Чотири роки після вторгнення Росія так і не отримала того, заради чого заходила в Україну. Але й Україна не змогла вигнати окупаційні війська з усієї своєї території. На цьому тупцюванні — між провалом російського бліцкригу та виснаженням довгої війни — британський журналіст Чарльз Мур у колонці для The Telegraph, будує головну тезу: Захід здатен зробити війну РФ “невиграшною” без ще чотирьох років кровопролиття. Потрібна не магія, а воля.

Цей текст — не стільки про фронт, скільки про політичну психологію війни, про втомлені демократії й режим, який живиться війною. Мур пропонує читачеві дуже британську, але універсальну рамку: Україна — винахідлива й стійка; Росія — витривала й цинічна; вирішальним фактором стає не лише зброя, а здатність союзників мислити стратегічно й діяти швидко.

Нижче — логіка автора, сильні місця, уразливості та висновки для України й Європи.

Вхід у тему: “вторгнення не вдалося”, але трагедія триває

Мур починає з формули, яку важко спростувати: Росія вторглася — і це “не вдалося”. Не вдалося в головному сенсі: Україна не впала, державність не зламалася, суспільство не розсипалося, влада не була змінена силою.

Але одночасно автор відразу підкреслює: навіть невдача агресора не означає, що трагедія менша. Він перераховує масштаб страждання — переміщені люди, втрати військових і цивільних, зростання цивільних втрат останнім роком, і додає емоційно заряджений штрих: удари по енергетиці найхолоднішої зими мають ціль “заморозити мирних мешканців”.

Це важливо для логіки тексту: Мур будує місток від “війна не виграна Росією” до “але її можна затягнути ще на роки — якщо Захід не змінить поведінку”.

Центральний контраст: Путіна не лякає ціна — його лякає відсутність результату

Другий каркас колонки — не просто підрахунок втрат, а психологія режиму.

Мур описує російську логіку так:

Путіна не зупиняє ціна (втрати людей, економічна напруга), якщо мета досягається.
Але в цій війні мета не досягається, і це створює для Кремля пастку.
Тому зупинка або відступ для Путіна небезпечні: відкриваються питання “за що загинули”, “чому санкції”, “чому відтік талантів”, “чому залежність від Китаю”.

Читайте також: “Росія “наступає”, але ціною самознищення: велика війна як фабрика втрат, метрів і деградації держави”

Це сильне місце тексту: війна для РФ — не лише експансія, а механізм внутрішньої легітимації. І якщо результат неочевидний, пропаганда змушена підміняти його “ритуальною перемогою”.

Публіцистичний прийом: порівняння з Другою світовою як удар по міфу “величі”

Мур застосовує історичне порівняння: мовляв, СРСР за менший термін пройшов шлях від загрози Москві до Берліна, а нинішня РФ за подібний час окупувала лише частину України.

Тут важливо читати як задум автора, а не як “чисту аналітику”. Це не математичне доведення. Це удар по російському міфу:

Кремль любить говорити мовою “Великої Вітчизняної”,
але сучасна війна не дає Кремлю “величного” фіналу,
отже міф з’їдає сам себе.

У тексті це працює як аргумент: саме приниження від відсутності результату штовхає Путіна не завершувати, а продовжувати.

Читайте також: “«Можем повторить»: 1418 днів радянсько-німецької війни та російсько-української”

Україна як “найпотужніша військова держава Європи”: що автор вкладає в цю тезу

Одна з найбільш гучних фраз Мура: Україна стала найпотужнішою військовою державою Європи. Якщо читати буквально — це дискусійно. Але якщо читати в контексті, автор має на увазі:

Україна — єдина повністю європейська країна, яка веде масштабну конвенційну війну такого типу після 1945 року.
Українська армія отримала унікальний досвід: масові дрони, РЕБ, контрбатарейна боротьба, адаптація логістики під обстріли, управління резервами в умовах тривалої війни.
Україна демонструє темп навчання, якого бракує багатьом союзникам.

Читайте також: “Світ запізнюється: Україна воює у 2030-х вже сьогодні”

Тут Мур переходить до символічної сцени: на навчаннях в Естонії команда з десяти українських операторів дронів перемагає більшу натівську бойову групу. Це важливий штрих: він виводить Україну з ролі “того, кого навчають”, у роль “того, хто має навчати”.

Читайте також: ““Шокуючий” урок Естонії: як навчання Hedgehog 2025 показали слабкі місця НАТО в епоху дронів”

Морська асиметрія: як країна без флоту тримає флот РФ “у порту”

Ще один сильний блок — про Чорне море. Для західного читача це майже сюжет “неможливо, але сталося”:

Україна не має класичного великого флоту,
але змогла змінити правила гри,
і навіть завдати удару по підводному човну в сухому доку.

Читайте також: “Українські підводні дрони вперше підірвали російський підводний човен у Новоросійську (відео)”

Цей фрагмент у Мура працює як доказ головної тези: Україна — винахідлива, а російська військова машина — повільна й негнучка.

Це важливо не лише як “гордість”, а як практичний висновок: в сучасній війні вирішують не тільки тоннаж і кількість платформ, а:

розвідка та дрони,
точні удари,
комбінування різних засобів,
швидкий цикл адаптації.

“Come Back Alive” і феномен української мобілізації суспільства

Мур додає неочевидний для іноземного читача аргумент: Україна винахідлива навіть у благодійності.

Йому важливо показати різницю систем:

у Британії благодійність юридично не може прямо підтримувати сторони збройного конфлікту,
в Україні така підтримка — законна мета,
і це дозволило волонтерським організаціям діяти як частина ширшої оборонної екосистеми.

Цей шматок насправді про більше: війна виграється не лише армією, а суспільством, яке здатне створити паралельну швидку інфраструктуру постачання, ремонту, навчання, технологічних рішень.

Про “енергетичний терор”: чому це ознака слабкості РФ, але не гарантія безпеки України

У тексті звучить теза: Росія вдалася до енергетичного терору. Це правда в сенсі логіки війни:

якщо не можеш зламати фронт — б’єш по тилу;
якщо не можеш виграти морально — намагаєшся виснажити побутом.

Але це не “ознака кінця”. Це ознака того, що РФ:

прагне знизити темп економіки;
створити політичний тиск;
зламати довіру до держави;
посіяти відчай.

І тому відповідь — не тільки ППО. Це ще:

розосередження генерації
ремонтні спроможності
автономність громад
резерви.

Енергетика стає частиною фронту — і це надовго.

“Путін оголосить перемогу”: інформаційна перемога як сурогат реальної

У матеріалі згадується, що Путін може оголосити “перемогу” незалежно від ситуації. Це важливо, бо пояснює, навіщо Кремлю війна навіть без явної перемоги:

внутрішній контроль (війна виправдовує репресії, цензуру, мобілізаційні практики);
перепрошивка суспільства;
переговорні позиції: “ми вже перемогли, тепер ви визнайте”.

Тому інформаційний наратив РФ — це не “фон”, а частина стратегії виживання режиму.

Але Путін перемагає “поза полем бою”: війна поглядів і слабкість демократій

Найважливіший поворот колонки: попри винахідливість України, Путін має перевагу в іншому вимірі — у війні іноземних поглядів.

Мур описує це так:

Путін “знає, чого хоче” і повторює свою версію реальності.
Демократії НАТО мають розмиті цілі, виборчий тиск, короткий горизонт уваги.
Російський наратив намагається нав’язати три меседжі:
1. РФ має “виправдані претензії”
2. Україна “корумпована (недемократична, не справжня) держава”
3. Україна “все одно не може перемогти”

І ключове — автор прямо говорить: Білий дім, за Трампа, приймає цю версію, а частина трампістів бачить у Путіні союзника проти “вокізму”*.

* Вокізм (від англ. woke — прокинутися) — це політичний та культурний термін, що позначає підвищену увагу до питань соціальної, расової та статевої справедливості, а також боротьбу з дискримінацією та привілеями. Це лівий ідеологічний підхід, який прагне «прокинутися» до проблем расизму, сексизму, ЛГБТ-фобії та інших форм гноблення.

Це вже не військова історія — це історія про капітуляцію смислів, яка може підважити навіть найстійкіший фронт.

Трамп як “центральна суперечність” Заходу

Окремий блок Мура — про внутрішню суперечність американської позиції:

США історично віддані ідеї західної цивілізації і союзу з Європою,
але не хочуть прямо протистояти найбільш очевидній військовій загрозі для Європи.

Мур згадує промову Марко Рубіо в Мюнхені, де “Україна” прозвучала лише раз. Це деталь, яка працює як маркер: тема України для частини американського політикуму стає периферійною, попри реальність війни.

А потім автор підсвічує ще одну сцену: російські кораблі на навчаннях у Перській затоці саме тоді, коли США зайняті іранським ядерним питанням. Меседж: Кремль демонструє, що грає на розпорошенні уваги США.

“Британія стала несерйозним союзником”: болюча критика зсередини

Це, мабуть, найбільш “британський” фрагмент колонки. Мур каже: щоб знайти час, коли НАТО реально тренувалося під сценарії швидкого реагування, треба повернутися в кінець 1980-х. А Британія формально залишалася союзником — але стала несерйозним союзником.

Що означає “несерйозність” у його логіці:

мало людей у війську (порівняння з Фінляндією: 300 тисяч навчених проти британської “десятої частини”),
відсутність оперативних домовленостей з ключовими партнерами (Франція, Німеччина),
загальна європейська залежність від США у фінансах, оснащенні, командуванні та стратегічному мисленні.

Цей блок важливий для України, бо підтверджує: навіть симпатія Заходу не дорівнює готовності воювати або швидко переозброюватися.

“Момент 1936-го” — і чому Мур каже, що це радше “1943-й”

Мур згадує заяви колишніх оборонних керівників Британії про “момент 1936 року” (натяк на потребу переозброєння, щоб уникнути великої війни).

Але він вважає, що аналогія занижує терміновість: у 1936 Гітлер ще не напав на ті країни, які хотів;
а Путін вже четвертий рік веде європейську війну.

Тобто ми не “перед катастрофою”. Ми в середині катастрофи, просто багато хто не хоче це визнавати як факт власної безпеки.

“Зробити війну невиграшною”: що на практиці означає формула Мура

Тут важлива деталь: Мур не закликає “воювати замість України”. Він говорить про інструмент, який дозволяє:

купувати й передавати Україні те, чого Європа поки сама не виробляє, з американського ринку,
і через це зняти ключові дефіцити, які коштують життів.

Його логіка проста й жорстка:

цивільні втрати зростають, коли бракує ППО,
нестача ППО частково пов’язана зі зміною американської позиції,
отже “воля” — це готовність закривати дефіцит швидко, системно, не розмазуючи рішення по місяцях.

У Мура “невиграшність” — це коли РФ бачить, що:

не може зламати тил,
не може продавити фронт,
не може виснажити Україну швидше, ніж виснажується сама,
і не може розколоти Захід.

Тоді війна для Кремля перетворюється з “інструмента виживання режиму” на “машину самоспалення”.

Читайте також: “Єдиний козир Києва – змусити Росію платити більше, ніж вона здатна витримати: план “мінімум” для України у 2026 році”

Головний висновок: війна вирішується не лише на фронті, а в штабах союзників і в головах виборців

Мур фактично каже: Україна довела, що РФ можна зупиняти. Але долю війни тепер визначає, чи зможе Захід:

не розбігтися по внутрішніх кризах,
не купитися на “втому” як політичний аргумент,
не прийняти кремлівську оптику як “реалізм”,
і зробити допомогу системною, а не хвилями.

Це дуже важливий висновок для України: найнебезпечніша зона — не там, де летить ракета, а там, де змінюється політичне рішення про те, чи буде завтра ППО, боєприпаси й спроможність тримати темп.

“Невиграшність” — це стратегія, яку треба нав’язати

Колонка Чарльза Мура — не про “перемогу вже”. Вона про те, що РФ уже не виграє у форматі бліцкригу, але може затягнути війну до виснаження — якщо їй це дозволять слабкість, бюрократія й коротка пам’ять демократій.

Читайте також: “Війна на виснаження: Росія просувається, але не знає, як виграти. Що далі у 2026-му — The Economist”

І якщо Україна сьогодні справді “винахідлива військова держава”, то Захід має стати серйозним союзником: не на рівні заяв, а на рівні рішень, які щодня впливають на виживання.

У цій війні “воля” — це не абстракція. Це:

швидкість постачань,
пріоритет ППО,
довгі оборонні програми,
відмова від самообману,
і готовність називати агресію агресією — без торгу за формулювання.

Росія не змогла виграти цю війну швидко й не досягла своїх стратегічних цілей, але вона здатна тягнути її роками, якщо Захід і далі діятиме повільно й без чіткої мети. Україна довела, що може зупиняти значно сильнішого ворога завдяки адаптивності, технологіям і мобілізації суспільства, однак її витривалість напряму залежить від системної та швидкої підтримки союзників.

Ключ до завершення війни — не в нових “мирних формулах”, а в тому, щоб зробити продовження агресії стратегічно безглуздим для Кремля: закрити небо, масштабувати постачання зброї, перейти від політики реакції до політики перемоги. Проблема Заходу не в нестачі ресурсів, а в нестачі політичної волі їх використати.

За матеріалами telegraph.co.uk