простір заявами про “успіхи”, а пов’язані з армією канали почали масово поширювати відео з прапорами в прифронтових населених пунктах. Однак за оцінкою ISW, реальна картина на полі бою суттєво відрізняється від тієї, яку намагається створити Кремль.
Російське керівництво намагається сформувати враження, що український фронт нібито поступово руйнується, а російська армія безперервно просувається вперед. Центральним елементом цієї кампанії стала зустріч путіна з російськими командирами 3 липня 2026 року, під час якої прозвучали масштабні заяви про захоплені території, населені пункти та просування на різних ділянках фронту. ISW прямо оцінює цю зустріч як інсценовану та спрямовану на побудову наративу про безперервні російські військові успіхи.
Ключова проблема для Кремля полягає в тому, що заявлена ним “реальність” не збігається з доступними доказами. путін стверджував, що з початку 2026 року російські війська захопили 133 населені пункти і понад 3000 квадратних кілометрів. Натомість ISW виявила докази лише щодо 64 населених пунктів і приблизно 621,7 квадратного кілометра — причому ці дані включають навіть часткові проникнення, а не лише повний контроль над територіями. За червень розрив ще більший: російське командування говорило про 29 населених пунктів і 636 квадратних кілометрів, тоді як ISW оцінює підтверджений результат у 20 населених пунктів і приблизно 30,42 квадратного кілометра.
Це не просто суперечка навколо цифр. Ідеться про ширшу операцію впливу: Кремль намагається переконати російське суспільство, українців і західні столиці, що результат війни нібито вже визначений, а опір України є лише питанням часу.
Показова зустріч путіна: не військова нарада, а політичний спектакль
Зустріч путіна з російськими військовими командирами 3 липня виглядала як спроба одночасно вирішити кілька завдань.
Перше — продемонструвати російській аудиторії, що путін контролює хід війни, особисто отримує доповіді командирів і нібито керує наступом.
Друге — створити інформаційний фон перед подальшими політичними рішеннями, мобілізаційними заходами або новими витратами на війну.
Третє — вплинути на зовнішню аудиторію, особливо на Захід, де будь-який образ “невідворотного просування Росії” може бути використаний для тиску на Україну щодо переговорів.
Показово, що російські командири говорили про найшвидші просування не там, де Росія веде головний наступ у Донецькій області, а на інших напрямках — зокрема в зоні відповідальності Північного угруповання військ у Сумській та північній Харківській областях, а також на Олександрівському і Гуляйпільському напрямках. Це створює враження широкого наступального руху по всій лінії фронту, навіть якщо підтверджені результати залишаються обмеженими.
Окремий блок заяв стосувався відстаней до ключових українських міст. Російські командири стверджували, що російські війська перебувають за 10 кілометрів від Сум, за 22 кілометри від Сіверська, за 8 кілометрів від Слов’янська, що вони нібито увійшли до Добропілля та Ганнівки, а також перебувають за дев’ять кілометрів від південної околиці Запоріжжя. ISW, однак, подає інші оцінки щодо реального просування та проникнення російських сил на цих ділянках.
Цей розрив між заявами і доказами важливий: Кремль намагається не стільки описати фронт, скільки намалювати потрібну політичну картину.
Костянтинівка як центр інформаційної операції
Найгучніший елемент російської кампанії — заяви про Костянтинівку. Російське Міноборони, командири, високопосадовці Кремля та лояльні мілблогери синхронно поширювали твердження про нібито захоплення міста або суттєве просування в ньому. Російські командири розповідали путіну про “операції із захоплення” Костянтинівки, згадували окремі райони, заводи, церкви та інші об’єкти, намагаючись створити відчуття детального й незворотного контролю над містом.
Такий рівень деталізації не випадковий. У війні за сприйняття конкретика працює як інструмент переконання: якщо назвати багато районів, об’єктів і підрозділів, аудиторія може сприйняти заяву як достовірну. Але ISW наголошує: російські заяви не узгоджуються з типовою картиною просування військ і не підтверджуються достатнім масивом геолокаційних доказів.
За оцінкою ISW, опубліковані російськими джерелами кадри з прапорами не доводять контролю над містом. Часто це відео окремих військових або малих груп, які з’являються в певній точці, але не демонструють стабільної присутності, логістики, артилерії чи техніки, що свідчило б про реальний контроль над територією. ISW також зазначає, що не спостерігала кадрів, які б показували використання російських транспортних засобів, мінометів або ствольної артилерії в межах міста — тобто ознак глибшого утримання позицій.
Українська сторона відкинула заяви Росії про захоплення Костянтинівки. Президент Володимир Зеленський і Східне оперативне командування чітко заперечили ці твердження 4 липня. Українські військові джерела також раніше вказували, що станом на середину червня в місті перебувало близько 100 і максимум 250 російських військових, а українські сили все ще переважали російські в Костянтинівці.
Українські військовослужбовці оприлюднили відео з різних районів Костянтинівки, підтвердивши, що місто перебуває під контролем Сил оборони України.
Про це йдеться в дописі 19 армійського корпусу, опублікованому 4 липня.
“Заяви про нібито захоплення Костянтинівки – це черговий інформаційний фейк, покликаний створити ілюзію успіхів на тлі величезних втрат особового складу та провалу спроб досягти поставлених цілей”, – сказано в повідомленні.
Водночас 19 АК зазначає, що противник не припиняє спроб інфільтрації та просування окремими групами, однак такі дії своєчасно виявляються, а ворог систематично знищується українськими захисниками.
“Костянтинівка тримається. Сили оборони України продовжують виконувати поставлені завдання”, – наголошує 19-й АК.
На відео військовослужбовці ЗСУ розповідають, що вони перебувають у різних районах міста.
“44-я механізована бригада, 3-й батальйон. Дійсним доповідаємо, що станом на 04. 07,2026 року, ми знаходимося в місті Костянтинівка”.
“Поліцейські полку “Сафарі” штурмової бригади “Лють” обороняємо Костянтинівку”.
“Ми бійці 28-ї бригади, обороняємо Костянтинівку. Тримаємо оборону в місті Костянтинівка”.
“Ми бійці 3-го механізованого батальйону 156-ї окремої механізованої бригади, утримуємо населений пункт Костянтинівка”.
“Ми бійці 100-ї окремової механізованої бригади, тримаємо оборону в місті Костянтинівка”.
“Ми бійці 1-го батальйона 218-ї бригади, знаходимося на обороні міста Костянтинівка”.
“Ми бійці 36-ї бригади морської піхоти, захищаємо місто Κостянтинівка, знищуємо групи, які інфільструвалися”.
“Місто перебуває під контролем Збройних сил України”.
“Будемо стояти до кінця. Місто не здамо. Костянтинівка – це місто України”.
Читайте також: “Фейкова перемога для Заходу. Навіщо путін заявив про “захоплення” Костянтинівки”
Чому Костянтинівка така важлива для Кремля
Костянтинівка має не лише військове, а й символічне значення. Для Росії це місто — частина ширшої історії про нібито наближення до падіння українського “фортечного поясу” в Донецькій області. Саме тому путін та інші російські посадовці використовують заяви про Костянтинівку як доказ того, що оборона Донеччини нібито починає сипатися.
путін окремо наголошував на важливості Костянтинівки для подальшого захоплення решти Донецької області та її промислового потенціалу. Дмитро Медведєв також називав захоплення міста важливим кроком для досягнення російських воєнних цілей.
Однак ISW робить протилежний висновок: навіть якщо російським військам вдасться посилити проникнення або зрештою захопити Костянтинівку, це не означатиме швидкого оперативного прориву. Російський наступ весни-літа 2026 року, за цією оцінкою, досі не дав оперативно значних результатів, а бої за Костянтинівку можуть завершитися для російських військ виснаженням навіть у разі локального успіху.
Це принципово: Кремль продає Костянтинівку як “ворота” до падіння Донеччини, тоді як реальна військова логіка свідчить про інше — навіть просування в одному місті не гарантує обвалу всієї оборонної системи.
Відео з прапорами та штучний інтелект: новий рівень когнітивної війни
Окремий вимір кампанії — масове поширення відео, які нібито підтверджують російські просування. 3 липня російське Міноборони опублікувало щонайменше 10 різних відеозаписів із російськими військовими, які тримають прапори нібито в різних районах Костянтинівки. Схожі відео з’являлися і щодо інших населених пунктів.
ISW зазначає, що наразі не може остаточно визначити, яка частина цих відео була змінена за допомогою штучного інтелекту. Але сама схема масового одночасного поширення таких матеріалів ускладнює перевірку і створює інформаційний туман.
Для російської пропаганди це зручний інструмент. Один ролик із прапором може не довести контроль над територією, але десятки роликів, поширені одночасно, формують у глядача відчуття масштабу. Навіть якщо частина матеріалів сумнівна або вирвана з контексту, інформаційний ефект уже досягнутий: аудиторія бачить “докази”, а спростування вимагає часу, експертизи та геолокаційної перевірки.
Саме тому ISW описує такі дії як частину систематичних зусиль Кремля у когнітивній війні — спробі не просто повідомити про події, а змінити сприйняття реальності. Мета — показати лінію фронту такою, що нібито руйнується, попри відсутність підтверджень такого сценарію.
“Буферна зона” як прикриття ширших територіальних амбіцій
Ще одна важлива частина заяв путіна — тема так званої “буферної зони” в Україні. Командувач Північного угруповання військ РФ Євген Нікіфоров заявив, що російські війська створюють таку зону в Сумській та Харківській областях для захисту прикордонних районів Росії. путін у відповідь фактично заявив, що що більше Україна завдаватиме ударів по Росії, то далі російським військам потрібно буде просуватися в Сумській і Харківській областях.
Цей аргумент Кремль подає як оборонний. Але в тій самій логіці путін назвав території, де Росія хоче створити “буферну зону”, “історично російською землею”. Це підриває саму тезу про суто оборонний характер російських планів. ISW оцінює ці заяви як підтвердження наміру путіна захопити значну частину українських територій за межами Донецької та Луганської областей.
Дмитро Медведєв пішов ще далі, заявивши, що “буферна зона” має проходити через Сумську, Дніпропетровську та Харківську області — тобто через регіони, де російські війська або просунулися незначно, або взагалі не мають реалістичних передумов для швидкого просування.
Таким чином, “буферна зона” стає політичною формулою, яка дозволяє Кремлю виправдовувати продовження війни, нові наступальні операції та зростання ціни війни для російського суспільства.
Що насправді відбувалося на фронті 4 липня
Попри інформаційну активність Кремля, ISW у ключових висновках прямо зазначає: 4 липня ні українські, ні російські війська не здійснили підтвердженого просування.
На півночі Сумської області російські війська продовжували наступальні дії 3–4 липня, але без підтвердженого просування. У північній Харківській області ситуація була схожою: російські сили атакували, але також не досягли підтвердженого прогресу.
На Куп’янському напрямку російські війська, за повідомленнями української сторони, намагалися відрізати український плацдарм на західному березі Осколу. Водночас дефіцит пального ускладнював російську логістику на цьому напрямку.
На слов’янському напрямку російські війська активізували штурмові дії з початку літа. Український офіцер повідомляв про 20–30 штурмів щодня, а також про удари по цивільних будівлях та інфраструктурі Слов’янська безпілотниками й авіабомбами.
У тактичному районі Добропілля, на Покровському, Новопавлівському, Олександрівському, Гуляйпільському та західному Запорізькому напрямках російські війська продовжували атаки або обмежені наступальні операції, але ISW не зафіксувала підтвердженого просування.
Це створює різкий контраст із російськими заявами. На рівні пропаганди — “наступ по всій лінії фронту”. На рівні підтверджених даних — інтенсивні бої, локальні проникнення, штурми, але без оперативного прориву.
Українські удари по російській інфраструктурі: інший вимір війни
Поки Росія намагається нав’язати наратив про власне просування, Україна продовжує далекобійну кампанію проти російської нафтової, енергетичної та військової інфраструктури. 4 липня українські військові здійснили удари по нафтовому терміналу Санкт-Петербурзького регіону та військово-морській базі Кронштадт у Ленінградській області в ніч з 3 на 4 липня.
Ударні дрони Сил оборони України уразили портову нафтобазу в Санкт-Петербурзі.
Про це повідомляє ресурс Astra.
Атака відбулася в ніч із 3 на 4 липня після того, як у регіоні оголосили дронову небезпеку.
Відповідно до фото- та відеоматеріалів, ураження відбулося на території Петербурзького нафтового терміналу. Наразі влада офіційно не коментує причину вибухів, що пролунали, та поширення чорного диму над містом.
Петербурзький нафтовий термінал (ПНТ, АТ «Петербургский нефтяной терминал») — це один із найбільших і найважливіших нафтоперевалочних комплексів Росії на Балтиці, який розташований за координатами 59.868186, 30.206151, приблизно за 600–650 км від державного кордону з Україною.
Нафтоналивний термінал розташований у південно-східній частині Фінської затоки, в межах четвертого району Великого порту Санкт-Петербурга, приблизно за 17 км від центру міста.
Об’єкт займає територію площею близько 37 га і забезпечує річну потужність перевалки на рівні 10–12,5 млн тонн світлих та темних нафтопродуктів.
Інфраструктура терміналу включає резервуарний парк, що налічує від 21 до 32 резервуарів із загальним об’ємом зберігання близько 397 тис. м³. Комплекс оснащений мультимодальною системою приймання вантажів залізницею, річковим транспортом та трубопроводами.
Відвантаження здійснюється на морські танкери, для яких обмеження по осадці становить 11 метрів.
Варто зауважити, що це не перша атака на нафтові підприємства міста. Так, 3 червня відбулася наймасштабніша атака на нафтопаливну інфраструктуру міста, а також склади та корвет ВМФ Росії.
Ціллю також став сьогоднішній термінал, на території якого розпочалася сильна пожежа. Крім того, того ж дня українські дрони уразили російський ракетний корвет «Бойкий» у сухому доку Кронштадтської військово-морської бази, що розташована в Санкт-Петербурзі.
На момент атаки він перебував у сухому доку ім. Велещинського в Кронштадті, де у лютому 2026 року став на плановий ремонт.
За даними Генштабу України, нафтовий термінал Санкт-Петербурзького регіону є одним із найбільших перевалочних терміналів нафти в Балтійському регіоні: його проєктна потужність становить 12,5 млн тонн нафти на рік, а обсяг резервуарного парку — близько 441 тисячі кубометрів.
Президент Володимир Зеленський підтвердив удар по цілях у Санкт-Петербурзі, розташованих більш ніж за 850 кілометрів від міжнародного кордону. Це показує, що українська кампанія далекобійних ударів продовжує створювати для Росії нову стратегічну реальність: війна дедалі частіше повертається до тилових військових і енергетичних об’єктів РФ.
Окремо Генштаб України повідомив, що станом на початок липня 2026 року українські удари знизили потужність російської нафтопереробної промисловості до 42,47% від загальної проєктної потужності. У червні українські війська завдали ударів по восьми російських НПЗ і знищили або критично пошкодили понад 60 нафтових резервуарів.
Ці удари мають не лише військовий, а й економічний ефект. Нафтова інфраструктура — один із ключових ресурсів російської воєнної машини. Її пошкодження впливає на логістику, експортні можливості, бюджетні надходження та здатність підтримувати тривалу війну.
Удари по окупованих територіях і Криму
Українські сили також продовжували бити по російських військових об’єктах на окупованих територіях. У ніч з 3 на 4 липня Генштаб повідомив про удар по залізничному мосту через Сіверський Донець біля Станиці Луганської, який російські війська використовували для перекидання особового складу, зброї та боєприпасів. Також були удари по складу безпілотників у Титарівці, ремонтному підрозділу в Старобільську та складу паливно-мастильних матеріалів у Луганську.
У Донецькій області українські війська вдарили по двох російських командних пунктах поблизу окупованого Шахтарського. У Запорізькій області геолокаційні відео показували пожежу в окупованому Бердянську після ймовірного удару українського безпілотника по бензовозу.
Окремий напрям — окупований Крим. Командувач Сил безпілотних систем Роберт “Мадяр” Бровді повідомив, що українські війська завдали ударів по 25 електричних підстанціях в окупованому Криму протягом перших трьох днів липня. Окупаційна влада визнавала, що удари по електроінфраструктурі спричинили відключення електроенергії більш ніж у 10 районах півострова.
ГУР України також надало оцінку наслідків удару по аеродрому Бельбек у ніч з 25 на 26 червня: за повідомленням розвідки і супутниковими знімками, було знищено винищувач МіГ-29 і пускову установку.
У ніч на 26 червня оператори Департаменту безпілотних систем Головного управління розвідки Міноборони України провели успішну операцію в окупованому Криму.
Розвідники уразили російський винищувач МиГ-29, повідомили у відомстві.
Операцію провели на військовому аеродромі «Бельбек» неподалік Севастополя.
Окрім літака, оператори безпілотників знищили аеродромний пусковий агрегат, який у момент атаки обслуговував бойову машину окупантів. Це спеціальна машина, призначена для запуску авіаційних двигунів та перевірки бортових систем літаків.
Російські окупанти активно використовують винищувачі МиГ-29 для протиповітряної оборони півострова.
Нагадаємо, що наприкінці червня ГУР МО України уразило в Криму російську радіолокаційну станцію «Каста», два вантажні локомотиви та цистерни з паливом у трьох залізничних ешелонах.
Під удар також потрапили шість вантажівок-паливозаправників та військова техніка на одному з уражених потягів.
4 липня Генеральний штаб України повідомив, що в ніч з 3 на 4 липня українські війська збили російський гелікоптер у водах над Азовським морем.
Російська ракетно-дронова кампанія проти України
У ніч з 3 на 4 липня Росія атакувала Україну однією балістичною ракетою “Іскандер-М”, однією крилатою ракетою Х-59/69 та 86 ударними і допоміжними безпілотниками різних типів, зокрема “Шахед”, “Гербера”, “Італмас” і дронами-приманками “Пародія”. Українські сили збили 69 безпілотників; дві ракети та 17 дронів влучили у 16 локаціях, уламки падали ще у п’яти місцях.
Українські посадовці повідомляли про пошкодження газової, енергетичної, промислової та гірничодобувної інфраструктури в Чернігівській, Дніпропетровській, Харківській, Полтавській та Одеській областях.
Російські війська продовжують атакувати населені пункти України із застосуванням дронів, керованих авіабомб і ракет різних типів, зокрема балістичних.
Про це повідомив президент Володимир Зеленський.
Удари по Україні
“Упродовж тижня Росія застосувала проти України близько 2200 ударних дронів, понад 1730 керованих авіаційних бомб і 106 ракет різних типів, майже половина з них – балістичні”, – зазначив президент.
Він наголосив, що практично щодня під обстрілами перебувають Суми, Запоріжжя, Херсон, Харків та Дніпро, прикордонні та прифронтові громади.
Також він нагадав про масований удар по Києву, який забрав життя 31 людини, і ще 102 – дістали поранення.
Це ще раз показує, що Росія продовжує комбінувати фронтовий тиск із систематичними ударами по тиловій інфраструктурі України. Мета — виснаження економіки, енергетики, логістики та цивільної стійкості.
Що означає ця інформаційна кампанія
Російська кампанія початку липня має кілька адресатів.
Для внутрішньої російської аудиторії вона має показати, що війна нібито рухається до перемоги, втрати виправдані, а путін контролює ситуацію. Особливо це важливо на тлі затяжного характеру війни, високої ціни наступальних операцій і необхідності пояснювати суспільству, чому Росія не може швидко досягти заявлених цілей.
Для української аудиторії ця кампанія має іншу мету — деморалізацію. Заяви про “падіння” міст, “прориви” і “неминучий обвал” фронту покликані викликати страх, втому й недовіру до офіційних повідомлень України.
Для Заходу Кремль транслює сигнал: мовляв, Україна все одно програє, тому підтримку варто скорочувати, а Київ — схиляти до поступок. Саме тому російські заяви про успіхи майже завжди супроводжуються політичними меседжами про “історичні території”, “буферні зони” та нібито неминучість російських вимог.
Події 3–4 липня показують, що Росія веде війну не лише на полі бою, а й у просторі сприйняття. Кремль намагається створити картину переможного наступу, навіть коли підтверджені дані свідчать про обмежені тактичні просування, локальні проникнення і відсутність оперативного прориву.
Костянтинівка стала центральним елементом цієї кампанії, бо Кремлю потрібен символ — місто, яке можна подати як доказ початку падіння українського оборонного поясу на Донеччині. Але доказова база не підтверджує російських заяв про повний контроль. Навпаки, оцінки ISW і заяви української сторони свідчать про значно складнішу ситуацію, де російські сили можуть проникати в окремі райони, але це не означає захоплення міста чи обвал фронту.
Водночас Україна продовжує власну стратегічну кампанію — удари по російській нафтовій, енергетичній, логістичній та військовій інфраструктурі. Саме ця кампанія поступово переносить війну в російський тил і створює для Москви довгострокові витрати.
Тому головний підсумок такий: Кремль намагається продати “перемогу”, якої немає в підтверджених масштабах. Але інформаційний шум не скасовує реальності: фронт залишається важким, російський тиск — високим, однак заяви путіна і його командирів значно випереджають факти.
За мтеріалами understandingwar.org
