Президент Володимир Зеленський затвердив порядок дій для експорту української зброї на міждержавному рівні. Йдеться не про вільний продаж озброєнь, а про контрольовану модель співпраці з партнерами, у якій першочерговим пріоритетом залишаються потреби Сил оборони України.

Україна готується вийти на зовнішні оборонні ринки з продукцією, яка пройшла перевірку найжорсткішою війною в Європі після Другої світової. Президент Володимир Зеленський заявив, що експорт української зброї «буде реальним», а всі ключові деталі на рівні державних інституцій уже погоджені. Новий формат отримав політичну рамку: спочатку — потреби фронту, потім — експорт надлишкових спроможностей до країн-партнерів. Саме так Україна намагається поєднати три завдання: забезпечити армію, дати оборонній промисловості фінансовий ресурс і перетворити власний бойовий досвід на інструмент міжнародної безпекової співпраці.

Рішення про запуск експорту української зброї стало логічним продовженням трансформації українського оборонно-промислового комплексу. За роки повномасштабної війни Україна пройшла шлях від гострої залежності від зовнішніх постачань до створення власних масштабних виробничих спроможностей у низці напрямів.

Особливо помітним цей ривок став у сфері безпілотних систем, засобів протидії дронам, оборонного програмного забезпечення, інтеграції бойових систем і швидкої адаптації технологій до потреб фронту. Тепер Київ хоче використати цю перевагу не лише для внутрішньої оборони, а й для побудови нової моделі партнерств.

Водночас ця модель містить серйозні ризики. Україна перебуває у стані повномасштабної війни, тому будь-який експорт зброї не може відбуватися за логікою звичайного ринку. Кожне рішення має враховувати потреби фронту, безпеку технологій, ризик потрапляння українських розробок до Росії та політичну надійність партнерів.

Що саме затвердив Зеленський

Володимир Зеленський повідомив про проведення розширеної наради щодо ключових питань експорту української зброї. За його словами, Україна погодила всі деталі на рівні державних інституцій і переходить до практичного запуску нового механізму.

Суть рішення полягає в тому, що експорт української зброї має відбуватися не хаотично і не за приватною ініціативою окремих компаній, а в межах міждержавних домовленостей. Спочатку Україна та держава-партнер визначають рамки безпекової співпраці на основі принципу взаємності. Після цього до процесу долучаються державні інституції, виробники та органи, відповідальні за експортний контроль.

Це означає, що Київ намагається створити не просто канал продажу оборонної продукції, а політично контрольовану систему, яка має враховувати інтереси української армії, безпеку технологій і стратегічні відносини з партнерами.

Інакше кажучи, йдеться не про відкриття «вільного експорту зброї», а про запуск вибіркової моделі, де кожна країна-партнер, кожна категорія продукції та кожен формат співпраці мають проходити окрему політичну й безпекову оцінку.

Головний принцип: спочатку фронт, потім експорт

Найважливіший запобіжник нової системи — пріоритет українського війська. Зеленський окремо наголосив, що військові мають отримувати необхідний обсяг озброєнь першими, а на експорт може йти лише те, що виробляється понад потреби Сил оборони. Офіційно заявлено, що в деяких напрямах українська оборонна промисловість уже має профіцит виробничих спроможностей до 50%.

Цей принцип має критичне значення. Україна не може дозволити собі ситуацію, коли прибуткові зовнішні контракти почнуть конкурувати з потребами фронту. Саме тому обсяги потреб Сил оборони мають визначати Міністерство оборони та Генеральний штаб.

Фактично держава формує таку послідовність:

Армія визначає потребу.
Виробники забезпечують державне замовлення.
Надлишок виробництва може бути спрямований на експорт.
РНБО та спецслужби контролюють безпекові ризики.
Партнерські держави отримують доступ лише в межах погоджених угод.

Це дозволяє уникнути головної політичної претензії: мовляв, Україна продає зброю тоді, коли сама її потребує. Офіційна логіка інша: експортувати можна лише те, що не забирає ресурс у фронту.

Чому Україна взагалі йде до експорту під час війни

На перший погляд, рішення експортувати зброю під час повномасштабної війни може здатися суперечливим. Але економічна й військова логіка тут доволі прагматична.

Українська оборонна промисловість за останні роки різко розширилася. З’явилися нові виробники, нові технологічні команди, нові рішення, адаптовані до реального поля бою. Але для подальшого розвитку цього сектору потрібні гроші, довгострокові контракти, інвестиції, доступ до ринків і технологічний обмін.

Якщо частина виробничих спроможностей не задіяна повністю українським державним замовленням, вона може або простоювати, або працювати на зовнішні контракти. У другому випадку компанії отримують ресурси для масштабування, держава — додаткову економічну стійкість, а оборонний сектор — можливість розвиватися швидше.

Тобто експорт зброї в українському випадку — це не лише про продаж. Це про створення замкненого циклу оборонної економіки, у якому бойовий досвід перетворюється на технологічний продукт, продукт — на фінансування, а фінансування — на нове виробництво для української армії.

Що таке Drone Deals

Окремим елементом нової політики стануть Drone Deals — спеціальні угоди з державами-партнерами. Попри назву, йдеться не лише про безпілотники. За офіційним описом, формат може охоплювати виробництво й постачання українських дронів, ракет, снарядів, іншої оборонної продукції, бойової техніки, програмного забезпечення, а також інтеграцію українських рішень із системами партнерів.

Це важливо, бо Україна пропонує партнерам не просто окремі зразки озброєння. Вона пропонує екосистему воєнного досвіду: як швидко адаптувати технології, як інтегрувати дрони з розвідкою, як будувати багаторівневу оборону, як працювати проти російських ударних систем, як скорочувати час між ідеєю, випробуванням і застосуванням.

Для багатьох держав це може бути цінніше за саму техніку. Адже сучасна війна показала: перемагає не лише той, хто має більше озброєнь, а той, хто швидше навчається, швидше масштабує рішення і швидше реагує на зміну тактики противника.

Українська зброя як новий інструмент дипломатії

До 2022 року Україна переважно сприймалася як держава, що потребує військової допомоги. Після кількох років великої війни ситуація почала змінюватися. Україна залишається отримувачем підтримки, але водночас дедалі частіше виступає як носій унікальної безпекової експертизи.

Reuters описує це як «дронову дипломатію»: Київ використовує власний досвід у сфері безпілотних систем і протидії дронам для зміцнення зв’язків із партнерами в Європі, на Близькому Сході та в інших регіонах. За даними агентства, у квітні Україна укладала або просувала оборонні й дронові домовленості з низкою партнерів, зокрема в Європі, а також розвивала безпекову співпрацю з державами Близького Сходу.

Це змінює саму роль України у міжнародній політиці. Вона вже не лише просить про допомогу, а й пропонує партнерам власні рішення для їхньої безпеки. Така позиція посилює переговорні можливості Києва.

Оборонна співпраця створює довгострокові зв’язки: спільне виробництво, навчання, сервіс, технологічні стандарти, обмін даними, спільне планування. Це значно глибший рівень партнерства, ніж разова політична декларація.

Читайте також: “Антидронова дипломатія України: як війна відкрила двері до нового партнерства з Затокою”

Чому світ зацікавився українськими рішеннями

Глобальний попит на оборонні технології зростає. За даними SIPRI, світові військові витрати у 2025 році сягнули 2,887 трлн доларів, що стало одинадцятим роком поспіль зростання. Європейські оборонні витрати також різко збільшилися на тлі безпекових загроз.

На цьому тлі українська зброя має кілька конкурентних переваг.

По-перше, вона перевірена війною високої інтенсивності. Це не лише полігонні випробування і не лише презентації на виставках. Українські рішення проходять постійне випробування проти противника, який адаптується, використовує РЕБ, масовані атаки, розвідку, ракети й дрони.

По-друге, Україна навчилася швидко змінювати технології. Якщо російська армія змінює тактику, українські виробники часто вимушені реагувати не за роки, а за тижні або місяці. Ця швидкість стала окремою перевагою українського ВПК.

По-третє, українські рішення часто орієнтовані на співвідношення ціни й ефективності. Для багатьох партнерів це особливо важливо, адже дорогі системи не завжди можна швидко масштабувати, а сучасна війна потребує масовості.

Читайте також: “Як Україна перетворює війну США з Іраном на власний шанс”

Експорт зброї як фінансовий ресурс для оборони

Одна з головних цілей запуску експорту — створити додаткове джерело фінансування для української оборони. Зеленський прямо пов’язав це рішення з потребою дати державі й обороні достатній фінансовий ресурс.

Це особливо важливо в умовах, коли зовнішня допомога може бути неритмічною, політично залежною або пов’язаною з внутрішніми процесами в країнах-партнерах. Україна не може повністю покладатися лише на гранти, кредити чи військові пакети допомоги.

Експорт надлишкової оборонної продукції може дати кілька ефектів:

додаткові доходи для українських виробників;
податкові надходження до бюджету;
інвестиції у виробничі лінії;
створення нових робочих місць;
прискорення розробки нових рішень;
зменшення залежності від зовнішнього фінансування;
зміцнення позицій України на глобальному оборонному ринку.

Водночас такий експорт не може бути самоціллю. Його головна функція — підтримати українську обороноздатність, а не просто відкрити прибутковий напрям для бізнесу.

Чому потрібні автоматичні дозволи

Окрема частина рішення стосується бюрократії. Зеленський заявив про необхідність опрацювання автоматичних дозволів для бізнесу щодо експорту зброї. Ідея полягає в тому, щоб процедура була зрозумілою, прогнозованою і не створювала корупційних ризиків.

Для оборонних компаній це принципове питання. Якщо дозвільна система буде надто повільною, Україна може втратити ринки, партнерів і контракти. У сфері оборонних технологій швидкість часто має вирішальне значення.

Але автоматизація не означає відсутність контролю. Навпаки, держава має створити систему, у якій зрозуміло:

хто може експортувати;
які категорії продукції дозволені;
які країни є прийнятними партнерами;
які перевірки обов’язкові;
хто відповідає за кінцеве використання;
які санкції застосовуються у разі порушень.

Тобто завдання полягає не в тому, щоб прибрати контроль, а в тому, щоб зробити його швидким, прозорим і захищеним від політичних або корупційних зловживань.

Найбільший ризик — витік технологій до Росії

Головна небезпека нової системи — потрапляння українських технологій до Росії або до держав, які можуть передати їх Москві. Саме тому Зеленський доручив МЗС, СБУ та розвідкам визначити перелік країн, до яких експорт буде неможливим через співпрацю з державою-агресором.

Цей ризик не можна недооцінювати. Росія постійно намагається вивчати українські рішення, адаптуватися до них і шукати способи обходу технологічних обмежень. Якщо українські розробки потраплять до недружніх держав або через посередників опиняться у РФ, це може створити пряму загрозу для фронту.

Тому нова модель експорту має бути не лише економічною, а й контррозвідувальною. Потрібні перевірки партнерів, контроль ланцюгів постачання, обмеження доступу до критичних компонентів і чітке розуміння, які технології можуть бути передані, а які мають залишатися закритими.

Саме тут роль РНБО стає ключовою. За заявленою логікою, вона має координувати експортні процеси й гарантувати, що потреби Сил оборони залишаються першими, а технології не потрапляють до ворога.

Що це означає для українського ВПК

Для українських оборонних компаній запуск контрольованого експорту може стати історичним шансом. Багато виробників за роки війни навчилися створювати рішення швидко, дешево й ефективно. Але без зовнішніх ринків їхнє зростання обмежене внутрішнім державним замовленням.

Вихід на партнерські ринки означає можливість масштабування. Компанії можуть отримати довші контракти, доступ до інвестицій, співпрацю з іноземними виробниками, виробничі майданчики за кордоном і технологічну інтеграцію із системами союзників.

Проте це також підвищує вимоги до самих виробників. Міжнародний оборонний ринок потребує стандартів якості, сертифікації, прозорості, стабільності постачань, юридичної чистоти контрактів і відповідності вимогам партнерських держав.

Тому українському ВПК доведеться дорослішати інституційно. Недостатньо мати ефективний продукт. Потрібно мати виробничу дисципліну, систему контролю якості, експортну документацію, юридичний супровід, захист інтелектуальної власності й довгострокову сервісну модель.

Читайте також: ““Так виглядає незалежність”. Як Зеленський показав, що український ОПК за роки великої війни став окремою силою держави”

Україна продає не лише зброю, а й досвід сучасної війни

Один із найважливіших аспектів цієї історії — Україна виходить на ринок не просто як виробник, а як країна з унікальним досвідом. Її оборонні рішення сформовані не в абстрактних умовах, а під тиском реальної війни.

Йдеться про досвід протидії масованим дроновим атакам, інтеграції розвідки й ударних систем, використання програмного забезпечення для управління боєм, швидкого ремонту, масштабування виробництва, адаптації до РЕБ і постійного оновлення тактики.

Україна за час війни розвинула недорогі й ефективні способи протидії дроновим атакам, а також наростила можливості у сфері далекобійних безпілотних систем.

Для партнерів це важливо, бо багато армій світу лише зараз переосмислюють власні оборонні доктрини. Україна вже має досвід, який інші держави тільки починають вивчати.

Читайте також: “Після Затоки — Європа: як Україна монетизує воєнний досвід”

Роль дронів і “малої ППО”

Дроновий напрям став одним із символів української військової адаптивності. Україна не просто використовує безпілотники, а вибудовує навколо них цілі системи: розвідка, ударні можливості, перехоплення, програмне забезпечення, РЕБ, навчання операторів, інтеграція з іншими засобами оборони.

Окремо розвивається напрям так званої «малої ППО» — більш дешевих і масштабованих засобів протидії повітряним загрозам. Україна розвиває дистанційно керовані дрони-перехоплювачі й масштабує такі рішення як частину системи протидії атакам.

Цей досвід цікавить партнерів, оскільки багато країн зіткнулися з новою реальністю: дорогі системи ППО не завжди є достатньою відповіддю на масові дешевші повітряні загрози. Українська модель показує, що оборона має бути багаторівневою, масштабованою і технологічно гнучкою.

Чому партнерам вигідна така співпраця

Для країн-партнерів співпраця з Україною може мати кілька переваг.

По-перше, вони отримують доступ до рішень, які перевірені в умовах великої війни. Це знижує ризик купівлі технологій, ефективність яких існує лише на папері.

По-друге, вони можуть отримати доступ до української експертизи. Для держав, які посилюють власну ППО, розвивають дронові програми або модернізують армію, це може бути критично важливо.

По-третє, така співпраця може бути швидшою, ніж класичні оборонні програми великих корпорацій. Український ВПК часто працює в іншому темпі, бо війна змусила його скорочувати бюрократичні цикли.

По-четверте, партнери через такі угоди можуть підтримати українську оборону не лише прямою допомогою, а й економічно — через контракти, спільне виробництво й інвестиції.

Політичний вимір: Україна як експортер безпеки

Запуск експорту зброї має ще один символічний вимір. Україна хоче позиціонувати себе не лише як країна, що обороняється, а як держава, здатна зміцнювати безпеку інших.

Це особливо важливо в умовах, коли світова система безпеки стає дедалі менш стабільною. Партнери шукають практичні рішення, а не лише політичні заяви. Україна може запропонувати саме практику: технології, тактику, навчання, інтеграцію і досвід виживання під ударами значно більшого противника.

Така роль може посилити українську суб’єктність. Якщо країна має те, що потрібно іншим, вона отримує сильнішу позицію в переговорах. Оборонні технології стають частиною дипломатії, а дипломатія — частиною оборонної стратегії.

Обмеження і проблеми, які ще доведеться вирішити

Попри амбітність рішення, запуск експорту зброї не буде простим. Є кілька системних викликів.

Перший — баланс між фронтом і ринком. Навіть якщо зараз у деяких напрямах є профіцит, ситуація на фронті може змінюватися. Держава має швидко реагувати, щоб експорт не створив дефіциту в критичний момент.

Другий — експортний контроль. Потрібна система, яка не буде паралізувати бізнес, але не дозволить технологіям потрапити до ворога.

Третій — корупційні ризики. Там, де є дозволи, великі контракти й закриті дані, завжди виникає ризик непрозорих рішень. Саме тому автоматизовані й чіткі процедури можуть бути важливим запобіжником.

Четвертий — стандартизація. Для роботи з партнерами українським компаніям потрібно відповідати міжнародним вимогам якості, безпеки й виробництва.

П’ятий — захист інтелектуальної власності. Українські рішення мають високу цінність саме тому, що вони створені у війні. Втрата контролю над ними може зменшити перевагу України.

Що це означає для війни

Для фронту головне питання одне: чи допоможе ця модель українським військовим? Якщо система працюватиме так, як її описує влада, відповідь може бути позитивною.

Експорт надлишкової продукції здатен підтримати виробників, дати їм кошти на розширення, збільшити обсяги виробництва й у результаті посилити можливості самої України. Тобто експорт може стати не відволіканням від війни, а способом зробити оборонну промисловість стійкішою.

Але це можливо лише за умови жорсткого виконання принципу: спочатку потреби української армії, потім зовнішні контракти.

Якщо цей баланс буде порушений, політична довіра до системи швидко зруйнується. Якщо ж його вдасться втримати, експорт може стати частиною довгострокової стратегії перемоги й відновлення оборонної самодостатності.

Чому це рішення може стати поворотним

Запуск контрольованого експорту зброї — це не технічне рішення про дозволи. Це ознака того, що Україна поступово переходить до нової моделі оборонної держави.

У цій моделі ВПК не є лише витратною статтею бюджету. Він стає сектором економіки, джерелом інновацій, інструментом дипломатії та одним із фундаментів національної безпеки.

Для України це особливо важливо, бо війна з Росією навряд чи завершиться швидким поверненням до довоєнної нормальності. Навіть після припинення активних бойових дій країні доведеться жити поруч із агресивним сусідом і підтримувати високий рівень оборонної готовності.

Тому власна оборонна промисловість має стати не тимчасовою реакцією на війну, а довгостроковою основою державної політики. Експорт у цьому сенсі — один із механізмів, який може зробити цей сектор фінансово життєздатним.

Україна запускає нову сторінку у розвитку своєї оборонної промисловості. Рішення про контрольований експорт зброї на міждержавному рівні демонструє, що Київ прагне перетворити воєнний досвід на стратегічний ресурс.

Це не означає, що Україна відкриває вільний продаж озброєнь. Навпаки, заявлена модель передбачає жорсткі обмеження: першочергове забезпечення Сил оборони, міждержавні рамки, перевірку партнерів, координацію РНБО, участь спецслужб і збереження експортного контролю.

Якщо система запрацює ефективно, вона може дати Україні одразу кілька результатів: додаткові кошти для оборони, розвиток ВПК, нові робочі місця, технологічний обмін, глибші партнерства і сильнішу позицію у міжнародній політиці.

Але успіх залежатиме від здатності держави втримати баланс між економічною вигодою і безпековою обережністю. Українська зброя стала цінною саме тому, що вона народилася в умовах реальної війни. Тепер головне — зробити так, щоб її експорт посилював Україну, а не створював нові ризики для фронту.

Україна запускає контрольований експорт зброї через міждержавні угоди з партнерами. На зовнішні ринки має йти лише надлишок виробництва після повного забезпечення потреб Сил оборони. Формат Drone Deals може стати новим інструментом оборонної дипломатії, фінансування ВПК і технологічного обміну. Водночас головним викликом залишається недопущення витоку українських розробок до Росії або держав, пов’язаних із нею.

За матеріалами obozrevatel.com